Бляшаний барабан

Тридцять

О, треба ж розповісти ще й про те, як я втікав. Утікав я для того, щоб Вітлярові свідчення набули ще більшої ваги. «Але що то за втеча, коли нема певної мети? — подумав я. — Куди ж ти хочеш утікати, Оскаре?» — запитував я себе. Політична обстановка й так звана «залізна завіса» не давали мені змоги гайнути на схід. Отож про чотири спідниці моєї бабці Ани Коляйчек як про мету втечі довелося забути — забути про оті чотири спідниці, які й понині ще, обіцяючи пристановище й захисток, напинаються десь на кашубських картоплищах, хоч насправді мені — коли вже втікати — лише втеча до них і видавалася найнадійнішою.

А між іншим: сьогодні мені сповнилося тридцять років. А в тридцять про втечу маєш міркувати вже як чоловік, а не як хлопчисько. Марія принесла мені пирога з тридцятьма свічками й сказала:

— Ось тобі, Оскаре, вже й тридцять. Пора вже помалу братися за розум!

Клеп, мій товариш Клеп, подарував мені, як завжди, кілька платівок із джазовою музикою і зіпсував п'ять сірників, поки запалив тридцять свічок на святковому пирозі.

— У тридцять життя лише починається! — сказав Клеп; самому йому — двадцять дев'ять.

А ось Вітляр, мій товариш Готфрід, який моєму серцю найрідніший, приніс мені ласощі; він перехилився через ґратки на моєму ліжку й прогугнявив:

— Коли Ісусові сповнилося тридцять, він зібрався в дорогу й покликав своїх учнів.

Вітляр завжди любив збивати мене з пантелику. Мовляв, я маю встати з ліжка й зібрати учнів, і все лише через те, що мені стукнуло тридцять. Потім прийшов, розмахуючи якимсь папірцем, мій адвокат, трубним голосом привітав мене, оздобив спинку мого ліжка своїм нейлоновим капелюхом і повідомив мені, а також усім гостям:

— Це — те, що я називаю щасливим збігом обставин. Сьогодні мій клієнт святкує своє тридцятиріччя, і саме на його тридцятиріччя мені надходить повідомлення про те, що процес із підмізинним пальцем вирішено відновити. Знайдено ще один слід — оту сестру Беату, ви ж бо знаєте...

Те, чого я багато років так побоювався, побоювався від того дня, як пустився втікати, дало про себе знати сьогодні, на моє тридцятиріччя: вони знов розкрутять цей процес, знайдуть справжнього винуватця, мене виправдають, випустять із цього лікувально-опікунського інтернату, заберуть у мене любе моє ліжечко, виставлять Оскара на холодну, обвіяну всіма вітрами вулицю й примусять його, тридцятирічного, покликати учнів і зібрати їх навколо себе й свого барабана.

Отже, то вона, сестра Беата, вбила з чорних ревнощів мою сестру Доротею.

Сподіваюся, ви ще пригадуєте? Був такий собі доктор Вернер, що, як це дуже часто трапляється в кіно і в житті, стояв між двома сестрами-жалібницями. Прикра історія. Беата кохала Вернера. Але Вернер кохав Доротею. А ось Доротея взагалі нікого не кохала або, можливо, потай кохала малого Оскара. Потім Вернер захворів. І доглядала його Доротея, бо він лежав у її відділенні. А Беата не могла цього ні бачити, ні стерпіти. Тому вона вмовила сестру Доротею прогулятися з нею і в житі неподалік від Ґересгайма вбила її чи, краще сказати, усунула зі свого шляху. Тепер уже ніхто не заважав Беаті доглядати доктора Вернера. Але доглядала вона його, певно, так, що він не тільки не видужав, а навіть навпаки. Ця доглядальниця, стративши від кохання розум, міркувала собі, мабуть, так: поки Вернер хворий, він мій. Може, вона давала йому надто багато ліків? Чи не ті ліки? Так чи так, а доктор Вернер помер через надто великі дози або через не ті ліки, але на суді Беата не зізналася ні в тому, що давала не ті ліки, ні в тому, що давала завеликі дози, ні в тому, що покликала сестру Доротею в житнє поле на прогулянку, яка стала в її житті останньою. А Оскара, який також ні в чому не зізнався, але зберігав у слоїку речовий доказ — отого пальчика, звинуватили в тому, що сталося в житньому полі, проте визнали мене недієздатним і віддали під нагляд до спеціального лікувально-опікунського інтернату. Однак іще доти, як Оскара засудили й запроторили до цього закладу, він зробив спробу втекти, бо в такий спосіб я хотів надати більшої ваги тим свідченням, що їх подав мій товариш Готфрід.

