Бляшаний барабан

Польська пошта

Я спав у коші на білизну, наповненому листами, які хотіли потрапити до Лодзя, Любліна, Львова, Торуна, Кракова й Ченстохової, і тими, що надійшли з Лодзя, Любліна, Лемберга, Торна, Кракау й Ченстохау. Але мені не приснилася ні Матка Боска Ченстоховська, ні Чорна Мадонна, вві сні я не гриз ні серце маршала Пілсудського, яке зберігається в Кракау, ні різдвяного печива, що ним так уславилося місто Торн. Не приснився мені навіть мій усе ще не полагоджений барабан. Лежачи без снів на конвертах у білизняному коші на коліщатах, Оскар нічого не чув із того перешіптування, сичання, шамкотіння, з тих таємниць, які нібито можна почути, коли в одній купі опиняється так багато листів. Мені ті листи не сказали ані слівця, я ні від кого не чекав жодної звістки, ніхто не вважав мене не лише адресатом, а й відправником. Отож я замкнувся в собі, ввібрав антену й спав собі на горі пошти, такої насиченої новинами, що вона могла означати для мене цілий світ.

І розбудив мене, як не важко здогадатися, не той лист, що його якийсь там пан Лєх Мілєвчик із Варшави відіслав своїй небозі до Данцига-Шидліца, — лист досить тривожний для того, щоб розбуркати зі сну навіть тисячорічну черепаху; ні, розбудило мене чи то кулеметне татакання десь неподалік, чи то гуркіт далеких залпів із спарених гарматних башт на лінкорах у Вільній гавані.

Та це тільки легко так написати: кулемети, гарматні башти... А хіба то не могла пуститися злива, чи пороснути град, чи вдарити наприкінці літа гроза, як ота, що вдарила з приводу моєї появи на світ? Я був ще надто заспаний, щоб отак тверезо розмірковувати, у вухах у мене ще лунали всі ті звуки, тож, як і будь-хто спросоння, я дійшов слушного висновку й назвав ситуацію своїм ім'ям: «О, вони вже стріляють!»

Щойно вибравшись із білизняного коша, ще невпевнено стоячи на взутих у сандалі ногах, Оскар насамперед подбав про свого чутливого барабана. У тому самому коші, який доти беріг його сон, він заходився обіруч вигрібати яму в листах — хоч і не позв'язуваних, проте складених стосами. Але грібся він не брутально, конвертів не жмакав, не рвав, марок із них не відліплював: ні, я обережно відділяв один від одного конверти, що позлипалися, дбав про кожен лист і про кожну листівочку, на більшості з яких стояв чорнильний штемпель «Польська пошта», пильнував, щоб жоден конверт не розклеївся, бо навіть напередодні невідворотних подій, які все змінюють, таємницю листування належить зберігати.

У міру того, як наростав кулеметний вогонь, ширшала й моя вирва у білизняному коші з листами. Нарешті я вирішив, що вона досить глибока, вклав у це свіжоприготоване ложе свого смертельно хворого барабана, щільненько вкрив його — не просто трьома шарами листів, ні, а дев'ятьма, десятьма, може, навіть двадцятьма, перекладаючи конверти так, як ото муляр перев'язує цеглу, коли треба звести міцний мур.

Щойно я завершив свою споруду, здатну, на мою думку, захистити барабана від куль та осколків, як перед поштамтом, що виходив фасадом на Гевеліусплац, десь так на рівні операційної зали вибухнув перший протитанковий снаряд.

Польська пошта, ця масивна цегляна будівля, могла легко витримати скільки завгодно таких ударів, і годі було потерпати, що отим народним ополченцям пощастить відразу, завиграшки зробити пролом, достатній для того, щоб перейти до багато разів відпрацьованої лобової атаки.

Я вийшов зі свого надійного, навіть без вікон, сховища для листів, замкненого з трьох боків службовими кабінетами, а з четвертого — коридором, і рушив з другого поверху на пошуки Яна Бронського. Намагаючись знайти свого гаданого батька, я воднораз і, по суті, ще нетерплячіше виглядав, певна річ, отого кульгавого коменданта Кобиєлу. Адже напередодні я задля того й відмовився від вечері, задля того й приїхав до центру міста, на Гевеліусплац, задля того й пішов до поштамту (який загалом мене, до речі, анітрохи не цікавив), щоб віддати в ремонт свого барабана. Виходить, якщо я не встигну розшукати коменданта вчасно, тобто до початку атаки, яка, судячи з усього, неминуча, то про те, щоб по-справжньому дати лад моїй захирілій блясі, годі й думати.

