Бляшаний барабан

Він лежить у Заспе

Щойно я перечитав цей останній абзац іще раз. І хоч тим, що написано, я лишився й невдоволений, одначе мушу визнати: все ж таки це — Оскарове перо, адже йому пощастило дати коротке узагальнення подій — щоправда, місцями узагальнення аж надто коротке, а місцями він навіть дещо свідомо перебільшив, а то й перебрехав.

Одначе я хотів би триматися правди, завдати Оскаровому перу удару в спину й сказати тут, що, по-перше, остання гра Яна, яку він, на жаль, не зміг завершити й виграти, була зовсім не ґранд, а бубна без двох валетів, що, по-друге, Оскар, виходячи зі сховища листів, прихопив із собою не тільки нового барабана, а й старого, отого пом'ятого, який разом із конвертами та мертвим чоловіком без підтяжок випав з білизняного коша. Крім того, не завадить додати й ось що: скоро лиш ми з Яном вийшли зі сховища, позаяк ополченці підганяли нас криками «Виходьте!» та військовими ліхтариками й карабінами, Оскар, шукаючи захисту, втерся між двох по-дядьківському добродушних на виглад ополченців, скривився, буцімто жалібно плаче, й почав тицяти пальцем на Яна, свого батька, так, мовби в чомусь його звинувачував, отож після цього бідолаха в очах ополченців відразу став лиходієм, що затяг невинне хлоп'я до Польської пошти і з властивою полякам жорстокістю підставив під кулі.

Від свого юдиного вчинку Оскар сподівався вигоди і для ціленького, і для понівеченого барабана, й у своїх розрахунках він, як виявилося, не помилився: ополченці копали Яна ногами в спину, штурхали прикладами, зате мені лишили обидва барабани, один з ополченців, уже літній чоловік зі скорботними зморшками батька родини навколо носа й рота, поплескав мене по щоках, а ще один, білявий парубок з очима, які всякчас усміхались і через це були вузькі й глибоко сховані, навіть узяв мене на руки, і це дуже зворушило Оскара.

Тепер, коли мені часом стає соромно за той негідний вчинок, я знов і знов кажу собі: але ж Ян однаково нічого не помітив, у голові в нього були самі карти, він і згодом не думав ні про що інше, крім карт, відвернути його увагу від карт і скату не могло ніщо, навіть найкумедніші, а то й просто сатанинські вигадки ополченців. Одне слово, Ян уже перебував у вічному царстві карткових хаток і щасливо мешкав в одній із них, спеціально спорудженій задля такого щастя, а ми, тобто ополченці і я — адже Оскар і себе вважав ополченцем — ще стояли серед цегляних стін на кахляній підлозі в коридорі, під стелею з гіпсовими карнизами, які повчіплювалися в стіни й перегородки так судомно, що того дня можна було боятися найгіршого: хоч би все це ліплення, зване архітектурою, під тиском тих чи тих обставин не відмовилося триматись купи.

Звичайно, цей надто пізній висновок мене не виправдує, та й те сказати: я, хто, бачачи риштування, щоразу мусить думати про знесені будівлі, був тоді не від того, щоб і самому повірити в карткові хатки як у єдине житло, гідне людини. До цього можна додати й сімейні обставини, які обтяжують мою провину. Адже на той день я був глибоко переконаний, що Ян Бронський — мені не лише дядько, а й справжнісінький, а не гаданий батько. Своєрідний прогрес, який навік-віків визначив різницю між ним і Мацератом: або Мацерат був моїм батьком, або взагалі не був ніким.

Отож першим вереснем тридцять дев'ятого року — а я виходжу з припущення, що цього нещасливого дня й ви впізнали в тому щасливому Янові Бронському, що грав у карти, мого батька, — я датую другу свою велику провину.

Навіть коли на душі в мене так тоскно, що хоч вовком вий, я вже не можу приховувати від себе: мій барабан, ба ні, я сам, барабанщик Оскар, спровадив на той світ спочатку свою бідолашну матусю, а потому і Яна Бронського, свого дядька й батька.

