Бляшаний барабан

Їжачок

Зрубаний, вирваний з корінням, звіяний вітром, відновлений, зрозумілий і знову прийнятий... Аж коли Оскар винайняв собі житло, він опанував мистецтво повертатися до барабана. У цьому мені допомагала не лише кімнатка, а й їжачок, і похоронна контора у дворі, й пан Мюнцер; та й сестра Доротея відіграла в моєму поверненні не останню роль.

Чи ви чули щось про Парцифаля? Я й сам знаю про нього небагато. Тільки й пригадую оту історію з трьома краплями крови на снігу. Історія правдива, бо стосується мене. Та, либонь, вона стосується кожного, хто має якусь ідею. Але ж Оскар пише про себе, тож він і підозрює, що ту історію створено спеціально для нього.

Щоправда, я й далі слугував мистецтву, давав малювати себе і синім, і зеленим, і жовтим, і землистого кольору, давав ставити себе на якому-небудь тлі й заштриховувати чорним, цілий зимовий семестр укупі з музою Улою справляв плідний вплив на Академію мистецтв (ми її не позбавляли своєї благословенної музи, до речі, й увесь наступний, літній семестр), однак уже випав сніг і ввібрав оті три краплини крові, що прикували мій погляд, як погляд блазня Парцифаля, про кого блазень Оскар знає дуже мало, тож легко може себе з ним ототожнювати.

Трохи поясню суть цієї своєї незграбної замальовки: сніг — то робочий одяг сестри-жалібниці, а червоний хрест (його більшість сестер-жалібниць, зокрема й сестра Доротея, носять посередині брошки, якою зчіплюють комірець) світив мені замість тих трьох крапель крови. І ось я сидів і не міг відвести погляду.

Та перше ніж осісти в колишній ванній кімнаті цайдлєрівського помешкання, треба було ще ту кімнату знайти. Зимовий семестр саме наближався до завершення, частина студентів від своїх кімнат відмовлялися, їхали на Великодні свята додому, а потім або повертались, або не повертались. Моя колега, муза Ула, взялася допомогти мені знайти кімнатку й пішла зі мною до студентської ради. Там мені дали купу адрес і рекомендаційного листа від Академії мистецтв.

Перед тим, як вирушити на пошуки житла, я вирішив після тривалої перерви навідатися до Корнефа в його майстерню на Молитовній алеї. У дорогу мене погнала прихильність до каменяра, а крім того, я хотів знайти роботу на канікули, бо ті кілька годин, які я мав позувати з Улою чи без неї на приватних сеансах у деяких викладачів, навряд чи прогодували б мене протягом ближчого півтора місяця; а ще мені треба було складати гроші на мебльовану кімнату.

Корнефа я застав таким, який він був колись: із двома майже загоєними й одним іще не визрілим чиряком на шиї він схилявся над стелою бельгійського Граніту, яку вже опрацював киянкою, а тепер удар за ударом обробляв скарпелем. Ми трохи погомоніли про се, про те, я не без натяку покрутив у руках штахеля, обвів поглядом виставлені камені, що були вже відшліфовані, відполіровані й чекали тільки, коли на них викарбують посмертні написи. Дві плити — черепашник і сілезький мармур для двомісної могили — мали такий вигляд, немовби Корнеф уже продав їх, і вони лише чекають на тямущого шрифтовика. Я був радий за Корнефа, якому після грошової реформи довелося досить скрутно. Одначе ми з ним уже й тоді вміли потішити себе мудрими словами: навіть така життєствердна грошова реформа не може завадити людям помирати й замовляти надгробки.

Так воно й вийшло. Люди знов помирали й знов купували надгробки. А крім того, з'явилися замовлення, яких до реформи не було зовсім: різники почали обличковувати фасади й нутрощі своїх крамниць строкатим ланським мармуром, у пошкодженому піщанику й туфі багатьох банків та торгових домів треба було вибивати середохрестя й заповнювати їх, щоб ті банки й торгові доми знов набули пристойного вигляду.