Коли я вдався до втечі, мені було двадцять вісім років. Ще кілька годин тому на моєму святковому пирозі горіло, мляво скапуючи, тридцять свічок. Того разу, коли я втікав, стояв також вересень. Я народився під знаком Діви. Але тут я хочу розповісти не про те, як я народився під електричними лампочками, а про те, як я втікав.

Позаяк дороги на схід, до бабці, мені, як я вже казав, не було, то довелося — так нині роблять усі — втікати на захід. Якщо через велику політику ти, Оскаре, не можеш потрапити до рідної бабці, то втікай до рідного діда, що мешкає в Буфало, у Сполучених Штатах Америки. Біжи до Америки, побачимо, чи далеко ти забіжиш!

Ідея щодо американського діда Коляйчека спала мені на думку ще тоді, як я лежав на луці за Ґересгаймом і мене облизувала корова, а я не розплющував очей. Була десь година сьома ранку, і я сказав собі: «О восьмій відчиняються крамниці». Я засміявся й побіг звідти геть, а барабана покинув біля корови. Я розмірковував так: «Учора Ґотфрід стомився, заяву він зробить сьогодні аж о восьмій чи й о пів на дев'яту, тож скористайся з цієї невеличкої переваги». Десять хвилин пішло на те, щоб у заспаному передмісті Ґересгайма викликати телефоном таксі. Воно привезло мене на Головний вокзал. Дорогою я заходився лічити свої гроші, але часто збивався, бо раз у раз вибухав по-вранішньому безтурботним і свіжим сміхом. Потім я погортав свій дорожній паспорт, виявив там — заслуга концертної агенції «Захід» — відкриту візу до Франції, відкриту візу до Сполучених Штатів (доктор Дьош уже давно виношував мрію ощасливити ці країни концертним турне барабанщика Оскара).

«Voila! — сказав я сам собі. — Тоді тікаймо до Парижа, це неважко зробити й гарно звучить, таке вписалося б навіть у фільм за участю Габена, який, попахкуючи люлькою, добродушно тебе вистежує. Але хто ж гратиме мене? Чаплін? Пікассо?.. Сміючись, збуджений через думки про втечу, я все ще ляскав себе по колінах у трохи зім'ятих штанях, коли таксист зажадав сім марок. Я заплатив і поснідав у привокзальному ресторані. Тримаючи поряд з яйцем у мішечку залізничний розклад, я вибрав потрібного мені потяга, після сніданку ще встиг обміняти валюту, купив також валізку з добротної шкіри, потім, остерігаючись повертатися на Юліхерштрасе, наповнив її хоч і дорогими, але незручними сорочками, поклав іще блідо-зелену піжаму, зубну щітку, зубну пасту й інші дрібнички, придбав, позаяк заощаджувати гроші не було рації, квиток першого класу й невдовзі потому непогано відчув себе в м'якому кріслі біля вікна. Я втікав, але потреби бігти не мав. Подушки в кріслі також сприяли моїм роздумам. Скоро лиш потяг рушив і втеча почалася, як Оскар заходився придумувати собі щось таке, чого треба було боятися, бо ж не безпричинно я казав собі: «Втікати — втікай, але боятися не забувай!» Однак що тебе може злякати, Оскаре, й від чого варто втікати, коли навіть думка про поліцію не викликає в тебе нічого, крім по-вранішньому безтурботного сміху?

