Бляшаний барабан

Чара, чарка, чарочка

Щойно я описав знімок, котрий показує Оскара на повен зріст, із барабаном і барабанними паличками, й воднораз розповів, які давно визрілі рішення він, поки його фотографували, ухвалював, споглядаючи гостей, що з нагоди його дня народження зібралися навколо святкового пирога з трьома свічками; а тепер, коли згорнений альбом уже німо лежить переді мною, я хочу згадати про ті обставини, які хоч і не дають пояснення моєму такому довгому триріччю, проте, викликані мною, все ж таки відіграли свою роль.

Від самого початку мені було очевидно: дорослі тебе не зрозуміють і, якщо ти вже не підростатимеш у них на очах, називатимуть недорозвиненим, вони тягатимуть тебе й свої гроші до сотень лікарів, намагаючись домогтися якщо не твого одужання, то принаймні пояснення твоєї недуги. Отож, щоб обмежити ті консультації якоюсь стерпною кількістю, я мусив, перше ніж лікар дасть своє пояснення, зі свого боку придумати переконливу причину затримки свого зросту.

Сонячний день у вересні, мій третій день народження. Лагідне, прозоре, мов скло, бабине літо, навіть сміх Гретхен Шефлєр лунає не так різко. Матуся награє на піаніно щось із «Циганського барона». За спиною в неї, позад обертового дзиглика, стоїть Ян, торкаючись її плеча й намагаючись зазирнути в ноти. Мацерат уже готує на кухні вечерю. Бабця Ана з Гедвіґ Бронською й Александером Шефлєром підсовуються ближче до городника Ґрефа — той завше знає багато історій, скаутських історій, в яких виявляється відданість і мужність; не забудьмо також про годинника на підлозі, який не пропускає жодної чверті години цього так тонко зітканого вересневого дня. А оскільки всі, як і годинник, були дуже заклопотані й від мадьярської землі, батьківщини циганського барона, через Трефових скаутів, що саме переходили Вогези, незрима лінія потяглася повз Мацератову кухню, де на сковороді від жаху корчилися кашубські лисички з яєчнею-бовтанкою та підчеревиною, вздовж коридору до крамниці, то я, знічев'я постукуючи по своєму барабану, нишком і собі рушив туди ж таки й невдовзі опинився за прилавком, досить далеченько від піаніно, лисичок і Вогезів; тут я завважив, що ляда до підвалу відкинута: певно, Мацерат, коли лазив по бляшанку з консервованими фруктами на солодке, забув її причинити.

І все ж минула ще добра хвилина, поки я збагнув, чого чекала від мане ляда до нашого підвалу. Крий Боже, не самогубства! Це було б таки аж надто просто. Одначе щось інше було важче, болючіше, вимагало від мене жертви, й уже тоді, як і щоразу, коли я мусив чимось жертвувати, чоло мені зросив піт. Головне — щоб не постраждав барабан, його треба було зберегти цілим, знести шістнадцятьма вичовганими східцями вниз і покласти десь серед мішків із борошном, згодом пояснивши цим, чому він лишився неушкоджений. А тоді — знов нагору, аж на восьмий східець, або ні, можна й на сьомий, чи досить навіть на п'ятий. Та якщо падати з п'ятого, то де гарантія, що гулі виявляться досить правдоподібні? Тоді слід піднятися вище, ні, десятий східець знизу — це вже надто високо, й нарешті з дев'ятого я кидаюся вниз, головою вперед, на цементну підлогу нашого підвалу, зачепивши дорогою й зірвавши полицю, заставлену всю пляшками з малиновим сиропом.

Ще до того, як мою свідомість заслала пелена, я встиг переконатися, що експеримент таки вдався: пляшки з малиновим сиропом, які я зумисне скинув на підлогу, наробили достатньо гуркоту для того, щоб виманити Мацерата з кухні, матусю — від піаніно, решту гостей, що поприходили на день народження, — з Вогезів, і всі вони кинулися в крамницю, а звідти — до відчиненої ляди й сходами вниз.

Та перше ніж вони прибігли, я глибоко вдихнув запах розлитого сиропу, переконався, що з голови в мене тече кров, і ще спитав себе, коли вони вже були на сходах, що воно так солодко й млосно пахне — Оскарова кров чи малиновий сироп; принаймні я був радий-радісінький, що все вдалося на славу, а барабан завдяки моїй обережності лишився цілий-цілісінький.

