Бляшаний барабан

Бебрин фронтовий театр

У середині червня сорок другого року моєму синові Курту виповнився рік. Оскар, його батько, поставився до цієї події спокійно, сказавши собі: «Ще два рочки». У жовтні сорок другого городник Ґреф повісився на шибениці такої досконалої форми, що відтоді я, Оскар, самогубство почав вважати найвеличнішим видом смерти. У січні сорок третього часто можна було почути про місто Сталінград. Та позаяк Мацерат назву того міста вимовляв таким самим тоном, як колись назви Пірл-Гарбор, Тобрук і Дюнкерк, то подіям у далекому Сталінграді я приділяв не більше уваги, ніж подіям в інших містах, про які чув в екстрених повідомленнях, адже зведення вермахту й екстрені повідомлення слугували Оскарові своєрідними уроками з географії. Бо звідки б іще я довідався, де протікають річки Кубань, Міус чи Дон, хто б розтлумачив мені про географічне розташування Алеутських островів Ату, Кіска чи Адак краще, ніж це робили докладні радіопередачі про події на Далекому Сході? Ось так у січні сорок третього я дізнався, що Сталінград стоїть на Волзі, хоч доля шостої армії цікавила мене куди менше, ніж Марія, яка в той час захворіла на легкий Грип.

Поки в Марії минав грип, по радіо мені й далі викладали географію. Ржев і Дем'янськ і досі лишаються для Оскара населеними пунктами, які він одразу, майже наосліп знайде на будь-якій карті Радянської Росії. Скоро лиш Марія видужала, мій син Курт схопив коклюш. І поки я намагався запам'ятати складні назви туніських оаз, де розгоралися запеклі бої, африканському корпусові, як і коклюшу в нашого Куртика, настав кінець.

Яке це чудо — місяць травень! Марія, Мацерат і Гретхен були заклопотані тим, що готували другий день народження в Куртика. Майбутньому святу Оскар теж надавав великого значення, адже після дванадцятого червня сорок третього року чекати лишалося ще тільки один-однісінький рік. Якби я був удома, то на другому дні народження прошепотів би на вушко своєму синочкові: «Зачекай трохи, скоро барабанитимеш і ти!» Але склалося так, що дванадцятого червня сорок третього року Оскар був не в Данцигу Ланґфурі, а в давньому римському місті Мец. Ба більше, його відсутність так затяглася, що тільки завдяки великим зусиллям йому пощастило аж дванадцятого червня сорок четвертого року потрапити до свого такого рідного міста, яке тоді ще не зазнало руйнівних бомбардувань, і встигнути відсвяткувати вже третій день народження Куртика.

Що ж повело мене в дорогу? Скажу без манівців: біля школи Песталоцці, в якій тоді розмістили казарму для льотчиків, мені трапився мій наставник Бебра. А втім, сам він на ту поїздку мене б не підбив. Попідручки з Беброю йшла Раґуна, синьйора Розвіта, ота велика сновида.

Оскар саме повертався з Кляйнгамервеґ. Він навідувався до Ґретхен Шефлєр — трохи погортав у неї «Битву за Рим», виявив, що вже тоді, за часів Велізарія, життя було досить багате на переміни й уже тоді або на величезних просторах святкували перемоги, або на річкових переправах чи біля міст зазнавали поразок.

Я перетнув Фрьобелів луг, з якого організація Тодта за останні роки зробила барачне селище, й усе ще розмірковував про Таґіне, де в п'ятсот п'ятдесят другому році Нарсес розгромив Тотілу. Але мої думки крутилися навколо великого вірменина Нарсеса не через цю перемогу — мені не давала спокою скоріше сама постать полководця: Нарсес був потворний горбун, такий собі курдупель, карлик, гномик, ліліпут. «Може, Нарсес був на одну голову — на дитячу голівку — й вищий від Оскара», — подумав я, спинившись перед школою Песталоцці й розглядаючи та порівнюючи орденські колодки в декотрих надто скоростиглих офіцерів люфтвафе. «Ні, Нарсес ніяких орденів запевне не носив, — сказав я собі, — вони були йому ні до чого». І цієї миті в головному порталі школи власною персоною постав той самий великий полководець, а попідручки з ним ішла дама — а чом би Нарсесові й не пройтися з дамою?! Вони простували мені назустріч — крихітки поруч із люфтвафівськими велетами, а проте, овіяні історією, давні, як світ, серед переважно свіжоспечених люфтвафівських героїв лишалися центром усієї картини. Чого варта була вся ця казарма, повна Тотіл і Теїв, повна довготелесих остготів, проти одного-однісінького вірменського карлика на ім’я Нарсес? І цей Нарсес дрібненькими крочками підходив щораз ближче до Оскара, махаючи йому рукою, і дама з ним попідручки теж махала рукою: то мене вітали Бебра й синьйора Розвіта Рагуна. Люфтвафе шанобливо давала нам дорогу, і я потягся вустами до Бебриного вуха й прошепотів:

