Бляшаний барабан

На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону

Я хотів лише допомогти Шму, господареві «Цибульного погрібця». А він так і не подарував мені отого мого сольного виступу на бляшанці, який обернув його відвідувачів, грошовитих людей, на таких собі безтурботних дітлахів, що веселяться, белькочуть, бурять у штанці й через те ллють сльози — ллють, до речі, й без цибулі.

Оскар намагається збагнути Шму. Чи не мав шинкар усе ж таки побоюватися конкуренції з мого боку, коли відвідувачі почали щораз частіше відкладати вбік традиційні цибулини й кликати Оскара з його барабаном, кликати мене, хто своєю бляшанкою вмів повернути в дитинство будь-кого з них, хоч би який немолодий він був?

І коли доти Шму без попередження звільняв лише жінок, що сиділи при вході до вбиральні, то тепер він звільнив нас, своїх музикантів, і найняв скрипаля, назвати циганом якого можна було, тільки виявивши небияку поблажливість.

Одначе після того, як нас виставили за двері, багато хто з відвідувачів — і то відвідувачів солідних — пригрозив до «Цибульного погрібця» більш не заходити, отож уже за кілька тижнів Шму довелося піти на компроміс: тричі на тиждень у шинку цигикав скрипаль, тричі грали ми, до того ж зажадали — й дістали — вищу платню: двадцять марок за вечір, та й чайові капали нам тепер чимдалі щедріші; Оскар навіть завів собі ощадну книжку й уже наперед тішився відсотками.

Тій книжечці невдовзі судилося стати моєю опорою в нужді, бо дуже скоро прийшла смерть, забрала в нас шинкаря Фердинанда Шму, а разом із ним — і нашу роботу та заробіток.

Вище я вже казав: Шму стріляв горобців. Часом він брав у свій мерседес і нас — щоб ми подивилися, як він це робить. І хоч Оскар іноді й гиркався з ним з приводу свого барабана й через це страждали і Шолє з Клепом, які щоразу ставали на мій бік, взаємини між шинкарем і його музикантами лишалися дружні, поки, як я вже сказав, не прийшла смерть.

Ми сіли до машини. За кермом, як завжди, — дружина Шму. Поруч із нею — Клеп. Шму — між Оскаром і Шолє. Дрібнокаліберку шинкар тримав на колінах, раз у раз погладжуючи її. Ми доїхали майже до самого Кайзерверта. Лаштунки з дерев обабіч Райну. Дружина Шму розгорнула газету й лишилася в машині. Клеп перед виїздом купив родзинок і тепер машинально їх поглинав. Шолє — перше ніж стати гітаристом, він на когось там учився — умів декламувати напам'ять вірші про Райн. Річка теж мала досить поетичний вигляд, і хоча за календарем ще стояло літо, на воді, крім звичайних барж, у бік Дуісбурга вже пливло, погойдуючись, осіннє листя, отож якби дрібнокаліберка в руках Шму не кидала час від часу слівце, день під Кайзервертом можна було б назвати мирним.

Коля Клеп упорався зі своїми родзинками й витер об траву пальці, впорався й Шму. До одинадцятьох уже холодних пухнастих грудочок він поклав на газету дванадцяту, що, як він висловився, ще тріпалась. Наш стрілець уже спаковував свою здобич — бо Шму все, що вбивав, щоразу хтозна й навіщо забирав із собою додому, — коли це зовсім неподалік від нас на прибитий до берега корінь сів горобець, сів так демонстративно, й був він такий сірий, що просто хоч бери його на виставку. І Шму не стримався: він, хто за один день ніколи не вбивав більше, ніж дванадцять горобців, підстрелив тринадцятого. А саме цього шинкар і не мав робити.

Після того, як він поклав тринадцятого до решти дванадцятьох, ми вирушили до чорного мерседеса, а прийшовши, побачили, що дружина Шму спить. Спершу на переднє сидіння сів Шму. Потім на заднє посідали Шолє й Клеп. Я теж мав сідати, але не сів, а сказав, що хочу ще трохи пройтися, а потім скористаюся трамваєм, нехай, мовляв, про мене не турбуються. Так вони й від'їхали до Дюсельдорфа без Оскара, який розважливо до машини не сів.

Я неквапно рушив пішки вслід за ними. Тільки йти мені довелося недалеко. Через дорожні роботи там зробили об'їзд. А об'їзд той вів повз гравійний кар'єр. А на дні того кар'єру, метрів на сім нижче від дороги, лежав догори колесами чорний мерседес.

Шляховики дістали з машини трьох покалічених і тіло мертвого Шму. «Швидка допомога» була вже в дорозі. Я спустився до кар'єру, понабиравши в черевики гравію, трохи подбав про покалічених, і хоч вони крізь біль і розпитували мене про шинкаря, не сказав їм, що той загинув. Застиглим і враженим поглядом дивився він у небо, на три чверті заслане хмарами. Газету з його денною здобиччю з машини викинуло. Я налічив дванадцять горобців, а тринадцятого знайти ніяк не міг і все шукав його, шукав навіть тоді, коли до кар'єру обережно з'їхала машина «швидкої допомоги».