Нагору мене виніс, здається, Ґреф. Аж у вітальні Оскар виплив із тієї хмари, яка десь наполовину складалася з малинового сиропу, а наполовину — з його молодої крови. Лікар ще не прийшов, матуся голосила й раз у раз ляскала Мацерата, який намагався її вгамувати, по обличчю — й не тільки долонею, а й другим її боком, обзиваючи його вбивцею.

Так цим своїм єдиним, хоч і не безболісним, проте добре розрахованим падінням зі сходів я дав — і лікарі не раз це підтверджували — не лише таке потрібне дорослим пояснення того, чому в мене припинився ріст, а на додачу, й сам того, власне, не бажаючи, ще й зробив Мацерата, доброго і невинного, Мацератом винним. То він не причинив ляду, то на нього матуся звернула всю провину, й усвідомлення цієї провини, за яку матуся дорікала йому хоч і не часто, однак невблаганно, він мав пронести крізь роки.

Мені те падіння забезпечило місяць на лікарняному ліжку, а опісля, аж до того, як почалися оті візити щосереди до доктора Голаца, я дістав відносну свободу від лікарів. Уже першого мого барабанногр дня мені пощастило подати світові знак, і мій випадок дістав пояснення, перше ніж дорослі збагнули справжнє, мною самим визначене становище. Тепер усі казали: наш маленький Оскар на свій третій день народження впав зі сходів у підвалі й хоч загалом нічого собі не поламав, однак рости після того перестав.

І почав я барабанити. У нашому будинку з помешканнями на винайм було п'ять поверхів. Я барабанив сходами від першого поверху аж на горище з усіма його закапелками, а тоді навпаки, згори вниз. Від Лабесвеґ до Макс-Гальбеплац, звідти на Нойшотланд, Антон-Мьолєрвеґ, Марієнштрасе, до Кляйнгамерпарк, Акціонерної броварні, Акціонерного ставка, Фрьобелівського лугу, школи Песталоцці, Нового базару й назад на Лабесвеґ. Мій барабан усе це добре витримував, дорослі — гірше, вони пробували перебивати його, хотіли стати моїй блясі поперек дороги, намагалися підставити моїм паличкам ніжку... Але про мене подбала природа.

Хист вибарабанити на дитячому бляшаному барабані належну відстань між мною й дорослими виявився невдовзі після того, як я впав зі сходів у підвалі, і майже одночасно з тим у мене прорізався голос, що давав мені змогу співати переливчасто, кричати або співати криком стільки й на таких високих тонах, що ніхто вже не важився забрати в мене барабана, від якого закладало у вухах; бо коли хтось намагався схопити його, я починав кричати, а коли я кричав, лускали й розліталося на друзки коштовні речі: я міг розтрощити співом скло; мій крик нищив квіткові вази; від мого співу розліталися шибки у вікнах, і приходив гуляти протяг; мій голос розтинав, немовби цнотливий, а тому й невблаганний алмаз, шибки в мисниках і глумився там, не втрачаючи при цьому своєї безневинности, зі сповнених гармонії, шляхетно дозрілих, подарованих милою рукою й ледь припалих пилом лікерних чарочок.

Минуло небагато часу, і про мій хист уже знала вся наша вулиця — від Брьозенервеґ аж до селища біля аеродрому, одне слово, цілий квартал. Щойно мене бачили сусідські діти — а їхні ігри, такі як «Оселедці в маринаді, раз, два, три», або «Чи прийшла кухарка Чорна?», або «Що я бачу, того ти не бачиш», мене не приваблювали, — і вже цілий хор невмиваних писків горлав:

Певна річ, безглузда дитяча примовка, позбавлена змісту. Мене та пісенька анітрохи не бентежила, коли я зі своїм інструментом тупав ногами під тих чорта й відьму, підтримував паличками примітивний, однак досить приємний ритм і, вибиваючи «Чару, чарку, чарочку», вів за собою, хоч і не був щуроловом, малечу.

Ще й тепер — скажімо, коли Бруно миє у мене в палаті вікно — я знаходжу трохи часу, щоб вистукати на своєму барабані ту примовку й той ритм.

