Бляшаний барабан

У шафі з одягом

Тільки не подумайте, нібито Оскара цікавили самі лише сестри-жалібниці. Зрештою, я ще й ходив на роботу! В Академії мистецтв почався літній семестр, приробітки в Корнефовій майстерні, куди я бігав на канікулах, довелося покинути, бо Оскар мусив за непогану платню позувати, на його прикладі давні стильові засоби мали доводити свою життєздатність, а нові стилі на мені й на музі Улі торували собі шлях: нашу предметність знищували, перед нею опускали руки, нас заперечували, полотна й паперові аркуші закидали лініями, квадратами й спіралями — всілякою показною мішурою, що, однак, виправдала себе на шпалерах, і давали побутовим узорам, на яких лише Оскара з Улою — тобто таємничої напружености — й бракувало, рекламно-крикливі назви, як-от: «Сплетені вгору», «Пісня над часом», «Багрянець у нових вимірах».

Робили це переважно першокурсники, які до пуття ще й малювати не вміли. Мої давні товариші, що гуртувалися навколо професорів Кухена й Маруна, такі видатні учні, як Ціґе й Розкольников, були надто багаті на чорноту й колір, щоб безбарвними кренделиками й хирлявими штрихами підносити до небес убозтво.

А ось муза Ула, коли спускалася на землю, виявляла неабиякий смак до вжиткового живопису й так захопилася новими шпалерами, що дуже скоро забула про художника Ланкеса, який її покинув, і різні завбільшки декоративні малюнки одного вже немолодого художника на ім'я Майтель оголосила чарівними, веселими, кумедними, фантастичними, небаченими й навіть шикарними. Те, що невдовзі вона заручилася з художником, який надавав перевагу формам на взірець солодкавих великодних крашанок, ще нічого не означає; вона й згодом частенько не проминала нагоди з ким-небудь заручитися, та й оце тепер (Ула призналася мені сама, коли приходила сюди позавчора з цукерками для нас із Бруно) має намір на днях поставити свої взаємини, як вона щоразу висловлюється, «на серйозну основу».

На початку семестру Ула як муза взагалі вирішила дарувати свій образ лише новому і, чого вона зовсім не помічала, хибному напряму в мистецтві. Її великий майстер крашанкового живопису, отой Майтель, запустив їй у голову черев’ячка — зробив, сказати б, подарунок на заручини, — одне слово, прищепив їй такий собі набір слівець, які вона заучувала, розмовляючи зі мною про мистецтво. Ула торочила про якісь рапорти, констеляції, акценти, перспективи, зернисті текстури, глазурування й ерозійні феномени. Та сама Ула, яка цілісінькими днями тільки те й робила, що їла банани і пила томатний сік, тепер розводилася про первинні клітини й атоми фарби, які в динамічно-бурхливому русі на власних силових полях не лише знаходили своє природне місце, але й, крім того... Оце десь так розмовляла зі мною Ула в перервах на наших сесіях чи коли ми з нею принагідно пили каву на Ратінґерштрасе. І навіть коли із заручин з динамічним майстром крашанкового живопису вийшов пшик, коли після скороминущого епізоду з якоюсь лесбіянкою Ула перекинулася до одного з Кухенових учнів, а відтак знов повернулася до предметного світу, лексикон у неї лишився той самий, і від нього її маленьке личко набувало такого напруженого виразу, що обабіч рота в неї залягали дві глибокі, трохи аж фанатичні зморшки.

Тут треба визнати, що ідея намалювати музу Улу сестрою-жалібницею виникла не лише в Розкольникова. Після «Мадонни-49» він намалював нас у «Викраденні Європи» — отим биком був я. А відразу після «Викрадення», що стало приводом для деяких суперечок, народилася картина «Блазень зцілює сестру-жалібницю».

Одне слівце, що вихопилося в мене, розпалило в Розкольникова уяву. Похмурий, рудий, замкнутий, він саме споліскував пензля й, пильно придивляючись до Ули, глибокодумно казав щось про злочин і кару, й тоді я порадив йому побачити в мені злочин, а в Улі — кару; до того ж мій злочин, додав я, — очевидний, а кару можна було б убрати сестрою-жалібницею.