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і хоча й моя втеча, й процес уже в минулому, той страх, якого я наганяв собі, коли втікав, не розвіявся.

Що було його причиною — поштовхи на стиках рейок, пісенька вагонних коліс? Монотонно проступали її слова й остаточно пригадалися аж перед самим Аахеном — пригадалися й міцно засіли в пам'яті того, хто потопав у м'якому кріслі вагона першого класу, й лишилися там і після Аахена — кордон ми перетинали десь о пів на одинадцяту, — й робилися чимдалі виразнішими та страшнішими, тож я був навіть радий, коли митники трохи відвернули мою увагу: горб у мене зацікавив їх дужче, ніж моє ім'я й мій паспорт. І я казав собі: «Ох уже цей Вітляр, ох уже сонько! Скоро вже одинадцята, а він ще навіть не стоїть зі слоїком під пахвою в поліції, тоді як я задля нього вже від самого рання втікаю, намагаюся нагнати собі страху, щоб моєю втечею щось рухало». А як страшно було мені в Бельгії, коли вагонні колеса наспівували: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!..»

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і позаяк процес відновлюють і мене мають виправдати, я знов муситиму стати на ноги й у трамваях, у потягах чути оте: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»

І все ж таки та поїздка, попри мій страх перед Чорною кухаркою, страшної появи якої я очікував на кожній станції, була приємна. Я лишився в купе сам — кухарка, либонь, сиділа в сусідньому купе, — знайомився спершу з бельгійськими митниками, потім — із французькими, час від часу на хвилин п'ять засинав, прокидався, тихенько скрикнувши, і, щоб не постати перед Чорною кухаркою геть беззахисним, гортав тижневик «Шпігель», що його ще в Дюсельдорфі придбав просто з вагонного вікна, вже вкотре дивувася з того, що журналісти стільки всього на світі знають, знайшов навіть ущипливу замітку про мого менеджера, доктора Дьоша з концертної агенції «Захід», а в замітці — підтвердження тому, про що знав і сам: Дьошева агенція трималася на одному стовпі, і тим стовпом був барабанщик Оскар. А поряд — досить пристойний мій знімок. І ось цей стовп на ім'я Оскар майже до самого Парижа малював собі в уяві крах концертної агенції «Захід», до якого мав призвести мій арешт і поява Чорної кухарки.

Чорної кухарки я не боявся зроду. Аж коли пустився втікати, коли сам схотів відчути страх, вона забралася мені під шкіру й так там і лишилася, хоча здебільшого й приспана, лишилася донині, коли я святкую своє тридцятиріччя. Час від часу вона постає то в одній подобі, то в іншій; це може бути, наприклад, слівце «Ґьоте», що змушує мене злякано скрикувати й ховатися під ковдру. Хоч стільки я вивчав змалечку цього короля поетів, від його олімпійського спокою мені всякчас ставало моторошно. І коли нині він, перевдягнений, увесь чорний, мов та кухарка, вже не такий ясний і класичний, стоїть, перевершуючи своєю похмурістю самого Распутіна, перед моїм заґратованим ліжком і з нагоди мого дня народження запитує: «Чи прийшла Кухарка чорна?» — мене поймає глибокий страх.

«Так-так-так!» — підтверджували вагонні колеса, несучи втікача Оскара до Парижа. Власне, інтерполівців я очікував уже на паризькому Північному вокзалі — на Гар-дю-Нор, як сказав би француз. Але до мене забалакав лише носій, від якого тхнуло червоним вином так, що за Чорну кухарку я б його не сприйняв, хоч би як хотів. Я довірливо передав йому свою валізку, і він доніс її майже до самого виходу з перону. Я ж бо гадав, що поліцейські та, власне, й кухарка пошкодують грошей на перонний квиток, вони підійдуть до мене й заарештують уже на виході з перону. Отож із мого боку розважливо буде забрати валізку в носія ще до виходу з перону. Отак мені й довелося самому перти ту валізку аж до метро, бо поліція не з'явилася навіть сюди й не взяла її в мене з рук.