Більше клопоту, ніж та глузлива пісенька сусідських дітей, більше прикрощів, а надто моїм батькові й матері, завдавав той недешевий факт, що провину за кожну шибку, розбиту в нашому кварталі шкідливими, невихованими шибениками, скидали на мене чи, скоріше, на мій голос. Спершу матуся покірно й доброчесно платила за кожне вікно, розбите в когось на кухні переважно з рогатки, та згодом феномен мого голосу нарешті збагнула й вона, і, коли хтось приходив з претензіями відшкодувати збитки, погляд її ставав по-діловому сірий, холодний, і вона вимагала доказів. А сусіди обходилися зі мною досить-таки несправедливо. У той час не було нічого образливішого, ніж стверджувати, буцімто в мені живе дитяча жадоба руйнації, буцімто я відчуваю незбагненну зненависть до скла й усього, що з нього зроблено, як ото в інших дітей часом у раптових нападах шаленства знаходять вихід якісь темні, безглузді антипатії. Умисне руйнує лише той, хто грається. А я не грався ніколи, я на своєму барабані працював, а щодо голосу, то поки що він був потрібен мені лише для самооборони. Тільки турбота про те, що буде з моєю роботою на барабані далі, спонукала мене користатися голосовими зв'язками так цілеспрямовано. Якби я міг у той самий спосіб і тими самими звуками краяти, скажімо, безвиразні, вздовж і впоперек оздоблені вишитими узорами скатерки, що їх породжувала вигадлива уява Гретхен Шефлєр, чи розчиняти похмуру політуру на піаніно, я б залюбки дав спокій усьому скляному — нехай собі стоїть і подзенькує. Але до скатерок і політур мій голос був байдужий. Не щастило мені ані стерти невтомним криком візерунки на шпалері, ані двома протяглими тонами, що то наростали, то спадали, натужно тручись один об одного, мов жорна в кам'яному віці, домогтися тепла, потім жару й нарешті викресати іскру, потрібну для того, щоб сухі, мов трут, просяклі тютюновим димом фіранки на обох вікнах у вітальні спалахнули декоративним полум'ям. Жодному зі стільців, на яких сиділи, наприклад, Мацерат чи Александер Шефлєр, я не міг «відспівати» своїм голосом ніжку. Я б з дорогою душею захищався в якийсь безневинніший, не такий чудернацький спосіб, але ніщо безневинне не хотіло мені слугувати, мене слухалося лише скло й мусило за це платити.

Перше таке видовище я досить успішно влаштував невдовзі після свого третього дня народження. Барабан був у мене тоді вже, здається, з місяць із гаком, і за той час я, загалом хлопчик завзятий, уже побив його вщент. І хоч обичайка в білих та червоних зубцях ще тримала верх і низ укупі, одначе дірка посередині мембрани, яка видає звук, уже так і зяяла, а позаяк дном я гребував, то та дірка ставала щодалі більшою, обшарпувалась, на її краях з'являлися гострі визубні, від них відлуплювалися побиті шматочки бляхи, падали всередину барабана, за кожним ударом невдоволено брязкали, а на килимі у вітальні й на червоно-бурій підлозі в спальні полискували білі лакові лусочки, які вже не хотіли терпіти наругу на моєму змордованому барабані.

Батько й мати потерпали, що я поріжуся об ті небезпечно гострі бляшані краї. А надто Мацерат — після того, як я впав зі сходів у підвалі, він став такий обачний, що й на холодне дмухав, і радив мені барабанити обережно. Я й справді завжди так різко розмахував руками, що міг зачепити гострі краї того зубчастого кратера, отож побоювання Мацерата були, мушу визнати, хоч і перебільшені, проте не зовсім безпідставні. Щоправда, уникнути всіх небезпек можна було б за допомогою нового барабана, однак про новий барабан ніхто й не думав, вони просто хотіли забрати в мене мою добру стару бляшанку, яка разом зі мною падала зі сходів, яка разом зі мною потрапила до лікарні і яку разом зі мною звідти виписали, яка разом — сходами вгору й сходами вниз, разом — на бруківці й на хідниках, крізь «Оселедці в маринаді, раз, два, три», повз «Що я бачу, того ти не бачиш» та «Чорну кухарку»... Одне слово, цю бляшанку вони хотіли в мене забрати, а натомість нічого не дати. І за приманку вибрали отой дурний шоколад. Матуся простягла його мені й випнула трубочкою губи. А Мацерат тим часом з удаваною суворістю вхопився за мій калікуватий інструмент. Я щосили вчепився в той брухт руками. Батько потяг до себе. Мої сили, яких вистачало тільки для того, щоб барабанити, покидали мене. Червоні язички полум'я помалу, один по одному визлизали з моїх рук, ось-ось я лишуся вже й без круглої обичайки... І тоді Оскарові, якого до того дня вважали спокійним, мало не зразковим хлопчиком, пощастило видати отой перший дійовий і руїнницький крик. Кругле шліфоване скло, що захищало медово-жовтий циферблат у нашому годиннику на підлозі від пилу й умирущих мух, розскочилося на друзки й упало, розлітаючись на ще дрібніші скалки, — впало на червоно-буру підлогу, бо килим до годинника не діставав. Однак нутрощі дорогого механізму не постраждали: маятник спокійно йшов своєю дорогою — якщо взагалі так можна сказати про маятника, — стрілки також. Навіть на механізм бою, який загалом дуже чутливо, майже істерично реагував на найменший поштовх, на пивовози, що проїздили за вікном, мій крик не справив жодного враження; розлетілося лише скло, зате ж розлетілося на гамуз.