А в тому, що згодом та чудова картина дістала іншу назву, яка тільки збиває з пантелику, винен сам Розкольников. Особисто я назвав би її «Спокуса», тому що моя права рука тримається там за клямку, натискає її й відчиняє двері до кімнати, посеред якої стоїть сестра-жалібниця. Розкольников міг би назвати картину й просто «Клямка», бо якби мені довелося сказати про спокусу якось інакше, то я порадив би взяти слово «клямка», адже той зручний відросток на дверях так і проситься, щоб його спокусили, адже я що Божого дня спокушав оту клямку на дверях з молочно-білою шибкою, де жила сестра Доротея, коли знав, що їжачок Цайдлєр десь поїхав, сама сестра — в лікарні, а пані Цайдлєр — у конторі в Манесмана.

Тоді Оскар виходив зі своєї кімнатки з ванною без зливної дірки, ступав коридором цайдлєрівського помешкання, ставав перед дверима сестри-жалібниці й натискав на клямку.

Десь до середини червня — а за ту клямку я пробував братися майже щодня — двері не хотіли подаватись. Я вже майже змирився був з думкою, що відповідальна робота привчила сестру-жалібницю до порядку, і тепер вона навряд чи коли-небудь забуде замкнути двері, тож надію на це краще облишити. Звідси й ота безглузда, суто машинальна реакція, яка спонукала мене поквапно причинити двері, коли одного дня я виявив, що вони не замкнені.

Певна річ, кілька хвилин Оскар стояв, увесь напружившись, у коридорі, і його уява так розгулялася, в ній бурхали такі різні й суперечливі думки, що серцю було ох як тяжко спрямувати їх у якесь одне русло.

Аж коли мені пощастило навернути й свої думки, й самого себе на інші життєві обставини («Марія й отой її залицяльник... — міркував я. — Марія завела собі залицяльника, залицяльник подарував Марії кавника, в суботу Марія зі своїм залицяльником підуть до «Аполлона», Марія звертається до свого залицяльника на «ти» лише після роботи, а в крамниці називає його на «ви», адже крамниця належить йому...»), одне слово, аж коли я перетер кісточки Марії з її залицяльником, мені пощастило дати в своїй бідній голівонці сякий-такий лад, і я відчинив двері з молочно-білою шибкою.

Я вже й доти припускав, що вікна в цій комірчині нема, адже за горішньою, каламутно-прозорою частиною дверей ніколи не вгадувалося жодного промінчика денного світла. Так само, як і в своїй кімнатці, я мацнув рукою праворуч і знайшов вимикача. Для цієї комірчини, надто тісної, щоб її можна було назвати кімнатою, цілком вистачило сорокаватної лампочки. Половина моєї постаті ту ж мить опинилася в дзеркалі, і мені стало якось прикро. Однак Оскар не став уникати свого дзеркального, а тому навряд чи цікавого йому відображення, позаяк речі на туалетному столику перед дзеркалом, таким самим завширшки, як і саме дзеркало, відразу привернули мою увагу й примусили Оскара стати навшпиньки.

На білій емалі умивального тазика виднілися синювато-чорні латки. Полущена була й мармурова стільничка на туалетному столику, в яку тазик входив до свого верхнього краю. Лівий, відбитий ріжок мармурової стільнички лежав перед дзеркалом, демонструючи йому всі свої прожилки. Сліди пересохлого клею на відбитих краях свідчили про те, що ріжок хтось невміло намагався приклеїти. Мої руки каменяра засвербіли. Я згадав про саморобну Корнефову замазку, яка навіть найкрихкіший ланський мармур могла обернути на тривкі фасадні плити, що ними багаті різники обличковували свої крамниці.

Тепер, коли я, попрацювавши стільки з таким звичним для мене вапняком, забув про своє відображення, жахливо спотворене нікудишнім дзеркалом, мені пощастило визначити й запах, який здався Оскарові дивним, щойно він ступив до цієї комірчини.