Не хочу нічого розповідати вам про всесвітньо відомий запах у метро. Парфуми з таким запахом тепер, як я недавно прочитав, можна навіть купити й покропитися ними. Мені впало в око, що, по-перше, метро, як і залізниця, хоч і в іншому ритмі, теж запитує про Чорну кухарку, а по-друге, що там ту кухарку, схоже, знають, як і я, всі пасажири, — знають і бояться, бо від усіх довкола віяло страхом і жахом. А мій план був такий: доїхати в метро до Порт-д'Італі, а звідти на таксі — до аеропорту Орлі; особливо пікантним і оригінальним я уявляв собі арешт коли вже не на Північному вокзалі, то принаймні в знаменитому аеропорту Орлі, а кухарка — у формі стюардеси. Один раз мені довелося зробити пересадку, і я був радий, що в мене така легенька валізка; тепер метро везло мене в південному напрямку, і я розмірковував: «Де ж ти вийдеш, Оскаре?.. Боже, скільки всього сталося за один день! Сьогодні вранці, неподалік від Ґересгайма, тебе ще облизувала корова, ти був веселий і нічого не боявся, і ось ти в Парижі. То де ж ти вийдеш, і де вона, чорна й страшна, ступить тобі назустріч? На Place d’Italie чи вже біля Porte?»

Я вийшов, не доїхавши однієї станції до Porte, на Maison Blanche, бо подумав собі: «Вони, звісно, думають, що я думаю, нібито вони стоять на Porte. Але ж вона знає, про що думаю я і про що думають вони. До того ж мені все це вже набридло. І сама втеча, й намагання не позбутися страху мене стомили. Оскар уже не хотів їхати до аеропорту, Maison Blanche йому здалася своєріднішою, ніж аеропорт Орлі, і я, певно, мавтаки рацію, бо на цій станції метро виявився ескалатор, завдяки якому мене сповнили високі почуття і в рівномірному перестуці якого я почув: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»

Оскар нерішуче спиняється. Ось його втеча й наближається до кінця, а разом із втечею до кінця наближається і ця розповідь. Та який ескалатор на станції Maison Blanche — чи досить він високий, крутий і символічний, щоб своїм рівномірним перестуком позначити завершальний епізод цих записів?

Але потім на думку мені знов навертається сьогоднішнє моє тридцятиріччя. Отож усім тим, кому ескалатор здається надто гуркітливим, на кого не наганяє страху Чорна кухарка, я пропоную таку кінцівку: мій тридцятий день народження. Бо з-поміж усіх днів народження хіба не найоднозначніший саме тридцятий? Він має в собі цифру «три», він дає змогу передбачити число «шістдесят» і цим робить його зайвим. Коли сьогодні вранці на моєму святковому пирозі загорілося тридцять свічок, я на радощах і від розчулення трохи не заплакав, але перед Марією посоромився: у тридцять років плакати вже не можна.

