Бляшаний барабан

Розклад уроків

Час від часу Клеп збавляє час тим, що годинами складає розклад уроків. А те, що за цією роботою він без угаву поглинає кров'янку з підігрітою сочевицею, лише потверджує мою тезу, яка так і каже: всі мрійники — ненажери. Заповнюючи графи, Клеп виявляє неабияку старанність, і це потверджує ще одну мою тезу: тільки справжні ледацюги здатні на винаходи, які полегшують працю.

Клеп і цього року добрих два тижні докладав зусиль, щоб погодинно спланувати свій день. Прийшовши вчора до мене, він спершу довгенько сидів, напустивши на себе таємничого вигляду, потім видобув з нагрудної кишеньки згорненого вдев'ятеро аркуша паперу й самовдоволено, весь аж сяючи, подав того аркуша мені: у нього знов новий винахід, що полегшує роботу.

Я перебіг поглядом ту цидулку, проте нового вичитав не багато: о десятій — сніданок, до обіду — роздуми, після обіду — годинку поспати, потім — кава (по змозі — в ліжко), далі, сидячи в ліжку, годину пограти на флейті, тоді встати й годину походити по кімнаті під звуки волинки, ще півгодини волинки у дворі, на свіжому повітрі, через день, навпереміну — або дві години пива з кров'янкою, або дві години кіно, але в будь-якому разі перед кіно чи за пивом непомітно аґітнути за нелегальну КПН — півгодинки, щоб не переборщити! Три вечори на тиждень ішли на виробництво танцювальної музики в «Однорозі», в суботу пообіднє пиво й агітацію за КПН Клеп переносив на вечір, позаяк пообідній час він резервував для лазні з масажем на

Грюнштрасе, а потому — до «У9», три чверті годинки гігієнічних вправ з однією дівчинкою, потім з тією самою дівчинкою та її подругою — кава з тістечками у Шваба, незадовго до кінця робочого дня — поголитись, а як треба — то й підстригтися, хутенько сфотографуватись у кабінці-автоматі, далі — пиво, кров'янка, агітація за КПН і — заслужений відпочинок.

Я похвалив ретельно накреслений графік, попросив Клепа зробити мені копію й поцікавився, що він робить, коли геть виснажується.

— Лягаю спати або думаю про КПН, — відповів Клеп, на мить замислившись.

Чи я розповідав йому, як Оскар уперше познайомився зі своїм денним розпорядком?

Це почалося цілком невинно у дитячому садку в тітки Кауер. Гедвіґ Бронська щоранку заходила по мене й відводили нас із Стефаном до тітки Кауер на Позадовсківеґ, де вкупі з шістьмадесятьма карапузами — кілька з них завжди хворіли й не приходили — ми мали гратися до нестями. На щастя, мій барабан там вважали іграшкою, і мене не примушували складати кубики, а вилазити на коника-гойдалку мені доводилося лише тоді, коли їм був потрібен барабанщик верхи й у паперовому шоломі. Клавіром для мого барабана слугувала чорна шовкова сукня тітки Кауер із сотнею ґудзиків. Я можу з чистою душею сказати, що на своїй бляшанці мені щастило десятки разів на день одягати й роздягати оту щупляву, всю в зморшках стару дівку, коли барабанним боєм я розстібав і застібав її сукню, навіть не думаючи про її тіло.

Пообідні прогулянки каштановими алеями до Єшкентальського лісу, вгору на Ербсберґ, повз пам'ятника Ґутенберґові були такі приємно-нудні й безтурботно-безглузді, що я ще й нині мрію вирушити на одну з таких хрестоматійних прогулянок, тримаючи тітку Кауер за її тонесеньку, мов цигарковий папір, руку.