Пахло оцтом. Згодом, та навіть ще кілька тижнів тому, той різкий запах я пояснював собі так: очевидно, напередодні сестра Доротея мила голову, а коли споліскувала, у воду хлюпнула трохи оцту. Щоправда, пляшки з оцтом на туалетному столику я не побачив. Не видно було оцту і в інших слоїках з наліпками, тож я почав запевняти себе, що сестрі Доротеї нема резону гріти воду на цайдлєрівській кухні, попередньо спитавши дозволу в Цайдлєра, а потім з такими незручностями мити голову в своїй комірчині, — адже у Марийській лікарні можна скористатися сучасною ванною кімнатою. Щоправда, може бути й так, що адміністрація чи старша сестра в лікарні взагалі забороняють персоналу використовувати певне санітарне обладнання для особистих потреб, і сестра Доротея змушена мити голову тут, в оцьому емальованому тазику, та ще й перед кривим дзеркалом. І хоч на туалетному столику пляшки з оцтом і не видно було, на прохолодному мармурі стояло чимало інших пляшечок та слоїків. Побачивши пачку вати й напівпорожню коробку з жіночими гігієнічними прокладками, Оскар тоді розгубився й не зміг дослідити, що було в тих слоїках. Та я й досі вважаю, що там були тільки косметичні засоби — звичайнісінькі креми, мазі тощо.

Гребінця сестра-жалібниця встромила в щітку для волосся. Щоб добути її зі щетини й з усіх боків роздивитись, довелося докласти трохи зусиль. І добре, що я на це зважився, бо тієї самої хвилини Оскар здійснив найбільше своє відкриття: коси в сестри-жалібниці були русяві, а може, попелясті; одначе робити висновки з вичесаних, мертвих волосин треба дуже обережно, тому з певністю можна було стверджувати лише одне: коси сестра Доротея мала світлі.

Підозріло великі жмутики між зубчиками гребінця свідчили про те, що коси в неї дуже сиплються. Причину цієї прикрої хвороби, яка, певна річ, завжди псує жінці настрій, я відразу побачив у сестринському очіпку, проте звинувачувати його не хотілось, адже без нього в пристойній лікарні однаково не обійтися.

Хоч який неприємний був для Оскара оцтовий запах, але те, що в сестри Доротеї випадають коси, не викликало в мене жодного іншого почуття, крім занепокоєння й любови, позначеної шляхетним співчуттям. І мені, чого й слід було сподіватися від мене й тодішнього мого стану, відразу спали на думку безліч засобів для відновлення волосся, які добре себе зарекомендували, і я сказав собі, що при першій же нагоді передам їх сестрі. Думками вже весь на тій зустрічі — Оскар уявляв її під теплим, безвітряним літнім небом, серед колихкого житнього поля, — я пооббирав на гребінці волосини, склав їх у жмутик, перев'язав ними ж таки, здмухнув трохи пилу й лупи і обережно поклав до окремого відділення в гаманці, яке перед цим поквапно спорожнив.

Сховавши гаманця зі здобиччю до куртки, я знов узяв із мармурової стільнички гребінця, якого Оскар лишив там, щоб зручніше було тримати гаманця. Я підніс гребінця до електричної лампочки без абажура й, коли проти світла він став прозорим, оглянув обидва ряди різних завтовшки зубчиків; два з тих, котрі були тонші, виламались, і я не стримався, щоб не провести нігтем лівого вказівного пальця по верхівках грубіших зубчиків. Бавлячись отак, я тішив Оскара виглядом кількох волосин на гребінці, які я не обібрав зумисне, щоб не викликати підозру, і які тепер спалахували в світлі.

Нарешті гребінець остаточно потонув у щітці. Я відійшов від туалетного столика, який давав мені надто однобоку інформацію. Дорогою до ліжка сестри-жалібниці я наштовхнувся на кухонний стілець, на якому висів ліфчик.