Одне слово, Оскар шукав Яна, а думав про Кобиєлу. Згорнувши на грудях руки, я знов і знов перемірював кроками довгий, викладений кахлями коридор, однак і далі лишався зі своїми кроками на самоті. Щоправда, Оскар уже навчився вирізняти на слух окремі постріли з гвинтівок, що лунали, поза всяким сумнівом, у самому поштамті, від тривалого марнотратства набоїв збоку ополченців; проте ощадливим стрілцям із кабінетів довелося, мабуть, замість поштових штемпелів узяти в руки оті зовсім інші інструменти, які також могли проштемпелювати хіба ж так! У коридорі не стояло, не лежало, не висіло напохваті нічого такого, чим у разі потреби можна було б скористатися для контратаки. Тут патрулював лише Оскар, патрулював без зброї і без барабана, ставши мимовільним учасником доленосної увертюри до цього надто раннього ранку, який осипав землю, щоправда, не сріблом-злотом, а свинцем.

Жодної душі не знайшов я і в кабінетах, що виходили вікнами у двір. «Це досить легковажно, — подумав я. — Треба ж було подбати про безпеку будівлі і з боку Шнайдемюлєґасе. Поліційний відділок, відгороджений від поштового двору та пандуса для посилок звичайнісіньким дощаним парканом, був таким вигідним плацдармом для нападу, який можна знайти хіба що в ілюстрованих посібниках. Я обнишпорив усі робочі кімнати — для рекомендованої коресподенції, для грошових переказів, касу, де видавали платню, телеграфне відділення... То ось де вони всі були! Вони лежали за панцирними плитами та мішками з піском, за перекинутими канцелярськими меблями — лежали й пострілювали так невпевнено, ніби ощадили набої.

У більшості кімнат окремі шибки у вікнах уже зазнали на собі знайомства з кулеметами ополченців. Я мимохідь кидав погляд на ті повибивані шибки й порівнював їх із тими, які розліталися від мого алмазного голосу під спокійне й глибоке дихання мирного часу. І якби тепер він мене зажадали зробити свій внесок в оборону Польської пошти, якби, скажімо, отой невеличкий, жвавий доктор Міхон — уже не як поштовий, а як військовий директор поштамту — підійшов, прийняв у мене присягу й узяв на службу Польщі, я б йому в своєму голосі не відмовив: задля Польщі й польського господарства, що розквітало буйним цвітом і все ж незмінно давало плоди, я б за кілька хвилин залюбки обернув на чорні діри, відкриті всім протягам, вікна всіх будинків на другому боці Гевеліусплац, усі вікна на Ремі, скляну анфіладу на Шнайдемюлєнґасе, зокрема й поліційний відділок, а потім розширив би радіус своєї дії так, як не робив цього ніколи доти, й охопив би начищені до блиску вітрини на Грабені в Старому місті й на Рітерґасе. Це викликало б паніку і серед ополченців, і серед мешканців міста, що все це спостерігали. Це дало б ефект більший, аніж десятки важких кулеметів. Це спонукало б уже на самісінькому початку війни повірити в чудодійну зброю. Але Польської пошти це однаково не врятувало б.

Одначе послугами Оскара ніхто не скористався. Отой доктор Міхон з польським шоломом на директорській голові присяги в мене не прийняв, ба більше: коли я збігав сходами вниз до операційної зали й прошмигнув у нього між ногами, він дав мені болючого ляща й відразу по тому, гучно лаючись по-польському, знов повернувся до своїх оборонних клопотів. Отож мені не лишалося нічого іншого, як того ляща мовчки проковтнути. Люди, зокрема й доктор Міхон, на якому, зрештою, лежала відповідальність за все, ходили збуджені, перелякані, і їх можна було зрозуміти.

Годинник в операційній залі підказав мені, що вже двадцять хвилин на п'яту. А коли стрілка перейшла на двадцять першу хвилину, я переконався, що перші бойові дії годинниковому механізму шкоди не завдали. Годинник працював, і я не міг збагнути, як сприймати цю незворушність часу — як добрий знак чи як поганий.

У кожному разі я затримався в операційній залі ще трохи, пошукав Яна й Кобиєлу, намагаючись не потрапляти на очі докторові Міхону, але не знайшов ні дядька, ні коменданта: мені впало в око, що вікна тут усе ж таки постраждали, в тиньку біля головного входу з'явилися тріщини й жахливі видовбини, і я мимоволі став свідком того, як принесли двох перших поранених. Один із них, літній чоловік з усе ще охайним проділом у сивому чубі, збуджено й безугавно щось розповідав, поки йому перев'язували праве плече, яке трохи зачепила куля. Щойно його досить незначну рану обмотали чимось білим, як він уже хотів був скочити на ноги, схопити гвинтівку й знову кинутися на позицію — до мішків з піском, які, виходить, не так уже й надійно захищали від куль. На щастя, цієї миті легка слабість, спричинена великою втратою крови, змусила його знов лягти на підлогу й утамуватися, бо інакше такому літньому чоловікові після поранення приходити до тями доводилося б довго. До того ж невеличкий нервовий пан років п’ятдесятьох у сталевому шоломі на голові — з нагрудної кишеньки його цивільного піджака Галантно виглядав, однак, ріжок хустини — одне слово, цей пан із шляхетними манерами лицаря-службовця, який мав ступінь доктора й звався Міхон, пан, який напередодні ввечері влаштував суворий допит Янові Бронському, цей пан іменем Польщі наказав пораненому літньому чоловікові не рухатися.