Байдуже, скілька нас, пуцьвірінків, приходило — вісім чи дванадцять, — а ми однаково мали накидати на себе упряж. То був блакитний плетений мотузок, що правив за дишель. Ліворуч і праворуч від цього вовняного дишля відходило по шість вовняних вуздечок — загалом, отже, на дванадцятьох карапузів. Через кожних десять сантиметрів на дишлі висів дзвіночок. Так ми, подзвонюючи й лепечучи, дріботіли перед тіткою Кауер, що тримала повідець, вулицями осіннього передмістя, а я знай барабанив. Час від часу тітка Кауер заводила: «Тобою живу, Ісусе, тобою помру, Ісусе!» — або: «Тебе вітаю, зіронько морська», а коли ясне жовтневе повітря ми сповнювали своїм: «Поможи мені, Діво Маріє» чи «Матір Божа рідне-е-е-сенька», перехожі розчулювалися до сліз. Коли ми перетинали центральну вулицю, весь транспорт зупинявся. Трамваї, автомашини, запряжені кіньми вози — все збивалося докупи, поки ми вели свою «зіроньку морську» через бруківку. І тітка Кауер щоразу дякувала потім своєю шелесткою ручкою регулювальникові, що допомагав нам перейти через вулицю.

— Господь наш Ісус вам оддячить, — обіцяла вона, шурхочучи своєю шовковою сукнею.

Я, власне, навіть дуже шкодував, коли навесні Оскар — уже після свого шостого дня народження — мусив через Стефана й разом із ним піти від фройляйн Кауер, яку можна було скільки завгодно розстібати й застібати. Як завжди, коли замішана політика, дійшло до актів насильства. Ми саме вибралися на Ербсберґ, тітка Кауер скинула з нас вовняну упряж, довкола полискувала памолодь, у кронах уже панував веселий гомін. Тітка Кауер сиділа на придорожньому камені, де під мохом виднілися стрілки різних маршрутів — для одной для двогодинних прогулянок. Наче ото молоденька дівчина, яка не здогадується, що з нею коїться навесні, тітка Кауер весело наспівувала, рвучко струшуючи головою, як це звичайно роблять лише цесарки, й плела нам нову упряж — вона мала бути пекельно червона, але мені впрягтися в неї вже не судилося. Бо цієї миті в кущах раптом розлігся крик, фройляйн Кауер спурхнула з каменя й, не випускаючи з рук того, що вже сплела, тягнучи за собою червону вовняну нитку, кинулася на своїх високих підборах на той крик у кущі. Я рушив услід за нею й за ниткою, і перед моїми очима зачервоніло ще дужче: з носа в Стефана річкою текла кров, а один хлопчик — його звали Лотар, він був кучерявий, а на скронях у нього прозирали голубі прожилки — сидів на грудях у хирлявенького й тонкосльозого Стефана й намагався, схоже, ввігнати йому носа в обличчя.

— Польський виродок! — сичав він після кожного удару. — Польський виродок!

За п'ять хвилин тітка Кауер знов накинула на нас блакитну упряж, — тільки я тюпав незапряжений, намотуючи на клубок червону нитку, — і всім нам довелося слухати її молитву, яку зазвичай проказують між жертвою і перевтіленням:

— О зганьблений, сповнений болю і каяття...

Потім — униз із Ербсберґа, і зупинка біля пам'ятника Гутенбергу. Показуючи довгим пальцем на Стефана, що жалібно скиглив і притискав до носа хустину, тітка Кауер поблажливо пояснила:

— Стефан не винен, що він — маленький поляк.

Тітка Кауер порадила більш не приводити Стефана до її садка. Оскар, хоч і не поляк і не те що дуже любив Стефана, заявив про свою солідарність із ним. А потім настав Великдень, і спробували зробити дуже просто. Доктор Голац в окулярах у широкій роговій оправі виснував, що шкоди від цього не буде, й свій висновок оголосив так:

— Малому Оскарові це не зашкодить.

Ян Бронський, який після Великодня однаково хотів віддати свого Стефана до польської народної школи, стояв на своєму й уже вкотре заявляв моїй матусі й Мацератові: він, мовляв, — польський службовець, і за чесну роботу на Польській пошті польська держава йому чесно платить. Зрештою, він, мовляв, поляк, і Гедвіґ теж стане полькою, як тільки задовольнять її клопотання. До того ж такий кмітливий і обдарований вище середнього хлопчик, як Стефан, німецьку мову вивчить і вдома, а щодо малого Оскара — вимовляючи ім'я «Оскар», Ян щоразу легенько зітхав, — то Оскарові, як і Стефану, мовляв, так самісінько шість років, але він ще не вміє до пуття й розмовляти, він, як на свій вік, узагалі досить відстав у розвитку, а щодо того, що він не росте, то треба, мовляв, усе ж таки спробувати, бо обов'язкова шкільна освіта — це обов'язкова шкільна освіта, за умови, звісно, що шкільне начальство не заперечуватиме.