Обидві порожні форми тієї запраної на краях і вилинялої частини жіночої білизни Оскар не мав заповнити нічим, окрім власних кулаків. Але вони не заповнювали, ні, вони тикалися-микалися там, мов чужі, нещасні, надто тверді, надто знервовані у тих двох мисочках, з яких я що Божого дня залюбки сьорбав би хоч і ложкою, не знаючи навіть, який там харч, припускаючи навіть, що від нього може потягти на блювоту — адже будь-яка каша може викликати блювоту, а потім знов видасться солодкою, аж надто солодкою, такою солодкою, що позив до блювоти входить у смак і піддає справне кохання випробуванню.

На думку мені спав доктор Вернер, і я забрав кулаки з ліфчика. Доктор Вернер одразу забувся, і я зміг ступити до ліжка сестри Доротеї. О, це ліжко сестри-жалібниці! Скільки разів воно поставало в уяві Оскара, а виявилось — таке саме огидне одоробло, як і те, що бере в свою буру раму мій сон, а часом і моє безсоння. Я побажав би сестрі Доротеї покрите білим лаком залізне ліжко з мідними кульками й легесенькими ґратками збоку, а не оцю незграбну, бездушну розкаряку. Застигло, з важкою головою, не здатний на жодні почуття, навіть на ревнощі, я трохи постояв перед тим вівтарем сновидінь, перина якого була, мабуть, із Граніту, а тоді відвернувся, щоб не бачити того гнітючого видовища. Оскар ніколи навіть уявити собі не міг сестру Доротею і її сон у цьому осоружному склепі.

Я вже повертався до туалетного столика — мабуть, мною керував намір нарешті повідкривати оті підозрілі слоїки з мазями, — коли це шафа звеліла мені звернути увагу й на неї, на її розміри, сказати, що на колір вона чорно-бура, провести поглядом по карнизах і кінець кінцем відчинити її — адже кожна шафа хоче, щоб її відчиняли.

Зігнутого цвяха, що замість замка тримав дверцята, я повернув униз, і ту ж мить дерев'яні стулки, навіть без моєї допомоги, зітхнувши, розійшлися й відкрили переді мною таку перспективу, що довелося ступити кілька кроків назад, щоб можна було, згорнувши на грудях руки, спокійно все роздивитися. Тут Оскар уже не хотів розмінюватися на дрібниці, як перед туалетним столиком, не хотів, обтяжений пересудами, виносити присуд, як учинив із ліжком; він хотів постати перед шафою новим і свіжим, як першого дня після створення світу, бо й шафа зустріла його з розпростертими обіймами.

І все ж таки Оскар, цей невиправний естет, навіть тут не зміг стриматися від критики: знайшовся ж бо якийсь варвар, що повідпилював у шафи ніжки й, не дорізавши дерево до кінця, поквапно повідривав його з м'ясом, а потім просто днищем поставив спотворену шафу на підлогу.

Усередині в шафі панував бездоганний лад. Праворуч, у трьох глибоких шухлядах, лежала стосиками спідня білизна й блузки. Серед білих і рожевих виднілися блакитні, вочевидь такі, що не линяють. Біля шухляд з білизною, на внутрішньому боці правої стулки, висіли дві зв'язані між собою цератові сумки в червоні й зелені кратки з панчохами: вгорі — церовані, внизу — ті, що пустили петлі. Проти панчіх, які Марії дарував її шеф-залицяльник і які вона носила, ці, що були в цератових сумках, видалися мені якщо не грубішими, то принаймні цупкішими й міцнішими. Ліворуч у просторому відділенні шафи висіли на плічках, матово полискуючи, накрохмалені сестринські халати. Над ними, на полиці для капелюшків, стояли рядочком, ніби боячись грубого доторку, трепетні, чарівні в своїй простоті сестринські очіпки. На цивільний одяг, що висів ліворуч від шухляд з білизною, я лише кинув короткий погляд. Недбалий і дешевенький добір тільки зміцнив мою глибоко зачаєну надію: цій частині свого гардероба сестра Доротея приділяє уваги небагато. Ось і три чи чотири капелюшки — вони нагадували каструлі й були недбало почеплені поряд з очіпками, один поверх одного, через що оті безглузді букетики штучних квітів на них м'ялися, — загалом нагадували радше невдалий торт. На полиці для капелюшків стояло також із десяток, не більше, книжок із строкатими корінцями, зіпершись на коробку з-під взуття, наповнену рештками клубочків із вовняними нитками.