Щойно мене взяв на себе перший східець ескалатора — якщо про ескалатор узагалі можна сказати, що він має перший східець, — як я розсміявся. Незважаючи на страх — чи, може, саме зі страху, — я сміявся. Ескалатор повільно й круто підіймався вгору — а вгорі стояли вони. Часу в мене лишалося на півсиґарети. За два східці попереду мене нецеремонно пустували двійко закоханих. Східцем нижче їхала літня жінка, в якій я спершу, хоч і безпідставно, запідозрив Чорну кухарку. Вона була в капелюшку, оздобленому штучними фруктами. Поки я курив, на думку мені спадали — і я докладав до цього зусиль — усілякі асоціації, пов'язані з ескалатором: спочатку Оскар вдавав із себе поета Данте, що повертається з пекла, а вгорі, де ескалатор закінчується, його очікують спритні репортери зі «Шпігеля» й питають: «Ну, Данте, то як там унизу?..» У таку саму гру побавився я і з Ґьоте, королем поетів, і люди зі «Шпігеля» розпитували мене, як воно там, унизу, в матерів. Зрештою поети мені набридли, і я сказав собі, що нема вгорі ні журналістів зі «Шпігеля», ні отих панів із залізними жетонами в кишені, а стоїть там вона, кухарка, і ескалатор гуркоче: «Чи прийшла Кухарка чорна?» І Оскар відповідає: «Так-так-так!»

Поряд з ескалатором були ще й звичайні сходи. Ними люди спускалися вниз на станцію метро. Надворі, схоже, йшов дощ. Вигляд люди мали мокрий. Це мене стурбувало, бо в Дюсельдорфі я вже не встиг купити плаща. Та досить було кинути погляд угору, й Оскар переконався, що ті пани з помітно непомітними обличчями мають при собі дві цивільні парасолі, хоч це й не означало, що там не було Чорної кухарки.

«Цікаво, чи я їм сподобаюся?» — стурбовано міркував я, з насолодою потягуючи сигарету на електричному ескалаторі, що поволі збуджує в людині високі почуття й збагачує її знаннями: на ескалаторі стаєш молодшим, на ескалаторі стаєш чимдалі старшим і старшим. У мене лишався вибір: зійти з нього або трирічним, або шістдесятирічним, малюком або дідом зустрітися з Інтерполом, боятися Чорної кухарки або в тому віці, або в тому.

Уже, звичайно, дуже пізно. Вигляд у мого залізного ліжка стомлений-стомлений. Та й санітар Бруно вже двічі стурбовано зазирав у вічко своїм карим оком. Під аквареллю з анемонами лежить ненадрізаний пиріг із тридцятьма свічками. Марія, мабуть, уже спить. Хтось із гостей — здається, Густа, Маріїна сестра, — на наступні тридцять років побажав мені щастя. У Марії такий сон, що можна тільки позаздрити. А що ж побажав мені в день народження мій син Курт, гімназист, зразковий, найкращий у класі учень? Коли Марія спить, меблі навколо неї також засинають. О, пригадав: на мій тридцятий день народження Куртик побажав мені швидше одужати! А сам я побажав би собі бодай крихту від Маріїного сну, бо я стомився, і слова в мене майже всі вийшли. Клепова молода дружина склала мені на день народження безглуздого, хоч і позначеного добрими намірами, віршика про мого горба. Принц Євгеній теж був потвора, а проте взяв місто й фортецю Белград. Марія мала б, зрештою, зрозуміти, що горб приносить щастя. Принц Євгеній також мав двох батьків. Тепер мені тридцять, але горб у мене молодший. Одним із гаданих батьків принца Євгенія був Людовік Чотирнадцятий. Колись вродливі жінки на вулиці часто намагалися доторкнутись до мого горба — на щастя. Принц Євгеній був потвора й тому помер природною смертю. Якби Ісус мав горба, їм навряд чи пощастило б прибити його цвяхами до хреста. Невже я тепер і справді маю — тільки через те, що мені тридцять, — піти у світ і збирати довкола себе учнів?