Я похвалив Корнефа за його старання й поцікавився, чи ж упорається він сам — адже роботи чималенько. Спершу каменяр ухилився од відповіді, потім усе ж таки зізнався, що іноді, мовляв, хотілося б мати чотири руки, й нарешті запропонував мені по півдня вибивати в нього написи: за літеру на вапняку він платить, мовляв, по сорок п’ять пфенігів, на граніті й діабазі — по п'ятдесят п'ять, а рельєфні літери коштують відповідно по шістдесят і сімдесят п'ять пфенігів.

Я відразу взявся за черепашник, швидко пригадав свої навички, набив руку на літерах, викарбував клинописом: «Алоїс Кюфер (нар. 03.9.1887 — пом. 10.6.1946)», за неповних чотири години впорався з усіма тридцятьма літерами й цифрами і, коли йшов, одержав згідно з розцінками тринадцять марок і п'ятдесят пфенігів.

Це була третина місячної платні за житло, яку я міг собі дозволити. Віддавати більше, ніж сорок марок, я не міг і не хотів, позаяк Оскар поклав собі й далі, бодай скромно, підтримувати господарство в Більку — Марію, хлопця й Густу Кьостер.

З чотирьох адрес, що їх дали мені доброзичливі хлопці й дівчата в студентській раді Академії мистецтв, я зупинився на такій: Цайдлєр, Юліхерштрасе, 7, бо це було неподалік від Академії.

На початку травня — погода стояла спекотна, млиста й узагалі якась не нижньорайнська — я, маючи в кишені достатньо готівки, вирушив у дорогу. Марія дала лад моєму костюму, тож вигляд я мав цілком пристойний. Той облуплений будинок, де на третьому поверсі в трикімнатному помешканні жив Цайдлєр, стояв за вкритим пилюгою каштаном. Добра половина Юліхерштрасе лежала в руїнах, тому важко було сказати щось про будинки сусідні, а також про той, що стояв через вулицю. Поросла травою та кульбабками гора ліворуч, з якої стриміли іржаві залізні балки, наводила на думку, що колись тут, по сусідству з цайдлєрівським будинком, стояв іще один, п'ятиповерховий. Той, що праворуч, зруйнований не зовсім, до третього поверху вже відновили. Але далі коштів, мабуть, не вистачило. Лишилося ще полагодити пошкоджений у багатьох місцях і потрісканий фасад із полірованого чорного шведського граніту. На вивісці «Похоронний інститут Шорнемана» бракувало кількох літер, уже й не пригадую, яких саме. На й досі гладенькій, мов дзеркало, гранітній поверхні зосталися, на щастя, цілими дві викарбувані клинописом пальмові гілочки, надаючи цьому поруйнованому закладу сякого-такого добропристойного вигляду.

Домовинами в цьому підприємстві, яке існувало вже понад сімдесят п'ять років, торгували у дворі, а позаяк моя кімнатка виходила вікнами саме туди, то крамниця та досить частенько привертала мою увагу. Я спостерігав за робітниками, що в гарну погоду викочували зі складу домовини, ставили їх на дерев'яні козли й усілякими засобами освіжували поліровку тих посудин, які до ніг усі звично для мене звужувалися.

На мій дзвінок Цайдлєр відчинив сам. Він стояв у дверях — невеличкий, осадкуватий, захеканий, їжакуватий, в окулярах з грубими скельцями, нижня половина обличчя вся в лапастій мильній піні, — правою рукою ще притискав до щоки помазка, усім своїм виглядом виказуючи п'яницю, а вимовою — вестфальця.

— Якщо кімната вам не сподобається, скажіть одразу. Я саме голюся й маю ще помити ноги.

Церемонитися Цайдлєр не любив. Я оглянув кімнату. Сподобатися вона мені не могла, бо це була колишня ванна кімната, яку тепер не використовували, — знизу, майже до половини стіни, обличкована бірюзовими кахлями, а вище обклеєна шпалерою якогось тривожного кольору. Проте я не сказав, що мені така кімната сподобатися не може. Не зважаючи на те, що на обличчі в Цайдлєра сохла піна, на його немиті ноги, я обстукав саму ванну й поцікавився, чи не можна обійтися без неї, тим більше, що стічної дірки в ній однаково не було.

Цайдлєр усміхнувся й похитав своєю сивою їжакуватою головою, марно намагаючись збити помазком суху піну. Це була його відповідь, отож я погодився винайняти кімнатку за сорок марок на місяць.