Оскар схилив голову набік і, щоб прочитати назви книжок, ступив ближче. Поблажливо всміхнувшись, я знов поставив голову рівно: сестра Доротея, ця добра душа, читала детективні романи. Одначе годі про цивільну половину шафи. Підійшовши до неї ближче задля книжки, я й не думав сходити з цього зручного місця, ба більше, я нахилився й пірнув у шафу з головою, і вже не опирався чимдалі глибшому бажанню стати тут за свого, стати вмістом шафи, якій сестра Доротея довіряла чималу частину свого зовнішнього вигляду.

Мені навіть не довелося відсовувати вбік практичні спортивні черевички на низенькому підборі, що, начищені до блиску, стояли на дні й чекали на вихід. Унизу в шафі все — наче зумисне, наче аж припрошуючи — стояло так, що посередині лишалося достатньо місця для того, щоб Оскар міг спокійно сісти навпочіпки, підібгати коліна й, навіть не мнучи одягу, знайти собі тут притулок. Отож я й ступив до шафи, сповнений великих сподівань.

Однак оговтався я не відразу. Оскарові ввижалося, ніби речі в комірчині, ба навіть лампочка за ним стежать. Щоб сидіти в шафі було затишніше, я спробував причинити дверцята. Зробити це виявилося нелегко, бо засувки в полозках розхиталися, вгорі зяяла щілина, й у шафу падало світло, хоч і не так багато, щоб мені заважати. А ось запах тут відчувався ще дужче. Задавнений, чистий, тільки пахло вже не оцтом, а ненастирливо пахло засобом проти молі. Пахло приємно.

Що робив Оскар у тій шафі? Він прихилився чолом до робочого вбрання сестри Доротеї, яке висіло поруч, — до халатика із зав'язками ззаду й високим, під горло, комірцем, і переді мною ту ж мить відкрилися всі періоди життя сестри-жалібниці. Наступної миті моя права рука, шукаючи, мабуть, опертя, відкинулася назад, повз сукні, заплуталась, опертя не знайшла, схопилася за щось гладеньке, поступливе, нарешті знайшла, ще не випускаючи того гладенького, опорну планку й ковзнула по ще одній планці, поперечній; горизонтально прибита до задньої стінки в шафі, вона давала опертя й мені, й самій стінці. Тим часом рука Оскара знов опинилася праворуч від мене, і він уже майже вгамувався, але цієї миті я показав сам собі те, за що схопився був у себе за спиною.

