Бляшаний барабан

На кокосовій постілці

Так Оскар посприяв тому, що його товариш Клеп підвівся з ліжка. І хоч він, не тямлячи себе від радощів, вискочив зі своїх смердючих простирадел і навіть не побоявся води, одне слово, остаточно став тим чоловіком, що любить казати: «Гоп!» та «А нам — море по коліна!», тепер, коли лежня звати Оскаром, я зважуся стверджувати: Клеп хоче зі мною поквитатися, він хоче відбити в мене бажання від ліжка в цьому лікувально-опікунському інтернаті, як я колись відбив у нього бажання від ліжка в його макаронному царстві.

Один раз на тиждень я мушу терпіти його відвідини, вислуховувати його оптимістичні джазові тиради, його музично-комуністичні маніфести, позаяк він, колишній лежень і вірний рояліст, прихильник англійського королівського дому, став, щойно я забрав у нього ліжко і Єлизавету з волинкою, активним членом КПН, і це в нього — й досі нелегальне тобі, і він не забуває про нього, коли п’є пиво, поглинає кров’янку чи пояснює миршавим чоловічкам, котрі вивчають біля шинквасу наклейки на пляшках, що є спільного — яке щастя! — між джазоркестром, який має постійну роботу, й радянським колгоспом.

У наші дні в наляканого мрійника вибір невеликий. Зігнаний із пролежаного ліжка, Клеп пристав до партії, навіть до забороненої, що робило її ще привабливішою. Ще одна регілія, яку він міг вибрати, називалася джаз. А по-третє, він, хрещений протестант, міг би перемінити віру й стати католиком.

Треба віддати Клепові належне: шляхи до всіх віросповідань він лишив для себе відкритими. Обережність, його важка й лискуча плоть, а також гумор, що знаходить поживу в оплесках, — усе це підказало йому рецепт, за яким по-селянському хитренькі постулати вчення Маркса треба перемішати із джазовою імпровізацією. І якщо одного дня він зустріне якогось священика лівих поглядів, такого собі робітничого жерця, а в того, на додачу, виявиться ще й зібрання платівок із диксилендами, від того самого дня цей марксист, в якого джаз — мов та жуйка, щонеділі бігатиме на причастя й пахощі неоґотичного собору збагачуватиме випарами свого тіла.

А щоб того самого не сталося й зі мною, я не даю виманити себе з ліжка, хоч цей чоловік обіцяє мені золоті гори. Він подає до суду заяву за заявою, працює пліч-о-пліч з моїм адвокатом, наполягає, щоб справу переглянули, домагається, щоб Оскара виправдали, щоб його випустили на волю — годі гноїти нашого Оскара в цьому інтернаті! — і все тільки через те, що Клеп не хоче лишити мене в моєму ліжку.

А проте я не шкодую, що, винаймаючи в Цайдлєра кімнатку, поставив товариша на ноги, і він тепер не лише стоїть, а й топчеться, а часом навіть бігає. Якщо не брати до уваги отих гнітючих годин, які я, поринувши в роздуми, присвячував сестрі Доротеї, то життя в мене настало тоді цілком безтурботне.

— Слухай, Клепе! — ляснув я його по плечу. — А чи не організувати нам джазоркестру?

Він лагідно поплескав мене по горбу, якого любив майже так само, як і своє черево.

— Ми з Оскаром організовуємо джазоркестр! — оголосив Клеп на весь світ. — Бракує лише путящого гітариста — такого, щоб умів урізати й на банджо.

Насправді до барабана й флейти потрібен ще один інструмент, який веде мелодію. Непогано було б, звісно, придбати й контрабаса, навіть із боку суто зорового, одначе знайти контрабасиста вже тоді було не так просто, тож ми наполегливо шукали собі гітариста. Ми частенько ходили в кіно, по двічі на тиждень, як я вже й розповідав наприпочатку, фотографувалися й за пивом та кров'янкою з цибулею викидали з паспортними знімками всілякі коники. Клеп під той час надибав десь руду Ільзу, з дурної голови подарував їй свою фотокарточку й уже через це мусив на ній одружитись. А ось гітарист нам не траплявся, й квит.