Коли ми повернулися до схожого на кишку, тьмяно освітленого коридору, в який виходило багато кімнат з пофарбованими в різні кольори, почасти заскленими дверима, я спитав у Цайдлєра, хто живе в його помешканні ще.

— Моя дружина й постояльці, що винаймають кімнати в господаря помешкання.

Я постукав у двері із зафарбованою білилом шибкою — вони були посеред коридору, за якийсь крок від входу.

— Тут мешкає сестра-жалібниця. Але вас це не стосується. Її ви однаково не бачитимете. Вона тут лише ночує, та й то не щодня.

Не скажу, що Оскар здригнувся, почувши оте «сестра-жалібниця». Він тільки кивнув головою, однак розпитувати про решту кімнат не зважився, а про свою, з ванною, вже все знав: вона була по праву руч від входу, і коридор упирався в її широкі, на всю стіну двері.

Цайдлєр постукав пальцем по моєму лацкану.

— Якщо маєте спиртівку, то варити їсти можете й у себе. А часом і на кухні, про мене, якщо тільки плита для вас не зависока.

Це було його перше зауваження з приводу мого зросту. Рекомендаційний лист від Академії мистецтв, якого Цайдлєр швиденько перебіг очима, справив свій вплив, бо підписав його сам професор Ройзер, директор Академії. На всі попередження й настанови Цайдлєра я кивав головою й підтакував, відзначив подумки, що кухня розташована ліворуч від моєї кімнатки, пообіцяв удома білизну не прати, а позаяк він боявся, що від вологи шпалера у ванній повідстає, то я пообіцяв йому це навіть досить упевнено — прати мені білизну виявила готовність Марія.

Лишалося тільки перенести речі й заповнити бланки про зміну місця проживання. Але з цим Оскар не поспішав. Він не міг отак просто піти з цього помешкання. Без будь-якого приводу він попросив свого майбутнього господаря показати вбиральню, і той тицьнув великим пальцем на диктові двері, що нагадували про воєнні й перші повоєнні роки. А коли Оскар виявив бажання відразу туди й навідатися, Цайдлєр, на обличчі в якого лущилася й лоскотала мильна піна, ввімкнув у вбиральні світло.

За диктовими дверима я розлютився сам на себе, бо Оскар не мав чого тут робити. Проте я вперто чекав, поки з мене бодай трохи щось капне, та позаяк у міхурі нічого не тисло, то довелося неабияк тужитись — ще й через те, що я стояв майже впритул до унітазу, — щоб не оббризкати дерев'яного сидіння й кахель на підлозі в цьому тісному закутні. Моя носова хустина стерла сліди на зашмуляному дереві, а кілька необережних крапель на підлозі Оскарові довелося затерти підошвами.

Цайдлєра вже дратувала суха піна на обличчі, однак узяти дзеркальце й теплу воду йому, поки я був у вбиральні, й на гадку не спало. Він стовбичив у коридорі — видко, вже не міг без мене жити.

— А ви ще той зух! Навіть угоду не підписали, а вже бігом — у нужник!

Він ступив мені назустріч із помазком, обліпленим холодною, засохлою піною, — певно, хотів утнути якийсь ідіотський жартик, — але потім, уже не чіпляючись до мене, відчинив вхідні двері. Поки Оскар, задкуючи повз їжачка й краєм ока назираючи за ним, протискався на сходи, я подумки відзначив, що двері до вбиральні стоять між дверима на кухню й тими, де шибка зафарбована білилом і де час від часу, одне слово, не регулярно ночує якась сестра-жалібниця.

Коли десь надвечір Оскар з валізкою, на якій висів новенький бляшаний барабан — подарунок від Розкольникова, портретиста Мадонни, — знов подзвонив до Цайдлєра, розмахуючи заповненим бланком про зміну місця проживання, свіжопоголений їжачок, що тим часом, либонь, уже помив собі й ноги, провів мене до своєї вітальні.