Але в ті дні, коли невідчепне почуття провини, яке нізащо не проженеш за поріг, притискає мене до подушок лікарняного ліжка, я, як і решта людей, намагаюся виправдати себе тим, що нічого не знав, — така позиція саме входила в моду тоді, та й досі, власне, прикрашує, мов хвацька шапочка, не одну голову.

Отож хитруна Оскара, який нічого не знав, цю невинну жертву польського варварства з високою температурою й збудженими нервами доправили до Міської лікарні. Повідомили Мацератові. Він ще напередодні ввечері заявив про те, що я зник, хоч усе ще не було певности в тому, що я — його.

А тих тридцятьох чоловіків, до яких треба ще додати Яна Бронського, з піднятими й закладеними за потилицю руками зняли на плівку для «Вохеншау» й спершу відвели до школи «Вікторія», що тепер стояла порожня, потім їм дала притулок в'язниця Шісштанґе й нарешті, на початку жовтня, — сипкий пісок за мурами занедбаного кладовища в Заспе, яке вже своє відслужило.

Звідки про це знає Оскар? Я знаю про це від Пришелепка Лео. Адже офіційно не повідомляли, звісно, про те, на якому піску, під яким муром розстріляли тридцять одного чоловіка і в який пісок усіх їх загребли.

Гедвіґ Бронська спершу одержала повістку з вимогою звільнити помешкання на Рінґштрасе: до нього мала вселитися сім’я якогось високого офіцера з люфтвафе. Поки Гедвіґ зі Стефаном спаковувала речі й готувалася переїхати до Рамкау — вона мала там кілька гектарів землі з лісом, а також житло орендаря, — вдові надійшло повідомлення, яке її очі, що хоч і відбивали, але не годні були збагнути скорботу цього світу, прочитали тільки повільно-повільно, та й то з допомогою Стефана. Те повідомлення чорним на білому, офіційно оголошувало її вдовою, і писалося в ньому таке:

Канцелярія судової колегії

під головуванням Ебергардта

Св. А. 41/39

Сопот, 6 жовтня 1939 р.

Пані Гедвіґ Бронська!

Відповідно до інструкції повідомляємо, що рішенням військового суду Бронського Яна за партизанські дії засуджено до смертної кари і страчено.

Целєвський,

Інспектор польового суду

Отже, про Заспе тут, як бачите, жодного слівця. Це вони так подбали про Янових рідних та близьких — не хотіли, щоб ті викидали купу грошей на догляд за такою величезною гуртовою могилою, адже на неї потрібно носити силу-силенну квітів, отож і догляд, і можливе перепоховання вони взяли на себе: розрівняли заспенський пісок і визбирали всі патронні гільзи — всі, крім однієї, бо якась одна в таких випадках завжди та лишається, — визбирали, позаяк розкидані гільзи псують вигляд будь-якого пристойного кладовища, навіть якщо на ньому вже давно нікого не ховають.

Одначе цю патронну гільзу, яка хай одна, а завжди лишається і яка стає каменем спотикання, знайшов Пришелепко Лео, що не проґавить жодного похорону, навіть такого засекреченого. Той чоловік, який пам'ятав мене ще від похорону моєї бідолашної матусі, від похорону мого порубцьованого товариша Герберта Тручинського, чоловік, який, поза всяким сумнівом, знав також, де загребли в землю Сиґізмунда Маркуса, — щоправда, про це я в нього ніколи не питав, — був просто щасливий, радість так і розпирала йому груди, коли наприкінці листопада (мене тоді саме виписали з лікарні) передав мені ту гільзу-зрадницю.