— Годинникові хана! — вигукнув Мацерат і відпустив барабана.

Я кинув погляд на годинника й переконався, що самому йому крик мій ніякої шкоди не завдав, а наказало довго жити тільки скло. Однак для Мацерата, матусі й дядька Яна Бронського, що тої неділі прийшов пополудні до нас у гостину, хана була, здавалося, чомусь більшому, ніж склу від циферблата. Бліді, вони безпорадно зиркали одне на одного, обмацували руками кахельну грубу, тримаючись хто за піаніно, хто — за мисника, не наважуючись зійти з місця, а Ян Бронський ще й ворушив пересохлими губами та благально поводив навіженими очима, отож мені ще й досі здається, що всі дядькові зусилля були спрямовані на те, щоб проказати, не збившись, молитву, яка закликала до допомоги й милосердя, на кшталт: «О, агнець Божий, ти спокутуєш гріхи світу цього... Зглянься ж над нами». І так тричі поспіль, а тоді ще: «О Господи, не гідний я того, щоб Ти ступив до оселі моєї, але озовися бодай словом...»

Господь, звісно, не озвався жодним словом. До того ж хана була не годиннику, а лише склу. Одначе дорослі ставляться до своїх годинників украй дивно і якось по-дитячому в тому сенсі, в якому особисто я дитиною ніколи не був. Хоча годинник, мабуть, — найпрекрасніше з того, до чого могли додуматися дорослі. Але що є, те є: тією самою мірою, якою дорослі здатні бути творцями й завдяки своєму завзяттю, шанолюбству й певному везінню ними стають, вони, ледве щось створивши, відразу обертаються на творіння своїх епохальних винаходів.

А тим часом годинник без дорослої людини, як колись, так і тепер, — ніщо. Вона його накручує, переводить стрілки вперед чи назад, відносить його до годинникаря перевірити, почистити і, якщо треба, полагодити. Як і куванню зозулі, що раптом уривається, перекинутій солянці, павуку вранці, чорній кішці, що перебігла дорогу зліва направо, дядьковому олійному портрету, що падає зі стіни, бо в тиньку розхитався гачок, як і розбитому дзеркалу, так і годиннику й тому, що за ним стоїть, дорослі надають більшого значення, ніж власне годинник може мати.

Матуся, яка, попри окремі свої мрійливо-романтичні риси, мала тверезий погляд і, виявляючи легковажність, кожну сумнівну прикмету вміла витлумачити собі на пожиток, знайшла й того разу рятівне слово.

— Скло б'ється на щастя! — вигукнула вона, потім ляснула пальцями, принесла совка та віничка й змела бите скло — чи то пак щастя — докупи

Якщо взяти на віру матусині слова, то я дуже ощасливив своїх батька-матір, родичів, знайомих і незнайомих людей — ощасливив тим, що кожному, хто намагався відібрати в мене барабана, я своїм криком чи співом побив, потрощив шибки у вікнах, повні кухлі з пивом, порожні пляшки з-під пива, флакончики з парфумами, що дихали весною, кришталеві вази зі штучними фруктами — одне слово, все, що було скляне, у що на скляних заводах склодуви вдихнули життя, й воно потрапило на ринок часом за ціною простого скла, а часом — маючи мистецьку цінність.