Тут пахло прохололим сигарним димом. Пахло сигарами, що їх по кілька разів припалювали й гасили. До цього запаху додавалися випари багатьох килимів, складених стосами й згорнених у кутках кімнати — можливо, навіть дуже дорогих килимів. А ще тут пахло старими календарями. Проте жодного календаря я не побачив; календарями пахли килими. А ось зручні шкіряні крісла й стільці, хоч як дивно, не пахли нічим. Це мене дуже розчарувало, бо Оскар, хто зроду ще не сидів у шкіряному кріслі, мав, однак, таке виразне уявлення про шкіряну меблю, що оббивка на цайдлєрівських стільцях та кріслах викликала в нього підозру й видалася йому штучною.

В одному з тих гладеньких крісел, що не мали запаху і, як з'ясувалося згодом, були обтягнені натуральною шкірою, я побачив пані Цайдлєр. Сірий костюм спортивного крою сидів на ній косо-криво. Спідниця задерлася вище колін, і з-під неї виглядав край спідньої білизни на пальців три завширшки. Позаяк задерту спідницю жінка не обсмикнула, а очі в неї, як здалося Оскарові, були на мокрому місці, то починати з нею розмову — вітатися, називатись і таке інше — я не зважився. Я лише мовчки вклонивсь, а очі звів уже знов на Цайдлєра, який відрекомендував мені дружину, показавши на неї великим пальцем і коротко кашлянувши.

Кімната була велика й квадратова. Каштан, що ріс перед будинком, затемнював її, збільшував і зменшував. Валізу з барабаном я поставив біля дверей, а сам ступив з реєстраційним бланком до Цайдлєра, що стояв під стіною між двома вікнами. Кроків своїх Оскар не чув, бо ступав — я полічив це вже згодом — одночасно по чотирьох килимах, покладених один на одного, і кожен наступний верхній був менший від спіднього; своїми різнобарвними краями з торочками й без торочок килими утворювали такі собі строкаті сходи: перша сходинка була червоно-бура й починалася попід самими стінами кімнати, друга, якась зеленувата, заходила майже під усі меблі, скажімо, під важкий мисник, заставлений угорі, під склом, лікерними чарками (їх стояли там цілі десятки), під широке подружнє ліжко. А ось край третього килима, синього і з візерунком, уже було видно від одного кутка до іншого. Четвертому килиму — бордовий плис — випала місія тримати на собі круглого, про всяк випадок застеленого цератою розсувного стола й чотири шкіряні стільці, рівненько оббиті декоративними цвяхами із блискучими голівками.

Ще багато килимів, які, власне, не були настінні, висіло на стінах, а також лежало згорненими по кутках, отож Оскар припустив, що їжачок до реформи торгував килимамит а після реформи так і лишився на них сидіти.

Серед невеличких килимків, що висіли на стінах, надаючи кімнаті східного колориту, була тільки одна картина: засклений портрет канцлера Бісмарка на простінку між вікнами. Їжачок сидів, заповнивши собою все шкіряне крісло, під канцлером і навіть був трохи схожий на того. Він узяв у мене з руки бланка перереєстрації, пильно, прискіпливо й нетерпляче заходився вивчати його з обох боків, а коли дружина пошепки спитала, чи там усе гаразд, вибухнув таким гнівом, який зробив його ще дужче схожим на залізного канцлера. Нарешті крісло виплюнуло господаря. Стоячи на чотирьох килимах і відвівши руку з бланком набік, він набрав у себе й у свою камізельку повітря, а тоді одним стрибком доскочив до першого й другого килимів і швидкомовкою випалив на голову дружини, яка тим часом схилилася над шитвом, такі слова:

— Хто-це-тут-роззявляє-рота-коли-нікого-не-питають-і-всі-мають-мовчати-і-слухати-лише-мене?! Щоб-анічичирк-мені!

Але пані Цайдлєр була теж не в тім'я бита, сидить собі — й ні пари з уст, тільки голкою щось там собі длубає. Отож їжачок, що тепер безпорадно топтався на килимах, дістав новий клопіт: як же переконливо грати далі й таки дограти свій гнів до кінця? Ступивши крок, він опинився біля мисника, відчинив дверцята так, що всередині все аж забряжчало, розчепіреними пальцями обережно взяв вісім лікерних чарок, витяг завантажені руки з мисника, не завдавши чаркам шкоди, рушив навшпиньках — крок за крочком, просто тобі гостинний господар, що надумав потішити сімох гостей, а заодно й себе власною спритністю, — до обличкованої зеленими кахлями груби й, забувши про обережність, запустив увесь свій крихкий вантаж у холодні чавунні дверцята.