Дюсельдорфське Старе місто з його невеличкими круглими шибками, випуклими посередині, з гірчицею на сирі, з пивним духом і нижньорайнським розгойдуванням за довгими столами я вже трохи знав завдяки Академії мистецтв, де працював натурником, одначе пізнати ці квартали по-справжньому мені судилося лише поруч із Клепом. Ми шукали гітариста поблизу церкви святого Ламберта, в усіх забігайлівках, а надто — на Ратінґерштрасе, в «Однорозі», бо на танцях там грав Бобі й іноді дозволяв нам виступити з флейтою і барабаном; Бобі розхвалював мою бляшанку, хоч і сам був чудовий ударник, щоправда, на правій руці в нього бракувало одного пальця.

Гітариста ми не знайшли і в «Однорозі», проте я там трохи набив руку, до того ж не втратив деяких навичок, набутих іще в часи фронтового театру, й невдовзі вже міг би стати непоганим ударником, якби на перешкоді мені час від часу не ставала сестра Доротея.

Половина з того, про що я думав-передумував, — про неї. Та з цим ще можна було б якось миритися, якби друга половина була цілком і повністю присвячена барабанові. Але насправді виходило так, що починав я міркувати про барабан, а закінчував — про брошку з червоним хрестом у сестри Доротеї. Клеп, щоправда, віртуозно перекривав своєю флейтою усі мої огріхи, проте щоразу скрушно хитав головою, спостерігаючи, як Оскар поринає в роздуми.

— Може, ти хочеш їсти? Замовити кров'янку?

Причину всіх страждань у цьому світі Клеп убачав у вовчому голоді, тож не мав сумніву, що будь-якого страждання можна позбутися за допомогою порції кров'янки. На ту пору Оскар поглинав гори свіжої кров'янки з накришеною цибулею, запиваючи все це пивом, аби лиш його товариш гадав, що Оскареве страждання називається голод, а не сестра Доротея.

Ми здебільшого дуже рано виходили з помешкання Цайдлєра на Юліхенштрасе й снідали десь у Старому місті. А до Академії я тепер забігав лише тоді, коли нам потрібні були гроші на кіно. Муза Ула тим часом устигла чи то втретє, чи то вчетверте заручитися з художником Ланкесом і вже не відходила від нього, бо він почав одержувати свої перші великі промислові замовлення. Одначе позування без Ули не давало Оскарові ніякої втіхи — його знов спотворювали, страшенно замальовували чорним, отож я весь час був зі своїм товаришем Клепом, бо спокою не знаходив і в Марії з Куртиком. У неї щовечора виснув отой її шеф і одружений залицяльник Штенцель.

Якось — це було на початку осени сорок дев'ятого, — коли ми з Клепом, кожен зі своїм інструментом, повиходили з кімнат і зустрілися в коридорі, під дверима з молочно-білою шибкою, вже маючи намір вийти з помешкання, Цайдлєр трохи прочинив двері своєї вітальні й спальні воднораз і гукнув нас.