А це ж була всього-на-всього ідея, на яку мене наштовхнув ескалатор! Мене виносило чимдалі вище й вище. Переді мною і наді мною — ота нецеремонна закохана парочка. Позад мене і піді мною — ота літня жінка в капелюшку. Надворі дощ, а нагорі, на самісінькому верху стояли представники Інтерполу. Східці на ескалаторі ребристі. Поки стоїш на ескалаторі, треба ще раз усе гарненько обміркувати. Звідки ти прийшов? Куди йдеш? Хто ти? Як тебе звати? Чого ти хочеш? Мене огортають духмянощі: це — ваніль молодої Марії. Олія з-під сардин в олії, яку моя бідолашна матуся підігрівала й пила гарячою, поки сама захолола й лягла в сиру землю. Ян Бронський, що завжди кропився одеколоном, однак рання смерть уже дихала крізь усі його петельки. У підвалі городника Ґрефа пахло відкладеною на зиму картоплею. І знову запах пересохлих губок на грифельних дошках у першаків. І моя Розвіта, що пахла мускатом та корицею. Коли пан Файнґольд бризкав мою лихоманку своїми дезінфекційними засобами, я плив на карболовій хмарці. Ох, а католицизм церкви Серця Ісусового, оті численні затхлі одежі, холодний пил, і я перед лівим бічним вівтарем передав свого барабана. Але кому?

І все ж таки то була всього-на-всього ідея, на яку мене наштовхнув ескалатор. Тепер мене хочуть прибити цвяхами, мені кажуть: тобі тридцять. Отже, пора збирати учнів. Пригадай, що ти сказав, коли тебе заарештували. Полічи свічки на своєму святковому пирозі, покинь своє ліжко й збирай учнів. Адже перед тридцятирічним відкривається стільки можливостей. Наприклад, якщо мене все ж таки спровадять із цього закладу, можна буде ще раз посвататися до Марії. Тепер я мав би шансів куди більше. Оскар придбав їй крамницю, він — відома людина, й далі добре заробляє на своїх платівках, став за цей час і дорослішим, і зрілішим. У тридцять пора заводити сім'ю! Або я, скажімо, лишаюся неодружений, вибираю одну зі своїх професій, купую непоганий вапняковий кар'єр, поставляю камінь, працюю без посередників, з кар'єру — відразу на будівництво. У тридцять пора міцно ставати на власні ноги! Або — якщо напівфабрикати для фасадів мені коли-небудь остогиднуть — піду до музи Ули й слугуватиму разом із нею й обік неї цікавою моделлю красним мистецтвам. І, може, одного чудового дня я й зовсім одружуся на тій Музі, яка так часто й так ненадовго заручалася. У тридцять пора одружуватись! Або, якщо мені набридне Європа, візьму та й емігрую; Америка, Буфало — це ж моя давня мрія: розшукаю свого діда, мільйонера й колишнього палія Джо Колчика, у минулому — Йозефа Коляйчека. У тридцять пора шукати собі гавань! Або я опущу руки, дам прибити себе цвяхами, вийду — тільки через те, що мені тридцять, — і почну корчити з себе перед ними месію, якого вони в мені вбачають, зроблю зі свого барабана, всупереч здоровому глузду, щось більше, ніж те, на що він здатний, оберну його на символ, засную секту, партію чи якусь там ложу.

Незважаючи на парочку наді мною й жінку в капелюшку піді мною, мене ця ескалаторна ідея захопила. Чи я вже згадував про те, що ті двійко закоханих стояли не одним, а двома східцями вище, що я між ними й собою поставив свою валізку? Молодь у Франції якась дуже дивна. Так, дівчина, поки ескалатор віз усіх нас нагору, розстебнула на хлопцеві шкіряну куртку, потім сорочку й заходилася шастати по його голій вісімнадцятирічній шкірі. Але робила вона це так по-діловому, такими звичними й позбавленими будь-якої еротики рухами, що в мене навіть закралася підозра: ця молода пара демонструє на людях свій любовний запал за платню від держави, щоб французька столиця не втратила колишньої своєї слави. Та коли ті двійко все ж таки почали цілуватися, моя підозра розвіялась: він мало не задихнувся від її язика й не міг погамувати свого кашлю навіть тоді, коли я вже загасив сигарету, щоб постати перед криміналістами некурцем. Старенька піді мною й під