Шкільне начальство висловило сумнів і зажадало медичного висновку. Голац назвав мене здоровим хлопчиком, у якого зріст трирічної дитини, але який розумовим розвитком — хоч він, мовляв, іще добре й не розмоляє — ні в чому не поступається п'ятишестирічним дітям. Окрім того, Голац згадав іще про мою щитовидну залозу.

Поки мене оглядали та обстежували, на всіх тестуваннях, що стали мені вже звичними, я поводився спокійно — від «байдуже» до «доброзичливо», тим більше що відібрати в мене барабана ніхто не намагався. Ніхто з тих, хто мене обстежував і тестував, ще не забув, як пішла прахом Голацова колекція змій, жаб та ембріонів, тож усі цього побоювались.

Лише вдома, і то вже першого ж таки шкільного дня, мені довелося показати, на що здатний алмаз у моєму голосі, позаяк Мацерат, усупереч здоровому глузду, зажадав, щоб я вирушив до школи Песталоцці через Фрьобелівський луг без барабана й щоб я взагалі не брав його, мого бляшаного барабана, з собою до школи.

А коли Мацерат зрештою дав волю рукам і спробував узяти те, що йому не належало, чим він навіть не вмів користуватися, до чого в нього не стояли руки, я розкричав навпіл вазу, про яку казали, нібито вона справжня. Після того, як справжня ваза у вигляді двох справжніх половинок опинилася на підлозі, Мацерат, який дуже любив ту вазу, хотів був ударити мене рукою. Але цієї миті підхопилася матуся, втрутивсь і Ян, який зі Стефаном і шкільним подарунковим набором на хвилинку, ніби мимохідь, зазирнув до нас.

— Прошу тебе, Альфреде, — сказав він своїм спокійним, єлейним голосом, і Мацерат, вражений Яновим синім і матусиним сірим поглядами, опустив руку й сховав її до кишені штанів.

Школа Песталоцці містилася в новій, по-сучасному оздобленій фресками й графіті, чотириповерховій, видовженій коробці з червоної цегли і з пласким дахом; сенат багатого на дітей передмістя побудував її на галасливі вимоги тоді ще активних соціал-демократів. Мені та коробка сподобалася, нівроку, якщо, звісно, не брати до уваги тамтешнього запаху та хлопців-гімнастів у стилі модерн на графіті та фресках.

Перед порталом на гравію, між захисними залізними стояками, схожими на єпископські патериці, росли неприродно крихітні, а проте зелені деревця. З усіх боків до школи стікалися матері, тримаючи в руках пістряві шпичасті фунтики й тягнучи за собою галасливих або зразкових хлопчиків. Оскар ще зроду не бачив, щоб стільки матерів пхалося в той самий бік. Здавалося, немовби вони поспішають на прощу до якогось базару, де мають виставити на продаж своїх первістків чи других дітей у сім'ї.

Цей шкільний запах, що, десятки разів описаний, своєю інтимністю перевершує всі відомі на світі аромати, відчувався вже у вестибюлі. На кахельній підлозі в залі стояли, довільно розташовані, чотири чи п'ять Гранітних чаш, і з численних отворів у дні кожної одночасно били вгору водяні струмені. Ті чаші, що їх пообступали хлопці, зокрема й мого віку, нагадували мені свиноматку в мого дядька Вінцента у Бісау — та теж лягала часом на бік і терпіла такий самий спраглий і немилосердний натиск своїх поросят.

Хлопці нахилялися над чашами, над прямовисними водяними вежками, що безперестанку завалювалися в себе, чуби в них спадали на лоба, а вони роззявляли роти й ловили водограйчики. Вже й не знаю — пили хлопці чи просто бавилися. Іноді вони по двоє, майже одночасно і з роздутими щоками випростувалися й непристойно гучно бризкали один одному в обличчя нагрітою в роті водою, запевне змішаною зі слиною та хлібними крихтами. Ступивши до вестибюля, я з дурного розуму зазирнув до відчиненої гімнастичної зали відразу ліворуч і побачив там шкіряного коня для стрибків у довжину, підвісні жердини й линви, а також жахливого турніка, що всім своїм виглядом ніби вимагав крутнути на ньому «сонце». Ту ж мить я відчув спражню спрагу, яку годі було потамувати, й мені вже хотілося кинутись до тих хлопців, щоб і собі випити бодай ковточок води. Але попросити в матусі, що тримала мене за руку, підняти Оскара — від горшка два вершки — до чаші я не міг. Навіть якби я став був на свого барабана, то до водограйчика однаково не дотягся б. Та коли я, трохи підстрибнувши, зазирнув через край однієї з тих чаш і побачив, що жирні хлібні рештки майже не дають воді стікати й у чаші стоять такі собі гидкі помиї, пити мені відразу перехотілося, спрага, яку я, блукаючи поглядом серед отого гімнастичного причандалля в хаосі спортивної зали, викликав хоч і подумки, а проте мовби навсправжки, минула.