Він викотив у коридор вузенького, згорненого в товстий сувій килима й зажадав, щоб ми допомогли його розкласти, а потім і закріпити на підлозі. Це була коко-сова постілка — вісім метрів і двадцять сантиметрів завдовжки. Але коридор у цайдлєрівському помешканні був завдовжки лише сім метрів і сорок п'ять сантиметрів, отож сімдесят п'ять сантиметрів ми з Клепом мали відрізати. Робили ми це навсидячки, бо відрізати кокосові волокна, як виявилося, було досить непросто. Зрештою, постілка вийшла в нас на два сантиметри коротша, ніж треба. Однак завширшки вона була точнісінько така сама, як і коридор, отож Цайдлєр попросив нас спільними зусиллями прибити її до підлоги, бо йому, бачте, важко нахилятись. І саме Оскарові спало на думку ту постілку, перше ніж прибивати, трохи натягти. Так нам пощастило майже повністю відшкодувати оті два сантиметри, яких бракувало. Ми взяли цвяхи з широкими пласкими головками, бо цвяхи з вузенькими головками такого рідкого кокосового плетива не втримали б. І ні Оскар, ні Клеп не вдарили себе молотком по пальцях. Щоправда, кілька цвяхів ми все ж таки зігнули. Та це залежало вже від якості цвяхів із Цайдлєрових запасів, тобто ще дореформних. Коли наполовину прикріплена кокосова постілка вже лежала на підлозі, ми склали свої молотки навхрест один на одного й звели очі на їжачка, що спостерігав за нашою роботою, — хоч і не настирливо, та все ж очікувально. І він таки зник у своїй вітальні й спальні воднораз, а повернувся з трьома чарками зі свого лікеро-чаркового запасу і з пляшкою хлібної горілки. Ми випили за те, щоб постілка лежала міцно, а тоді зауважили — знову ж таки не нестирливо, а швидше очікувально, — що кокосові волокна викликають спрагу. Їжачкові чарочки були, мабуть, навіть раденькі, що в них кілька разів поспіль наллють хлібної горілки, перше ніж іще один сімейний вибух гніву перетворить їх на бите скло. Коли Клеп випадково впустив порожню чарку, вона на постілці не розбилася й навіть не брязнула. Ми всі похвалили нашу постілку. А ось коли пані Цайдлєр, яка з дверей вітальні-спальні спостерігала за нашою роботою, й собі похвалила кокосову постілку за те, що на ній не б'ються лікерні чарки, їжачка взяла злість. Він тупнув ногою там, де постілка ще не була прибита, схопив три порожні чарки й зник із ними у вітальні-спальні; потім там дзенькнув мисник — то Цайдлєр дістав іще кілька чарок, трьох йому було мало, — й відразу по тому Оскар почув добре знайому музику, а в уяві побачив голландську грубу й вісім потрощених чарок під нею. Господар нахилився, взяв шполу та віничка й, знову ставши Цайдлєром, змів на шполу бите скло, якого наробив, бувши їжачком. А поки він брязкав та дзенькав за спиною в пані Цайдлєр, сама вона й далі стояла в дверях, зацікавлена нашою роботою, тим більше що ми, коли Цайдлєр розлютувався, знов похапали молотки. У коридор він так і не повернувся, проте пляшку лишив у нас. Спершу нам, коли ми з Клепом по черзі ковтали горілку нахильці, було трохи незручно перед пані Цайдлєр. Щоправда, вона привітно кивала нам головою, хоч дати хильнути і їй ми навіть не подумали. Але працювали ми чистенько, вганяючи цвяшки один по одному в кокосову постілку. Коли Оскар прибивав її під дверима в сестри Доротеї, молочно-біла шибка за кожним ударом молотка деренчала. Це болем віддавалося в його серці, і в одну таку нестерпну мить він навіть опустив молотка. Та скоро лиш двері з молочно-білою шибкою лишилися позаду, в Оскара і його молотка справи пішли веселіше. Як колись настає кінець усьому, так настав кінець і нашій роботі. З кутка в куток бігли тепер цвяхи, по шию вгрузнувши в дошки й ледве утримуючи своїми широкими головками несамовито збурену водоверть кокосових волокон. Ми задоволено походжали туди-сюди коридором, тішилися такою довгою постілкою, нахвалювали свою роботу, натякали на те, що розкладати й прибивати кокосову постілку отак зрання, не маючи ріски в роті, було, мовляв, не дуже легко й, нарешті, домоглися того, що пані Цайдлєр зважилася ступити на новеньку, я б навіть сказав, незайману постілку, дійшла нею на кухню, запарила нам каву й поставила смажитися яєчню. Снідали ми в моїй кімнатці — Цайдлєрка побігла, їй пора було в контору до Манесмана; ми лишили двері навстіж, жували й трохи стомлено позирали на свій витвір — кокосову постілку, що пливла нам назустріч.

Навіщо стільки розводитися про дешевеньку кокосову постілку, яка перед грошовою реформою, щоправда, мала певну цінність, бо нею можна було скористатися для обміну? Оскар уже чує це справедливе запитання й, забігаючи наперед, дає на нього відповідь: на тій постілці наступної ночі я вперше зустрів сестру Доротею.