своїм капелюшком (я хочу сказати, через мій зріст її капелюшок сягав мені якраз до голови, хоч я й стояв на два східці вище) не робила нічого особливого, якщо не зважати на те, що вона щось бурмотіла й сварилася собі під ніс, але ж у Парижі так поводяться, зрештою, багато літніх людей. Гумові поручні ескалатора їхали разом з нами нагору. Можна було покласти на них руку, щоб їхала й вона. Я б так і зробив, якби прихопив був у цю поїздку рукавички. Кахельні плитки на стінах усі гуртом відбивали дещицю електричного світла. Всю дорогу нагору нас супроводжували труби й грубі жмути дротів, усі жовтогарячого кольору. Не скажу, що ескалатор жахливо гуркотів. Попри свою механічну природу, він справляв враження скоріше комфортного. І хоч у його перестуку вчувалися віршики про страшну Чорну кухарку, станція Maison Blanche видалася мені якоюсь хатньою, майже обжитою. На ескалаторі я почувавсь як удома й, попри страх та дитячі лякалки, навіть міг би назвати себе щасливим, якби поруч їхали не чужі-чужісінькі люди, а мої живі й покійні друзі і родичі: бідолашна моя матуся, обабіч неї — Мацерат і Ян Бронський, далі — сива мишка матінка Тручинська зі своїми дітьми Гербертом, Густою, Фріцом і Марією, а також городник Ґреф зі своєю нечупарою Ліною і, певна річ, наставник Бебра й граційна Розвіта — одне слово, всі ті, серед кого тривало моє сумнівне існування, ті, кого моє існування занапастило. А ось угорі, там, де ескалатор уже вибивавсь із сили, замість поліцейських я хотів побачити щось зовсім протилежне страшній Чорній кухарці: я хотів, щоб там горою здіймалася моя бабця Ана Коляйчек і щоб вона, коли я зі своїм почтом щасливо підіймуся до неї, прийняла мене й мій почет під свої спідниці, в свою гору.

Але там стояло двоє чоловіків, і на них були не просторі спідниці, а плащі американського крою. До того ж я, вже майже виїхавши нагору й сміючись усіма своїми десятьма пальцями в черевиках, нарешті збагнув, що й двійко отих нецеремонних закоханих наді мною, і старенька, яка щось бурмотіла піді мною, — все це були просто поліцейські агенти.

Одне слово, я хочу сказати таке: я, той, хто народився під електричними лампочками, у свої три роки свідомо перестав рости, одержав барабана, трощив голосом скло, вдихав запах ванілі, кашляв у церкві, годував Аюцію, спостерігав мурашок, поклав собі знов рости, поховав барабана, втратив схід, виїхав на захід, вивчився на каменяра, позував натурником, знов узяв до рук барабана, оглядав бетон, заробляв великі гроші й зберігав пальця, подарував того пальця й, сміючись, пустився навтіки, виїхав ескалатором нагору, опинився в руках поліції, дістав вирок, ув'язнений і виправданий, — я святкую сьогодні своє тридцятиріччя і так само боюся Чорної кухарки. Амінь.

Я загасив і викинув сигарету. Вона впала якраз у борозенку між рифлями на ескалаторі. Оскар ще трохи проїхав під кутом сорок п'ять градусів до неба, потім прокатався три крочки поземно, дав рухомим дерев'яним східцям вивезти себе вслід за нецеремонною поліцейською парочкою й перед поліцейською бабусею на нерухомий ґратчастий п'ятачок, а коли криміналісти відрекомендувалися й назвали його Мацератом, він, розвиваючи свою ескалаторну ідею далі, сказав спершу по-німецькому: «Я — Ісус Христос!», тоді, позаяк перед ним стояли представники міжнародної поліції, те саме по-французькому й нарешті по-англійському: «І am Jesus!»