Дивувало те, що протягом усієї цієї сцени, яка вимагала від їжачка все ж таки певної влучности, він не спускав очей, схованих за окулярами, з дружини; а вона тим часом уже підвелася, підійшла до вікна праворуч і стояла, намагаючись засилити нитку в голку. Наступної миті після того, як чоловік побив чарки, її складна спроба, що свідчила про тверду руку, увінчалася успіхом. Пані Цайдлєр повернулася до свого ще теплого крісла й сіла — так, що спідниця в неї знов задердася, і знов на три пальці виглянув край рожевої білизни. Поки дружина йшла до вікна, засиляла нитку й поверталася до крісла, їжачок спостерігав її превентивно-в'їдливо й віддано воднораз. Щойно вона сіла, він сягнув рукою за грубу, дістав звідти шполу, віничком змів на неї бите скло й струснув його на стару газету, вже наполовину засипану битими чарками, так що якби до вибуху гніву й чарочного погрому дійшло втретє, місця на газеті вже не було б.

Якщо читач подумає, що в їжачку, який трощить чарки, Оскар упізнав самого себе за тих часів, коли розтинав голосом скло, то я не запевнятиму, нібито читач геть не має рації. Адже і я любив колись виливати свій гнів у битому склі — а проте ніхто й ніколи не бачив, щоб я потім хапався за шполу й віничок!

Замівши сліди свого гніву, господар повернувся до крісла. Оскар уже вдруге подав йому бланка, якого їжачкові довелося випустити, коли він запустив обидві руки до мисника по чарки.

Нарешті Цайдлєр підписав бланка й дав мені зрозуміти, що в його помешканні має панувати лад, а то, мовляв, до чого ж ми так дійдемо, до речі, він ось уже п'ятнадцять років служить представником — представником фірми, що виробляє машинки для підстригання волосся. А чи знаю я, що це таке — машинка для підстригання волосся?

Оскар знав, що таке машинка для підстригання волосся, він навіть показав на миґах, як вона працює, і Цайдлєр з того виснував, що я, коли йдеться про такі машинки, в курсі справи. Його охайно підстрижений чубчик свідчив про те, що він представляє фірму добре. Після того, як Цайдлєр пояснив мені, за якою системою працює — тиждень у роз'їздах, потім два дні вдома, — він утратив до Оскара будь-який інтерес і тепер лише їжакувато погойдувався в ясно-коричневій рипучій шкірі, поблискуючи скельцями окулярів. Нарешті він промовив чи то до мене, чи й просто сам до себе: «Так-так-так», — і мені довелося йти.

Спершу Оскар попрощався з пані Цайдлєр. Рука в неї була холодна, без кісток, але суха. Їжачок із крісла кивнув мені головою, кивнув у бік дверей, де стояли Оскарові речі. Щойно я взяв їх, як почув його голос:

— А що то у вас теліпається — отам, на валізі?

— Мій бляшаний барабан.

— То ви збираєтеся на ньому тут барабанити?

— Не конче. Але колись я барабанив частенько.

— Можете барабанити й тут, про мене. Однаково я вдома не буваю.

— Навряд чи я коли-небудь знову візьмуся за палички.

— А чого це ви не виросли, га?

— Невдало впав і перестав рости.

— Ви тільки глядіть, не викидайте мені тут усіляких коників — з припадками й таке інше.

— За останні роки здоров'я в мене значно поліпшилося. Ви лишень погляньте, який я моторний.

І Оскар продемонстрував перед господарями кілька стрибків і майже акробатичних вправ, які опанував у фронтовому театрі. Пані Цайдлєр захихотіла, а пан Цайдлєр знов обернувся на їжачка, який ляскав себе по стегнах ще й тоді, коли я вже вийшов у коридор і ніс свої речі до ванної кімнати — повз молочно-білі двері сестри-жалібниці, повз двері до вбиральні, повз кухонні двері.