Додому я повернувся пізно, майже опівночі, наповнений пивом і кров'янкою. Клепа я покинув у Старому місті. Він шукав гітариста. Дірку в замку на дверях цайдлєрівського помешкння я знайшов, знайшов і коридор з кокосовою постілкою, дорогу повз двері з темною молочно-білою шибкою, знайшов свої двері, ліжко, та, роздягнувшись, ніяк не міг знайти піжами — я віддав її Марії випрати, — зате знайшов отой сімдесятип’ятисантиметровий обрізок, якого ми відтяли від задовгої кокосової постілки, поклав його замість килимка перед ліжком, знайшов своє місце в ліжку, тільки не знаходив сну.

Нема потреби переказувати вам те, про що Оскар думав або що він бездумно прокручував у голові, не в змозі заснути. Тепер я, здається, вже знайшов причину тодішнього свого безсоння. Перед тим, як лягти спати, я трохи постояв босоніж на своєму новому килимку біля ліжка, на отому обрізку від постілки. Кокосові волокна довірилися моїм босим ступням, вони ніби проникали крізь шкіру мені в кров. І навіть коли я вже давно ліг, то й далі стояв на кокосових волокнах і тому не міг склепити очі; бо ніщо так не збуджує, не проганяє сон і не розбурхує думки, як постілка з кокосових волокон, коли на ній стоїш босоніж.

Оскар ще довго — далеко за північ, години до третьої — стояв на кокосовому килимку й водночас лежав у ліжку, не змикаючи очей. Аж раптом він почув, як у коридорі рипнули одні двері, потім іще одні. «Либонь, то Клеп уже прийшов додому, щоправда, без гітариста, зате напханий кров'янкою», — подумав я, хоч і розумів, що й одні, й другі двері відчиняв не Клеп. А потім я сказав собі: «Коли вже ти марно перекидаєшся тут з боку на бік і однаково відчуваєш на підошвах кокосові волокна, то краще вже вилізь із постелі й стань на кокосовий килимок перед ліжком по-справжньому, а не тільки подумки». Так Оскар і зробив. І це дало свої наслідки. Тільки-но я став на килимок, як той сімдесятип'ятисантиметровий обрізок нагадав мені крізь підошви про своє походження — про сім метрів і сорок три сантиметри кокосової постілки в коридорі. Чи то через те, що мені стало шкода відтятого шматка кокосових волокон, чи то, може, через те, що я почув двері в коридорі й подумав, що повернувся Клеп, хоч і не вірив у це, але Оскар нахилився, взяв — адже він, як лягав, піжами так і не знайшов, — отож узяв обіруч за два ріжки свого кокосового килимка перед ліжком, розставив ноги, щоб стояти не на кокосових волокнах, а на голій підлозі, протяг килимка між ногами знизу вгору й стояв, тримаючи отих сімдесят п’ять сантиметрів перед своїм голим тілом заввишки один метр і двадцять один сантиметр, одне слово, досить вправно затулив свою голизну. Але тепер я майже весь, від ключиць до колін, потрапив під вплив кокосових волокон. І цей вплив став ще відчутнішим, коли Оскар, затуляючись своїм волокнистим одінням, вийшов з темної кімнати до темного коридору й опинився на кокосовій постілці.

Чи ж дивно, що я, гнаний волокнами, поквапно ступив кілька кроків — хотілося ж позбутися того впливу ще й під ногами, хотілося врятуватись — і рушив туди, де на підлозі не було жодних кокосових волокон, — до вбиральні.

Але у вбиральні стояла така сама темінь, як і в коридорі та в Оскаровій кімнатці. І все ж таки у вбиральні хтось був. Мені дав знати про це короткий жіночий скрик. Крім того, моя кокосова шкура наштовхнулася на коліна людини, що сиділа переді мною. А позаяк тікати із вбиральні я й не думав — адже позад мене грізно лежала кокосова постілка, — та, що сиділа переді мною, вирішила мене прогнати:

— Хто ви такий? Що вам тут треба? Ідіть геть!

Пані Цайдлєр цей голос на міг належати аж ніяк. Потім трохи плаксиво він промовив:

— Хто ви?

— А ви вгадайте, сестро Доротея, — зважився пожартувати я, щоб якось розвіяти певну напруженість нашої зустрічі.