Другий поранений лежав, важко дихаючи, на сіннику й до мішків із піском уже, схоже, не поривався. Через рівні проміжки часу він, гучно й не соромлячись, скрикував, бо його поранило в живіт.

Оскар саме хотів був ще раз пройтися вздовж вервечки чоловіків за мішками з піском, щоб нарешті знайти двох, йому потрібних, коли це майже одночасно гахнули два снаряди — над головним порталом і поряд із ним; в операційній залі все задзвеніло й задеренчало. Шафи, що їх попересовували до дверей, порозчахувались, і з них повипадали цілі стоси позшиваних тек; вони просто-таки спурхнули в повітря, перемішались, а тоді попадали на кахляні плити й поїхали по них, зачіпаючи й накриваючи собою папери, яких у разі належного бухгалтерського обліку вони ніколи навіть не торкнулися б. Чи варто казати про те, що тепер розлетілися на скалки й решта шибок у вікнах, а зі стін та стелі посипалися більші й менші шматки тиньку. Крізь клуби гіпсу й вапна до зали втягли ще одного пораненого, але потім за наказом сталевого шолома, доктора Міхона, понесли сходами вгору на другий поверх.

Оскар рушив за чоловіками, що несли пораненого поштового службовця; на кожному східці той стогнав. Ніхто не гукнув Оскара вернутися назад, ніхто його ні про що не спитав, і тим більше нікому не спало на думку, як незадовго перед цим Міхонові, важкою чоловічою рукою дати йому ляща. Щоправда, Оскар і сам уже намагався не шмигати між ногами ні в кого з дорослих захисників пошти.

Коли я вслід за чоловіками, що повільно долали сходи, зійшов на другий поверх, мої передчуття, на жаль, справдилися: пораненого віднесли до тієї самої кімнати зі складом кореспонденції, яка не мала вікон, а тому була надійна, і яку я, власне, вже вибрав собі. Ба більше, позаяк сінників на підлозі виявилось замало, тим чоловікам здалося, що в кошах на білизну — непогана підстилка для поранених, хоч і дрібна, однак м'якенька. Я вже пошкодував, що сховав свого барабана в одному з тих кошів, напханих листами, які так і не дійшли до своїх адресатів. А що як кров цих подірявлених, розпанаханих листонош та інших поштових службовців просочиться крізь десять чи двадцять шарів паперу й надасть моїй бляшанці того кольору, який досі вона знала лише як лакову фарбу? Що спільного в мого барабана й крові поляків? Нехай краще фарбують цією юшкою свої папери та промокашки! Нехай краще повиливають зі своїх чорнильниць синизну й заллють туди багрянець! Нехай краще пофарбують багрянцем польську половину своїх носових хустин та білих накрохмалених сорочок! Ідеться ж бо, зрештою, про Польщу, а не про мій барабан! А якщо їм так залежить на тому, щоб Польща зґінєла, коли вже вона це зробила в біло-червоному кольорі, то невже ж і мій барабан, викликавши неабияку підозру своїм свіжим пофарбуванням, теж має згинути?

Помалу в мені утверджувалася думка: йдеться ж бо зовсім не про Польщу, йдеться про мою пом'яту бляшанку. Ян заманив мене на пошту, щоб перед тими службовцями, яких сама Польща вже ні на що не надихала, поставити ще один закличний штандарт. Уночі, коли я спав у коші з листами, але кататися не катавсь, і снитися мені теж нічого не снилось, поштові службовці, що стояли на чатах, нашіптували один одному, мов пароль: «У нас попросив притулку вмирущий дитячий барабан. Ми — поляки, ми маємо його захистити, адже Англія і Франція уклали з нами гарантійну угоду».

Поки такі безплідні абстрактні роздуми перед прочиненими дверима сховища з кореспонденцією не давали мені нічого робити, у поштовому дворі вперше подав голос кулемет. Як я й передбачав, місцеве ополчення зважилося почати атаку саме з боку поліційного відділку на Шнайдемюлєнґасе. Невдовзі по цьому нас усіх підняло над підлогою: ополченцям пощастило підірвати двері до сховища посилок над вантажно-розвантажувальною рампою для поштових машин. Відразу після того вони ввірвалися до сховища посилок, потім — до зали, де приймали посилки, а двері в коридор, що вів до операційної зали, вже стояли навстіж.