Щоб не накоїти надто багато лиха — адже мені подобалося тоді, подобається й тепер усе гарненьке, що зроблене зі скла, — я, коли ввечері в мене хотіли забрати бляшаного барабана, хоч він мав ночувати зі мною в ліжечку, виводив з ладу одну чи й більше з чотирьох електричних лампочок у люстрі під стелею, які щосили тужилися осяяти нашу вітальню. Саме так на свій четвертий день народження, на початку вересня двадцять восьмого року, я вкинув усіх святкових гостей

— батька й матір, обох Бронських, бабцю Коляйчек, Шефлєрів і Ґрефів (вони надарували мені чого завгодно — олов'яних солдатиків, вітрильника, пожежну машинку, — тільки не бляшаного барабана), одне слово, вкинув усіх їх, які воліли, щоб я бавився олов'яними солдатиками, щоб приохотився гратись в оту дурнувату пожежну дружину, які не бажали лишити мені мого побитого, однак такого чудового барабана, які відбирали в мене бляшанку, а натомість намагалися втелющити мені в руки отого ідіотського кораблика з непрофесійно, до того ж, поначіплюваними вітрильцями, — всіх, хто мав очі лише для того, щоб не помічати мене й мого бажання, всіх їх я вкинув своїм криком, що, метнувшись по кімнаті, завдав смертельного удару чотирьом лампочкам у люстрі, в допотопну темінь.

Але дорослі — вони і є дорослі: після перших зляканих вигуків, після майже нестямних вимог повернути світло, вони оговталися в темряві, і коли бабця Коляйчек — тільки вона, якщо не рахувати малого Стефана Бронського, й не знала, на біса їй ця темрява здалася,

— принесла з крамниці вже запалені лойові свічки (Стефан, гучно пхикаючи, весь час тримався за її поділ) і в кімнаті стало світліше, решта добряче підпилих гостей уже встигли якось дивно попаруватися.

Матуся, як і слід було сподіватися, в розхристаній блузці сиділа на колінах у Яна Бронського. Спостерігати, як куцоногий пекар Александер Шефлєр майже зникає у Ґрефисі, було досить неапетитно. Мацерат облизував золоті й конячі зуби в Ґретхен Шефлєр. Лише Гедвіґ Бронська сиділа, поклавши руки на коліна, від полум'я свічки очі її прибрали набожного, як у корови, вигляду, сиділа близенько, але не надто близенько від городника Ґрефа, який хоч нічого й не випив, а проте співав, співав солодким голосом, меланхолійно, співав, виливаючи свою журбу, співав, підохочуючи Гедвіґ Бронську йому підспівувати. Вони на два голоси виводили скаутську пісню, в якій такий собі Рюбецаль мав блукати привидом у Велетових горах.

А про мене забули. Оскар сидів під столом із тим, що зосталося від його барабана, видобував іще з побитої бляхи сякі-такі ритми, і цілком можливо, що ті скупі, проте розмірені барабанні звуки лише тішили вухо тих, хто, помінявшись у солодкому забутті ролями, сидів і лежав у кімнаті. Бо барабанне дудоніння наче звукоізоляційним шаром покривало всі смачні поцмокування та посмоктування, які вихоплювалися в тих, хто, попри всі свої гарячкові й ревні зусилля, намагався їх притлумити.

Не виліз я з-під столу й тоді, коли повернулася бабця, схожа зі своїми свічками на грізного архангела; вона обвела поглядом цей содом, розгледіла в ньому й гоморру, з тремтячими свічками в руках зняла бучу, назвала все це свинством і рішуче поклала край ідилії про те, як Рюбецаль мандрує Велетовими горами, — поставила свічки на блюдця, взяла з мисника карти, кинула їх на стіл і, втішаючи Стефана, який і далі скиглив, проголосила другу частину свята. Невдовзі після цього Мацерат повкручував нові лампочки в старі патрони нашої люстри, почали переставляти стільці, заляскали, відскакуючи від пивних пляшок, кришечки. Наді мною заляпали по столу карти — скат по одній десятій пфеніга. Матуся спершу запропонували по чверті, але дядько Ян не схотів так ризикувати, і якби не випили ще по кілька склянок пива та якби принагідно не великий ґранд із чотирма козирними валетами, то вони там так і не підіймали б час від часу ставку й мучилися б зі своєю одною десятою пфеніга й далі.