Матуся повела мене монументальними, розрахованими на велетів сходами нагору, потім лункими коридорами до кімнати, де над дверима висіла табличка з написом «1-А». У кімнаті вже було повно хлопців мого віку. Їхні матері стояли попід стіною навпроти вікон і згорненими на грудях руками притискали до себе традиційні строкаті, внизу шпичасті, а вгорі запаковані цигарковим папером і вищі від мене фунтики — подарунок на перший шкільний день. Матуся теж принесла з собою такого фунтика.

Щойно я, тримаючись за її руку, переступив поріг, ті людці розсміялись і матері тих людців також. Одного опецькуватого, що спробував був постукати в мій барабан, я, щоб не трощити своїм голосом шибок, мусив кілька разів копнути ногою в голінку, після чого той шалапут скопитивсь на підлогу, ще й гримнувся своєю прилизаною довбешкою об парту, а я схопив від матусі запотиличника. Той шалапут — у крик. Я, звісно, кричати й не думав, адже я кричав лише тоді, коли в мене намагалися забрати барабана. Матуся, якій ця сутичка на очах у решти матерів була дуже неприємна, запхала мене за першу парту в тому ряду, що біля вікон. Парта, певна річ, була мені зависока. Але далі назад, де сиділи людці ще нахабніші й у ще ряснішому ластовинні, парти були ще більші.

Я лишився задоволений і сидів спокійно, бо жодної причини непокоїтись не бачив. Матуся — як мені здалося, все ще збентежена — втиснулася поміж решти матерів. Певно, їй було соромно перед своїми посестрами за мою так звану затримку в розвитку. А ті стояли з таким виглядом, немовби мали вагомі підстави пишатися своїми бовдурами, що повиганялись, як на мене, аж надто швидко.

Я не міг визирнути з вікна на Фрьобелівський луг, бо високе підвіконня було не для мене так само, як і велика парта. А мені ж так кортіло хоч краєм ока поглянути на той луг, де, як я знав, скаути під орудою городника Ґрефа напинали намети, грались у війну і, як і належить скаутам, робили добро. Не те що я хотів прилучитися до того аж надто уславленого табірного життя. Мене цікавила лише постать самого Ґрефа в його коротких штанях. Адже він любив худеньких, хоч і блідих, хлопців з якомога більшими очима так, що вбрав цю свою любов у форму засновника скаутського руху Баден-Пауела.

Не маючи змоги через таку жахливу архітектуру милуватися з вікна привабливим краєвидом, я сидів, поглядав лише на небо і зрештою цілком задовольнився й цим. З північного заходу на південний схід переселялися все нові й нові хмари, так наче саме в тому напрямку сподівалися на щось особливе. Барабана, який доти жодним ударом палички не натякнув на своє бажання переселитися кудись і собі, я затис між коліньми й шухлядою в парті. Спинка парти, призначена для плечей, захищала Оскарову политицю. Позад мене базікали, щось викрикували, сміялися, плакали — одне слово, галасували мої так звані однокласники. У мене запускали паперовими кульками, але я навіть не озирався: цілеспрямовані хмари мали для мене куди естетичніший вигляд, ніж орда геть звихнених придурків, що кривлялися та казились.

Спокійніше стало в 1-А класі аж тоді, як увійшла жінка, що назвалася «фройляйн Шполєнгауер». Мені вгамовуватися не треба було, адже я й так сидів цілком сумирно і, замкнувшись у собі, чекав, що буде далі. Та якщо вже геть по щирості, то Оскар узагалі не вважав за потрібне чогось чекати, адже розваги йому не були потрібні, тож він нічого й не чекав, а просто сидів, відчуваючи лише свого барабана, і тішився хмарами за чи, правильніше сказати, перед по-великодньому помитим шкільним вікном.