Чоловіки, що винесли нагору пораненого й поклали його в той самий кіш, куди я сховав барабана, кинулися навтіки, за ними подалися й решта. Якщо судити з гармидеру, сутичка тривала вже в коридорі на першому поверсі, потім — у залі, де приймали посилки. Зрештою, ополченцям довелося відступити.

Оскар спочатку нерішуче, потім чимдалі впевненіше ступив до сховища з листами. Обличчя в пораненого чоловіка було якесь сіро-жовте, зуби — ошкірені, а очі під опущеними повіками крутилися. З рота в нього стікала тягуча кров, і він раз у раз її спльовував. Але голова його звисала з коша, отож можна було не потерпати, що він запаскудить кореспонденцію. Оскарові, щоб дотягтися рукою до коша, довелося стати навшпиньки. Чоловікова сідниця лежала саме в тому місці, де був закопаний барабан. Оскарові пощастило — спершу обережно, не забуваючи про листи й пораненого, що стогнав, потім смикаючи щораз різкіше, зрештою рвучи й шматуючи, — вигребти з-під нещасного десятки конвертів.

Сьогодні мені здається, що тоді я вже намацав був край барабана, але тієї самої миті на сходах, а тоді й уздовж коридору почулося тупотіння. Чоловіки повернулися, викуривши ополченців із посилкового сховища. Поки що вони були переможці; я чув, як вони сміялися.

Чоловіки затрималися коло пораненого, а я чекав, сховавшись за одним із кошів з листами поблизу дверей. Спершу вони гучно розмовляли й розмахували руками, потім, стиха лаючись, зробили йому перев'язку.

Десь там, де була операційна зала, вибухнули два протитанкові снаряди, потім — ще два, й запала тиша. Вдалині, у Вільній гавані, навпроти Вестерплате залпи лінкорів гуркали розмірено й добродушно, наче бурмотіли; помалу вухо до них звикало.

Покинувши на призволяще барабана й намагаючись не потрапляти на очі чоловікам, що клопоталися біля порненого, я вислизнув за двері й знову вирушив на пошуки Яна, свого гаданого батька й дядька, а також коменданта Кобиєли.

На третьому поверсі було службове помешкання старшого секретаря пошти на прізвисько Начальник, який нібито встиг вивезти сім'ю чи то до Бромберґа, чи то до Варшави. Спершу я обстежив усілякі комірчини, що виходили у двір, і аж у дитячій кімнаті службового помешкання знайшов Яна й Кобиєлу.

Привітна світла кімнатка, обклеєна веселенькою шпалерою, в кількох місцях, на жаль, пошкодженою сліпими кулями. У мирний час можна було б із приємністю постояти край будь-якого з двох вікон, милуючись виглядом Гевеліусплац. Ще цілий-цілісінький коник-гойдалка, різноматні м'ячики, рицарська фортеця, повна перекинутих олов'яних солдатиків — піших і верхи на конях, коробка без накривки, наповнена залізничними рейками й манюсінькими товарними вагончиками, купа більш і менш покалічених ляльок, лялькові хатки, в яких панував безлад, — одне слово, море іграшок, яке свідчило про те, що старший секретар пошти Начальник мав, судячи з усього, двох досить розбещених дітей — хлопчика й дівчинку. Як добре, що тих малюків евакуювали до Варшави, що мені не доведеться зустрітись із тими братиком і сестричкою, схожими, певно, на дітей Бронських. З неабиякою зловтіхою я уявив собі, як гірко було, мабуть, отому секретарському шибенику розлучатися з оцим дитячим раєм, населеним олов'яними солдатиками. Либонь, він сховав собі до кишені штанців кількох уланів, щоб згодом, коли розпочнуться бої за фортецю Модлін, підкріпити ними польську кавалерію.

Оскар, звісно, надто багато розводиться тут про олов'яних солдатиків, проте не може він приховати й ще одного: на горішній полиці відкритого стелажу з іграшками, книжками з картинками й різноманітними іграми вишикувалися рядочком невеличкі музичні інструменти. Медово-жовта труба німо стояла поряд із набором дзвіночків, що супроводжували перебіг бойових дій, тобто після кожного вибуху снаряда влаштовували передзвін. А праворуч збоку, трохи навскоси, розтяглася на всю свою довжину строкато розмальована гармонька. У батька-матері вистачило марнолюбства, щоб подарувати своєму нащадкові й справжню малесеньку скрипочку з чотирма справжніми струнами. А біля скрипочки стояв, виставивши напоказ білий, без жодної подряпинки круг, стояв, підпертий з обох боків дитячими кубиками, щоб не покотився, — ви просто не повірите! — біло-червоний, лакований, бляшаний барабан!