Шинкарева дружина, Клеп і Шолє лише трохи покалічилися: синці, кілька переламаних ребер. Коли згодом я навідав Клепа в лікарні й почав розпитувати його про ту аварію, він розповів мені дивовижну історію.

Коли вони повільно об'їздили розбитою дорогою кар'єр, зненацька із живоплотів, кущів, фруктових дерев знялася ціла сотня, та де сотня — сотні горобців, вони з усіх боків обліпили мерседеса, бились у вітрову шибку, перелякали дружину Шму й самою лише горобиною силою спричинили аварію і смерть шинкаря.

Клепову розповідь можна сприймати всяко. Оскар поставився до неї скептично, тим більше, що, коли ховали Шму, на Південному кладовищі він налічив не більше горобців, аніж їх було кілька років тому, коли ще каменярем і гравером крутився там серед надгробків. Зате, простуючи в позиченому циліндрі у похоронній процесії за домовиною, на дев'ятій ділянці я побачив каменяра Корнефа, який з незнайомим мені помічником ставив діабазову стелу на могилі для двох. Коли домовину з шинкарем Шму проносили повз Корнефа на щойно закладену десяту ділянку, той, як і годиться на кладовищі, скинув кашкета, але мене не впізнав — мабуть, через циліндр — і тільки потер шию, з чого я зробив висновок, що чиряки там у нього саме визріли чи вже й перезріли.

Похорони! Мені довелося водити вас уже на стільки кладовищ, і якось я навіть сказав: усі похорони схожі один на одного. Тож не хочеться мені ще й розписувати тут, як ховали Шму, й про те, що пригадував Оскар на тому похороні. Шму ліг у землю, як і годиться, нічого такого незвичайного тоді не сталося. А втім, не приховуватиму: після похорону — люди там поводилися невимушено, позаяк вдова лежала в лікарні, — до мене підійшов чоловік, що відрекомендувався доктором Дьошем.

Той Дьош керував однією концертною агенцією. Тільки належала вона не йому. Крім того, доктор Дьош назвався колишнім відвідувачем «Цибульного погрібця». Сам я ніколи його там не бачив. Але він був у шинку того вечора, коли я обернув гостей Шму на белькотливих, щасливих малюків. Та й сам Дьош, як він довірчо мені зізнався, під впливом мого барабана повернувся до радісних часів дитинства, а тепер вирішив і мене, й мій, як він висловився, «крутий номер» подати на високому рівні. Він, мовляв, має повноваження запропонувати мені угоду — угоду просто приголомшливу, і я можу підписати її хоч би й зараз. Перед крематорієм, де Пришелепко Лео — у Дюсельдорфі він звався Вілєм Слинько — в білих рукавичках очікував на жалобну процесію, доктор Дьош дістав папір, який за нечуваний гонорар зобов'язував мене в ролі «Оскара-барабанщика» виступати у великих залах із сольними концертами — сам на сцені, перед двома-трьома тисячами слухачів... Я не схотів підписувати угоду відразу, і Дьош був страшенно розчарований. Я послався на смерть Шму, сказав, що за життя цей чоловік був мені дуже близький і тепер я не можу отак ні сіло ні впало, просто на кладовищі вибирати собі нового роботодавця; мовляв, цю пропозицію я маю ще обміркувати, може, спершу кудись проїдуся, а вже тоді розшукаю його, пана доктора Дьоша, і, якщо нічого не зміниться, підпишу те, що він називає трудовою угодою.

Хоч угоди я на кладовищі й не підписав, Оскар, з огляду на своє непевне фінансове становище, все ж таки змушений був узяти й сховати до кишені аванс, що його той доктор Дьош разом із візиткою тактовно запропонував у конверті на стоянці перед кладовищем, де він припаркував машину.

Я й справді проїхався і навіть знайшов собі супутника. Власне, я поїхав би ліпше з Клепом, але той лежав, і йому не можна було сміятись, позаяк він зламав собі четверо ребер. Залюбки я взяв би в дорогу й Марію. Літні канікули ще не скінчилися, тож ми з нею могли б прихопити з собою й Куртика. Але вона все ще водилася зі своїм шефом, отим Штенцелєм, який казав Куртикові, щоб той називав його «тато Штенцель».

Одне слово, поїхав я з художником Ланкесом. Ви знаєте його як обер-єфрейтора Ланкеса, а також як тимчасового нареченого музи Ули. З авансом та ощадною книжкою в кишені я вирушив до художника Ланкеса в його майстерню на Зітардерштрасе, сподіваючись застати там колишню свою колегу Улу, бо подорожувати мав намір саме з Музою.