Було це на початку травня. І від того самого дня мене опанувала, полонила й не полишала зваблювати таємниця сестер-жалібниць: вони зробили мене хворим і, мабуть, невиліковно хворим, бо навіть тепер, коли все це зосталося в минулому, я заперечую своєму санітарові Бруно, який просто так і стверджує: мовляв, тільки чоловіки здатні по-справжньому доглядати хворих, а бажання пацієнтів, щоб їх доглядали жінки — це ще один симптом недуги; бо чоловік, доглядаючи пацієнта, докладає всіх своїх зусиль і часом навіть зцілює його, а ось жінка ступає на інший шлях: вона спокушає пацієнта на одужання або на смерть, надаючи їй певної еротики й привабливости.

Так каже мій санітар Бруно, і я з ним погоджуюся, хай навіть і досить неохоче. Хто, як оце я, що кілька років діставав від сестер-жалібниць потвердження того, що він ще живий, той лишається вдячний і не дозволяє буркотливому, хоч і симпатичному, санітарові отак просто, суто з професійних заздрощів обгуджувати своїх сестер-жалібниць.

Почалося все з того, що на свій третій день народження я впав зі сходів у підвалі. Звали її, якщо не помиляюся, сестра Лота, і була вона з Прауста. Сестру Інґу, що працювала з доктором Голацом, моя пам'ять берегла багато років. Після оборони Польської пошти я дістався кільком сестрам-жалібницям воднораз. Запам’яталося мені ім'я лише однієї з них — чи то Ерні, чи то Берні. Безіменні сестри-жалібниці в Люнебурзі, в університетських клініках Гановера... Згодом — сестри у лікарняному містечку в Дюсельдорфі, насамперед сестра Гертруд. А потім з'явилася вона, та, задля якої мені навіть не довелося лягати до лікарні. Відчуваючи себе цілком здоровим, Оскар віддався душею сестрі-жалібниці, що, як і він, винаймала кімнатку в Цайдлєровому помешканні. Відтоді мій світ заповнили сестри-жалібниці. Рано-вранці я, вирушаючи на роботу — карбувати написи на надгробках у Корнефа, — мав сідати на трамвай біля Марийської лікарні. Перед цегляним порталом і на щедро засіяному квітами майдані перед лікарнею завжди було багато сестер-жалібниць — одні приходили, інші вже йшли. Одне слово, сестри, які свою напружену зміну або вже відпрацювали, або ще мали відпрацювати. Потім під'їздив трамвай. Нерідко мені доводилося проти власної волі сидіти із декотрими з тих виснажених — принаймні вигляд вони мали змучений — сестер і санітарок в одному причіпному ваґоні чи стояти на тих самих приступках. Попервах їхній запах мене дратував, а невдовзі я вже ловив його, я ставав поруч, а то й серед їхніх халатиків.

Потім — Молитовна алея. Коли днина стояла погожа, я вибивав написи надворі, серед виставлених на огляд надгробків, і спостерігав, як сестри виходять на перерву — по двоє, по четверо, попідручки; вони про щось базікали, й Оскар мусив підводити погляд від діабазу й забувати про роботу, а кожної такої миті, коли мені доводилося підводити очі, я втрачав двадцять пфенігів.

Кіноафіші... У Німеччині завжди показували багато фільмів із сестрами-жалібницями. Мене до кінотеатрів вабила Марія Шель. Вона була в звичайному сестринському халатику, сміялася, плакала, самовіддано доглядала хворих, грала з усмішкою й у тому ж таки сестринському очіпку серйозну музику, потім упадала у відчай, мало не рвала на собі нічну сорочку, після спроби накласти на себе руки пожертвувала своїм коханням — лікаря грав Борше, — не зрадила своєї професії, тобто й далі носила очіпка й брошку з червоним хрестом. Поки великий мозок і мозочок в Оскара сміялися й раз у раз уплітали в текст фільму всілякі непристойності, на очі йому набігали сльози, і я, майже сліпий, блукав у пустелі, заселеній безіменними самаритянками в білому, шукав сестру Доротею, про яку тільки й знав, що вона винаймає в Цайдлєра кімнатку за дверима з молочно-білою шибкою.