Фройляйн Шполєнгауер була в незграбно пошитому костюмі, що надавав їй суворого чоловічого вигляду. Це враження ще дужче поглиблював цупкий і тісний комірець сорочки, який застібався на горлі, збирав на шиї зморшки і якого — принаймні так мені здалося — можна було відстібати й прати окремо від сорочки. Щойно фройляйн Шполєнгауер ступила в своїх туристських черевиках до класу, як їй скортіло відразу здобути загальну любов, тож вона поставила запитання:

— Ану ж, любі дітки, чи вмієте ви співати яку-небудь пісеньку?

Ту ж мить знялося ревище, яке вона сприйняла як ствердну відповідь на своє запитання, бо відразу неприродно високо завела веснянку «Ось і травень настав», хоч надворі була ще тільки середина квітня. Як тільки фройляйн Шполєнгауер нагадала про настання травня, у класі вибухнуло справжнє пекло. Не чекаючи на знак починати й не знаючи до пуття слів, не маючи ані найменшого відчуття ритму, навіть такого простенького, як у цієї веснянки, хлопці позаду мене, намагаючись перекричати один одного, загорлали так, що зі стін посипався тиньк.

Мені було шкода цієї Шполєнгауер — попри її жовтувату шкіру, попри підстрижені «під хлопчика» коси й чоловічу краватку, що виглядала з-під ріжків комірця. Отож відірвавшись від хмар, у яких цього дня вочевидь не було уроків, я набрався духу, рвучко вихопив із-за підтяжок палички і гучно й дохідливо почав відбивати на барабані такт пісеньки. Проте ватага у мене за спиною не мала ні розуміння, ні слуху. Тільки фройляйн Шполєнгауер підохотливо кивнула мені головою, всміхнулася до гурту матерів, що поприлипали до стіни, якось по-особливому, примруживши очі, поглянула на матусю, і я сприйняв це як заклик спокійно барабанити далі, щораз ускладнюючи дріб і демонструючи всю свою майстерність. Ватага в мене за спиною вже давно урвала свої дикі крики. Я вже уявляв собі, нібито мій барабан усіх наставляє, вчить, обертає моїх однокашників на моїх учнів, та раптом Шполєнгауер виросла перед моєю партою, уважно й навіть не те що силувано, а радше якось нестямно всміхаючись, подивилася на мої руки й на мої палички, спробувала навіть відбити разом зі мною такт і на мить постала в моїх очах такою собі досить симпатичною, хоч і не дуже молодою, дівчиною, яка, забувши про те, що вона — вчителька, махнувши рукою на все, що її професії приписують карикатури, прибирає людських рис, тобто стає пустотливою, допитливою, позбувається своєї одноплановости, свого моралізування.

Одначе коли фройляйн Шполєнгауер не пощастило потрапити в лад моєму барабану відразу, вона повернулася до своєї колишньої, простолінійно-безглуздої, до того ж погано оплачуваної ролі, взяла себе в руки, що взагалі час від часу доводиться робити вчителькам, і промовила:

— Ти, звісно ж, — малий Оскар. Ми вже багато про тебе чули. Як же славно ти вмієш барабанити! Чи не так, діти? Адже наш Оскар — добрий барабанщик?

Діти зчинили ревище, матері щільніше збилися до гурту, а Шполєнгауерка тим часом опанувала себе цілком.

— А тепер, — перейшла вона на фальцет, — сховаймо барабана до класної шафи, він, мабуть, уже стомився й хоче спатки. А потім, після уроків, ти одержиш його назад.

Ще монотонно бурмочучи ці облудні слова, вона продемонструвала мені свої коротко обрізані вчительські нігтики, раз у раз намагаючись тими коротко обрізаними нігтиками схопити мого барабана, що, бачить Бог, і не стомився, і спати не хотів. Поки що я міцно тримав його, обхопивши руками, схованими в рукавах светра, обичайку в білих і червоних зубчиках. Спершу я поглядав на неї, потім, побачивши, що вона непохитно зберігає допотопний, стандартний образ учительки народної школи, подивився крізь неї і виявив усередині у фройляйн Шполєнгауер багато такого, чого вистачило б на три аморальні розділи, та, позаяк ішлося ж про мій барабан, виборсався з її внутрішнього життя й, пронизавши її поглядом поміж лопаток, помітив на шкірі, що непогано збереглася, чималу — завбільшки з гульден — родимку, порослу довгим волоссям.