Улу в художника я й застав. Як дівчина зізналася мені просто на порозі, з Ланкесом вони заручилися вже два тижні тому. А з Гансиком Краґесом терпець їй, мовляв, урвався, заручини довелося розірвати. До речі, чи знаю я Гансика Краґеса?

Останнього Улиного нареченого Оскар не знав, через це дуже пошкодував, а потім зробив свою щедру пропозицію щодо поїздки. Та не встигла Ула дати згоду, як нагодився Ланкес і сам набився Оскарові в супутники, а Музу, довгоногу Музу почастував ляпасами за те, що не хотіла сидіти вдома, і вона розплакалась.

Але чому ж нічого не сказав Оскар? Чому він, коли вже зібрався був їхати з Музою, не став на її бік? Хоч якою чудовною уявлялася мені подорож із такою стрункою, вкритою білявим пушком Улою, надто близьке спільне життя з Музою мене все ж таки лякало. Від муз треба триматися якомога далі, сказав я собі, а то цілунок музи може стати для тебе домашньою звичкою. Краще вже я поїду з художником Ланкесом, який своїй музі, коли вона хоче його поцілувати, дає лупки.

Щодо того, куди їхати, ми майже не дискутували. Мова могла йти лише про Нормандію. Ми хотіли побувати в бункерах між Каном і Кабуром. Бо там ми познайомились у війну. Ось тільки дістати візи виявилося не просто. Одначе про історії з візами Оскар не прохопиться й словом.

Ланкес — чоловік скупий. Наскільки марнотратно він розляпує фарби — щоправда, дешевенькі або в когось виканючені — на погано поґрунтованому полотні, настільки ж по-хазяйському він обходиться з паперовими й металевими грішми. Сиґарет Ланкес ніколи не купує, але курить одну по одній. Його скупість має системний характер, і я, щоб показати це, розкажу таке: як тільки хтось пригостить його сигаретою, він дістає з лівої кишені штанів десятипфенігову монету, хвилю потримає її в руці й ховає до правої кишені, де, залежно від того, яка пора дня, вже побрязкує більше чи менше таких монет. Курить він невтомно і якось, бувши в доброму гуморі, похвалився мені: «Я щодня накурюю собі марок дві!»

Ту ділянку з обваленим будинком у Веретені, яку Данкес придбав десь рік тому, оплатили чи, правильніше сказати, окурили своїми сигаретами його близькі й далекі знайомі.

З оцим Ланкесом Оскар і вирушив до Нормандії. Сіли ми на швидкий потяг. Данкес поїхав би, звісно, автостопом. Та коли вже й запрошував, і платив я, то довелося йому погодитись. Від Кана до Кабура ми діставалися автобусом. Уздовж дороги стояли тополі, за якими видніли, ховаючись за живоплотами, луги. Через білих корів із бурими латками цей краєвид нагадував рекламу молочного шоколаду. Щоправда, на лискучих обгортках не варто було б показувати й досі виразні сліди війни, що лишилися в кожному селі й псували його вигляд, зокрема й того сільця Бавен, де я втратив свою Розвіту.

Від Кабура ми берегом пішли до гирла Орна. Дощу не було. Нижче від Ле-Ома Данкес сказав:

— Ось ми й удома, хлопче! Дай сигаретку!

Переселяючи монету з кишені до кишені, він кивнув своєю завжди випнутою вперед вовчою головою на один із численних неушкоджених бункерів у дюнах. Потім підхопив своєю довгою лівицею заплічника, переносного мольберта й десяток підрамників, такою самою довгою правицею — мене й потяг до бетону. Оскар з речей мав барабана й валізку.

На третій день після нашого приїзду на Атлантичний вал (тим часом ми вимели з «Дори-7» нанесений вітром пісок, усунули огидні сліди закоханих парочок, які тут усамітнювались, поставили ящика, розіклали свої спальні мішки й надали так бункерові вигляду житла) Данкес приніс із берега пристойну тріску. Її дали художникові рибалки. Він змальовував у них човна, а вони втелющили йому рибину.

Бункера ми й досі називали «Дора-7», тож і не дивно, що, поки Оскар патрав тріску, думки його полинули до сестри Доротеї. Риб'яча печінка й молочко розлилися по обох його руках. Я чистив рибину, стоячи на сонці. Ланкес цим скористався й швиденько накидав акварель. Потім ми сиділи, сховавшись од вітру за бункером. Серпневе сонце зависло просто над його бетонною маківкою. Я почав нашпиговувати рибину зубочками часнику. Те місце, де доти було молочко, печінка й решта нутрощів, я набив цибулею, сиром і чебрецем, але молочко й печінку не викинув, а заклав цими двома делікатесами риб'ячого рота, розчепіривши його цитриною. А Ланкес знай щось винюхував в околицях, обходив, немовби вже новий власник, «Дору-4», «Дору-3» й віддаленіші бункери і повертався з дошками та чималими картонними аркушами, на яких потім малював. Дерево він кидав у вогонь.

Те невеличке багаття нам не важко було підтримувати цілий день, бо на березі що два кроки в піску стриміло винесене хвилями, пересохле й легке, мов пушинка, паліччя, відкидаючи тремкі тіні. Я примостив на вже розпечене вугілля шмат залізних балконних ґраток, які Ланкес відірвав десь на покинутій віллі, обмастив рибину оливковою олією й поклав її на гарячі, також намащені олією ґратки. Потому вичавав на рибину, що вже протріскувала, кілька цитрин і лишив її повільно — бо рибу підганяти не варто — умлівати.

Стіл ми спорудили з кількох порожніх відер, настеливши на них складену в кілька шарів толь, яка стриміла навсібіч. Виделки й бляшані тарілки ми привезли з собою. Щоб якось відвернути увагу Ланкеса — зголоднілий, мов чайка за стервом, він никав навколо рибини, що помаленьку доходила на жару, — я виніс із бункера свого барабана. Поклавши його на прибережний пісок, я почав вибивати дріб, раз у раз міняючи ритм, перекриваючи шум прибою і припливу, що саме починався. Я барабанив проти вітру: Бебрин фронтовий театр прийшов подивитися на бетон. Із Кашубії та в Нормандію. Вгорі на бункері Кіті з Феліксом, наші акробати, сплітались у вузол і знов розпліталися, декламували проти вітру — як і Оскар барабанив проти вітру — вірша, рефрен якого в самому розпалі війни провіщав наближення часів спокою і затишку.

декламувала Кіті зі своєю саксонською вимовою. А Бебра, мій мудрий Бебра, капітан пропагандистської роти, кивав головою, а Розвіта, моя Раґуна із Середземного моря, взяла кошика, з яким ми приїхали на пікнік, і накрила стіл просто на бетоні, на «Дорі-7»; і обер-єфрейтор Ланкес тоді теж їв білий хліб, пив шоколад і курив сигарети капітана Бебри...

— Чуєш, Оскаре! — повернув мене до дійсносте художник. — Ось що я мрію намалювати: як ти барабаниш. Слухай, дай сигаретку!

Я підвівся з-за барабана, пригостив свого супутника сигаретою, скуштував рибу й побачив, що вона вдалася: ніжна, біла, й навіть трохи повикочувалися очі. Неквапно, намагаючись не проминути жодної латочки, я вичавив останню цитрину на де підсмажену, де вже луснуту шкірку.

— Я хочу їсти! — заявив нарешті Ланкес, вишкірив свої великі, гострі й жовті зуби і, як ото мавпа, вдарив себе обома кулаками в груди, сховані під картатою сорочкою.

— Голову чи хвоста? — запропонував вибирати я і переклав рибину на аркуш пергаментного паперу, яким замість скатерки була заслана толь.

— А ти що порадиш? — Ланкес загасив сигарету й дбайливо сховав недокурок.

— Як товариш я б сказав: візьми хвоста. А як кухар можу порадити тобі лише голову. А моя матуся, що аж-аж-аж як любила рибу, зараз сказала б: «Пане Ланкес, візьміть краще хвоста, так ви принаймні знатимете, що у вас у руках». А ось моєму батькові лікар, навпаки, завше радив...

— Мені до лікаря немає ніякого діла, — недовірливо перебив мене Ланкес.

— А доктор Голац завше радив моєму батькові їсти від тріски — чи то пак, від наваги, як її в нас називали — тільки голову.

— Тоді візьму хвоста. Я бачу, ти хочеш мене обмахорити! — Підозра в Ланкеса не минала.

— Тим краще для Оскара. Я ціну голові знаю.

— Тоді голову візьму все ж таки я, коли вже тобі її так кортить.

— Нелегко ж тобі живеться, Ланкесе! — хотів я завершити нашу балачку. — На, бери голову, я візьму хвоста.

— То що, хлопче, я пошив тебе в дурні, еге?

Оскар визнав, що Ланкес таки пошив його в дурні.

Я ж бо розумів, що риба йому смакуватиме лише тоді, коли разом з нею в зубах у нього буде впевненість, що він пошив мене в дурні. Потім я обізвав Ланкеса зухом, стріляним горобцем, щасливчиком, сказав іще, що він народився в сорочці, — і ми накинулися на тріску.

Він узяв ту половину, що з головою, а я вичавив рештки цитринового соку на біле м'ясо хвостової частини, що розвалювалось, і з нього випадали м'якенькі, мов масло, зубочки часнику.

Ланкес, вибираючи зубами кістки, поглядав то на мене, то на мою половину рибини й нарешті сказав:

— Дай трішечки скуштувати твого хвоста.

Я кивнув головою, він скуштував, однак сумніви його не покинули, аж поки й Оскар скуштував шматочок від голови й заспокоїв художника ще раз: мовляв, ну звісно, йому, Ланкесові, як завжди, дістався кращий шматочок.