А я непогано почувався під столом, схований від протягів за скатеркою, що звисала з усіх боків. Легенько постукуючи по барабану, я наслухав, як наді мною гупали по столу кулаки; я підкорився ритму їхньої гри, і не минуло й години після того, як вони сіли за скат, а я вже подумки відзначив: Ян Бронський програв. Карти мав добрі, а все ж таки програв. Воно й не дивно, адже він весь час ловив ґав. У голові в нього було щось інше, ніж його бубна без двох валетів. Адже на самому початку гри, ще розмовляючи зі своєю тіткою й намагаючись якось виправдати оту невеличку оргію в темряві, він скинув з лівої ноги чорного черевика, простяг ту ногу в сірій шкарпетці повз мою голову, заходився шукати коліна моєї матусі, що сиділа якраз навпроти, і таки знайшов їх. Відчувши доторк його ноги, матуся відразу посунулася ближче до столу, отож Ян, з яким саме торгувався Мацерат і який, дійшовши до тридцятьох трьох, оголосив пас, легенько задер поділ її сукні — спершу тільки великим пальцем, а тоді й усією ступнею в шкарпетці (а шкарпетка, до речі, була майже свіжа, вдягнена того самого дня) — і влаштувався в неї між ногами. Можна тільки захоплюватися моєю матусею, яка, попри ті підступи вовняної шкарпетки під столом, вигравала на столі, гладенько застеленому скатеркою, страшенно ризиковані партії, зокрема й жир без чотирьох валетів, вигравала впевнено й сиплючи надзвичайно смішними дотепами, тоді як Ян, стаючи дедалі винахідливішим унизу, вгорі програв кілька партій і то таких, які навіть Оскар із заплющеними очима довів би до переможного кінця.

Згодом під стіл забрався й стомлений Стефанчик і невдовзі заснув там, так і не втямивши перед сном, що шукала холоша його батька під спідницею в моєї матусі.

Небо то ясне, хто хмарне. А пополудні — дощ, трохи не злива. Уже другого дня з'явився Ян Бронський, забрав подарунка, якого напередодні приніс мені на день народження, — вітрильника, поміняв ту жалюгідну іграшку в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгаус-пасажі на бляшаного барабана, надвечір знов прийшов, трохи змоклий під дощем, з тим біло-червоним, таким любим моєму серцю барабаном до нас, простиг його мені й водночас схопив рештки моєї доброї старої бляшанки, на якій лишилися тільки лусочки біло-червоного лаку. І поки Ян хапав ту понівечену бляху, а я — свіжу, Янові, матусині й Мацератові погляди були прикуті до Оскара, і я ледве не всміхнувсь: невже вони гадають, що я тримаюся за старе й віджиле, що я взагалі керуюся якимись засадами?

Без крику, на який усі так сподівалися, без співу, від якого розлітається на друзки скло, я віддав свого барабана, чи то пак свій брухт, і ту ж мить обіруч припав до нового інструмента. За дві години напруженої роботи я його цілком опанував.

Одначе не всі дорослі, яких я знав, виявилися такі розважливі, як Ян Бронський. Невдовзі після мого п'ятого дня народження, у двадцять дев'ятому році — тоді саме ходило багато чуток про якесь різке падіння акцій на Нью-йоркській біржі, і я розмірковував про те, чи не зазнав збитків мій дід Коляйчек, що торгував деревом у далекому Буфало, — матуся, стурбована тим, що я перестав рости (а цього вже не можна було не помітити), почала щосереди брати мене за руку й вести до доктора Голаца, що на Брунсгьофервеґ. Я мовчки терпів ті вкрай надокучливі й безконечні лікарські обстеження, бо мені вже тоді припало до вподоби біле, таке миле оку вбрання сестри-жалібниці Інґи, яка стояла поруч із доктором Голацом і допомагала йому, нагадуючи мені про зафіксовані на знімку воєнні часи, коли матуся була сестрою-жалібницею, а ще через те, що я, пильно придивляючись, як щораз по-новому лягають зборки на сестринському халатику, примудрявся пускати повз вухо то горласту, підкреслено настирливу, то знов неприємно-поблажливу балаканину лікаря.

Віддзеркалюючи в скельцях окулярів обстановку свого кабінету — а там було багато хрому, нікелю й лаку, а крім того, численні полиці, вітрини, де стояли ретельно підписані слоїки зі зміями, саламандрами, жабами, ембріонами свиней, людей та мавп, — і вбираючи скельцями окулярів усі ті заспиртовані плоди, Голац після обстеження гортав історію моєї хвороби, заклопотано похитував головою і вже вкотре просив матусю розповісти про те, як я впав зі сходів у підвалі, й заспокоював її, коли вона починала без упину сварити Мацерата, що не причинив ляду, й складати на нього всю провину.