Та перше ніж прихопити ту вже трохи оксидовану шкаралущу, де колись ховалося свинцеве ядро, призначене, можливо, саме для Яна Бронського, й услід за Пришелепком Лео вирушити з вами на кладовище в Заспе, я хотів би попросити вас порівняти залізне ліжко в дитячому відділенні данцизької Міської лікарні із залізним ліжком у нашому лікувально-опікунському інтернаті. Обоє ліжок покриті білим лаком, і все ж таки вони різні. Ліжко в дитячому відділенні хоч і коротше, якщо брати його довжину, зате вище, якщо приставити метра до його ґратчастої боковини. І хоч я надаю перевагу отій короткій і високій ґратчастій коробці зразка тридцять дев'ятого року, саме в моєму нинішньому, призначеному для дорослих, компромісному ліжку я знайшов свій тепер уже невибагливий спокій, і нехай начальство цього закладу саме вирішує — задовольнити мою заяву, подану ще кілька місяців тому, на вище ліжко, але таке саме залізне, й покрите білим лаком, і з ґратками, чи відхилити її.

Коли тепер, у нашому закладі я, по суті, беззахисний перед відвідувачами, то в дитячому відділенні данцизької лікарні висока ґратчаста боковина у відповідні дні відділяла мене од відвідувача Мацерата, відвідувачів подружжя Ґреф і подружжя Шефлєр, а наприкінці мого перебування в лікарні крізь ті самі ґратки я бачив поділену на смужки, згорьовану й засапану гору, що пересувалася в чотирьох — одна поверх одної — спідницях і мала ім'я моєї бабці Ани Коляйчек. Вона приходила, зітхала, час від часу скидала догори свої великі, рясно помережані зморшками руки, виставляючи напоказ потріскані рожеві долоні, тоді скрушно опускала руки, й долоні її ляскали по колінах, і те ляскання й досі відлунює в моїх вухах, хоч відтворити його на барабані я можу лише приблизно.

Уже коли бабця прийшла вперше, вона привела з собою й брата Вінцента, який, учепившись руками в ґратки ліжка, заходився хоч і тихенько, проте проникливо й монотонно розповідати, чи співати, чи наспівно розповідати про королеву польську, про Діву Марію.

Оскар був радий, коли поруч із цими двома, бабцею й Вінцентом, опинялася котрась із сестер-жалібниць. Адже ті двоє висували проти мене звинувачення. Обоє втуплювалися в мене своїми незахмареними очицями породи Бронських, сподіваючись почути від Оскара, який ледве стримував істерію — наслідок отої гри в скат на Польській пошті, — бодай натяк, бодай одне-однісіньке співчутливе слово, бодай якусь поблажливу розповідь про останні години Яна, які він пережив між страхом і скатом. Вони хотіли почути зізнання, хотіли почути щось таке, що зняло б із нього провину, так наче ту провину з нього міг зняти я, так наче мої свідчення могли бути достатньо вагомі й переконливі.

Та й що я міг сказати у своєму поясненні судовій колегії під головуванням Ебергардта? Мовляв, я, Оскар Мацерат, визнаю, що ввечері напередодні першого вересня підстеріг Яна Бронського, коли той повертався додому, й за допомогою барабана, якого треба було полагодити, заманив того чоловіка до будівлі Польської пошти, з якої він перед тим вийшов, не бажаючи її захищати?

Оскар таких свідчень не дав і провини зі свого гаданого батька не зняв, а коли все ж таки зважився виступити за свідка, на нього напали такі страшні судоми, що на вимогу старшої сестри-жалібниці час відвідин для нього надалі обмежили, а бабці Ані й гаданому дядькові Вінценту приходити взагалі заборонили.

Коли обоє стареньких — вони прийшли з Бісау пішки й принесли мені яблук — розгублено й аж надто обережно, як це звичайно роблять сільські люди, виходили з палати дитячого відділення, в міру того, як віддалялися, погойдуючись, чотири бабині спідниці й чорний, пропахлий коров'ячим гноєм костюм її брата, глибшало й усвідомлення моєї провини, моєї великої провини.