До риби в нас було бордо, і я пошкодував про це, бо з тих кавових філіжанок краще було б пити біле вино. Ланкес відкинув мої сумніви і пригадав, що, коли ще був обер-єфрейтором у «Дорі-7» і поки не напали союзники, вони завжди пили там лише червоне вино.

— Слухай, ох і п'янющі ж ми були, коли тут усе почалося! А Ковальський, Шербах і малий Лойтголд, які тепер лежать там, за Кабуром, всі на одному кладовищі, то й зовсім нічого не помітили, коли тут почалося. По той бік, за Ароманшем, були англійці, а на нашій ділянці — ціла навала канадців. Ми ще й підтяжок не понакидали, а вони вже тут як тут і кажуть: «How are you?»

Ланкес проткнув виделкою повітря, виплюнув кістки й повів далі:

— О, до речі, сьогодні в Кобурі мені трапився Герцог, отой баламут, ти його бачив, коли ви сюди приїздили. Він тоді був обер-лейтенантом.

Ну звісно, обер-лейтенанта Оскар пригадував. Тримаючи біля рота рибу, Ланкес розповідав, нібито Герцог щороку приїздить до Кабура і привозить із собою мапи й вимірювальні прилади, тому що бункери не дають йому спати. Він, мовляв, хотів побувати й у нас, у «Дорі-7», і дещо заміряти.

І не встигли ми доїсти тріску — її величезний кістяк оголювався досить повільно — як до нас з'явився обер-лейтенант Герцог. Він постав перед нами в коротких, до колін штанях кольору хакі, його ноги з тлустими литками були взуті в тенісні черевики, а з розхристаної лляної сорочки вибивалося каштаново-сиве волосся. Ми, звісно, й не подумали встати. Ланкес відрекомендував мене своїм товаришем і побратимом Оскаром, а Герцога він називав обер-лейтенантом у відставці.

Обер-лейтенант у відставці одразу заходився ретельно обстежувати «Дору-7» і насамперед оглядати бункера знадвору, проти чого Ланкес не заперечував. Герцог заповнював якісь таблиці, а ще він мав при собі стереотрубу й надокучав нею припливові, що саме наставав, і взагалі всьому краєвиду. Бійниці «Дори-6», яка була поряд із нами, він гладив так ніжно, немовби збирався зробити щось приємне рідній дружині. Та коли обер-лейтенант надумав оглянути «Дору-7», цей наш дачний куточок, усередині, Ланкес його туди не пустив.

— Послухайте, Герцоґе, щось я ніяк не доберу, чого вам треба! Що ви коло цього бетону винюхуєте? Все, що тоді було актуально, тепер уже давно passé.

Passé — то в Ланкеса улюблене слівце. Увесь світ він поділив на passé і «актуально». Проте на думку обер-лейтенанта у відставці, нічого не було passé, рахунки не сплачено, згодом — і то ще не раз — перед історією доведеться відповідати, а тепер він, мовляв, має намір оглянути «Дору-7» і всередині.

— Ви мене зрозуміли, Ланкесе?

Герцоґова тінь уже впала на наш стіл і рибу. Обер-лейтенант у відставці хотів був обійти нас і проникнути до бункера, над входом до якого бетонні орнаменти й досі демонстрували творчу манеру обер-єфрейтора Ланкеса.

Обійти наш стіл Герцогові не пощастило. Ланкес знизу, з виделкою в руці, хоч і не вдаючись до неї, викинув угору кулака й поклав обер-лейтенанта у відставці Герцога на прибережний пісок. Похитуючи головою, шкодуючи з приводу того, що нам перебили цю рибну трапезу, Ланкес підвівся, згріб лівою рукою лляну сорочку на обер-лейтенантських грудях, відтяг Герцога, залишаючи на піску рівненький слід, убік і кинув за дюною, тож бачити його ми вже не бачили, але чути довелося. Герцог зібрав своє вимірювальне причандалля, що його Ланкес кидав йому вслід, і подався геть, лаючись, заклинаючи всіх історичних духів, яких перед цим обізвав як passé.

— Щоб він, Герцог, не мав рації зовсім, то ні. Хоч він і баламут. Якби ми тоді так не понабиралися, коли тут усе почалось, то ще хто знає, що було б із тими канадцями.

Я міг лише кивнути головою, бо ще напередодні, коли був відплив, серед мушель та порожніх крабових панцирів натрапив на ґудзика від канадської військової форми, який багато про що свідчив. Оскар сховав того ґудзика до гаманця і був такий щасливий, немовби знайшов рідкісну етруську монету.

Хоч якими короткими виявилися гостини обер-лейтенанта Герцога, а все ж вони оживили спогади.

— А ти ще не забув, Ланкесе, як ми тут зі своїм фронтовим театром оглядали ваш бетон, снідали на бункері?

Повівав вітерець, як оце сьогодні... І раптом отам з'явилося чи то шість, чи то сім черниць, які збирали крабів серед «роммелівської спаржі», а ти, Ланкесе, дістав наказ очистити берег. І ти зробив це з кулемета-вбивці.

Ланкес нічого не забув, він обсмоктував кісточку, він навіть пригадував імена й перелічував їх: сестра Схоластика, сестра Аґнета, послушку описав мені як рожевеньке личко, а довкола нього — все чорне-чорне, він змальовував її так виразно, що отой завжди живий у мені образ моєї світської сестри-жалібниці — сестри Доротеї — коли й не померк, то все ж таки неабияк потьмянів, утратив чіткі обриси. І моє враження лише поглибилося, коли за кілька хвилин після того опису — для мене це вже не була аж така несподіванка, щоб постати переді мною як чудо, — з боку Кабура через дюни ніби вітром занесло молоду черницю, і її — рожевеньку, а довкола все чорне-чорне — не можна було не помітити.

Вона йшла під чорним парасолем від сонця — такі парасолі часто носять при собі літні чоловіки. Очі закривав яскраво-зелений, округлий пластиковий дашок, схожий на ті, що ними захищають очі ділові голлівудські кіношники. Хтось гукнув її з дюн. Видно, в цих краях черниці були й досі.

— Сестро Аґнета! — пролунав голос. А тоді: — Сестро Аґнета, де ж ви ділися?

І сестра Аґнета, це юне створіння, поверх нашого чимдалі обгризенішого риб'ячого кістяка відповіла:

— Тут я, сестро Схоластика! Тут так тихо — ані шелесь!

Ланкес вишкірив зуби й задоволено кивнув своєю вовчою головою, так наче сам і замовив цю католицьку процесію, так наче на світі нема нічого такого, що могло б його здивувати.

Юна черниця, завваживши нас, спинилася ліворуч від бункера. Її рожеве личко з двома кругленькими ніздрями і трохи випнутими, але загалом цілком бездоганними зубками промовило:

— Ой!

Ланкес повернув лише голову й шию, тулуб його навіть не ворухнувся.

— А що, сестричко, надумали трохи прогулятися?

Як же швидко пролунала відповідь:

— Ми щороку ходимо один раз до моря. Але я бачу море вперше. Таке велике!

Заперечити їй було важко. Кращого опису моря, ніж тоді дала юна черниця, я, здається, не чув і донині.

Ланкес вирішив показати свою гостинність, поколупався в моїй половині рибини й запропонував:

— Може, скуштуєте трохи рибки, сестричко? Ще тепленька.

Його невимушена французька мене здивувала, тож Оскар і собі спробував по-чужоземному:

— Та ви не соромтеся, сестро. Сьогодні ж бо п'ятниця.

Та навіть цей натяк на суворі, безперечно, орденські правила не спонукав дівчину, охайно загорнену в черничий одяг, приєднатися до нашої трапези.

— А ви завше тут живете? — прокинулася в ній цікавість.

Наш бункер вона назвала «гарненьким» і «трішки кумедним». Але цієї миті на гребені дюн постала, на жаль, ігуменя з іще п'ятьма черницями під чорними дощовими парасолями і з яскраво-зеленими репортерськими дашками на голові. Аґнета прожогом кинулася від нас і, як я зрозумів із потоку слів, причесаного східним вітром, дістала добрячої прочуханки, а тоді посестри взяли її в кільце.

Ланкес поринув у мрії. Виделку він тримав другим кінцем у роті й не зводив погляду з гурту черниць, що пливли дюнами.

— Це не черниці, це — вітрильники.

— Вітрильники білі, — висловив я сумнів.

— А це — чорні вітрильники. — Дискутувати з Ланкесом — марна річ. — Та, що на лівому фланзі, — їхній флаґман. Аґнета — швидкоплавний корвет. Ходовий вітер, кільватерний стрій, бізань-щогла, грот-щогла і фок-щогла — всі вітрила піднято, вперед за обрій, до Англії! Лишень уяви собі: завтра вранці Томмі попрокидаються, визирнуть з вікна, і що вони побачать? Двадцять п'ять тисяч черниць, до самих топів уквітчаних прапорами, і вже лунає перший бортовий залп...

— Ще одна релігійна війна! — підпрягся я. — А флагман має називатись «Марія Стюарт» або «Де Валера», або, ще краще, «Дон Жуан». Нова, швидкохідна армада прибула поквитатися за Трафальгар! Лунає клич: «Смерть пуританам!» А в англійців цього разу Нільсона катма. Висадку можна розпочинати. Англія вже не острів!

Наша розмова, як на Ланкеса, набула надто політичного забарвлення.

— А ось черниці вже й відчалюють! — доповів він.

— Напинають вітрила! — поправив я його.

А втім, відчалювали вони чи напинали вітрила, а їх однаково понесло в бік Кабура. Між собою і сонцем вони тримали парасолі. Тільки одна з них трохи відстала, нахилилася, не спиняючись, щось підняла — і враз випустила з рук. Рештки флотилії — щоб уже не виходити з образу — посувалися, важко долаючи вітер, до обгорілих лаштунків колишнього прибережного готелю.

— Або вона не вибрала якоря, або в неї заклинило стерно. — Ланкес і далі висловлювався мовою моряків. — А отой швидкоплинний корвет — чи це не Аґнета, га?

Корвет чи фрегат, але саме послушка Аґнета, збираючи й відкидаючи дорогою мушлі, посувалася до нас.

— Що ви там збираєте, сестро? — поцікавився Ланкес, хоч і сам це добре бачив.

— Мушлі! — Вона якось по-своєму вимовила це слово й знов нахилилася.

— А хіба вам можна? Це ж бо скарби земнії.

Я заступився за юну послушку:

— Помиляєшся, Ланкесе. Мушлі ніколи не були скарбами земними.

— Тоді вони — скарби морські. Хоч круть, хоч верть, це — скарби, а володіти скарбами черницям не можна. Для них що головне? Бідність, бідність і ще раз бідність. Чи не так, сестро?

Послушка Аґнета всміхнулася, показавши свої випнуті зуби:

— Та я беру мушель небагато. Для дитячого садочка. Діти так люблять ними бавитись, а моря ще зроду не бачили.

Аґнета вже стояла перед входом до бункера й окинула своїм черничим поглядом те, що було всередині.

— А вам до вподоби наша хижка? — делікатно підсокирювався я.

Зате Ланкес не церемонився:

— Та ви погляньте лишень, яка в нас вілла, сестро! Ми за це грошей не беремо!

Послушка стояла й гострими носаками черевичків, що визирали з-під цупкої тканини, шкребла пісок. Часом вона навіть сколупувла його, а вітер підхоплював і жбурляв на нашу рибу. Трохи невпевнено й тепер уже вочевидь світло-карими очима Аґнета подивилася на нас і на стіл між нами.

— Цього нам не можна робити, — промовила вона, спонукаючи нас заперечити.

— Та чого там, сестро! — рішуче відмів художник усі труднощі й підвівся. — Знаєте, а він усередині досить нічогенький, наш бункер. А з бійниць видно весь берег.

Черниця й далі вагалася і, мабуть, уже понабирала повні черевички піску. Ланкес випростав руку в бік входу до бункера. Орнамент на бетоні давав чіткі орнаментальні тіні.

— А всередині там навіть чистенько!

Певно, саме цей його запрошувальний рух підштовхнув черницю переступити поріг.

— Але тільки на хвилинку! — пролунало її рішення.

І Аґнета поперед Ланкеса прошмигнула до бункера.

Той витер об штани руки — характерний художницький рух — і, перше ніж зникнути, посварився:

— Гляди мені, рибу мою не чіпай!

Але рибою Оскар уже наситивсь. Я відсунувся від столу, здавшись на волю вітру, що ніс пісок, і якомусь аж надмірному шуму прибою, цього давнього хвалька силача. Потім підтяг ногою барабана, взяв палички й почав шукати вихід із цього бетонного пейзажу, цього бункерного світу, цього овочу, званого «ромелівською спаржею».

Почав я, хоч і без особливого успіху, з кохання. Колись і я кохав сестру... Не так черницю, як сестру-жалібницю. Жила вона в Цайдлєровому помешканні, за дверима з молочно-білою шибкою. Вона була дуже вродлива, але я так ніколи її й не побачив. Була там іще кокосова постілка, і вона теж відіграла свою роль. У коридорі в Цайдлєра було надто темно. Отож і кокосові волокна я відчував виразніше, ніж тіло сестри Доротеї.

Дуже скоро тема на кокосовій постілці вичерпалась, і я спробував ритмічно розплутати клубок свого раннього кохання до Марії й посадити перед бетоном повійки, що ростуть так само швидко. І знов сестра Доротея стала на шляху мого кохання до Марії: з моря повіяло запахом карболки, замаяли крильми чайки в білих сестринських халатах, а сонце явилося мені брошкою з червоним хрестом.

Цієї хвилини Оскарові завадили барабанити, і він загалом був цьому навіть радий. Повернулася зі своїми п'ятьма черницями ігуменя — сестра Схоластика. Вигляд усі мали стомлений, парасолі тримали криво й зневірено.

— Чи не бачили ви молоду черницю, нашу нову послушку? Дівчинка ще така молоденька... Уперше побачила море. Либонь, заблукала. Де ж ви, сестро Аґнета?