Одначе вгадувати вона не схотіла, натомість підвелася й, щоб випхнути мене в коридор на постілку, в темряві випростала в мій бік руки, тільки підняла їх надто високо й штурханула ними поверх моєї голови в порожнечу, а тоді спробувала мацнути нижче, але схопила не мене, а отого волокнистого фартуха, мою кокосову шкуру, скрикнула ще раз (і чого це жінки тільки що — відразу в крик?); видко, сестра Доротея мене з кимось сплутала, бо вся аж затремтіла й прошепотіла:

— О Боже, либонь, диявол!

Почувши це, я тихенько захихотів, але так, без злости. Однак вона подумала, що то хихотить диявол, а мені слово «диявол» не подобалось, і коли вона ще раз, але вже досить-таки жалісно спитала: «Хто ви?» — Оскар відповів:

— Я — сатана, прийшов навідати сестру Доротею!

Вона на це:

— О Господи, але чому, чому?

Я, помалу входячи в роль і змушуючи сатану в собі працювати суфлером:

— Бо сатана кохає сестру Доротею!

— Ні, ні, ні! Я не хочу! — ще встигла видихнути вона, спробувала вивинутись, але знов наштовхнулася на сатанинські волокна мого одіння — нічна сорочечка в неї була, певно, геть тоненька, — до того ж усі десять її пальчиків заплуталися в спокусливих кокосових джунглях, і вона одразу втратила волю й ослабла. Певна річ, то саме через це сестра Доротея нахилилася вперед. Відвівши від себе кокосову шкуру, я підхопив на неї сестру Доротею, що падала з ніг, хвилю так потримав її, щоб ухвалити рішення, яке відповідало б моїй сатанинській ролі, потім, трохи відступивши назад, дав їй стати навколішки, простежив, однак, щоб її коліна опустилися не на холодні кахлі у вбиральні, а на кокосову постілку в коридорі, дав їй нарешті легенько відкинутися назад, головою на захід, себто в бік Кліповоі кімнати, й простягтися на повен зріст на кокосовій постілці, а позаяк спиною — на довжину щонайменше один метр і шістдесят сантиметрів — вона лежала на кокосовій постілці, то я накрив її таким самим волокнистим матеріалом і зверху, щоправда, тут я мав його лише сімдесят п'ять сантиметрів; свій невеличкий килимок я підтяг їй до самого підборіддя, але тепер його нижній край закрив її стегна, тож довелося підтягти килимка на сантиметрів десять вище й затулити ним її рота, проте ніс у сестри Доротеї виглядав, так що дихати вона могла вільно; вона й сопіла, та ще й як сопіла, коли Оскар улігся й собі, влігся на колишній свій килимок перед ліжком і заходився це рясноволокнисте плетиво розгойдувати, не намагаючись, однак, припасти безпосередньо до тіла сестри Доротеї, він хотів лише, щоб спершу вплив кокосових волокон відчула на собі й вона, і навіть знов завів з нею розмову, а вона й далі була безвольна, все шепотіла: «О Господи! О Господи!» — і раз у раз питала в Оскара, як його звати й хто він такий, і вся здригалася між кокосовою постілкою й кокосовим килимком, коли я називав себе сатаною й вимовляв це слово по-сатанинському, з шипінням і, вживаючи загальновідомих слів, казав, що мешкаю в пеклі, а сам тим часом заповзято вовтузився на своєму килимку з-перед ліжка, совав ним туди-сюди, бо ж кокосові волокна вочевидь будили в сестри Доротеї ті самі почуття, які багато років тому в моєї коханої Марії будив шипучий порошок, з тією лишень різницею, що порошок мене успішно заводив і наструнчував, тоді як тут, на кокосовому килимку з-перед ліжка мене спіткала ганебна невдача. Кинути якір мені не пощастило. Те, що за часів шипучки, а досить частенько й опісля виявлялося цупким і цілеспрямованим, тепер, під знаком кокосових волокон, похнюпило голову, лишаючись байдужим і мізерним, мети перед собою не бачило, не відгукувалося ні на заклики, ні на мої хитрощі й суто інтелектуальні вмовляння, ані на зітхання та стогін сестри Доротеї, яка охала, ахала, повискувала й шепотіла:

— Увійди ж, сатано, увійди!

І мені доводилося вгамовувати її й утішати.