І я побачив чорного лакованого пасочка, і не просто пасочка, бо в тій шафі було так сіро, що й лакований пасочок обертався чимось більшим, ніж пасочок. Це могло бути й щось інше, таке саме гладеньке й довге, яке я, завжди трирічний барабанщик, бачив на молу в Нойфарвасері: бідолашна моя матуся в ультрамариновому весняному плащі з малиновими вилогами, Мацерат у двобортному приталеному пальті із замшевим коміром, Ян Бронський — з оксамитовим коміром, на Оскаровій матроській безкозирці — стрічка з золотистим гаптованим написом «КЙВ Зайдліц», і все це була одна компанія, а приталене пальто й оксамитовий комір вистрибували переді мною й матусею — на своїх високих підборах вона взагалі не могла стрибати, — перескакували з каменя на камінь, і так аж до навігаційного знаку, під яким сидів рибалка зі шворкою для білизни й мішком з-під картоплі, наповненим сіллю й ворушінням. І ми, побачивши того мішка й білизняну шворку, поцікавилися, чого це чоловік сидить під навігаційним знаком і вудить рибу на шворку, але той незнайомець із Нойфарвасера, чи з Брьозена, чи ще звідкись тільки засміявся й виплюнув у воду густий бурий клубок, який ще довго погойдувався на одному місці попід молом, поки його підхопила чайка, бо чайка хапає все, це вам не розпещена голубка, тим більше не сестра-жалібниця; непогано було б зібрати докупи всіх, хто вдягнений у біле, й запроторити їх до цієї шафи, і те саме можна сказати й про тих, хто вдягнений у чорне, бо тоді я ще не боявся Чорної кухарки, я безстрашно сидів собі в шафі й водночас не сидів у шафі, а так само безстрашно стояв у безвітряну погоду на молу в Нойфарвасері, тут тримав у руці лакованого пасочка, там — щось інше, яке було теж чорне й слизьке, але не пасочок, і шукав, позаяк сидів у шафі, порівняння, бо в шафах завжди тягне порівнювати, отож я назвав на ім'я Чорну кухарку, але тоді це ще не проникло мені в саму душу, в білому я тямив багато краще, я навряд чи відрізнив би чайку від сестри Доротеї, однак відганяв від себе голубів та іншу таку погань, тим більше, що була ж не Трійця, а Страсна п'ятниця, коли ми поїхали до Брьозена, а тоді спустилися на мол, та й голуби не літали над навігаційним знаком, під яким сидів з білизняною шворкою чолов'яга з Нойфарвасера, сидів і спльовував у воду. А коли той чолов'яга з Брьозена почав вибирати шворку, і показався її кінець, і ми побачили, чому так важко було витягувати її з гнилої мотлауської води, коли бідолашна моя матуся поклала руку Янові Бронському на плече й на його оксамитовий комір, бо зробилася на виду жовта, як смерть, бо хотіла піти геть, а натомість мусила дивитись, як той чолов’яга кинув на каміння конячу голову, як дрібніші й зеленуваті, кольору морської води, вугрі повипадали з гриви, а більших і темніших він видавлював з падлини сам, так наче витягував цвяхи, а тоді хтось узяв та й розпоров пуховика, я хочу сказати, налетіли чайки й почали накидатися, бо чайки, коли їх три чи ще більше, завиграшки впораються з невеликим вугром, а ось із чималими вугрищами їм доводиться, звісно, вже скрутніше. Та ось той чолов'яга розчепірив своєму вороному пащу, вставив йому в зуби дерев'ного оцупка, і кінь знову засміявся, а чолов'яга стромив йому в пащу свою волохату руку, щось ухопив, щось перехопив, як оце я в шафі щось ухопив і перехопив, і дістав, як оце я лакованого пасочка, але ж він — одразу двох, і підкинув їх у повітря, й жбурнув на каміння, тим часом як моя бідолашна матуся виблювала все, що снідала: каву, білок, жовток, трішки повидла, пережований білий хліб — такий багатий сніданок, що чайки враз шугонули навкіс, спустилися поверхом нижче, заходили, широко розставивши крила, на посадку, а про кигикання вже й не кажу, і що в чайок злі очі, теж усі знають, і прогнати їх годі було й думати, а Ян Бронський не зробив би цього й поготів, бо він і сам боявся чайок і позатуляв обіруч свої круглі сині очі, барабана мого чайки теж не слухались, а знай глитали й глитали, тоді як я від гніву й захвату підібрав на своїй бляшанці якийсь новий ритм, тільки ж моїй бідолашній матусі до всього цього було байдуже, вона мала свій клопіт і все давилася й давилася, але з неї вже нічого не виходило, бо не так уже й багато матуся з'їла за сніданком, адже вона хотіла бути стрункою, тим-то два рази на тиждень ходила до жіночого клубу, проте їй це майже не допомагало, бо вона потай усе ж таки їла й завше придумувала собі якесь виправдання, як ото чолов'яга з Нойфарвасера, всупереч усім теоріям, на завершення, коли ми там уже гадали, що більше нічого не буде, дістав із кінського вуха ще одного вугра. Вугор був увесь у якійсь білій каші, бо порпався в конячому мозку. Але ним розмахували доти, доки вся каша з нього відпала, й вугор показав, який він лискучий, і заблищав, мов лакований пасочок, бо що я, власне, хочу цим сказати: ось таким самісіньким лакованим пасочком підперізувалася сестра Доротея, коли була не на роботі й не носила брошки з червоним хрестом.