Коли за кілька місяців по тому під час одного з таких наших візитів у середу Голац надумав був — либонь, щоб довести собі, а може, й сестричці Інзі, яких успіхів досяг у своєму лікуванні, — узяти в мене барабана, я сплюндрував більшу частину його колекції змій та жаб, а також усі ембріони найрізноманітнішого походження, які він туди постягував.

Якщо не брати до уваги повних, але не закритих пивних склянок та матусиного флакончика з парфумами, то це вперше Оскар спробував свою силу на такій великій кількості наповнених і ретельно закритих скляних посудин. Успіх був надзвичайний і для всіх його свідків, навіть для матусі, яка про мої стосунки зі склом уже знала, просто разючий і приголомшливий. Першим, ще ощадно стримуваним звуком я розтяв уздовж і впоперек вітрину, де Голац зберігав усі оті гидотні раритети, потім примусив майже квадратну передню шибку вітрини впасти плиском на лінолеумову підлогу, де вона, шибка, не втрачаючи квадратної форми, розкололася на тисячу скалок, тоді надав своєму крикові виразніших рис, майже надмірної настирливосте й пустив цей насичений звук мандрувати від слоїка до слоїка.

Слоїки розліталися з лускотом. Зеленуватий, трохи загуслий спирт бризкав навсібіч, розтікався на рудій лінолеумовій підлозі, підхоплюючи з собою випотрошених, блідих, якихось трохи скорботних на вигляд своїх мешканців, і сповнював кабінет, я б сказав, просто відчутним на дотик запахом — таким міцним, що матусі стало недобре, й сестра-жалібниця Інґа мусила відчинити вікно на Брунсгьофервеґ. Утрату колекції доктор Голац прихитрився подати як власний успіх. За кілька тижнів після цього мого лиходійства у фаховому часописі «Лікар і світ» з'явилася його стаття про феномен Оскара М., що своїм співучим голосом трощить скло. Казали, нібито погляди доктора Голаца, викладені там на більше ніж двадцятьох сторінках, викликали в професійних колах, вітчизняних і зарубіжних, сенсацію і зустріли серед фахівців не лише заперечення, а й схвалення. Матуся, якій надіслали кілька примірників часопису, чомусь пишалася тією статтею, і це наштовхувало мене на всілякі роздуми; вона не проминала нагоди зачитати щось із статті то Трефам, то Шефлєрам, то своєму Янові й уже вкотре після вечері — своєму чоловікові Мацерату. Навіть покупці в бакалійній крамниці мусили терпляче вислуховувати уривки із статті й захоплювалися матусею, яка, вимовляючи фахові вислови, хоч і неправильно ставила наголос, зате виявляла багатющу уяву. А ось для мене самого та обставина, що моє ім'я вперше з'явилося друком, анічогісінько не важила. Мій скепсис, який давав про себе знати вже й тоді, підказував мені вважати той опус доктора Голаца тим, чим він, як придивитися ближче, й був: багатослівним, досить вправно викладеним, однак пустопорожнім просторікуванням лікаря, що розраховував дістати університетську кафедру.

Тепер, у цьому лікувально-опікунському закладі, коли Оскар своїм голосом уже не годен навіть зрушити з місця склянку, в якій стоїть його зубна щітка, коли такі самі лікарі, як той доктор Голац, усе крутяться біля нього, провадять із ним так звані роршахівські експерименти, асоціативні тести й такі інші дослідження, щоб його примусове перебування тут нарешті дістало якусь гучну назву, тепер Оскар залюбки пригадує давно минулий, початковий період свого голосу. Коли в той перший час він трощив своїм голосом вироби з кварцового піску лише в разі гострої потреби, потім, однак, ґрунтовніше і з розмахом, то згодом, коли його мистецтво досягло розквіту й нарешті почало занепадати, він користався зі свого хисту вже без будь-якого зовнішнього примусу. Просто відчуваючи потяг до гри, потрапивши під вплив пізнього манієризму, присвятивши себе l’art pour l'art, Оскар проникав голосом у структуру скла й помалу ставав дорослішим.