Чи то вона відчула, що я бачу її наскрізь, чи то справа була в моєму голосі, яким я, не завдаючи шкоди їй самій, уже застережливо дряпнув праве скельце її окулярів, але фройляйн Шполєнгауер передумала вдаватися до грубої сили (кісточки на пальцях у неї тим часом уже побіліли, як крейда), та й дивитися крізь подряпані окуляри, либонь, теж не любила — через це по шкірі в неї пішов мороз, отож вона мерзлякувато зіщулилася, відпустила мого барабана й, мовивши тільки: «Але ж і злючка ти, Оскаре!» — кинула на матусю, яка й так не знала, куди сховати очі, докірливий погляд, а тоді облишила мені анітрохи не сонного барабана, крутнулася на своїх низеньких підборах, повернулася до кафедри, видобула з теки інші окуляри — вона в них, мабуть, читала, — рішуче зірвала з носа ті, що їх шкрябонув мій голос, як ото, бува, пошкрябають нігтем віконну шибку, напустила на себе такого вигляду, ніби я осквернив їй окуляри, посадила на ніс, відставивши вбік мізинця, інші, потому вся витяглась, аж усередині в неї щось хруснуло, і, знову сягнувши рукою до теки, оголосила:

— А тепер я зачитаю вам розклад уроків.

Зі свинячої шкіри вона видобула стосик папірців, вибрала з-поміж них один, решту роздала матерям, тобто й моїй теж, і нарешті почала розтлумачувати шестирічним, які вже нетерпляче совалися за партами, що ж то воно за розклад уроків:

— Понеділок: закон Божий, письмо, лічба, ігри. Вівторок: лічба, каліграфія, співи, природознавство. Середа: лічба, письмо, малювання, малювання. Четвер: краєзнавство, лічба, письмо, закон Божий. П'ятниця: лічба, письмо, ігри, каліграфія. Субота: лічба, співи, ігри, ігри.

Фройляйн Шполєнгауер зачитала це нам, як невідворотний присуд долі; цей продукт конференції вчителів народної школи вона озвучила своїм суворим голосом, який не пропускав жодної літери, потому, згадавши про семінарські настанови, «прогресивно полагіднішала», радісно ойкнула й по-педагогічному добросердо вибухнула:

— А тепер, любі дітки, повторімо все це хором. Отже: понеділок?

Орда ревонула:

— Понеділок!

Тоді вона:

— Закон Божий!

Хрещені язичники рикнули: «Закон Божий». Я свій голос пощадив, а натомість вибив ті релігійні слівця на бляшанці.

За спиною в мене хлопці вслід за Шполєнгауеркою горлали:

— Пись-мо!

На це мій барабан відповів двома ударами.

— Лічба!

Знову два удари.

Так Шполєнгауерка задавала тон цієї молитви попереду мене, так тривав далі той крик позаду мене, а я розмірено відбивав собі склади на бляшанці, роблячи гарну міну в тій сміховинній грі, аж поки Шполєнгауерка — вже й не знаю, яка муха її вкусила, — раптом зірвалася з місця, вочевидь розлютившись, тільки ж не на отих бовдурів позаду мене, ні, то через мене щоки її спалахнули гарячковим рум'янцем, то безневинний Оскарів барабан став для неї каменем спотикання, достатнім для того, щоб узятися за барабанщика, який так упевнено відбивав ритм.

— А тепер слухай мене, Оскаре! Четвер: краєзнавство?

Пустивши повз вухо слівце «четвер», я вдарив у барабан чотири рази за краєзнавство, по двічі — за лічбу й письмо, а закону Божому посвятив не чотири удари, як належить, а три триєдиних, єдинорятівних удари.

Однак Шполєнгауерка цього мого відступу не завважила. Їй було однаково осоружне будь-яке гупання в барабан. Вона заходилася раз у раз, як незадовго перед цим, випускати свої геть пообрізувані кігтики, намагаючись раз у раз схопити барабана.