А ми тоді пішли додому, хоч Мацерат і хотів побути там іще, бо до гавані саме входив, женучи хвилі, фін — тонн десь так на тисячу вісімсот. А конячу голову той чолов'яга покинув на молу. І вороний відразу став білим і закричав. Тільки закричав не так, як кричать коні, а скоріше так, як кричить хмара, коли вона біла і з галасом, ненажерливо обліплює конячу голову. Тоді це було загалом приємно, тому що конячої голови вже не стало видно, хоч усі й розуміли, що криється за тим божевіллям. До того ж фін відвертав нашу увагу, він брав на борт дерево й був іржавий, як ота залізна огорожа на кладовищі в Заспе. Проте моя бідолашна матуся не озиралася ні на фіна, ні на чайок. З неї було досить. І коли доти вона вряди-годи не лише грала на нашому піаніно «Чаєчко маленька, на Гельґоланд полети», а й наспівувала, то тепер цю пісеньку вона вже ніколи не виконувала, вона взагалі більш нічого не співала, і спершу відмовилася їсти рибу, а тоді одного дня раптом почала їсти, та так багато, та таку жирну, поки їй просто вже не було куди їсти, тобто вона більш не хотіла, була сита, і не лише вуграми, а й самим життям, а надто чоловіками, а може, й Оскаром, принаймні матуся, якій доти не сила було ні від чого відмовитися, несподівано стала невибагливою, стриманою й дала поховати себе на кладовищі в Брентау. Але я, мабуть, удався в неї, бо, з одного боку, ні від чого не хочу відмовлятися, а з другого — можу обійтися без будь-чого; ось тільки без вуджених вугрів, хоч вони й скажено дорогі, жити не можу. Це стосувалося й сестри Доротеї, якої я навіть ніколи не бачив; її лакований пасочок не дуже мені й сподобався, і все ж я не міг відвести від нього погляду, він не йшов мені з думки, він навіть почав множитись, бо вільною рукою я розстебнув ґудзики на штанях і зробив це задля того, щоб знов уявити собі сестру-жалібницю, образ якої через десятки лискучих вугрів та фіна, що саме входив у гавань, уже втрачав свої чіткі обриси.

Помалу Оскарові, який знов і знов опинявся на тому молу, таки пощастило за допомогою чайок повернутися до світу сестри Доротеї, принаймні до тієї половини шафи, де був її робочий одяг — був хоч і без неї, та все ж привабливий. І коли я нарешті побачив її цілком виразно й навіть розгледів, як мені здалося, окремі риси її обличчя, засувки випали з розбитих петель: дверцята, різко рипнувши, розчахнулися, потік світла мало не збив мене з пантелику, й Оскар ледве встиг похопитися, щоб не забризкати халатика із зав'язками ззаду, що висів поруч.

Тільки щоб зробити належний перехід, а також грайливо завершити своє перебування в шафі, яке, всупереч сподіванням, мене стомило, я сяк-так пробарабанив — чого не робив уже багато років — кілька грайливих тактів на сухій задній стінці, потім виліз із шафи, іще раз перевірив, чи там чистенько, — дорікнути собі я справді ні в чому не міг, навіть лакований пасочок не втратив свого лиску, а втім, ні, кілька тьмяних плям все ж таки довелося стерти, та ще й похукати на них, поки пасок знов почав нагадувати вугрів, яких, коли я ще був маленьким хлопчиком, ловили на молу в Нойфарвасері.

Я, Оскар, пішов з комірчини сестри Доротеї, але перед тим ще позбавив струму сорокаватну лампочку, яка весь час, поки я там був, стежила за мною.