— Зараз, зараз він увійде, він уже ось-ось! — бурмотів я аж надто по-сатанинському, а сам тим часом і далі вмовляв та переконував того сатану, що сидів у мені — й сидить і досі — відтоді, як мене похрестили, я гримав на нього: «Ану, не комизися мені, сатано!» Я благав: «Прошу тебе, не ганьби ж мене!» Я влещував його: «Ти ж бо в мене зовсім не такий! Згадай хоча б про Марію чи, ще краще, про Ґрефову вдовицю, або про оті коники, які ми з тобою викидали з крихіткою Розвітою у веселому Парижі!» Але він, капосний, не боячись, що я чіплятимуся до нього знов і знов, невдоволено буркав: «Щось не хочеться мені, Оскаре!» Але ж коли не хочеться сатані, тоді гору бере доброчесність. Зрештою, сатана теж, либонь, коли-небудь має право не хотіти.

Так він і не побажав мені підсобити, тільки кидав то ту, то ту заяложену фразочку, поки я, помалу вибиваючись із сили, знай човгав килимком з-перед ліжка, натирав та мучив шкіру сердешній сестрі Доротеї й нарешті на її спрагле: «Увійди, о, ввійди ж, сатано!» відповів відчайдушною й безглуздою — бо нічим не підкріпленою — атакою трохи нижче від кокосових волокон; одне слово, я спробував незарядженим пістолетом вцілити в яблучко. Вона, видко, хотіла допомогти своєму сатані й викинула з-під кокосового килимка обидві руки, вона хотіла обійняти мене й таки обійняла, але відчула під рукам мого горба, мою теплу, як у людей, шкіру, а не геть шкарубку кокосову, вона не знайшла сатани, до якого волала, й уже не белькотіла: «Увійди, сатано, увійди!», а натомість прокашлялась і запитала ще раз про те саме, хоч уже й іншим голосом:

— Заради Бога, хто ви такий? Що вам треба?

Довелося зізнатись, що офіційно мене звати Оскар Мацерат, що я — її сусід і кохаю її, сестру Доротею, ніжно й палко.

Якщо хтось зловтішно подумає, нібито сестра Доротея з прокльонами скинула мене стусаном на кокосову постілку, тому Оскар хоч і з тугою, а проте не без зачаєного задоволення може повідомити, що сестра Доротея лише неквапом, я б навіть сказав, у задумі, якось нерішуче забрала руки з мого горба — так, ніби сумно, безмежно сумно мене погладила. А тоді заплакала, і мені здалося, що її схлипуванню й сльозам не буде кінця-краю. Я навіть не помітив, як вона вибралася з-під мене й мого кокосового килимка, вислизнула від мене й дала вислизнути від неї мені, й навіть її ходу в коридорі поглинула кокосова постілка. Я почув лише, як відчинилися двері, як крутнувся ключ у замку, й відразу потому всі шість молочно-білих квадратиків у дверях сестри Доротеї зсередини сповнило світло й реальність.

Оскар лежав, укрившись килимком з-перед ліжка, ще трохи теплим від сатанинської гри. Погляд мій був прикутий до освітлених квадратиків. Час від часу за молочно-білою шибкою ковзала тінь. «Ось вона підходить до шафи, — сказав я сам собі. — А тепер — до комода». Оскар спробував зробити так, як роблять собаки. Я підповз зі своїм килимком до її дверей, пошкрібся в дерево, трохи підвівся, провів рукою, немовби щось шукаючи й про щось благаючи, по двох нижніх квадратиках. Але сестра Доротея мені не відчиняла, вона лише невтомно снувала від шафи до комода з дзеркалом. Я здогадувавсь, але не хотів собі в цьому зізнатися: сестра Доротея складала речі, вона втікала, втікала від мене. Довелося навіть поховати кволу надію, що вона, йдучи з помешкання, покаже мені при електричному світлі своє обличчя. Спершу за молочно-білою шибкою стало темно, потім я почув, як крутнувся ключ, двері відчинилися, кроки на кокосовій постільці... Я потягся до сестри Доротеї, наштовхнувся на валізу, тоді на ногу в панчосі, але цієї миті одним із грубих дорожних черевиків, які я бачив у неї в шафі, вона стусонула мене в груди, перекинула на постілку, а коли Оскар підвівся й благально промовив: «Сестро Доротея!» — замок на вхідних дверях уже клацнув. Мене покинула жінка.