Мені не лишалося іншої ради, як послати увесь цей гурт — тепер вітер віяв їм у спину — в бік гирла Орна, до Ароманша, в порт Вінстон, де англійці колись відвоювали в моря свою штучну гавань. До того ж усім їм у нашому бункері навряд чи стало б місця. Щоправда, якусь хвилю мене так і поривало підкинути художникові Ланкесу цих гостей, але потім почуття дружби, роздратування й лють воднораз звеліли мені тицьнути великим пальцем у бік гирла Орна. Черниці послухалися мого пальця й невдовзі на гребені дюн обернулись на шість чорних прогалинок, що відпливали за вітром, чимдалі меншаючи, і навіть оте їхнє жалісливе «Сестро Аґнета, сестро Аґнета!» щораз швидше відлітало за вітром, поки зрештою потонуло десь у піску.

Першим із бункера вийшов Ланкес. Характерним художницьким рухом він витер руки об штани, поніжився на сонечку, випросив у мене сигарету, сховав її до кишені сорочки й накинувся на холодну рибу.

— Після цього завше хочеться їсти, — натякнув він, дожираючи мою половину тріски.

— Тепер вона буде дуже нещасна, — дорікнув я Ланкесові, смакуючи слівцем «нещасна».

— Це ж чому? їй геть нема чого бути нещасною.

Ланкес навіть думки не припускав, що його манера поводитися з людьми може зробити когось нещасним.

— І що вона тепер робить? — поцікавився я, хоч мав намір спитати зовсім про інше.

— Шиє, — пояснив Ланкес за допомогою виделки. — Трохи порвала собі рясу, а тепер зашиває.

Кравчиня вийшла з бункера, хутко знов розіпнула парасоля і, мов нічого й не сталось, однак, як мені здалося, трохи напружено защебетала:

— А від вашого бункера краєвид відкривається й справді чарівний. І весь берег видно, й море.

Спинивши погляд на недоїдках від нашої рибини, вона примовкла.

— Можна?

Ми одночасно кивнули головою.

— Від морського повітря завше хочеться їсти, — прийшов я їй на підмогу.

Тепер кивнула головою вона і почервонілими, потрісканими руками, що нагадували про важку роботу в монастирі, схопила нашу рибу й піднесла її до рота. Дівчина їла поважно, напружено, поринувши в роздуми, так ніби разом із рибою пережовувала щось таке, чим утішалася до риби.

Я зазирнув їй під очіпок. Зеленого репортерського дашка вона забула в бункері. Дрібненькі, всі однакові завбільшки росинки поту висіялися на її гладенькому чолі, яке в крохмальному білому облямуванні нагадувало чоло Мадонни. Ланкес знов попросив у мене сигарету, хоч іще не викурив попередньої. Я кинув йому всю коробку. Поки він ховав три сигарети до кишені сорочки, тримаючи в губах четверту, сестра Аґнета жбурнула парасоля, побігла — аж тепер я завважив, що вона боса, — дюною вгору й зникла там, де шумів прибій.

— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.

Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.

— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.

— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.

Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.

— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!

Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.

Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:

— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».

— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?

Ланкес заплющив очі.

— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».

— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?

Художник розплющив очі й проказав свій присуд:

— Тоді і її, й картину назвемо «Грішна черниця».

Ланкес визнавав лише або — або: голова або хвіст, утопилася або согрішила. У мене він забрав сигарети, обер-лейтенанта кинув у дюни, зжер частину моєї риби, а дівчинці, яка, власне, належала небу, показав нутро нашого бункера, і поки вона ще пливла у відкрите море, грубою, гулястою ногою вже накидав у повітрі картини, вже давав їм назви: «Припливні черниці», «Черниці в час припливу», «Черниці-потопельниці», «Грішні черниці», «Двадцять п'ять тисяч черниць». Поздовжній формат: «Черниці на висоті Трафальґара». Вертикальний формат: «Черниці перемагають лорда Нельсона», «Черниці й вітер в обличчя», «Черниці й погожий вітер», «Черниці пливуть проти вітру». Чорнота, багато чорноти, а поверх криги — зіпсована білизна й блакить: «Висадка союзних військ», або: «Містика, варварство й нудьга» — колишня його назва для бетону, ще від довоєнних часів. І всі ці картини, всі ці вертикальні й поздовжні формати художник Ланкес намалював, коли ми повернулися до Райнланда, він створив цілі черничі серії, знайшов одного торговця, який тими картинам з черницями зацікавився, сорок три з них виставив, сімнадцять спродав колекціонерам, промисловцям, художнім музеям, навіть одному американцеві; торговець дав критикам привід порівняти його, Ланкеса, з Пікассо й своїм успіхом переконав мене, Оскара, відшукати візитку отого доктора Дьоша, імпресаріо, бо не лише мистецтво художника Ланкеса, а й моє мистецтво волало: «Хліба!» Враження трирічного барабанщика Оскара, призбирані в довоєнні й воєнні часи, ще належало за допомогою моєї бляшанки обернути на чисте, дзвінке золото часів повоєнних.