Я навіть не пробував дістати барабана з полиці самотужки. Оскар загалом усвідомлював, які обмежені в нього можливості, і в тих випадках, коли карликовий зріст ставив його в безвихідь, дозволяв собі просити допомоги в дорослих.

Ян Бронський і Кобиєла лежали за мішками з піском, які затуляли нижню третину великих, до самої підлоги, вікон. Янові дісталося ліве вікно, Кобиєлі — праве. Я відразу зметикував: зараз комендант навряд чи знайде час діставати й лагодини мого барабана, що запевне чимдалі сплющується під тягарем отого пораненого чоловіка, який харкає кров'ю. Адже Кобиєла був цілком заклопотаний своїм: через рівні проміжки часу він пострілював із гвинтівки крізь шпарину між мішками з піском — пострілював поверх Гевеліусплац у бік Шнайдемюлєнґасе, де на розі, перед самісіньким Радаунським мостом стояла протитанкова гармата.

Ян лежав, згорнутись калачиком, затуливши голову руками, й тремтів усім тілом. Я впізнав його по елегантному, хоч тепер і обсипаному вапном та піском темно-сірому костюмі. Шнурок на його правому, також сірому черевику розв'язався. Я нахиливсь і зав'язав його бантиком. Коли я затягував вузлика, Ян здригнувся, підвів над лівим рукавом свої аж надто сині очі й безтямно втупився в мене синім і водявим поглядом. Він німо плакав, хоча, як переконався Оскар, нашвидку оглянути його, поранений не був. Яна Бронського поймав страх. Не звертаючи уваги на його скімлення, я показав на бляшаного барабана, що належав евакуйованому начальницькому синочку, й досить виразним рухом зажадав від Яна, щоб той, тримаючись мертвого кутка кімнати, якнайобережніше підповз до стелажа й дістав з горішньої полиці ту бляшанку. Але дядько нічого не втямив. Мій гаданий батько мене не зрозумів. Коханець моєї бідолашної матусі був такий сповнений страху й поглинутий тим страхом, що мої рухи, звернені до нього по допомогу, тільки поглибили його страх. Оскар уже хотів був закричати на нього, але побоявся привернути увагу Кобиєли, який доти, здавалося, чув лише свою гвинтівку.

Отож я ліг ліворуч від Яна за мішки з піском і притиснувся до нещасного свого дядька й гаданого батька, щоб передати йому частину звичайної своєї незворушности. Невдовзі він, як мені здалося, й справді трохи заспокоївся.

Завдяки моєму підкреслено рівному диханню його пульс пощастило зробити теж приблизно таким самим рівним. Та коли згодом я, щоправда, трохи поквапившись, удруге показав Янові на бляшаний барабан Начальника-молодшого, повертаючи його голову спершу поволі й лагідно, а потім дедалі рішучіше в бік заставленого іграшками дерев'яного стелажа, Ян мене знов не зрозумів. Страх заповнював його всього, від ніг до голови, стікав назад, згори донизу, але внизу — можливо, через підметки та устілки — наштовхувався на такий упертий спротив, що йому, цьому страхові, ставало тісно, і тоді він, подаючись назад через шлунок, селезінку й печінку, захоплював у бідній Яновій голові стільки місця, що сині очі просто-таки вилазили з орбіт, виставляючи напоказ гіллясті червоні прожилки в білках, бачити які на очних яблуках у свого гаданого батька Оскарові доти ще ніколи не випадало.

Мені коштувало неабияких зусиль і часу, щоб повернути дядькові очі на місце й закликати його серце битися пристойніше. Проте всі мої старання на службі в естетики зійшли нанівець, коли місцеві ополченці вперше застосували польову гаубицю середнього калібру; за допомогою оптичного прицілу вони прямою наводкою поклали на землю чавунну огорожу перед поштамтом, а тоді, з подиву гідною точністю — який високий рівень вишколу! — почали вціляти в цегляні стовпи, підтинати їм коліна й змушувати їх одного по одному зрештою остаточно падати навколішки й тягти за собою залізні ґрати. Нещасний дядько Ян усім серцем, усією душею переймався падінням кожного з тих п'ятнадцятьох чи двадцятьох цегляних стовпів, переймався так глибоко, немовби то розліталися на порох не лише постаменти, а разом із постаментами й постаті богів, які на них стояли — постаті уявні, але такі близькі й такі потрібні в житті дядьковому серцю.