Але заарештували мене все ж таки як Оскара Мацерата. Я без опору віддався в руки і — позаяк надворі, на Avenue d'Italie, йшов дощ — під парасолі кримінальної поліції, але ще не раз тривожно, злякано озирався, шукаючи очима й навіть кілька разів угледівши — о, вона це вміє! — в людському потоці на авеню й у стовпищі навколо поліцейського фургончика моторошно спокійне обличчя Чорної кухарки.

Тепер у мене вже не зосталося слів, але я маю ще обміркувати, що Оскарові робити після того, як його неминуче звільнять із лікувально-опікунського інтернату. Одружуватись? Лишатися старим парубком? Емігрувати? Повертатися в натурники? Купити каменярню? Збирати учнів? Заснувати секту?

Усі можливості, що нині відкриваються перед тридцятирічним, треба спробувати. А чим їх спробуєш, як не барабаном? Отже, я перекладу для своєї бляшанки ту пісеньку, що лунає в мені щораз живіше й страшніше, я викличу Чорну кухарку, про все в неї розпитаю і завтра вранці переловім своєму санітарові Бруно, як має далі жити тридцятирічний Оскар під чимдалі чорнішою тінню дитячого страху. Бо те, що колись лякало мене на сходах, те, що в підвалі, де ми брали вугілля, гугукало, аж я не втримувався, щоб не засміятись, те, що, однак, завжди було, розмовляло на миґаг, кашляло в дірочку для ключа в замку, зітхало в грубі, скрикувало разом із дверима, валувало з димарів, коли судна в тумані подавали гудки чи коли між подвійними рамами на вікнах годинами конала муха, навіть коли вугрі зажадали моєї матусі, а матуся — вугрів, коли сонце сідало за Турмберг і жило там для себе, — то справдешній бурштин! Про кого думав Герберт, коли дерся на оту дровиняку? Або взяти головний вівтар — чого був би вартий католицизм без кухарки, яка чорнить усі сповідальні? То вона кинула свою тінь, коли розпався на порох увесь іграшковий світ Сиґізмунда Маркуса, а в дворі будинку з помешканнями на винайм дітвора — Аксель Мішке і Нухі Айке, Зузі Катер і Гансик Колін — розмовляла про це вголос і співала, варячи суп із товченої цегли: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Винен ти, і винен ти, а найбільше — ти. Чи прийшла Кухарка чорна?...» І вона щоразу приходила, навіть коли пінився порошок із присмаком маренки, хоч який невинно-зелений вигляд мала та шипучка; в усіх шафах з одягом, де я будь-коли ховався, ховалась і вона, це вже потім вона накинула на себе хитрюще трикутне личко Люції Ренвальд, поглинала бутерброди з ковбасою в шкурці й заганяла трясунів на трамплін — лишився тільки Оскар, він споглядав мурашок, знаючи, що то — її тінь, вона розплодилась і шукає собі чогось солоденького, й усі оті слова: благословенна, скорботна, благодатна, діва над дівами... й усі оті камені: базальт, туф, діабаз, гнізда в черепашнику, такий м'який алебастр... і все оте потрощене голосом скло, прозоре скло, тонюсінькі витвори склодувів... і бакалійні товари: борошно й цукор у блакитних півкілограмових і двістіп'ятдесятиграмових мішечках... А потім — чотири коти, одного з яких звали Бісмарк, мур, що його довелося побілити наново, схиблена на смерті Польща, а також екстрені повідомлення про те, хто, коли й що пустив на дно, картоплини, що лунко падали з ваг, те, що звужується до ніг, кладовища, на яких я стояв, плити, на які я ставав навколішки, кокосові волокна, на яких я лежав... усе, що втрамбовано в бетон, цибулячий сік, від якого течуть сльози, каблучка на пальці й корова, що лизала мене... Не питайте Оскара, хто вона така! Слів йому вже забракло. Бо те, що колись сиділо в мене за спиною, а тоді цілувало мій горб, відтепер завжди і всюди виходить мені назустріч: