Бляшаний барабан

Віра, Надія, Любов

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою. І випивав він доти, доки біда змусила його прохмелитися.

Нині Оскар ще не годен по-справжньому повірити в передвістку. А тим часом уже й тоді багато що віщувало біду, яка натягала щораз більші чоботи, й у щораз більших чоботях простувало чимдалі розгонистішою ходою з наміром рознести біду по всіх усюдах. І саме в цей час помирає мій товариш Герберт Тручинський, помирає від рани в грудях, якої йому завдала одна дерев'яна бабера. А ось сама бабера не помирає, ні. Її опечатують і переносять до музейного запасника — буцімто на реставрацію. Одначе біду до запасника не сховаєш. Разом зі стічними водами біда потрапляє до каналізації, проникає в газогінні труби, приходить у кожен дім, і ніхто з тих, хто ставить каструлю на синювате полум'я, навіть не здогадується, що супчик його вариться на біді.

Коли Герберта ховали на Аанґфурському кладовищі, я вдруге побачив Пришелепка Лео, з яким познайомився на кладовищі у Брентау. І всім нам — матінці Тручинській, Густі, Фріцові й Марії Тручинській, гладкій пані Катер, старому Гайландту, який на свята різав для матінки Тручинської Фріцових кролів, моєму гаданому батькові Мацерату, що великодушно, намагаючись якомога виставити це напоказ, узяв на себе добру половину похоронних витрат, а також Янові Бронському (цей Герберта навряд чи й знав, а прийшов тільки задля того, щоб на нейтральній кладовищенській території побачитися з Мацератом, а може, й зі мною), — всім нам Пришелепко Лео, пускаючи слину й подаючи тремтячу руку в білій, укритій пліснявою рукавичці, плутано висловлював співчуття, в якому важко було відрізнити радість від горя.

Та коли рукавичка Пришелепка Лео трепетно пурхнула до музиканта Майна, який прийшов наполовину в цивільному, наполовину у формі штурмовика, явилася ще одна передвістка майбутньої біди.

Злиняла рукавичка скинулася вгору й попливла над могилами, потягнувши за собою Лео. Пролунав його крик, одначе те, що уривками слів зависало на кладовищенських кущах, було аж ніяк не співчуття.

Від трубача Майна ніхто не відступав. І все ж у гурті тих, хто прийшов на похорон, цей чоловік, якого впізнав і вшанував своєю увагою Лео Пришелепко, стояв осібно, знічено вовтузячись зі своєю трубою, яку приніс із собою вмисне і на якій так чудесно вигравав перед цим над Гербертовою могилою. Атож, просто-таки чудесно, бо Майн заздалегідь хильнув ялівцівки, чого вже давно не робив, бо смерть однолітка Герберта взяла його глибоко за душу, тоді як мене й мого барабана ця смерть змусила замовкнути.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою, аж поки — якщо не помиляюся, наприкінці тридцять шостого чи на початку тридцять сьомого року — вступив до оркестру при кінному загоні штурмовиків і там, уже як трубач, почав трубити хоч і грамотніше, проте вже не так чудесно, бо, нацупивши на себе шкіряні рейтузи, мусив зректися ялівцівки й дудіти в свою бляшанку тільки на тверезу голову й то гучно.

І коли в штурмовика Майна помер товариш його юности Герберт Тручинський, з яким вони у двадцяті роки входили спершу до комуністичної молодіжної групи, а згодом платили членські внески «Червоним соколам», коли Герберта опускали в могилу, Майн схопивсь і за трубу, й за пляшку з ялівцівкою воднораз.

Бо грати він хотів чудесно, а не тверезо, бо, навіть сидячи верхи на гнідому, не втратив музичного слуху, а тому, вже на кладовищі, хильнув іще ковток і, навіть граючи, не скидав із себе цивільного плаща, накинутого поверх уніформи, хоч спершу мав намір трубити на кладовищенській землі в коричневому мундирі, що-правда, простоволосий.

Був собі один штурмовик, який у плащі, накинутому поверх уніформи штурмовика-кіннотника, просто чудесно й просвітлено — після ялівцівки — трубив над могилою товариша юности. І коли отой Пришелепко Лео, яких можна побачити на кожному кладовищі, побажав висловити нам співчуття, кожне з нас те співчуття й вислухало. Потиснути білу рукавичку не випало лише штурмовикові, бо Лео штурмовика впізнав, злякався й, гучно скрикнувши, не вшанував його ні рукавичкою, ні співчуттям. І тоді штурмовик, не почувши співчуття, рушив з холодною трубою додому, де в помешканні під дахом і застав чотирьох своїх кішок.