Та не встигла вона й доторкнутися до моєї бляшанки, як я випустив на волю свій скловбивчий крик, і після нього троє аж надто великих класних вікон лишилися без горішніх шибок. Жертвою ще одного крику стали середні шибки. До класу безперешкодно полилося м'яке весняне повітря. Те, що третім криком я знищив і нижні шибки, загалом було вже зайвим зухвальством, просто-таки безглуздою витівкою, бо Шполєнгауерка сховала свої кігтики вже після того, як гавкнули горішні й середні шибки. Замість того, щоб через звичайнісінькі і, з мистецького погляду, досить сумнівні пустощі розправлятися над останніми шибками, Оскар учинив би, бачить Бог, куди розважливіше, якби не спускав з ока Шполєнгауерку, що тим часом рвучко відскочила назад.

Дідько її знає, звідки, яким чудом у неї з'явилася в руках ота різка. Але вона раптом з'явилася, здригаючись у тому самому повітрі класної кімнати, що змішалося з весняним подмухом, і в руці фройляйн Шполєнгауер та різка цвьохнула, голодно, спрагло звиваючись, ласа до шкіри, що репає під її ударами, рада почути власний свист і замінити собою численні фіранки на втіху обох сторін. І вчителька ляскала нею по моїй парті так, що з каламаря фіолетовим язичком вискочило чорнило. А коли я не схотів підставити їй руку, вона вдарила по барабану. Вона вдарила по моїй бляшанці. Вона, ота Шполєнгауерка, вдарила по моєму бляшаному барабану! Навіщо, хто дав їй таке право? Гаразд, коли вже їй так скортіло вдарити, то чому саме по моєму барабану? Хіба позаду мене сиділо мало отих помитих, чистеньких йолопів? Невже це мала бути неодмінно моя бляшанка? Чому саме Шполєнгауерці, яка нічого, ну анічогісінько не тямила в барабанному бою, забаглося здійняти руку на мій барабан? А що то так зблиснуло у неї в очах? Що то в ній засів за звір, якого так розбирала нетерплячка вдарити? З якого зоопарку він утік, якої поживи шукав, за чим гнався?.. І на Оскара найшло, воно його квапило, не знаю вже, з яких глибин підіймаючись, проникаючи крізь підошви черевиків і підошви ніг, пробираючись угору, опановуючи його голосовими зв'язками, примушуючи видати нестямний крик, якого цілком вистачило для того, щоб лишився без жодної шибки увесь отой чудовний готичний собор з такими гарними вікнами, в які потоком лилося, заломлюючись, світло.

Одне слово, я створив подвійний крик, який просто-таки обернув на порох обоє скелець в окулярах Шполєнгауерки. Із брів у неї ледь сочилася кров, коли вона, витріщаючись із тепер уже сліпої оправи, навпомацки відступила назад і, зрештою, почала якось негарно, аж надто нестримано й жалісно, як на вчительку народної школи, плакати, тоді як вся ота ватага в мене за спиною злякано принишкла, і декотрі хлопці вже поховалися під партами, а декотрі просто сиділи й вицокували зубами. Дехто навіть переповзав з парти на парту, посуваючись ближче до матерів. А ті, збагнувши, якої шкоди завдано, заходилися шукати винного й уже хотіли були накинутися на мою матусю, і таки, либонь, і накинулися б, якби я, прихопивши барабана, не вислизнув із-за парти.

Прошмигнувши повз підсліпувату Шполєнгауерку, я дістався до матусі, якій загрожували оті фурії, схопив її за руку й потяг із 1-А класу, де тепер гуляли протяги. Лункі коридори. Кам'яні сходи для дітей-велетів. Хлібні крихти у гранітних чашах з водограйчиками. У відчиненій спортивній залі під турніком тремтіли хлопчики. Матуся все ще тримала в руці цидулку з розкладом уроків. Перед порталом школи Песталоцці я забрав у неї ту цидулку й зробив із розкладу уроків паперову кульку, позбавлену будь-якого сенсу.

Але фотографові, який між колонами порталу підстерігав першокласників з матерями та фунтиками, Оскар дозволив зняти себе з подарунком, який не згубився в усьому тому гармидері. Визирнуло сонце, над головою в нас гули класні кімнати. Фотограф поставив Оскара перед імітованою шкільною дошкою, на якій було написано: «Мій перший день у школі».