Тільки так можна пояснити, чому після кожного попадання Ян скрикував до того пронизливо, що якби той скрик він формував трохи свідоміше й цілеспрямованіше, то він, як і мій крик, фатальний для шибок, набув би властивости алмазного склоріза. Але Ян скрикував хоч і пристрасно, проте без будь-якого плану й кінець кінцем домігся лише того, що Кобияла перемістив ближче до нас своє кістляве, покалічене комендантське тіло, підвів змарніле пташине обличчя з очима без вій і обвів товаришів у біді сірими, водявими зіницями. Він потермосив Яна, і той знов заскиглив. Тоді Кобиєла розстебнув на Янові сорочку, поквапно обмацав плече, шукаючи рану, — я ледве стримався, щоб не засміятись, — але жодних слідів поранення не виявив, перекинув Яна на спину, схопив за нижню щелепу, смиконув її так, що в ній щось аж хруснуло, змусив сині сімейні очі Бронських витримати спалахи водяво-сірих кобиєльських вогнів, матюкнув Яна по-польському, бризнути слиною в його обличчя, і нарешті перекинув йому гвинтівку, яка доти лежала перед спеціально влаштованою бійницею, — лежала марно, бо ніхто навіть не зняв її із запобіжника. Приклад лунко вдарив Янові в ліве коліно. Різкий і — після стількох душевних мук — перший фізичний біль, схоже, пішов Янові на користь, бо він схопив гвинтівку, спочатку нібито аж злякався, коли відчув у долонях — і ту ж мить у крові — її залізний холод, але, підбадьорений прокльонами й водночас умовляннями Кобиєли, підповз до своєї бійниці.

Мій гаданий батько мав таке виразне й, завдяки своїй гнучкій, бурхливій фантазії, таке реалістичне уявлення про війну, що триматися хоробро, як це роблять люди з уявою убогішою, йому було дуже важко, ба навіть неможливо. Тож, навіть не окинувши поглядом крізь відведену йому бійницю поле обстрілу й не намагаючись знайти яку-небудь годящу ціль, Ян відвів гвинтівку навкоси якомога далі від себе й почав швидко й наослід смалити кудись понад дахами будинків на Гевеліусплац, поки висмалив весь магазин, а тоді знов, уже з порожніми руками, забився за мішки з піском. Своїм поглядом, яким Ян позирав з тієї схованки на коменданта, благаючи пощади, він нагадував школяра, що не виконав домашнього завдання й тепер, визнаючи провину, знічено надуває губки. Кобиєла кілька разів клацнув зубами, потім гучно, ніби аж нестримно, зареготав, а тоді різко й загрозливо урвав сміх, разів три-чотири копнув Яна (власне, свого начальника, адже той був секретар пошти) — в гомілку, заніс свого безформного, зашнурованого ортопедичного черевика знов, щоб штурханути Яна ще й під бік, але цієї миті кулемет перелічив ще вцілілі горішні шибки й кілька разів колупнув стелю в дитячій кімнаті, і комендант опустив ногу, кинувся до своєї бійниці і заходився невдоволено й гарячково, немовби хотів надолужити змарнований на Яна час, раз по раз стріляти, збільшуючи в такий спосіб витрати набоїв у Другій світовій війні.

Невже комендант мене не помітив? Цей чоловік, зазвичай досить суворий і неприступний — так тримаються лише інваліди війни, бажаючи від усіх певною і немалою мірою дистанціюватись, — лишив мене в цьому відкритому всім протягам закутку, де повітря насичене запахом свинцю. Може, Кабиєла просто подумав собі: це кімната дитяча, тож нехай Оскар сидить тут і, коли вщухає бій, навіть грається?

Вже й не знаю, скільки ми так пролежали: я — між Яном і стіною ліворуч, обидва ми — за мішками з піском, Кобиєла — зі своєю гвинтівкою, з якої стріляв за двох. Годині о десятій стрілянина вщухла. Стало так тихо, що чути було, як гудуть мухи, лунають голоси й команди на Гевеліусплац, а час від часу я навіть вирізняв глухий, розкотистий гуркіт лінкорів у гавані. Ясний вересневий день, іноді набіжить хмарка, сонце взяло пензлика й укриває природу старим золотом, усе таке тонесеньке-тонесеньке, чутливе й водночас приглухувате. Ще кілька днів, і мені виповниться п'ятнядцять. І, як і щороку у вересні, я бажав собі на день народження бляшаного барабана — бляшаного барабана, й не менше; думки мої відмовлялися від усіх скарбів світу, вони неухильно поверталися тільки до барабана з біло-червоної лакованої бляхи.

Ян не ворушився. Кобиєла сопів так рівно, що Оскарові вже здалося, ніби той, скориставшися з цієї коротенької перерви в стрілянині, задрімав, адже всім, навіть героям, час від часу потрібно трохи поспати й відновити сили. Тільки я спати й не думав, я невблаганно прагнув, як тільки можна прагнути в моєму віці, бляшаного барабана. Не через те, що саме тепер, серед дедалі глибшої тиші й уже майже завмерлого гудіння стомленої за літо мухи мені знову сплив на думку барабан юного Начальника. Ні, того барабана Оскар не спускав з ока навіть під час бою, коли довкола гуркали снаряди й лунали постріли. Але тепер мені траплялася нагода, проґавити яку я й у гадці не припускав.