Був собі один штурмовик, і звали його Майн. Ще відколи він щодня пив ялівцівку й чудесно грав на трубі, вдома у нього жили чотири кішки, й одну з них звали Бісмарк. Одного дня штурмовик Майн повернувся з похорону свого товариша юности Герберта Тручинського, знов уже тверезий і зажурений, бо йому хтось там не схотів висловити співчуття, і в помешканні з чотирма кішками йому стало на душі дуже самотньо. Кішки терлись об його кавалерійські чоботи, і Майн поклав їм на клапоть старої газети цілу гору оселедцевих голів. І кішки забули про його чоботи. Того дня в помешканні як ніколи пахло кішками, що, власне, були зовсім не кішки, а всі чотири — коти, одного з котрих звали Бісмарк, і ходив він у чорній шкурці на білих лапках. Але вдома у Майна ялівцівки, як на те, не було. І через це кішками — чи то пак котами — в помешканні пахло чимдалі дужче. Майн, либонь, міг би збігати по пляшечку й до нашої бакалійної крамниці — якби ж то він не жив на самісінькому п'ятому поверсі, аж під дахом. А сходів він боявсь, і боявся сусідів, перед якими досить частенько присягався, що жодна краплиночка ялівцівки вже не скропить його музикальних губів, що в нього почалося нове, тверезе-тверезісіньке життя, що відтепер для нього понад усе — лад, а не хмільні втіхи розбещеної і змарнованої юности.

Був собі чоловік, і звали його Майн. І ось одного дня в помешканні під дахом на душі йому стало дуже самотньо з чотирма котами, з яких одного звали Бісмарк, і котячий запах здався йому геть нестерпним, через те що вранці з цим чоловіком сталася прикра пригода, а ще через те, що вдома не знайшлося анітрохи ялівцівки. А позаяк та вранішня пригода й спрага діймали його чимдалі глибше і котячий запах через це давався взнаки чимдалі дужче, Майн, за фахом музикант і член духового оркестру в загоні штурмовиків-кіннотників, схопив коцюбку, що стояла під холодною грубою, і лупцював нею котів поти, поки йому нарешті здалося, що всі чотири, зокрема й той, котрий звався Бісмарк, уже пустилися духу, хоч котячий запах у помешканні й не став не таким різким.

Був собі один годинникар, і звали його Лаубшад, і жив він на другому поверсі у нашому будинку, в двокімнатному помешканні, вікна якого виходили у двір. Годинникар Лаубшад дружини не мав, він був членом націонал-соціалістської доброчинної спілки, а також товариства захисту тварин. Лаубшад мав добре серце й допомагав стати на ноги всім стомленим людям, хворим тваринам і зламаним годинникам. Якось пополудні, коли годинникар задумливо сидів край вікна, згадуючи про похорон одного із сусідів уранці, в око йому впав музикант Майн, що мешкав на п'ятому поверсі цього самого будинку; музикант саме виніс надвір щось у мішку з-під картоплі, і знизу мішок був мокрий, з нього навіть текло, — виніс і вкинув до одного з двох ящиків на сміття. Але той ящик був уже на три чверті заповнений, і музикантові ледве пощастило закрити його.

Були собі чотири коти, і одного з них звали Бісмарк. Господарем у тих котів був музикант на ім'я Майн. Коти були некастровані, й від них різко, просто нестерпно пахло, отож одного дня, коли музикантові той запах з особливих причин став особливо нестерпним, він узяв та й повбивав коцюбкою всіх чотирьох котів, повкидав їх до мішка з-під картоплі, зніс мішка сходами з п'ятого поверху вниз і поспішив якомога швидше запхати до сміттєвого ящика у дворі біля поперечини, на якій вибивали килими, бо мішковина була ріденька, і мішок уже на третьому поверсі почав протікати. А позаяк ящик уже й так був досить повненький, то музикантові довелося втрамбувати сміття своїм мішком, щоб закрити накривку. Та не встиг він вийти з двору на вулицю — адже повертатися до помешкання, пропахле котами, хоч уже й без котів, йому не хотілось, — як утрамбоване сміття почало розпрямлятися, підняло мішка, а разом з мішком і накривку на ящику.

Був собі один музикант, який повбивав чотирьох своїх котів, запхав їх до ящика на сміття й пішов з дому навідати друзів.

Був собі один годинникар, який задумливо сидів край вікна і спостерігав, як музикант Майн запхав до ящика на сміття щось у мішку з-під картоплі й пішов із двору, але невдовзі потому накривка на ящику зі сміттям почала підійматись і помалу підіймалася дедалі вище й вище.

Були собі чотири коти, і одного особливого дня — вони пахли тоді особливо різко — їх повбивали, повкидали до мішка з-під картоплі, а мішка запхали до ящика зі сміттям. Але коти, одного з яких звали Бісмарк, були ще не зовсім мертві — вони, як і всі коти, виявилися живучими. Отож вони заворушилися в мішку, внаслідок чого накривка на ящику зі сміттям піднялась, і годинникар Лаубшад, що й далі в задумі сидів край вікна, мимоволі запитав себе: «А вгадай, що в тому мішку, якого музикант Майн запхав до ящика зі сміттям?»

Був собі один годинникар, і він не міг спокійно дивитись, як у ящику зі сміттям щось ворушиться. Отож вийшов годинникар зі свого помешкання на другому поверсі, попростував у двір, підняв накривку на ящику зі сміттям і дістав мішка з чотирма побитими, але ще живими котами, щоб їх виходити. Проте вже вночі коти повмирали у нього на руках, і йому не лишилося нічого іншого, як звернутися зі скаргою до товариства захисту тварин, членом якого він був, а на додачу ще й повідомити керівництву місцевої партійної групи про знущання над тваринами, яке завдає шкоди партійній репутації.

Був собі один штурмовик, який убив чотирьох котів, а позаяк коти поздихали не зовсім, то вони його викрили, а один годинникар на нього доніс. Справа дійшла до суду, і штурмовикові довелося сплатити штраф. Окрім того, цей випадок обговорили й самі штурмовики, і нашого штурмовика Майна за негідну поведінку із штурмових загонів вигнали. І хоч наш штурмовик у ніч з дев'ятого на десяте листопада тридцять восьмого року, ту саму ніч, яку згодом назвали «кришталевою», виявив особливу хоробрість, підпалюючи вкупі з рештою штурмовиків синагогу на Міхаелісвеґ у Ланґфурі, а також докладав зусиль, коли другого ранку треба було випатрати кілька заздалегідь позначених крамниць, рішення вигнати його з лав штурмових загонів, попри всі його старання, лишилося без змін. За нелюдське знущання над тваринами його розжалували й викреслили зі списків. Аж через рік йому пощастило вступити до ополчення, яке згодом перейшло під оруду частин СС.

Був собі бакалійник, який одного дня в листопаді замкнув крамницю, бо в місті щось коїлося, взяв свого сина Оскара за руку й поїхав п'ятим трамваєм до Ланґґасівської брами, бо там, як і в Сопоті та Ланґфурі, горіла синагога. Власне, вона вже майже згоріла, й пожежники пильнували тільки, щоб вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Перед руїною люди в уніформі й у цивільному зносили на купу книжки, священні речі й диковинні тканини. Потім ту купу підпалили, і бакалійник, скориставшись нагодою, відігрів біля того громадського вогню свої пальці й свої почуття. А ось його син Оскар, бачачи, який натхненний і заклопотаний батько, непомітно вшився й подавсь у бік Цойґгауз-пасажу, бо потерпав за долю своїх біло-червоних барабанів з лакованої бляхи.

Був собі один торговець іграшками, і звали його Сиґізмунд Маркус, і з-поміж іншого продавав він і бляшані барабани, покриті білим та червоним лаком. А Оскар, про якого ми щойно згадували, був основним покупцем тих бляшаних барабанів, бо таку він мав роботу — барабанити й без бляшаного барабана не міг жити, не міг і не хотів. Тим-то він і подався від охопленої вогнем синагоги до Цойґгауз-пасажу, бо там мешкав той, хто доглядав його барабани. Одначе застав він доглядача в такому стані, в якому той уже не міг торгувати барабанами надалі й на цьому світі взагалі.

Це вони, ті самі піротехніки, від яких я, Оскар, сподівався втекти, вже навідалися переді мною до Маркуса, вмочили пензлі у фарбу, написали зютерлінським шрифтом навскіс на вітрині «єврейська свиня», потім — мабуть, невдоволені власним почерком — висадили підборами чобіт вітрину, і тепер про прізвисько, яким вони наділили Маркуса, можна було тільки здогадуватись. Знехтувавши дверима, вони ввійшли крізь розбиту вітрину до крамниці й заходилися там по-своєму, як це вміли робити лише вони, забавлятися іграшками.