Іноді я чув її кроки, коли вона поверталася з нічної зміни. Чув її і годині о дев'ятій вечора, коли в неї закінчувалася денна зміна й вона забігала до своєї кімнатки. Не завжди Оскар міг усидіти на стільці, коли чув у коридорі Доротеїну ходу. Досить часто він починав гратися дверною клямкою. Бо хто ж таке витримає? І хто ж не визирне, коли щось ходить у тебе попід дверима й ходить, можливо, саме задля тебе? Хто всидить на місці, коли кожен звук посусідству має на меті, здається, лише одне: змусити тих, хто спокійно сидить, підхопитися?

Та ще гірше буває, як настає тиша. Ми вже знаємо про це з історії з отією галіонною фігурою, що була, як-не-як, дерев'яна, німа й ніякої активности не виявляла. І що ж? Першого музейного доглядача знайшли у калюжі його власної крови. А сказали так: то його вбила Ніоба. Тоді директор почав шукати другого доглядача — не зачиняти ж музею. Коли помер і другий доглядач, зчинився шарварок: його вбила Ніоба! Знайти третього доглядача — чи, може, вже й одинадцятого? — директорові було нелегко. А втім, чи не однаково, котрого вже він шукав! Одного дня й цей доглядач, якого так довго шукали, виявився мертвим. Усі в крик: то Ніоба, пофарбована в зелене Ніоба, та, що витріщається своїми бурштиновими очима, ота дерев'яна, ота гола Ніоба, та, що й не здригається, й не мерзне, й не пітніє, й не дихає, і в ній навіть шашіль не заводиться, бо ж її чимось там оббризкали, бо вона — коштовна річ і має історичну цінність. Через неї одну відьму послали на вогнище, а чоловікові, який її вирізьбив, відтяли його талановиту руку; судна йшли на дно, а вона випливала. Ніоба була дерев'яна, але у вогні не горіла, вона вбивала людей, але цінности своєї не втрачала. Своєю тишею вона змусила навіки стихнути учнів старших класів, студентів, одного старого священика й цілий хор музейних доглядачів. Мій товариш Герберт Тручинський поквапився на неї, сам виливсь, а вона лишилася суха, і тиша її стала ще глибшою.

Коли сестра-жалібниця рано-ранесенько, десь годині о шостій, виходила зі своєї комірчини, потім з коридору, а тоді й з їжакового помешкання, робилося тихо-тихо, хоч загалом гармидеру вона тут ніколи й не здіймала. Щоб витримати цю тишу, Оскар мусив час від часу порипувати своїм ліжком, переставляти стільця або качати у ванній яблуко. Десь о восьмій чулося шарудіння. То був листоноша, він стромляв у поштову щілину в дверях листи та листівки, і вони падали на підлогу в коридорі. Того шарудіння очікувала, крім Оскара, й пані Цайдлєр. Вона працювала секретаркою в Манесмана, робочий день починала аж о дев'ятій і пропускала поперед себе мене, отож на те шарудіння перший відгукувався саме Оскар. Я робив це якомога тихіше, хоч і знав, що пані Цайдлєр мене чує, кімнатні двері за собою не причиняв, щоб не вмикати світла, згрібав жужмом усю пошту, якщо надходив лист від Марії — а вона один раз на тиждень старанно писала мені про себе, про сина, про сестру Густу, — то ховав конверта до кишені в піжамі й швиденько проглядав решту кореспонденції. Усе, що надходило на ім’я Цайдлєра чи такого собі пана Мюнцера, що мешкав у другому кінці коридору, я, хто не стояв, випроставшись, а сидів навпочіпки, впускав знов на підлогу. А листи на ім'я сестри-жалібниці Оскар крутив у руках, обмацував, обнюхував і, що важливо, допитувався в них, хто їх надіслав.

Сестра Доротея пошту одержувала рідко, хоч і частіше, ніж я. Її повне ім'я було Доротея Кьонґетер, але я називав її просто «сестра Доротея», а прізвище час від часу забував; та коли йдеться про сестру-жалібницю, то прізвище, зрештою, й геть не потрібне. Вона одержувала листи від матері з Гільдесгайма, а також листи та листівки з різноманітних лікарень у Західній Німеччині. Їй писали сестри й санітарки, з якими вона навчалася на медичних курсах. Тепер сестра Доротея вряди-годи підтримувала зв'язки з колежанками, надсилаючи їм листівки, й діставала відповіді, що, як бачив Оскар, хутко пробігаючи їх очима, були беззмістовні й безглузді.

І все ж таки з тих листівок, на яких були зображені здебільшого обвиті плющем лікарняні фасади, я дещо довідався про минуле сестри Доротеї. Якийсь час вона працювала в лікарні Вінценца в Кьольні, у приватній клініці під Аахеном, а також у Гільдесгаймі. Саме звідти й писала її мати. Виходить, сестра Доротея або була родом з Нижньої Саксонії, або, як Оскар, стала біженкою зі сходу й невдовзі після війни знайшла там притулок. Згодом я дізнався, що працює сестра Доротея зовсім неподалік, у Марийській лікарні й, очевидно, підтримує тісні товариські взаємини з такою собі сестрою Беатою, бо чимало листівок указували на їхню дружбу, або в них хтось переказував Беаті вітання.

Вона, ця подруга, не давала мені спокою. Оскар часто розмірковував про неї, я складав їй листи, в одному просив замовити за мене слівце, в іншому про Доротею не згадував зовсім, хотів спершу підбити клинці до Беати, а вже потім поміняти її на подругу. Так я накидав п'ять чи шість листів, декотрі з них уже навіть клав до конверта, вже навіть вирушав до поштової скриньки, але так жодного й не відіслав.

Та, може, колись я й укинув би сестрі Беаті таке послання — у мене ж бо розуму не забракло б і на це! — якби одного з понеділків (на той час у Марії почався роман з її роботодавцем Штенцелєм, до чого я, на диво, поставився цілком байдуже) не знайшов у коридорі того листа, який обернув моє захоплення, щоб не сказати кохання, на справжні ревнощі.

Адреса відправника, надрукована на конверті, підказала мені, що листа сестрі Доротеї надістав якийсь доктор Еріх Вернер із Марийської лікарні. У вівторок надійшов ще один лист. Четвер приніс їй третього листа. Як воно все було того четверга? Оскар повернувся до своєї кімнатки, впав на один із кухонних табуретів, які становили частину його умеблювання, дістав з піжамної кишені щотижневе послання від Марії — попри нового залицяльника, вона й далі писала мені справно, старанно, нічого не пропускаючи, — навіть розпечатав був конверта й почав — ні, читати я таки не почав, бо з коридору почув пані Цайдлєр, відразу по тому — її голос, вона кликала пана Мюнцера, але той не відгукувався, хоч вочевидь був удома, бо Цайдлєрка відчинила його двері й подала пошту, без угаву щось йому втовкмачуючи.

Пані Цайдлєр ще говорила, але я до її голосу вже не дослухався. Мною опанувало безумство шпалери — вертикальне, горизонтальне, діагональне безумство, кривулясте й тисячократ роздруковане, я усвідомлював себе Мацератом, утішався разом із ним підозріло поживним хлібом усіх ошуканих, потім без особливих зусиль убрав свого Яна Бронського в шати дешевенько розмальованого, по-сатанинському розцяцькованого спокусника, що виступав то в незмінному своєму двобортному, приталеному пальті із оксамитовим коміром, то в білому халаті доктора Голаца й відразу по тому — хірургом доктором Вернером, щоб зваблювати, розбещувати, ганьбити, кривдити, бити, завдавати мук — одне слово, робити те, що й має робити спокусник, щоб не втрачати свого образу.

Тепер я лиш усміхаюся, коли згадую про ідею, від якої Оскар тоді аж зжовк і схибнувся на шпалері: я надумав вивчати медицину, і то якомога скоріше. Я надумав стати лікарем — і не де-небудь, а в Марийській лікарні. Я надумав прогнати звідти доктора Вернера, викрити його, звинуватити в коновальстві, навіть у вбивстві — через недбальство — під час однієї операції в горлі. Нехай дізнаються всі: той пан Вернер ніколи ні на якого лікаря не вчився! Просто у війну він працював в одному польовому шпиталі й там нахапався сяких-таких знань. Геть дурисвітів! А Оскар стає головним лікарем — такий молодий, а вже обіймає відповідальний пост. І ось уже лункими коридорами, в супроводі сестри Доротеї на правах операційної сестри, в оточенні білохалатного почту простує новий Зауербрух, він робить обхід і в останню хвилину зважується на операцію... Ох, як добре, що цього фільму так ніколи й не зняли!