Скільки ж усього може статися водночас! Поки коло ліжка в мене товклися Мацерат, Ґрефи, Шефлєри з фруктами й тістечками, поки з Бісау до мене чимчикували пішки через Ґолдкруґ і Брентау, позаяк залізницю від Картгауса до Ланґфура ще не звільнили, поки сестри-жалібниці, всі запоморочливо-білі, переказували одна одній усілякі лікарняні плітки й замінювали янголів у дитячому відділенні, Польща ще не зґінєла, потім вона все ж таки зґінєла й нарешті, після знаменитих вісімнадцятьох днів, Польща зґінєла остаточно, хоча невдовзі по тому з'ясувалося, що Польща все ще не зґінєла, як і нині, всупереч усіляким сілезьким і східнопрусським земляцтвам, Польща й досі не зґінєла.

Ох, ця вже мені відважна кавалерія! Верхи на конях і ласа до чорниць. Зі списами, прикрашеними біло-червоними вимпелами. Ескадрони меланхолії й традиції. Атаки, як у книжках з картинками. Полями-байраками, під Лодзю й Кутном. Крізь кільце облоги — на Модлін. О, який вишуканий ґалоп. Скоріше б тільки вечірня заграва. Кавалерія йде в атаку лише тоді, коли забезпечено розкішний передній і задній план, адже битва — це мальовниче полотно, а смерть — модель для художника, стояти воднораз на опорній і другій нозі, потім помчати вперед, ласуючи чорницями, шипшиною, а плоди розскакуються й котяться, вони викликають сверблячку, без якої кавалерія навіть з місця не зрушить. Уланів знов уже бере сверблячка, біля солом'яних скирт вони завертають коней — тут також хоч картину малюй — і збираються навколо одного, в Іспанії його називають Дон Кіхотом, але тут він — пан Кіхот, це чистовроджений поляк сумно-шляхетного образу, то саме він навчив усіх своїх уланів цілувати ручку просто з коня, отож вони знов і знов ґречно цілують ручку смерті, так ніби вона — дама, але поки що вони вишикувалися так, що вечірня заграва в них за спиною (адже їхній резерв — то настрій), а попереду — німецькі танки, жеребці з кінних заводів Круппа фон Болєна й Гальбаха. Породистішої кавалерії ще світ не бачив. Та ось той напівіспанський-напівпольський лицар, що злигався зі смертю — обдарований пан Кіхот, ох, а таки обдарований! — опускає прикрашеного вимпелом списа, біло-червоний вимпел закликає вас поцілувати ручку й гукає, що ось вона, мовляв, вечірня заграва, біло-червоні бусли тріскотять на дахах про те, що вишні випльовують свої камінці, і він гукає до своєї кавалерії: «Слухайте, шляхетні поляки на конях, то не танки стальнії, а лиш вітряки чи вівці, ну ж бо сміливіше — ручку цілувати!»

І скачуть ескадрони коням сталевим у сірі фланги, і мусить заграва вечірня ще червонішою стати... Пробачмо Оскарові цю завершальну риму, а заразом і певну поетичність цього опису битви. Можливо, краще було б, якби я назвав число втрат у польській кавалерії й подав статистику, яка стримано й проникливо вшанувала б пам'ять так званого польського походу. В разі потреби я міг би навіть поставити тут зірочку, щоб потім дати примітку, а саму поему все ж таки лишив би.

Десь так до двадцятого вересня я, лежачи в лікарняному ліжечку, прислухався до гарматних залпів батарей, що позаймали висоти в Єшкентальському та Олівському лісах. Потім здалося останнє вогнище опору — півострів Гела. Вільне місто Данциг могло святкувати приєднання своєї цегляної Готики до Великого німецького райху й, тріумфуючи, задивлятися в сині очі, що мали один спільний успіх із такими самими очима Яна Бронського — успіх у жінок, — того фюрера й райхсканцлера Адольфа Гітлера, що невтомно роз'їздив навстоячки в чорному «мерседесі» й майже без перепочинку викидав уперед руку для привітання.