І ви, й усі ті, хто зрозуміє мої страждання, тепер скажуть: іди лягай спати, Оскаре. Що тобі ще робити в коридорі після цієї ганебної історії? Уже четверта година. Ти лежиш голий на кокосовій постілці, сяк-так укрившись волокнистим килимком з-перед ліжка. Лікті й коліна в тебе здерті. Серце обливається кров'ю, член болить, ганьба твоя волає до небес. Ти вже розбудив пана Цайдлєра. Той розбудив дружину. Зараз вони відчинять двері своєї вітальні й спальні воднораз, вийдуть і побачать тебе. Іди лягай спати, Оскаре, скоро вже п’ята година!

Саме такі поради я давав собі, лежачи тоді на постілці. Я змерз, однак не вставав. Я намагався подумки повернути собі тіло сестри Доротеї. Але не відчував нічого, крім кокосових волокон — навіть на зубах. Згодом на Оскара впала смужка світла: двері цайдлєрівської вітальні й спальні воднораз трохи прочинилися, з'явилась голова спершу Цайдлєра, підстрижена під їжачка, над нею — Цайдлєрки, вся в залізних бігуді. Вони повитріщали на мене очі, він кашлянув, вона хихикнула, він гукнув мене, я не відповів, вона й далі хихотіла, він звелів їй помовчати, вона поцікавилася, що зі мною сталось, він сказав, що так діло не піде, вона підкинула, що в них дім пристойний, він з погрозою заявив, що виселить мене, але я мовчав, бо чаша ця ще не переповнилась. Тоді Цайдлєри розчахнули двері навстіж, і він увімкнув світло в коридорі. Вони рушили до мене, і очі в обох були злізлющі, злі й маленькі, й цього разу він вирішив зігнати гнів не на лікерних чарках, він стояв наді мною, і Оскар уже очікував їжачкового гніву... Але Цайдлєр так і не встиг його зігнати, бо цієї миті на сходах почувся гуркіт, бо чийсь ключ почав невпевнено тицятись у двері, шукаючи дірку в замку, й кінець кінцем таки знайшов, бо поріг переступив Клеп і когось із собою привів, і той хтось був такий самий п'яний, як і сам Клеп. То був Шолє, гітарист, якого нарешті пощастило знайти.

Вони заспокоїли Цайдлєра з дружиною, нахилилися, ні про що не питаючи, до Оскара, а тоді підхопили й віднесли мене разом із тим сатанинським обрізком кокосової постілки до моєї кімнатки.

Клеп розтер мене й зігрів. Гітарист приніс мою одіж. Вони вдягли мене й утерли мені сльози. Схлипування. За вікном наставав ранок. Горобці. Клеп почепив на мене барабана й дістав свою невеличку дерев'яну флейту. Схлипування. Гітарист перекинув через плече гітару. Горобці. Товариші поставали обабіч, взяли мене всередину, повели заплаканого Оскара, який навіть не опирався, з помешкання, з будинку на Юліхерштрасе, до горобців, позбавили його впливу кокосових волокон, повели вранішніми вулицями, навскоси через Палацовий парк, до планетарію, а тоді аж на берег Райну, сірої річки, що все тяглася до Голландії й несла із собою судна, на яких тріпотіла розвішана білизна.

Того млистого ранку флейтист Клеп, гітарист Шолє й ударник Оскар просиділи на правому березі річки Райн від шостої до дев'ятої години; ми складали музику, програвали її, пили з однієї пляшки, задивлялися, примруживши очі, на тополі на другому березі, проводжали судна з вугіллям, що важко сунули від Дуісбурґа проти течії, швидкими й веселими або повільними й сумними мелодіями з берегів Міссісіпі і добирали назву для щойно створеного джазоркестру.

Коли вранішню млу трохи осяяло сонце, а в нашій музиці вже прохоплювалася туга за ситним сніданком, Оскар, що своїм барабаном відмежувався від минулої ночи, підвівся, дістав з кишені піджака гроші — це означало: пора снідати — й оголосив товаришам назву новонародженого оркестру: «The Rhine River Three».[13] Так ми назвали себе й пішли снідати.