Коли я так само, як і вони, ввійшов до крамниці крізь вітрину, то ще застав їх за тими забавами. Декотрі з них поспускали штани й понакладали бурих ковбас, в яких ще було видно неперетравлений горох, на вітрильники, мавпочок, що грали на скрипочці, й на мої барабани. Всі вони скидалися на музиканта Майна, носили, як і він, форму штурмовиків, але самого Майна серед них не було, як і десь інде не було, звісно, тих, що оце були тут. Один із них дістав кинджала й заходився розпорювати лялькам животики, і коли з тугенько напханого тільця, з ручок та ніжок сипалася сама тирса, він щоразу розчаровано опускав руки.

Я потерпав за свої барабани. Мої барабани їм не сподобалися. Перед їхньою люттю моя бляха була безпорадна, вона впала навколішки й принишкла. А ось Маркус від їхньої люті сховався. Але з ним побажали побесідувати, тільки стукати в його конторку не стали, а просто виламали двері, хоч вони були й незамкнені.

Торговець іграшками сидів за своїм письмовим столом. На рукавах його темно-сірого повсякденного костюма були, як завжди, нарукавники. Лупа на плечах свідчила про те, що шкіра під чубом у нього хвора. Один із них — на всіх його пальцях були голівки лялькової трупи з героєм Касперлє на чолі — штовхнув Маркуса дерев'яною головою бабусі Касперлє. Але заводити розмову з крамарем було вже пізно, як уже пізно було його й ображати.

На столі перед ним стояла склянка; він випив її до дна зі спраги, і та спрага пойняла його, певно, саме тієї миті, коли всіма скалками скрикнула вітрина його крамниці, й у роті в нього враз пересохло.

Був собі один барабанщик, і звали його Оскар. Коли в нього забрали торговця іграшками й розгромили крамницю того торговця, Оскар збагнув, що для барабанщиків заввишки як гномик — а він був саме такий — настають тяжкі часи. Тож він, виходячи з крамниці, вигріб з купи уламків одного цілого-цілісінького й два лише трохи пошкоджені барабани; обвішаний ними, він ступив за поріг, щоб на Вугільному базарі пошукати батька, який, мабуть, уже шукав сина й сам. Тим часом цей листопадовий день хилився до вечора. Біля Міського театру, неподалік від трамвайної зупинки, стояли віруючі жінки і змерзлі потворні дівчата, вони роздавали якісь релігійні книжечки, збирали в бляшані кухлики гроші й тримали на двох жердинах плаката зі словами з Першого послання Святого апостола Павла до коринтян, глава тринадцята. «Віра, Надія, Любов», — спромігся прочитати Оскар і почав гратися цими словами, як ото жонглер грається пляшками: легковір'я, бути при надії, любов — не картопля, не втрачай надії, любовний трикутник, віроломний напад. Невже ти віриш, що завтра буде дощ? Цілий легковірний народ вірив у Діда Мороза. Але Дід Мороз насправді виявився газівником. Я вірив, що це пахне горіхом і мигдалем. А пахло газом. Скоро настане перша передріздвяна неділя, принаймні я в це вірю. Спочатку відкрутять кран у першу неділю, потім у другу й нарешті в четверту, як ото відкручують газовий кран, щоб вірогідно запахло горіхами й мигдалем і щоб усі лускунчики й далі спокійно вірили. У що?

У те, що він іде! Він уже йде! І хто ж це прийшов? Маленький Ісус, Спаситель? Чи то небесний газівник із газометром під пахвою, який без угаву цокає? І він прорік: «Я — спаситель цього світу, без мене ви навіть не зварите їсти». І він виявився поступливим, і запропонував прийнятну ціну, й повідкручував свіжоначищені газові краники, й пустив у труби Святого Духа, щоб можна було зварити голуба. А ще він роздавав горіхи й мигдаль, і їх одразу лускали, і з них теж ішов дух і газ, отож легковірам не важко було в насиченому голубуватому повітрі в усіх газівниках перед універмагами побачити Дідів Морозів і немовлят Ісусиків — будь-яких завбільшки й на будь-які гроші. І тоді вони повірили в єдинорятівний газовий завод, який своїми газометрами, що показували то вищий, то нижчий тиск, символізував долю й за помірну плату влаштовував ті передріздвяні неділі, в які багато хто вірив у прийдешнє Різдво, однак напружені святкові дні спромоглися пережити лише ті, кому забракло припасів мигдалю та горіхів, хай навіть усі й вірили, нібито їх вистачить.