Оскар неквапно підвівся й тихенько, намагаючись не наступати на бите скло, однак упевнено рушив до дерев'яного стелажа з іграшками. Подумки він уже поставив на дитячий стільчик коробку з кубиками й звів таку собі підставку, досить високу й воднораз досить надійну, щоб зробити Оскара власником новісінького барабана. Але цієї миті Кобиєлин голос, а вслід за ним і суха комендантова рука спинили мене. Я розпачливо показав на барабан, що лежав осьдечки, зовсім поруч. Кобиєла смикнув мене назад. Я обіруч потягся до бляшанки. Інвалід на мить замислився, вже хотів був сягнути рукою нагору й ощасливити мене, та раптом тишу в дитячій кімнаті розітнула кулеметна черга, а перед порталом забухкали протитанкові снаряди. Кобиєла відкинув мене в куток до Яна Бронського, сам знов метнувся до гвинтівки й уже встиг двічі її перезарядити, а я все ще не відривав погляду від бляшаного барабана.

І ось Оскар лежав, а Ян Бронський, мій любий синьоокий дядько навіть носа свого не підвів, коли ота пташина пика, отой клишоногий з водявими очима без вій уже перед самісінькою моєю заповітною метою відкинув мене вбік, у цей куток за мішками з піском. О ні, Оскар сльози не пустив! У мені закипала лють. У мені швидко плодилися жирні, синювато-білі безокі черв'ячки, шукаючи поживну падлину. Що мені до тієї Польщі? Та й що воно таке, Польща? Вони ж бо мають свою кавалерію! То нехай і скачуть собі! Виціловують паніям ручки й щоразу надто пізно помічають, що цмокали не стомлені жіночі пальчики, а ненаквацьоване жерло польової гаубиці. А опісля глядь — а ота незаймана з роду Крупів уже розроджується. Ось вона прицмокнула губками, відтворюючи хоч і сяк-так, а все ж досить правдоподібно звуки бою, які можна почути в щотижневих оглядах новин, а ось вона вже закидає своїми хлопавками головний вхід до пошти, готуючись зробити пролом, і вона таки зробила його, і намірилася пройти через розбиту операційну залу й пообгризати всі сходи, щоб уже ніхто не міг ні підійматися ними нагору, ні спуститися вниз. А її почету — тому, що за кулеметами, й тому, що приїхав в елегантних розвідувальних бронемашинах з намальованими на них гарненькими іменами на кшталт «Остмарк» чи «Судети», — їм усе було мало, і вони з гуркотом роз'їжджали в своїй розвідувальній броні перед поштою, туди-сюди, немовби дві допитливі юні дівчини, що навідалися оглянути замок, а замок іще на замку. Через це розбещені красуні, які звикли, що перед ними завжди всі двері навстіж, чимдалі втрачали терпець і раз у раз кидали погляди — сірі, мов свинець, пронизливі погляди того самого калібру — в усі приступні очам покої замку, щоб його каштелянів обсипало то холодом, то жаром і щоб вони не знаходили собі місця.

Одна з тих розвідувальних бронемашин — якщо не помиляюся, «Остмарк» — саме виїхала з Рітерґасе й знову рушила до поштамту, і цієї хвилини Ян, мій дядько, який уже досить довгенько лежав, мов неживий, вистромив у бійницю праву ногу й задер її, сподіваючись, що розвідувальна машина розвідає її й обстріляє або, може, над ним зглянеться якийсь заблуканий снаряд, чирконе йому литку чи п'яту й завдасть такої рани, яка дає змогу солдатові, надміру припадаючи на ногу, відступити.

Але довго тримати задерту ногу Янові Бронському було, мабуть, важкувато. Час від часу він мусив її опускати. Аж коли він перекинувся на спину й знов задер ногу, підтримуючи її обіруч під коліном, йому стало легше: тепер він міг довше і з більшою надією на успіх підставляти литку й п'яту під прицільний вогонь чи під заблуклі снаряди.

