Бляшаний барабан

Оглядати бетон, або Містика, варварство й нудьга

Цілих три тижні ми щовечора виступали в правічних казематах гарнізонного й римського міста Мец. Ту саму програму ми два тижні показували в Нансі. Шалон-сюр-Марн гостинно приймав нас тиждень. З язика в Оскара вже злітали окремі французькі слівця. А в Реймсі ще можна було помилуватися руїнами часів Першої світової війни. Кам'яний звіринець усесвітньо відомого собору від огиди, яку в нього викликало людство, без угаву спльовував воду на бруківку: в Реймсі дощило день при дні, й уночі теж. Зате в Парижі нам дістався осяйний, теплий вересень. Попідручки з Розвітою я блукав набережною, святкуючи так своє дев'ятнадцятиріччя. Хоч я й знав цю столицю з листівок унтер-офіцера Фріца Тручинського, Париж мене анітрохи не розчарував. Коли ми з Розвітою вперше опинилися біля підніжжя Ейфелевої вежі й, стоячи рука в руці, звели очі вгору (я — дев'яносто чотири сантиметри, вона — дев'яносто дев'ять), то обоє вперше усвідомили і свою неповторність, і велич. Ми цілувалися просто серед вулиці, що в Парижі, однак, нікого не дивувало.

О, це прекрасне спілкування з історією й мистецтвом! Коли я, так само з Розвітою попідручки, навідався до Будинку інвалідів і пригадав великого, але невисокого на зріст, а тому такого близького обом нам імператора, то заговорив словами Наполеона. Як він колись сказав на могилі Фрідріха Другого, що, до речі, велетом теж не вдався: «Якби він був ще живий, ми б тут не стояли!», так і я ніжно прошепотів на вушко своїй Розвіті:

— Якби корсиканець був іще живий, ми б тут не стояли, не цілувалися б під мостами, на набережних, sur le trottoir de Paris.

У рамках широченної концертної програми ми виступали і в залі Плеєль, і в Театрі Сари Бернар. Оскар швидко призвичаївся до сценічних умов у великому місті, вдосконалив свій репертуар, пристосувався до розбещених смаків паризького окупаційного гарнізону: я вже не трощив своїм співом звичайних, примітивних німецьких пляшок із пивом, — ні, тепер я розтинав і обертав на скалки щонайвишуканіші, дивовижні, видуті легеньким подихом квіткові й фруктові вази з французьких замків. В основу своєї програми я поклав підхід культурно-історичний: я починав із келихів доби Людовіка Чотирнадцятого й перетворював на скляний порох скляні творіння часів Людовіка П'ятнадцятого. З пристрастю, властивою революційній порі, я покладав край скляним келихам нещасного Людовіка Шістнадцятого і його безголової Марії-Антуанети, потім — трохи Луї-Філіппа, а на завершення встигав поквитатися з химерними скляними виробами французького модерну.

І хоч ота сіра маса в мундирах захисного кольору в партері та на ярусах і не здатна була збагнути історичної послідовности моїх виступів, а бите скло нагороджувала оплесками лише як звичайнісіньке бите скло, час від часу траплялися там і штабні офіцери та журналісти з райху, які захоплено зустрічали не тільки бите скло, а й моє сприйняття історії. Коли після галаконцерту для комендатури нас відрекомендували одному типові, вченому на вигляд і у військовій формі, він наговорив мені купу компліментів з приводу мого мистецтва. А особливо вдячний був Оскар кореспондентові однієї з провідних газет райху, що мешкав у місті на Сені, назвався фахівцем із французьких питань і тактовно вказав мені на окремі невеличкі помилки чи, правильніше сказати, огріхи в стилі моєї програми.

У Парижі ми лишалися цілу зиму. Поселяли нас у першокласних готелях, і Розвіта — скажу відверто — всю ту довгу зиму під боком у мене невтомно перевіряла й підтверджувала переваги французьких ліжок. Чи щасливий був Оскар у Парижі? Чи забув він про рідних йому людей, що зосталися вдома, — про Марію, Мацерата, Ґретхен і Александера Шефлєр, про свого сина Курта й бабцю Ану Коляйчек?

Хоч я про них і не забував, проте бракувати мені нікого з них не бракувало. Отож і листівок польовою поштою я нікому не надсилав, ніяк не давав про себе знати, навпаки, дав їм змогу прожити цілий рік без мене, бо, ще від'їжджаючи, твердо поклав собі повернутись, і мені було все ж таки досить цікаво, як усій тій компанії вестиметься вдома без мене. На вулицях, а також під час вистав я часом шукав очима серед солдатів знайомі обличчя. «Може, Фріца Тручинського чи Акселя Мішке відкликали зі Східного фронту й перевели до Парижа», — міркував Оскар, і раз чи двічі йому навіть здалося, ніби серед натовпу піхотинців він упізнав відчайдушного Маріїного брата. Але Оскар помилявся: мундир захисного кольору збиває з пантелику!

Тугу за батьківщиною в мені будила тільки Ейфелева вежа. Не те що я, вибравшись на неї і, зачарований панорамою, відчував нездоланне бажання на крилах полетіти на батьківщину. На поштових листівках і в думках Оскар уже стільки разів сходив на вежу, що якби він нарешті видерся на неї насправді, то потім спуск кінець кінцем викликав би в нього лише розчарування. Та коли я стояв біля підніжжя вежі, сам, без Розвіти, стояв чи й сидів навпочіпки серед сміливих вигинів залізної конструкції, ця прозірчаста, хоч і закрита, склепінчаста споруда ввижалася мені ковпаком моєї бабці Ани. Сидячи під Ейфелевою вежею, я водночас сидів під її чотирма спідницями, Марсове поле оберталося на кашубське картоплище, паризький жовтневий дощ сіявся скісно й невтомно між Бісау й Рамкау, весь Париж і навіть метро в такі дні пахли мені ледь згірклим маслом, а сам я ставав замисленим і тихим. Розвіта була людина делікатна й обходилася зі мною обачливо, шануючи мій біль.

У квітні сорок четвертого — з усіх фронтів саме надходили повідомлення про успішне скорочення лінії фронту — нам довелося спакуватись, залишити Париж і ощасливити гастролями фронтового театру Бебри Атлантичний вал. Турне ми розпочали з Гавра. Бебра тоді здавався мені якимсь неуважним і мовчазним. І хоч під час виступів він жодного разу й не дав маху і, як завжди, викликав вибухи сміху, та щойно завіса падала востаннє, його прадавнє обличчя Нарсеса робилося наче кам'яне. Спершу я гадав, що то його діймають ревнощі чи, ще гірше, що він капітулює так перед силою моєї молодости. Розвіта намагалася пошепки щось пояснити мені — щоправда, вона й сама до пуття нічого не знала, а тільки розповідала про офіцерів, які після вистав навідували Бебру за зачиненими дверима. Скидалося на те, що мій наставник має намір вийти зі своєї внутрішньої еміграції, що він замислив щось конкретне, що в ньому озивається кров його предка принца Євгенія. Плани Бебри завели його так далеко від нас, у такі високі сфери, що інтимні взаємини Оскара з Розвітою, яка колись належала йому, викликали на його зморшкуватому обличчі лише стомлену усмішку. А якось він застав нас удвох — це було в Трувілі, трупа жила тоді в курортному готелі, й ми з Розвітою саме лежали, міцно обійнявшись, на килимі в нашій спільній костюмерній, — але тільки відмахнувся, коли ми хотіли були випустити одне одного з обіймів, і промовив, дивлячись у своє гримувальне дзеркало:

— Кохайтеся, діти мої, цілуйтеся! Завтра ми лише дивитимемось на бетон, а вже позавтра бетон заскреготить у вас на зубах. Отож цілуйтеся, поки цілується!

Це було в червні сорок четвертого. Ми вже об'їздили весь Атлантичний вал від Біскайї до самої Голландії, однак лишалися переважно в тилу, з тих легендарних бункерів бачили не багато чого, і тільки в Трувілі вперше дали виставу безпосередньо на узбережжі. Нам запропонували оглянути Атлантичний вал, і Бебра згодився. Останній виступ у Трувілі. Уночі нас перевезли до невеличкого села Бавен неподалік від Кана й за чотири кілометри від прибережних дюн. Поселили нас у селян. Довкола — численні пасовиська, яблуні, живоплоти. Там женуть яблучну горілку — кальвадос. Ми випили тої самогонки й потім міцно спали. У вікно лилося колюче повітря, до самого ранку квакала жаб'яча калюжа. Є жаби, які вміють барабанити. Я чув їх уві сні й повчав сам себе: «Пора вже тобі, Оскаре, додому. Скоро Куртові, твоєму сину, буде три роки, ти маєш подарувати йому барабана. Ти ж бо обіцяв!» Після цього нагадування Оскар щогодини прокидався, мов обтяжений турботами батько, мацав руками біля себе, переконувався, що його Розвіта поруч і вдихав її запах. Вона ледь-ледь пахла корицею, товченою гвоздикою і мускатним горіхом; він неї йшов передріздвяний дух прянощів, і він не вивітрювався навіть улітку.

А вранці до селянського двору під'їхав бронетранс-портер. Ми всі стояли в підворітті й хапали дрижаків; було ще дуже рано, свіжо, ми розмовляли, намагаючись перекрити голосами вітер із моря. Потім полізли до бронетранспортера — Бебра, Раґуна, Фелікс, Кіті, Оскар і той обер-лейтенант Герцог, який мав повезти нас до своєї батареї на захід від Кабура.

Коли я скажу, що вся Нормандія зелена, то не згадаю про ту плямисту біло-буру худобу, що ліворуч і праворуч від рівного, як шнурок, шосе справляла свій професійний жувальний обов'язок на мокрих від роси, вкритих легеньким туманом пасовищах і зустрічала поглядом нашу машину так незворушно, що її броньовані плити, якби їх заздалегідь не покрили були маскувальною фарбою, почервоніли б від сорому. Тополі, живоплоти, сланкі кущі, перші прибережні готелі — неоковирні, порожні, віконниці теліпаються на вітрі... Ми звернули на набережну, висіли й услід за обер-лейтенантом, який виявляв до капітана Бебри хоч і погордливу, однак цілком належну повагу, побрели дюнами проти вітру, що ніс пісок і шум прибою.

Ні, це було не те лагідне Балтійське море, що його зеленуваті, як пляшка, хвилі, по-дівочому схлипуючи, колись чекало на мене. Тут Атлантика показувала, як і за прадавніх часів, на що вона здатна: під час припливу рвучко накидалася на берег, а під час відпливу спроквола відкочувалась назад.

І ось тоді ми його й побачили, отой бетон. Ми могли захоплюватися ним і гладити його; бетон мовчав.

— Струнко! — почувся вигук у тому бетоні, потім хтось довготелесий вискочив з бункера, що нагадував приплюснуту згори черепаху, був схований між двома дюнами, мав назву «Дора-7» і стежив за припливом і відпливом своїми амбразурами, оглядовими щілинами й залізними деталями малого калібру. Чоловіка, який доповідав обер-лейтенантові Герцогу, а також нашому капітанові Бебрі, звали обер-єфрейтор Ланкес.

ЛАНКЕС (віддаючи честь). «Дора-сім», один обер-єфрейтор, четверо рядових. Жодних надзвичайних подій!

ГЕРЦОГ. Дякую! Вільно, обер-єфрейторе Ланкес! Ви чули, пане капітан: жодних надзвичайних подій. І так уже багато років.

БЕБРА. Але ж є припливи й відпливи. Виступає сама природа!

ГЕРЦОГ. Саме за цим і стежать тут наші люди. Тим-то ми й ставили бункери один побіля одного. Ми й самі вже залягли одні проти одних у полі обстрілу. Скоро доведеться підірвати кілька бункерів, щоб звільнити місце для нового бетону.

БЕБРА (плескає рукою по бетону, люди з його фронтового театру роблять те саме). А сам пан обер-лейтенант вірить у бетон?

ГЕРЦОГ. Вірити — це, мабуть, трохи не те слово. Ми тут, по суті, уже ні в що не віримо. Чи не так, Ланкесе?

ЛАНКЕС. Так точно, пане лейтенант, уже ні в що!

БЕБРА. Але ж вони замішують і трамбують.

ГЕРЦОГ. Тільки між нами: то вони практикуються. Колись я й сам у будівництві нічого не тямив, але трохи повчився в університеті, а тоді все й почалося. Сподіваюся, мій досвід роботи з цементом опісля війни стане мені в пригоді. На батьківщині ж бо доведеться все відбудовувати заново... Ви лишень придивіться до цього бетону ближче. (Бебра і його люди впинаються носами в бетон). І що ж ви бачите? Мушлі! У нас тут усе лежить просто під ногами. Тільки бери й замішуй. Каміння, мушлі, пісок, цемент... Що вам сказати, пане капітан... Ви, артист, людина мистецтва, либонь, це зрозумієте. Ланкесе, ну ж бо, розкажіть панові капітану, що ми забетоновуємо в бункери.

ЛАНКЕС. Слухаюся, пане обер-лейтенант! Розказати панові капітану, що ми забетоновуємо в бункери. Ми в них забетоновуємо цуценят. У підмурівку кожного бункера заритий собака!

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Цуценят?!

ЛАНКЕС. Скоро на всьому узбережжі від Кана до Гавра вже не зостанеться жодного цуценяти.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Жодного цуценяти!

ЛАНКЕС. Ось як ми стараємось.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Стараєтесь!

ЛАНКЕС. Скоро доведеться перейти на котенят.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Няв!

ЛАНКЕС. Але коти не такі повноцінні, як цуценята. Тим-то ми й маємо надію, що незабаром тут розпочнеться.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Гала-вистава! (Плескають у долоні.)

ЛАНКЕС. Ми вже давненько тренуємось...А коли в нас скінчаться цуценята...

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Ой!

ЛАНКЕС. ...то споруджувати бункери ми вже не зможемо. Бо де коти, там добра не жди.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Няв, няв!

ЛАНКЕС. Та коли пан капітан зволять коротенько послухати про те, навіщо ми цуценят...

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Цуценяточок!

ЛАНКЕС. То можу сказати тільки одне: я в це не вірю!

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Тю!

ЛАНКЕС. Але наші солдати, вони переважно хлопці з села. У них там ще й досі так ведеться, що як ставлять хату, чи там повітку, чи церкву, то треба покласти в підмурівок щось живе, і тоді...

ГЕРЦОГ. Ну годі вже, Ланкесе. Не виструнчуйтеся так. Одне слово, як пан капітан уже зволили помітити, тут, на Атлантичному валу, ми, сказати б, віддаємо данину забобонам. Це так само, як у вас на театрі: перед прем’єрою не можна свистіти, або актор перед виставою має сплюнути через плече...

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Тьху, тьху, тьху! (Спльовують через плече одне одному.)

ГЕРЦОГ. Одначе пожартували — й годі. Нехай люди собі тішаться. Навіть до того, що останнім часом вони почали оздоблювати виходи з бункерів невеличкими мозаїками з мушель та орнаментами з бетону, найвища інстанція наказала ставитися поблажливо. Люди хочуть до чогось докладати своїх рук. І я знов і знов кажу своєму начальникові, якого ті бетонні кренделики так дратують: краще кренделики на бетоні, ніж кренделики в мізках. Ми, німці, любимо помайструвати, що ж тут удієш!

БЕБРА. Ось і ми, зі свого боку, хочемо трохи розважити військо, що очікує на Атлантичному валу...

БЕБРИНИ ЛЮДИ. Фронтовий театр Бебри співає для вас, грає для вас, допомагає вам добитися остаточної пермоги!

ГЕРЦОГ. Ви й ваші люди міркуєте цілком слушно. Та сам театр не зарадить. Ми тут здебільшого полишені самі на себе, тож і помагаємо собі, як уміємо. Чи не так, Ланкесе?

ЛАНКЕС. Так точно, пане обер-лейтенант! Помагаємо собі, як уміємо!

ГЕРЦОГ. Ось чуєте? Сподіваюся, пан капітан мене вибачать, але мені ще треба зазирнути на «Дору-чотири» й «Дору-п'ять». А ви спокійненько оглядайте собі бетон, тут є на що подивитись. Ланкес вам усе покаже...

ЛАНКЕС. Слухаюся — все показати, пане обер-лейтенант!

Герцог і Бебра козиряють один одному. Герцог рушає праворуч. Раїуна, Оскар, Фелікс і Кіті, які весь цей час стояли позаду Бебри, вискакують наперед. Оскар тримає свого бляшаного барабана, Раґуна — кошика з харчами, Фелікс і Кіті видираються на бетонний дах бункера й заходжуються робити там акробатичні вправи. Оскар з Розвітою граються відерцем і совочком у піску перед бункером, удають закоханих, радісно галасують і дражняться з Фелікс а й Кіті.

БЕБРА (оглянувши зусібіч бункера, недбало). Скажіть, обер-єфрейторе, а хто ви, власне, за фахом?

ЛАНКЕС. Художник, пане капітан. Але це було так давно...

БЕБРА. Ви хочете сказати, маляр?

ЛАНКЕС. І маляр теж, пане капітан. Та здебільша — картини.

БЕБРА. Але ж послухайте! Виходить, ви йдете слідами великого Рембрантда чи того ж таки Веласкеса?

ЛАНКЕС. Десь поміж тим і тим.

БЕБРА. Але ж, чоловіче добрий! Навіщо ж ви замішуєте бетон, трамбуєте бетон, охороняєте бетон? Ваше місце — в роті пропаганди. Військові художники — це саме те, що нам треба!

ЛАНКЕС. У мене, пане капітан, не лежить до цього душа. Як на нинішні часи, я малюю надто навскіс. Та чи не знайдеться в пана капітана сиґаретка для обер-єфрейтора?

БЕБРА (даючи йому сигарету). А навскіс — це що, посучасному?

ЛАНКЕС. До чого тут по-сучасному? Навскіс уже тривалий час вважали сучасним ще до того, як прийшли оці зі своїм бетоном.

БЕБРА. Справді?

ЛАНКЕС. Авжеж.

БЕБРА. То ви малюєте олійними фарбами рельєфні картини? Може, й шпателем працюєте?

ЛАНКЕС. І шпателем теж. Я й великим пальцем пробую, суто машинально, наліплюю цвяхи, Гудзики. А до тридцять третього в мене був такий період, коли я пускав колючий дріт по кіноварі. І мав непогану пресу. Тепер усе те висить у приватній колекції, в одного швейцарського колекціонера й фабриканта. Мило виробляє.

БЕБРА. Ох, війна, війна, ця клята війна! А тепер ви, отже, трамбуєте бетон! Марнуєте свій Геній на фортифікаційних роботах! Звісно, свого часу це робили й Леонардо та Мікеланджело. Проектували машини-сікачі й зводили укріплення, коли не було замовлень на Мадонну.

ЛАНКЕС. Ось бачите! Викрутитися завше можна. І якщо ти митець справжній, то колись усе ‘дно себе покажеш. А отам, якщо пан капітан зводять поглянути на орнамент над входом до бункера, — то моя робота.

БЕБРА (добре придивившись до орнаменту). Диво дивне! Яке багатство форм, яка глибока експресія, яка сила!

ЛАНКЕС. Цей стиль можна було б назвати «Структурні формації».

БЕБРА. А цей ваш витвір — рельєф чи картина — він має назву?

ЛАНКЕС. Я ж бо вже казав: формація. Її можна назвати й навскісною формацією, про мене. Це стиль новий. Такого ще не робив ніхто.

БЕБРА. І все ж таки саме через те, що ви — творець, вам треба дати своєму творінню якусь неповторну назву.

ЛАНКЕС. Назву... А нащо вони, назви? їх придумують лише для того, щоб складати виставкові каталоги.

БЕБРА. Не будьте такий церемонний, Ланкесе! Спробуйте побачити в мені прихильника мистецтва, а не капітана. Ще сигаретку? (Ланкес пригощється.) То як?

ЛАНКЕС. Ну, коли ви до мене з цього боку... Гаразд. Ланкес міркував собі так: коли тут усе скінчиться — а колись тут неодмінно все скінчиться, так чи так, — то бункери лишаться стояти, тому що бункери лишаються стояти завжди, навіть коли все йде прахом. О, тоді настануть часи! Я хочу сказати, настануть віки. (Ховає останню сиґарету.) А в пана капітана ще одненької сигаретки не знайдеться? Дякую красненько!.. Віки настануть, і віки проминуть, так мовби нічого й не було. А ось бункери стоятимуть, як, скажімо, стоять піраміди. І тоді одного чудового дня прийде так званий дослідник минувшини й подумає: «Який же вбогий на мистецтво був той період — період між першою й сьомою світовими війнами: глухий, сірий бетон, то тут, то там — дилетантські, безпорадні кренделики в народному дусі над входами до бункерів..» І раптом він наштовхується на «Дору-чотири», «Дору-п'ять», «Дору-шість» і «Дору-сім», бачить мої структурні навскісні формації й каже собі: «О, ти диви, цікаво! Я б навіть сказав, магічно, грізно й воднораз — проникливо духовно. Тут виражав себе геній, можливо, єдиний геній двадцятого сторіччя — виражав себе однозначно й на всі віки... А чи має це творіння яку-небудь назву? Чи не підкаже нам якась монограма майстрове ім'я? І якщо пан капітан придивляться уважніше, схиливши навскіс голову, то побачать, що серед цих шерехатих навскісних формацій стоїть...

БЕБРА. Мої окуляри... Допоможіть мені, Ланкесе.

ЛАНКЕС. Так ось, там написано: «Герберт Ланкес, року тисяча дев'ятсот сорок четвертого». Назва: «МІСТИКА, ВАРВАРСТВО, НУДЬГА».

БЕБРА. Цими словами ви зважилися назвати все наше сторіччя.

ЛАНКЕС. Як бачите!

БЕБРА. Може, через років п'ятсот чи й тисячу, коли тут провадитимуть реставраційні роботи, в бетоні знайдуть собачі кісточки.

ЛАНКЕС. Що тільки підтвердить слушність моєї назви.

БЕБРА (врай збуджено). Любий мій друже, чим був би час і чим були б ми, якби не наші творіння...Одначе подивіться на Фелікса й Кіті, моїх акробатів. Вони роблять вправи на бетоні!

(Тим часом Розвіта, Оскар, Фелікс і Кіті вже тривалий час передають одне одному, з рук до рук клаптик паперу, на якому вони щось пишуть.)

КІТІ (з ледь відчутною саксонською вимовою). Ви тільки погляньте, пане Бебра, що можна робити на бетоні! (Стає на руки й іде.)

ФЕЛІКС. І сальто-мортале на бетоні ще ніхто не бачив. (Перекидається через голову.)

КІТІ. От якби нам таку сцену насправді!

ФЕЛІКС. Тільки нагорі тут трохи вітер дме.

КІТІ. Зате тут не так душно й не смердить, як у всіх кінотеатрах. (Звивається у вузол.)

ФЕЛІКС. Нам тут, нагорі, навіть спало на думку скласти віршика.

КІТІ. Чому «нам»? Ця ідея спала на думку Оскарнело й синьйорі Розвіті.

ФЕЛІКС. Але ж і ми помагали, коли не виходила рима.

КІТІ. Ще одне слівце — і віршик готовий!

ФЕЛІКС. Оскарнело питає, як називаються оті рослини на березі.

КІТІ. Бо їх треба вставити у віршик.

ФЕЛІКС. А то в ньому не буде чогось дуже важливого.

КІТІ. Та скажіть же нам, пане солдат! Як вони називаються, оті рослини?

ФЕЛІКС. Мабуть, йому не можна, а то ще ворог підслухає.

КІТІ. Але ж ми більш нікому не розкажемо, їй-бо.

ФЕЛІКС. Ми питаємо лиш через те, що інакше це буде вже не мистецтво.

КІТІ. А він так старався, наш Оскарнело.

ФЕЛІКС. А як гарно він уміє писати зютерлінськими літерами!

КІТІ. Хотіла б я знати, де тільки він так навчився.

ФЕЛІКС. Не знає тільки, як називаються оті рослини.

ЛАНКЕС. Якщо пан капітан дозволять...

БЕБРА. Ну, коли це тільки не військова таємниця, яка може позначитися на результаті війни...

ФЕЛІКС. Коли вже Оскарнело так хоче знати...

КІТІ. Коли вже без цього не виходить віршик...

РОЗВІТА. Коли вже всім нам так кортить довідатися...

БЕБРА. Коли вже я вам офіційно наказую...

ЛАНКЕС. Та це ми наставили їх на той випадок, коли підуть в атаку танки або коли з моря висадиться десант. А позаяк у них такий вигляд, то ми називаємо їх ромелівською спаржею.

ФЕЛІКС. Ромелівська...

КІТІ. ...спаржа? Тобі це підходить, Оскарнело?

ОСКАР. Підходить! (Записує слово й передає клаптик паперу з віршиком Кіті, що стоїть на бункері.)

КІТІ (звивається у ще тугіший вузол і починає декламувати віршика, ніби в класі біля шкільної дошки).

(Усі, зокрема й Ланкес, плескають у долоні.)

ЛАНКЕС. А тепер у нас відплив.

РОЗВІТА. Тоді пора снідати! (Погойдує великим кошиком з харчами, оздобленим стрічками й штучними квітками.)

КІТІ. О, влаштуємо пікнік на свіжому повітрі! ФЕЛІКС. Це сама природа пробуджує в нас апетит! РОЗВІТА. О священнодійство трапези! Ти об'єднуєш народи, поки вони сидять за сніданком!

БЕБРА. Попоїмо тут, на бетоні. Це — надійна основа!

(Усі, крім Ланкеса, вибираються на бункер. Раґуна розстилає веселеньку квітчасту скатерку й дістає зі свого неосяжного кошика невеличкі подушечки з китичками й торочками. Напинають рожеву парасольну з ясно-зеленим візерунком, заводять невеличкого грамофончика з трубою. Розставляють тарілочки й підставки для яєць, розкладають ложечки, ножики й серветки.)

ФЕЛІКС. Я поласував би паштетом із печінки!

КІТІ. А у вас не лишилося трішки кав'яру, що його ми врятували із Сталінграда?

ОСКАР. Розвіто, не намащуй так товсто данське масло!

БЕБРА. Це добре, синку, що ти дбаєш про її статуру.

РОЗВІТА. А якщо так мені смачно й корисно, тоді що? Ох, як згадаю про отой торт із збитими вершками, яким нас пригощали льотчики в Копенгагені!

БЕБРА. А голландський шоколад у термосі ще гаряченький.

КІТІ. А я просто закохана в американське печиво в бляшанках.

РОЗВІТА. Але тільки коли на нього покласти трохи південноафриканського імбирного джему...

ОСКАР. Не треба стільки, Розвіто, прошу тебе!

РОЗВІТА. А сам теж відбатовуєш оцю гидотну англійську тушонку шматками, в палець завтовшки!

БЕБРА. Агов, пане солдат! Може, тонесеньку скибочку хліба з родзинками й сливовим повидлом?

ЛАНКЕС. Якби ж я не на службі, пане капітан...

РОЗВІТА. Тоді віддай йому наказ!

КІТІ. Атож, наказ!

БЕБРА. Отже, обер-єфрейторе Ланкес, я наказую вам спожити скибку хліба з родзинками, намазану французьким сливовим повидлом, данське яйце в мішечку, радянський кав'яр і філіжаночку голландського шоколаду!

ЛАНКЕС. Слухаюся, пане капітан! Спожити! (Також сідає на бункер.)

БЕБРА. А хіба в нас немає ще однієї подушечки — для пана солдата?

ОСКАР. Нехай бере мою. Я сяду на барабан.

РОЗВІТА. Тільки ж не застудися, золотко! Бетон — штука підступна, а ти до цього не звик.

КІТІ. Тоді нехай візьме мою подушечку. А я легенько згорнуся собі вузликом, так і булочка з медом краще прослизне.

ФЕЛІКС. Тільки не відходь від скатерки, щоб не капнула медом на бетон. А то ще підірвеш нашу боєздатність!

(Усі нишком хихотять.)

БЕБРА. Ох, яке ж цілюще морське повітря!

РОЗВІТА. Авжеж, цілюще.

БЕБРА. Груди розпростуються.

РОЗВІТА. Авжеж, розпростуються.

БЕБРА. Серце оновлюється.

РОЗВІТА. Авжеж, оновлюється.

БЕБРА. Душа випурхує з лялечки.

РОЗВІТА. Якою ж прекрасною стає людина, коли милується морем!

БЕБРА. Погляд стає вільним, окриленим...

РОЗВІТА. Злітає...

БЕБРА. Лине в далечінь понад морем, понад безкраїм морем... А скажіть мені, обер-єфрейторе Ланкес, що ото за п'ять чорних цяток видніються на березі?

КІТІ. І я їх бачу. З п'ятьма парасольками!

ФЕЛІКС. Їх шість.

КІТІ. П'ять! Одна, дві, три, чотири, п’ять!

ЛАНКЕС. То черниці з Лізьйо. Їх евакуювали сюди разом із дитячим садком.

КІТІ. Але діточок Кіті не бачить! Вона бачить лише п'ять парасольок.

ЛАНКЕС. Малечу вони завше лишають у селі, в Бавені, а самі часом приходять, коли відплив, і збирають мушлі та крабів, що застряють серед ромелівської спаржі.

КІТІ. Бідолашки!

РОЗВІТА. Може, запропонувати їм трохи тушонки й печива?

ОСКАР. Сьогодні п'ятниця, а в п’ятницю їсти тушонку черницям гріх. Оскар запропонував би їм булочки з родзинками й сливовим повидлом.

КІТІ. О, вони вже побігли! Просто-таки наче попливли під своїми парасольками-вітрилами!

ЛАНКЕС. Вони так роблять щоразу, коли назбирають, скільки їм треба. Назбирають і починають гратися. А надто послушка Аґнета, ще зовсім молоденька дівчинка, вона ще й не тямить, що й до чого... Та якби в пана капітана знайшлася для обер-єфрейтора ще одна сигаретка... Щиро дякую! А та, що позаду, ота гладка, котра весь час відстає, — це їхня матір-ігуменя, Схоластика. Вона не дає, щоб черниці гралися на березі. Либонь, це суперечить правилам їхнього ордену.

(На задньому плані бігають черниці з парасольками. Розвіта заводить грамофона. Лунають «Петербурзькі санчата». Черниці танцюють під музику й жваво перегукуються.)

АҐНЕТА. Агов, сестро Схоластика!

СХОЛАСТИКА. Аґнето! Сестро Аґнета!

АҐНЕТА. Чую, чую, сестро Схоластика!

СХОЛАСТИКА. Вертайте назад, дитино моя! Сестро Аґнета!

АҐНЕТА. Не можу! Ноги несуть мене самі!

СХОЛАСТИКА. Тоді помоліться, сестро, щоб повернути назад!

АҐНЕТА. Повернути з болем?

СХОЛАСТИКА. Ні, з милосердям.

АҐНЕТА. І з радістю?

СХОЛАСТИКА. Та моліться ж, сестро Аґнета!

АҐНЕТА. Та я молюся, молююся! А ноги несуть мене далі й далі!

СХОЛАСТИКА (вже тихіше). Аґнето! Сестро Аґнета!

АҐНЕТА. Чую, сестро Схоластика!

(Черниці зникають. Тільки вряди-годи на задньому плані ще промайнуть їхні парасольки. Платівка дограє до кінця. Біля входу в бункер дзвонить польовий телефон. Ланкес зіскакує з даху бункера, бере трубку, решта й далі їдять.)

РОЗВІТА. І треба ж таке — щоб тут, у нетрах безмежної природи та був телефон!

ЛАНКЕС. «Дора-сім» слухає! Обер-єфрейтор Ланкес.

ГЕРЦОГ (повільно виходить з телефонною слухавкою і дротом праворуч, раз у раз спиняється й промовляє в слухавку). Ви що, спите, обер-єфрейторе Ланкес? І це тоді, коли перед «Дорою-сім» щось пересувається?! Видно ж як на долоні!

ЛАНКЕС. То черниці, пане обер-лейтенант.

ГЕРЦОГ. Які там черниці? А якщо не черниці?

ЛАНКЕС. Черниці, черниці. Видно ж як на долоні.

ГЕРЦОГ. Ви, мабуть, ніколи не чули про маскування, еге? А про п'яту колону? Англійці вдаються до цього споконвіку! Приходять начебто з Біблією, а тоді раптом — бабах!

ЛАНКЕС. Вони збирають крабів, пане обер-лейтенант...

ГЕРЦОГ. Негайно мені очистити берег, зрозуміло?

ЛАНКЕС. Слухаюся, пане обер-лейтенант! Але ж вони просто збирають крабів...

ГЕРЦОГ. Вам давно вже пора лежати за кулеметом!

ЛАНКЕС. Але ж вони тільки шукають крабів! Почався відплив, і черниці для дитячого садка...

ГЕРЦОГ. Наказую вам!

ЛАНКЕС. Слухаюся, пане обер-лейтенант! (Зникає в бункері.)

(Праворуч виходить Герцог з телефоном.)

ОСКАР. Розвіто, прошу тебе, затисни вуха. Зараз буде стрілянина, як у «Вохеншау».

КІТІ. Ой, який жах! Я зав'яжуся ще в тугіший вузол!

БЕБРА. Я теж майже певен, що зараз ми таки дещо почуємо.

ФЕЛІКС. Треба знов завести грамофона. Не так буде чути!

(Фелікс заводить грамофона. Група «The Platters» співає «Великого дурисвіта». Під повільну, трагічно протяглу музику татакає кулемет. Розвіта затискає собі вуха. Фелікс робить стійку на голові. На задньому плані в небо здіймаються п'ять черниць із парасольками. Голка на платівці збивається, музика повторюється, потім — тиша. Фелікс стає на ноги. Кіті розв'язує свій вузол.

Розвіта похапки збирає до кошика рештки сніданку. Бебра з Оскаром допомагають їй. Усі спускаються з даху бункера. З нього виходить Ланкес.)

ЛАНКЕС. Якби в пана капітана знайшлася для оберєфрейтора ще одна сигаретка...

БЕБРА (його люди злякано збиваються позад нього до гурту). Пан солдат забагато курить.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Забагато курить!

ЛАНКЕС. Це через бетон, пане капітан.

БЕБРА. А якщо одного дня бетону не стане?

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Бетону не стане.

ЛАНКЕС. Бетон безсмертний, пане капітан. Лише ми та наші сигарети...

БЕБРА. Я знаю, знаю. Разом із димом розтанемо й ми.

БЕБРИНІ ЛЮДИ (повільно відступають). Разом із димом!

БЕБРА. А бетон оглядатимуть і через тисячу років.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Через тисячу років!

БЕБРА. І знаходитимуть собачі кісточки!

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Собачі кісточки.

БЕБРА. І ваші навскісні формації в бетоні.

БЕБРИНІ ЛЮДИ. Містика, варварство, нудьга!

(Ланкес лишається сам; курить.)

І хоч за сніданком на бетоні Оскар брав слово рідко або й зовсім не брав, він, однак, не міг не записати цієї розмови, адже вона відбувалася на Атлантичному валу напередодні висадження союзників, та й того оберєфрейтора і художника на бетоні Ланкеса ми ще знов зустрінемо, коли на інших сторінках гідно поціновуватимемо повоєнну добу й наш бідермаєр, що тепер розквітнув пишним квітом.

На набережній нас усе ще очікував бронетранспортер. Обер-лейтенант Герцог розгонистими стрибками підскочив до своїх підлеглих. Важко хекаючи, він вибачився перед Беброю за той невеличкий інцидент.

— Заборонена зона — це таки заборонена зона! — сказав він, допоміг жінкам забратися в машину, потім дав водієві якісь вказівки, і ми вирушили назад до Бавена.

Доводилося поспішати, і ми ледве встигли пообідати, бо о другій годині мали виступати в Рицарській залі отого чарівного норманського замочку, що ховався за тополями край села.

У нас лишалося якихось півгодинки, щоб перевірити освітлення, після чого Оскар мав під барабанний бій підняти завісу. Ми давали концерт для унтерофіцерів і солдатів. Реготали вони часто й грубо. Ми теж розходилися так, що куди твоє діло. Я розітнув голосом скляний нічний горщик, в якому було кілька віденських ковбасок з гірчицею. Наквацьований Бебра спершу проливав клоунські сльози над розбитим горщиком, потім повибирав з уламків ковбаски й, додавши гірчиці, ум'яв їх, чим викликав у сірих мундирів захоплені вигуки. Кіті з Феліксом уже якийсь час виступали в коротеньких шкіряних штанцях і тірольських капелюшках, що надавало їхнім акробатичним номерам особливого забарвлення. Розвіта була в щільно облиплій сріблястій сукні й блідо-зелених рукавичках із закотом, а на крихітних ніжках — гаптовані золотом сандалі; за весь виступ вона жодного разу не підвела ледь-ледь синюватих повік і своїм сомнабулічним середземноморським голосом демонструвала властивий їй демонізм. Чи я вже згадував про те, що Оскарові перед концертом узагалі не треба було перевдягатися? Я надівав свою добру стару безкозирку з вишитим написом «КЙВ Зайдліц», на ультрамаринову сорочку накидав курточку на гудзиках із золотистими якорями, а з під курточки виглядали коротенькі, до колін, штани, високі відгорнені шкарпетки в добряче-таки стоптаних черевиках на шнурках і покритий білим та червоним лаком барабан, ще п'ять таких самісіньких копій якого я мав про запас у своєму артистичному реквізиті.

А ввечері того самого дня ми давали концерт уже для офіцерів і дівчат-телефоністок служби зв'язку в Кабурі. Розвіта були трохи знервована й хоча помилок і не припускалась, однак посеред свого номера раптом наділа сонцезахисні окуляри в синій оправі, змінила інтонацію і стала в своїх пророцтвах відвертішою: наприклад, одній блідій і зухвалій від збентеження телефоністці вона сказала, що в тієї роман з її начальником. Таке откровения справило на мене прикре враження, хоча в залі викликало досить гучний сміх — певно, той начальник сидів поруч із своєю телефоністкою.

Після концерту полкові штабні офіцери, розквартировані в замку, влаштували ще вечірку. Бебра, Кіті й Фелікс лишились, а Раґуна з Оскаром непомітно попрощалися, пішли до себе, швидко поснули після цього щедрого на події дня й прокинулись аж о п'ятій ранку — їх розбудила висадка союзників, що саме почалася.

Та що вам про це розповідати? На нашій ділянці, неподалік від гирла Орна, висадилися канадійці. Бавен довелося залишати. Речі свої ми вже спакували. Ми мали вирушити назад разом зі штабом полку. У дворі замку ще курилася механізована похідна кухня. Розвіта попросила мене принести філіжанку кави — вона не встигла поснідати. Заклопотаний і трохи знервований, я побоявся, що вантажівка поїде без мене, відмовився бігти по каву й навіть грубувато повівся з Розвітою. Тоді вона сама сплигнула з машини — у черевичках на високих підборах, з філіжанкою в руці — подалася до польової кухні й дісталась до гарячої вранішньої кави саме тієї миті, коли туди влучив снаряд, випущений з корабля.

Ох, Розвітонько, я так і не знаю, скільки ти мала років, знаю тільки, що на зріст ти була дев'яносто дев’ять сантиметрів, що твоїми вустами промовляло саме Середземне море, що пахла ти корицею й мускатом, що ти вміла зазирнути в душу будь-кому, не вміла лише зазирнути у власну душу, а то не побігла б по ту надто гарячу каву й зосталася б зі мною.

У Аізьйо Бебрі пощастило добути нам нове відрядження — до Берліна. Повернувшися з комендатури, він нарешті заговорив — уперше після смерти Розвіти, він сказав:

— Нам, карликам і блазням, не варто танцювати на такому твердому бетоні, втрамбованому для велетів. Краще лишатися під трибунами, де про нас ніхто не здогадується.

У Берліні ми з Беброю розсталися.

— Що ж ти робитимеш у всіх оцих бомбосховищах без своєї Розвіти? — спитав він, усміхнувшись тонкою, мов павутина, усмішкою, а тоді поцілував мене в чоло, дав офіційне відрядження до Головного вокзалу в Данцигу, сказав Кіті й Феліксові, щоб провели мене аж туди, ще й подарував отих п'ять барабанів, які лишилися в нашому театральному реквізиті. Отак споряджений, не розлучаючись, як завжди, зі своєю книжкою, одинадцятого червня сорок четвертого року, напередодні третього дня народження мого сина прибув я до свого рідного міста, що, все ще неушкоджене й середньовічне, щогодини виповнювало небеса бемканням різних завбільшки дзвонів з різних заввишки дзвіниць.