Та після того, як виявилося, що віра в Діда Мороза — це просто віра в газівника, люди спробували не зважати на послідовність у Посланні Святого Павла до коринтян і почати з любови. Казали: «Я тебе люблю, ох, як я тебе люблю! А ти себе теж любиш? Чи любиш ти мене? Скажи, ти справді мене любиш? Я себе теж люблю». І від такої безмежної любови вони називали одне одного «редисочками», любили редиску, кусали одне одного, одна редиска з любови відкушувала редиску в другої. Вони розповідали одне одному історії про дивовижну, неземну, але й про земну любов між редисками й, перше ніж укусити, шепотіли — палкі, спраглі й свіжі: «Скажи, редисочко, ти мене любиш? І я себе люблю».

Та після того, як вони з любови повідкушували одне в одного редиски, а віру в газівника оголосили державною релігією, після Віри й визначеної наперед Любови в крамниці залежалася, не знайшовши попиту, лише третя складова Послання до коринтян: Надія. І вони, ще хрумкаючи редиску, горіхи й мигдаль, уже плекали надію, що скоро настане кінець, і можна буде або розпочати все спочатку, або взятися за те саме, або після завершальних акордів, або ще під час завершальних акордів — так чи так, але з надією, що кінцю скоро настане кінець. Хоча чому саме кінець, і досі не знали. Лише мали надію, що кінець настане скоро, вже завтра, тільки ще, слід надіятись, не сьогодні, бо що ж вони робитимуть, коли кінець настане так зненацька? А коли кінець таки настав, вони хутенько обернули його на сповнений надій початок, бо в цій країні кінець — це завжди початок і надія в будь-якому кінці, навіть остаточному. Адже в Святому Письмі сказано: поки людина не втратила надію, вона у сповненому надій кінці знов і знов розпочинатиме все спочатку.

Але я — я не знаю. Я не знаю, приміром, що то за люди ховаються нині під бородами Дідів Морозів, не знаю, що носить такий Дід Мороз у торбі, не знаю, як закручують крани й перекривають газ, бо трубами вже знов — чи, може, й досі — тече передріздвяна неділя, не знаю — може, то тільки проба, не знаю, кому ця проба потрібна, не знаю, чи повірю я, що вони, слід надіятися, з любов'ю чистять газові крани, щоб вони кукурікали, не знаю, якого ранку, якого вечора, не знаю, чи це взагалі залежить від пори дня, бо любов часові не підвладна, а надія не має кінця-краю, а віра не знає меж, тільки знання й незнання прив'язані до часу й меж і здебільшого завчасу завершуються бородами, торбами й мигдалем, отож я знов мушу сказати: я не знаю, ні, я таки не знаю, чим вони, наприклад, начиняють кишки й чиї кишки можна начиняти, і не знаю, чим їх узагалі треба начиняти, хай навіть ціну кожної начинки написано — ретельно чи недбало, але в кожному разі читабельно, і все ж я не знаю, з чого складається ціна, не знаю, де, в яких словниках вони вишкрябують назви начинок, не знаю, чим вони начиняють словники і чим — кишки, не знаю, чиїм м'ясом, не знаю, чиєю мовою. Слова означають, різники замовчують, я краю кружальцями, ти розгортаєш книжки, я читаю те, що до вподоби мені, ти не знаєш, що до вподоби тобі. Ковбасні кружальця й цитати з кишок та книжок — і ми ніколи не довідаємось, кому довелося замовкнути навік, кому довелося заніміти, щоб було чим начиняти кишки, щоб заговорили книжки, густо-густо списані, напхані й спресовані; ні, я не знаю, я тільки здогадуюся: книжки й кишки начиняють словами й ковбасним фаршем ті самі різники, і нема ніякого Павла, того чоловіка звали Савл, він Савлом і був і, бувши Савлом, розповідав людям із Коринта про нечувано дешеві ковбаси, які він називав Вірою, Надією й Любов'ю, які розхвалював за те, що їх легко перетравлює шлунок, які він і понині накидає людям у щораз новому й новому образі Савла.

Але торговця іграшками вони в мене відібрали, прагнучи разом із ним зжити зі світу й іграшки.

Був собі один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі.

Був собі один торговець іграшками, звали його Маркус, і продавав він бляшані барабани, полаковані білим і червоним.

Був собі один музикант, звали його Майн, і тримав він чотирьох котів, одного з яких звали Бісмарк.

Був собі один барабанщик, звали його Оскар, і він дуже любив торговця іграшками.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він забив коцюбкою на смерть чотирьох своїх котів.

Був собі один годинникар, звали його Лаубшад, і він був членом товариства захисту тварин.

Був собі колись один барабанщик, звали його Оскар, і вони відібрали в нього торговця іграшками.

Був собі один торговець іграшками, звали його Маркус, і він забрав із собою з цього світу всі іграшки.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і якщо він не помер, то живе й досі і знов чудесно грає на трубі.