Я добре розумів Яна тоді, розумію його ще й тепер, але не міг я не зрозуміти й того, чому такий лютий був Кобиєла, коли побачив свого начальника, секретаря пошти Яна Бронського, в такій жалюгідній і розпачливій позі. Комендант одним стрибком підхопився на ноги, другим опинився біля нас, тобто над нами, дав волю рукам, схопив Янового костюмчика, разом з костюмчиком і самого Яна, підняв той оберемок, жбурнув його назад на підлогу, схопив знов, костюмчик затріщав, комендант ударив зліва, перехопив справа, замахнувся правою, відкинув ліворуч, ще встиг перехопити на льоту, хотів був звести лівий і правий кулаки в один великий і завдати ним могутнього удару Янові Бронському, моєму дядькові, гаданому Оскаровому батькові, але цієї миті щось задзвеніло, як ото дзвенять, мабуть, янголи на славу Господу, цієї миті щось просвистіло, як ото в радіо свистить ефір, цієї миті удар прийшовся — тільки не в Яна Бронського, удар прийшовся в Кобиєлу, цієї миті снаряд надумав утнути добрячий жарт, цієї миті цегла розреготалася на друзки, а друзки — на порох, тиньк обернувся на порохню, дерево знайшло свою сокиру, цієї миті вся ця кумедна дитяча кімната підскочила на одній нозі, ляльки в стилі Кете Крузе полускали, коник-гойдалка рвонувся з місця й був би аж-аж-аж який раденький скинути вершника, якби ж то на ньому хто-небудь сидів, цієї миті в іграшковому конструкторі склалося щось не так, а польські улани одночасно захопили всі чотири кутки в кімнаті — і цієї миті стелаж із іграшками нарешті перекинувся, й усі дзвіночки закликали своїм передзвоном до Великодня, а гармонька вереснула, а труба, певно, щось комусь протрубила, і все одночасно подало голос, немовби то лаштувався заграти оркестр: те кричало, те лускало, те іржало, те калатало, те тріскалося, те скреготало, те розліталося, те вищало, те верещало не своїм голосом і заривалося під самісінький підмурівок. Щодо мене, то я, як і личить трирічному малюкові, тієї миті, коли вибухнув снаряд, сидів у куточку янгола-охоронця дитячої кімнати, тобто під самісіньким вікном, і мені дісталась ота бляшанка, барабан. На новому Оскаровому барабані лише в кількох місцях полускався лак, зате в ньому не було жодної дірочки!

Коли я підвів погляд від свого новісінького, сказати б, щойно спеченого барабана, що сам підкотився простісінько до моїх ніг, то побачив, що мушу допомогти Янові Бронському. Він ніяк не міг скинути з себе важке комендантове тіло. Спершу я подумав, що Яна теж поранило, бо дуже вже природно він скиглив. Та, зрештою, коли ми вдвох відкотили вбік Кобиєлу, який стогнав так само природно, виявилося, що Яна зачепило тільки трішечки: бите скло подряпало йому праву щоку й другий бік долоні, оце й усе. Я швиденько порівняв Янову кров із Кобиєлиною і дійшов висновку, що в мого гаданого батька вона світліша, ніж у коменданта, чиї холоші на стегнах набули соковитого темного відтінку.

Щоправда, з'ясувати, хто розпанахав і вивернув навиворіт елегантного сірого Янового піджака, вже не можна було. Кобиєла чи снаряд? Хто пообривав плечі на піджаку, відчикрижив підкладку, пообтинав гудзики, порозпорював шви й повивертав кишені?

Прошу поставитись поблажливо до нещасного мого Яна Бронського, який спершу згріб докупи все, що витрусив з його кишень той жорстокий ураган, а вже потім з моєю допомогою витяг із дитячої кімнати Кобиєлу. Ян знайшов і свого гребінця, й знімки рідних та близьких — був там і портрет моєї бідолашної матусі, — а гаманець навіть не розстебнувся. Зате зібрати колоду карт, що розлетілися по всій кімнаті, Янові виявилося не так то й легко, навіть небезпечно, адже частину захисних мішків з піском змело вибухом, а Ян неодмінно хотів мати всі тридцять дві карти й, не знайшовши тридцять другої, відчув себе глибоко нещасливим, і коли Оскар натрапив на неї між двома розламаними ляльковими хатинками й подав її дядькові, той широко всміхнувся, хоч то й була винова сімка.

Коли ми нарешті виволокли Кобиєлу з дитячої кімнати в коридор, інвалід зібрався на силі й стривожено прошепотів кілька зрозумілих для Яна слів:

— А як там — усе на місці?

Ян запустив руку йому в штани між старечими ногами, відчув щось у долоні й кивнув Кобиєлі головою.

Які ж бо щасливі були ми всі троє: Кобиєла не втратив своїх чоловічих гордощів, Ян Бронський знайшов усі тридцять дві карти зі скатної колоди — зокрема й винову сімку, а Оскар мав тепер новенького бляшаного барабана, що за кожним кроком бив йому по коліну, поки Ян з іще одим чоловіком, якого Ян називав Віктором, переносили коменданта, знесиленого внаслідок утрати крови, до сховища листів поверхом нижче.