У середині жовтня Оскара виписали з Міської лікарні. Тяжко далося мені прощання з тамтешніми сестрами-жалібницями. І коли одна з них — якщо не помиляюся, звали її чи то Ерні, чи то Берні, — отож коли та сестра Ерні чи то Берні подала мені обидва мої барабани, побитий, через якого на мене впала провина, й цілий, якого я добув під час оборони Польської пошти, я збагув: на цьому світі для мене, крім бляшаних барабанів, є ще щось — сестри-жалібниці!

Отож я, маючи ціленький інструмент і свіжий досвід за плечима, взяв за руку Мацерата й залишив Міську лікарню, щоб у нас на Лабесвеґ, іще трохи невпевнено тримаючись на ніжках вічного трилітка, поринути в будні, в буденну нудьгу й ще нудніші неділі першого воєнного року.

Якось наприкінці листопада, у вівторок, після кількох тижнів стриманого режиму я вперше вийшов на вулицю; на розі Макс-Гальбе-плац і Брьозенервеґ Оскар, похмуро, знічев'я барабанячи й майже не помічаючи вологого холоду, натрапив на колишнього семінариста Лео Пришелепка.

Ми довгенько стояли один навпроти одного, збентежено всміхаючись, і аж коли Лео дістав з кишень пальта свої рукавички й почав натягати жовтувато-білу лайку, схожу на людську шкіру, на пальці, а потім далі, на долоні, я збагнув, хто стоїть переді мною і чим може обернутися для мене ця зустріч. Ту ж мить Оскар відчув страх.

Ми ще позазирали до вітрин кавової крамниці Кайзера, провели поглядами кілька трамваїв п'ятої й дев'ятої ліній, які перетиналися якраз на Макс-Гальбеплац, потім проминули схожі один на одного будинки на Брьозенервеґ, кілька разів обійшли довкола афішної тумби, вивчили оголошення, яке повідомляло про обмін данцизьких гульденів на німецькі райхсмарки, пошкребли нігтями рекламу «Персіля», дошкреблися крізь білий і синій кольори до клаптика червоного й, задовольнившись цим, уже хотіли були повернутися знов на майдан, та раптом Лео обома рукавичками підштовхнув Оскара до якогось під'їзду, там відвів назад ліву руку, відкинув пальцями в рукавичці полу пальта, сягнув до кишені штанів, щось пошукав і таки знайшов, обмацав свою знахідку ще в кишені й, задоволений нею, дістав стисненого кулака з кишені, знов опустив полу пальта, неквапно почав випростувати вперед кулака в рукавичці, випростував його все далі й далі, поки притис ним Оскара до стіни в під'їзді, а рука в нього виявилася довжелезною, а стіна назад не подавалась, і Лео розтис свого п’ястука в шкірі аж тоді, коли в мене вже промайнула думка: зараз ось його рука випорсне з плечового суглоба, почне діяти самостійно, садоне мені в груди, прохромить їх, між лопатками виткнеться й увійде в стіну на цих затхлих сходах, і Оскар так ніколи й не побачить, що саме Лео тримав у кулаці, хіба, може, запам'ятає оті правила для мешканців у будинку на Брьозенервеґ, які майже нічим не відрізнялися від правил у будинку на Лабесвеґ.

Потім Лео, піднісши рукавичку до самісінького мого матроського пальтечка й натиснувши нею на ґудзика з якорем, розтис кулака так швидко, що аж хруснули пальці: на запліснявілій, зашмугляній до блиску шкірці, під якою була його долоня, лежала патронна гільза.

Коли Лео знову стулив долоню, я вже був ладен іти за ним. Ота залізна штуковина ніби щось промовляла безпосердньо до мене. Ми пліч-о-пліч — Оскар по ліву руч від Лео — рушили вздовж Брьозенервеґ униз, не затримуючись уже перед жодною вітриною, перед жодною афішною тумбою, перетнули Маґдебурґерштрасе, проминули обидва високі, схожі на коробки будинки в кінці Брьозенервеґ, на яких уночі горіли сиґнальні вогні для літаків, що злітали й сідали неподалік, довго пробиралися попід огорожею аеродрому, нарешті вийшли на сухішу, асфальтовану дорогу й попростували вздовж трамвайної колії дев'ятого маршруту в бік Брьозена.

Дорогою ми мовчали, але гільзу Лео тримав так само в рукавичці. Коли я нерішуче уповільнював ходу й хотів через цю холоднечу й вогкість повернути назад, він розтискав кулака й підкидав на долоні ту залізну штуковину, спокушаючи мене пройти так ще сотню кроків, потім іще сотню, а перед міською власністю Заспе, коли я остаточно вирішив повернутися, Лео навіть виявив свій музичний хист. Він крутнувся на підборах, виставив гільзу отвором догори, притис її, немов мундштука флейти, до спідньої, неабияк відвислої, слинявої губи й додав хрипкуватий, часом пронизливий, часом мовби приглушений туманом свист до шуму чимдалі ряснішого дощу. Оскар змерз. Холодно йому було не лише через цю гру на патронній гільзі, виною цьому була й собача, мов на замовлення, погода під настрій, тож приховувати свій жалюгідний стан я, по суті, й не намагався.

Що тягло мене до Брьозена? Гаразд, спокусник Лео, що насвистував на патронній гільзі, робив своє діло. Одначе насвистував мені не лише він. З боку рейду і з боку Нойфарвасера, схованого за листопадовими туманами, що підіймалися немовби з пралень, через Шотландію, Шельмюль і Райхсколонію до нас долинали гудки пароплавів і голодне завивання міноносця, який чи то входив до гавані, чи то виходив з неї. Отож Пришелепкові Лео нічого не варто було пароплавними гудками, сиренами й свистом патронної гільзи зваблювати й вести за собою якогось там змерзлого Оскара.

Приблизно в тому місці, де дротяна огорожа між територією аеродрому й Новим плацом та фортечним ровом повертала в бік Пелонкена, Лео Пришелепко спинився і, перехнябивши голову, поверх обслиненої гільзи хвилю споглядав, як пливе моє тремтяче тіло. Потім він, увібравши гільзу в рот і підтримуючи її спідньою губою, несамовито замахав руками, стяг із себе, немовби на поклик якоїсь раптової ідеї, хвостатого чорного сурдута й накинув ту важку, просяклу вогкою землею вдяганку мені на голову й на плечі.

Ми знову рушили. Мені тепер важко сказати, чи тепліше стало тоді Оскарові. Часом Лео забігав кроків на п'ять наперед і ставав, нагадуючи в своїй пожмаканій, однак жахливо білій сорочці постать, що якимсь чудом перенеслася сюди із середньовічної темниці, скажімо, з Ярусної вежі, — таку крикливу сорочку остання мода могла продиктувати лише шаленцям. Дивлячись, як Оскар іде, спотикаючись, у чорному сурдуті, Лео знов і знов вибухав сміхом і, б'ючи руками-крильми, щоразу завершував його воронячим карканням. Я, мабуть, і справді нагадував кумедного, недоладного птаха, коли й не ворона, то принаймні крука, тим більше що якийсь час поли сурдута волочилися по землі, мовби шлейф, замітаючи асфальт; одне слово, я лишав за собою широкий, величний слід, і коли Оскар уже вдруге озирнувся через плече, той слід сповнив його гордістю і став для нього ознакою, якщо взагалі не символом, зачаєного в його душі, ще не остаточно виношеного трагізму.

Уже на Макс-Гальбе-плац я здогадався, що Лео й не думає вести мене до Брьозена чи Нойфарвасера. Метою цього нашого пішого переходу від самого початку могли бути лише кладовище в Заспе та фортечний рів, поряд з якими було по-сучасному обладнане поліційне стрільбище.

Від кінця вересня й до кінця квітня трамваї пляжних маршрутів ходили тільки кожних тридцять п'ять хвилин. Коли ми проминули останні будинки ланґфурського передмістя, назустріч нам виїхав трамвайний ваґон без причепа. Відразу по цьому нас перегнав трамвай, що очікував цього зустрічного вагона на стрілці Маґдебурґштрасе. Уже майже перед самим заспенським кладовищем, де була ще одна стрілка, нас спершу наздогнав, теленькаючи дзвоником, один трамвай, а потім повз нас проїхав другий, зустрічний, який стояв і чекав уже давно, — ми бачили його крізь туман, бо спереду на ньому, щоб його було краще видно, горів волого-жовтий ліхтар.

Перед очима в Оскара ще стояло плискувате й похмуре обличчя вожатого із зустрічного трамвая, а Лео вже стяг його з асфальту на сипкий пісок, який нагадував про те, що скоро почнуться прибережні дюни. Кладовище правильним квадратом обступав цегляний мур. Хвіртка з південного боку, вся в іржавому мереживі й замкнена тільки про людське око, легко прочинилася перед нами. На жаль, Лео не дав мені роздивлятися поперекошувані, ось-ось ладні впасти чи й уже впалі ницьма надгробки, зроблені здебільша з грубо обтесаного ззаду й з боків, а спереду шліфованого чорного шведського граніту або з діабазу. Замість дерев кладовище прикрашували п’ять чи шість миршавих приморських сосон, що опинилися тут хтозна-яким дивом. Матуся, ще як була жива й дивилася з вікна трамвая на цей занедбаний куточок, надавала йому перевагу перед рештою таких тихих місць. Але тепер вона лежала в Брентау. Земля там була масніша, там росли в'язи й клени.

Не встиг я серед цього гнітючого запустіння оговтатись, як Лео вже вивів мене з кладовища через відчинену й без ґраток хвіртку в мурі з північного боку. Одразу за муром ми опинилися на рівній піщаній місцині. У клубах туману чітко вирізнялися сосни, дрік, шипшинові кущі, що ніби пливли до берега. Озирнувшись на кладовище, я відразу завважив, що частина його північного муру свіжопобілена.

Під цим муром, що стояв, мов новий-новісінький, і був сліпучо білий, як пожмакана сорочка на Лео, мій проводир раптом прибрав заклопотаного вигляду. Він напружено заходив туди-сюди розгонистими кроками — схоже, рахуючи їх, рахуючи вголос і, як Оскар гадає й досі, латиною. Потім Лео проспівав якийсь текст, що його вивчив, либонь, ще в семінарії. Метрів за десять від муру Лео поставив в одному місці мітку, тоді поклав майже під самісіньким побіленим і, як мені здалося, там і сям поштукатуреним муром якусь паличку, причім робив він усе це лівою рукою, бо в правій і далі стискав патронну гільзу, й нарешті, ще досить довгенько щось пообмірявши та пошукавши, поставив біля самісінької тієї палички порожню, трохи звужену вгорі залізну посудину, в якій колись було свинцеве ядро — було доти, доки хтось, зігнувши вказівного пальця, пошукав запобіжника, намагаючись не натиснути на гачок передчасно, а потім усе ж таки прогнав свинець із дому, й той перебрався до іншого місця, принісши комусь смерть.

Отак ми й стояли. У Пришелепка Лео патьоками текла слина. Він склав навхрест рукавички, проспівав латиною ще щось і змовк, бо поруч не було нікого такого, хто вмів би, як і годиться в літургії, співати з ним поперемінно. Потім Лео обернувся й почав роздратовано, нетерпляче поглядати поверх муру на Брьозенське шосе, скидаючи голову в той бік щоразу, коли трамваї, здебільшого порожні, зупинялися на стрілці, дзвінками попереджали один одного про себе, щоб не зіткнутися, й нарешті роз'їжджалися. Лео, мабуть, очікував людей, яких спостигло горе. Одначе ніхто ні йшов пішки, ні приїздив трамваєм — ніхто, кому Лео своєю рукавичкою міг би засвідчити співчуття.

Один раз над нами прогуркотіли літаки, що заходили на посадку. Ми не позадирали голів, ми витримали ревіння моторів і знехтували нагодою переконатися, чи то сідають, блимаючи вогнями на кінчиках крил, справді три «Юнкерси-52».

Невдовзі по тому, як мотори дали нам спокій — тиша настала така сама нестерпна, яким білим був мур у нас перед очима, — Пришелепко Лео стромив руку собі за пазуху, щось дістав, ту ж мить опинився біля мене, зірвав з Оскарових плечей свою воронячу вдяганку, кинувся в бік дроку, шипшини й сосон, подався далі до берега й, не спиняючись, промовистим рухом, розрахованим на того, хто його спостерігає, впустив щось на пісок.

Аж коли Лео зник зовсім — він ще якийсь час примарою маячив перед моїми очима, поки його нарешті поглинули молочні пасма туману, що стелилися над землею, — одне слово, аж коли я зостався з дощем сам на сам, я підхопив шматочок цупкого паперу, що стримів у піску: то була карта зі скатної колоди — винова сімка.

За кілька днів після того випадку на заспенському кладовищі Оскар зустрів на Ланґфурському базарі свою бабцю Ану Коляйчек. Відколи в Бісау скасували митний і прикордонний контроль, вона знову возила продавати яйця, масло, капусту й зимові яблука. Люди купували охоче й багато, адже невдовзі мали запровадити харчові картки, і треба було робити запаси. Побачивши бабцю, що сиділа навпочіпки над своїм товаром, Оскар ту ж мить відчув на голій шкірі під пальтечком, під светром, під маечкою гральну карту. А в перші хвилини, коли я повертався трамваєм із Заспе додому на Макс-Гальбе-плац і кондуктор запропонував мені прокататися задарма, мені хотілося порвати ту винову сімку на дрібнесенькі клаптики.

Карту Оскар не порвав. Він віддав їй бабці. Угледівши його з-за головок капусти, вона мало не вжахнулася.

Може, в неї промайнула думка, що Оскар ніколи не приносить доброї звістки. Однак потім вона підкликала те трирічне хлоп'я, що визирало з-за кошиків із рибою, до себе. Оскар іще трохи поцеремонився, спершу порозглядав живу, майже цілий метр завдовжки тріску, викладену на мокрі водорості, й помилувався дрібними рачками з Отомінського озера, які десятками, вже сидячи в кошику, й далі старанно вправлялися ходити по-своєму, задки. Нарешті й Оскар, так само задкуючи й показуючи бабці спину свого матроського пальтечка, підступив до її рундучка й аж тоді обернувся до неї золотистими ґудзиками з якорями, як наскочив на дерев'яні козли під її прилавком і яблука покотилися врозтіч.

Надійшов Швердтфеґер з гарячими, загорненими в старі газети цеглинами, підсунув їх бабці під спідниці, вигріб з-під неї, як завжди, коцюбкою холодні, поставив паличку на шиферній дошці, що висіла в нього на грудях, перебрався до сусіднього рундучка, і тоді бабця простягла мені яблуко.

А що міг дати їй Оскар, коли вже вона подарувала йому яблуко? Він простяг їй спершу карту, а тоді й патронну гільзу, яку також не схотів лишати в Заспе. Довго, нічого не розуміючи, дивилася Ана Коляйчек на ті дві зовсім різні речі. Та ось Оскар підніс свої вуста до її старечого хрящуватого вуха під хусткою, і я, забувши про будь-яку обережність, пригадавши рожеве, невеличке, але м'ясисте Янове вухо з довгими, гарними мочками, прошепотів:

— Він лежить у Заспе.

Прошепотів і подався геть, перекинувши дорогою кошика з капустою.