— Учителю, любий мій, я прийняв вас за великого полководця Нарсеса, якого ставлю багато вище від самого Велізарія, хоч той і хвалиться своєю силою.

Бебра тільки скромно махнув рукою. Зате Раґуні моє порівняння припало до смаку. Як же гарно вона ворушила вустами, коли промовляла:

— Прошу тебе, Бебро, хіба він так уже не має рації, наш юний amico? Хіба в твоїх жилах не тече кров принца Євгенія? E Lodovico quattordicesimo?[8] Хіба ж він не твій пращур?

Бебра взяв мене під руку й відвів убік, бо люфтвафівці весь час захоплено витріщалися на нас і вже починали надокучати. І коли зрештою один лейтенант, а вслід за ним і два унтер-офіцери виструнчились перед Беброю (мій наставник мав капітанські погони, а на рукаві — нашивку з написом «Рота пропаганди»), коли ті орденоносні хлопці попросили й дістали в Рагуни автографа, Бебра підкликав рукою свою службову машину, ми сіли й, уже рушаючи, з приємністю почули захоплені оплески люфтвафівців.

Ми поїхали вздовж Песталоцціштрасе, потім — Маґдебурґерштрасе, Гересанґер. Бебра сидів поруч із водієм. Уже на Маґдебурґерштрасе Раґуна скористалася моїм барабаном як приводом для розмови.

— То ви й досі вірні своєму барабану, любий друже? — прошепотіла вона своїм середземноморським голоском, якого я так давно не чув. — А як у вас із вірністю взагалі?

Оскар нічого не відповів, він не хотів обтяжувати її довгими історіями про жінок, одначе всміхнувся й не заперечував, щоб та велика сновида погладила спершу його барабан, а потім і руки, які наче аж судомно вчепилися в ту бляшанку; і вона все гладила їх і гладила, й щораз більше так, як це роблять на півдні.

Коли ми завернули на Гересанґер і поїхали вздовж лінії п'ятого трамвая, я навіть відповів, тобто погладив своєю лівою рукою її ліву, тоді як її права пестила мою праву. Ми проминули Макс-Гальбе-плац, виходити Оскарові було вже пізно, і цієї миті в дзеркалі над головою у водія я побачив мудрі, світло-карі прадавні Бебрині очі, що спостерігали, як ми погладжуємо одне одному руки. Однак Раґуна не відпустила моїх рук, коли я хотів був їх у неї забрати, щоб не завдавати прикрощів своєму товаришеві й наставнику. Бебра у дзеркалі всміхнувся, потім відвів погляд і забалакав до водія, а Розвіта, зі свого боку, палко стискаючи й погладжуючи мої руки, защебетала своїми середземноморськими вустами, які солодко й відверто тяглися до мене, вливалися Оскарові у вухо, тоді знову ставали діловими, щоб потому ще солодшим щебетом приколисати всі мої сумніви й можливі спроби втекти. Так ми лишили позаду райхсколонію, повернули в бік жіночої клініки, і Раґуна зізналася Оскарові, що завждизавжди, всі ці роки думала про нього, що й досі зберігає склянку з кав'ярні «Чотири пори року» — ту саму склянку, на якій я викарбував своїм голосом посвяту, що Бебра хоч і прекрасний товариш і чудовий партнер у роботі, однак про шлюб шкода й думати, а коли я про щось її перепитав, вона відповіла, що Бебра, мовляв, має лишатися на самоті, вона надає йому цілковиту свободу, але й він, хоч від природи й досить ревнивий, за ці роки зрозумів, що прив'язати Раґуну до себе не можна, до того ж Бебра, ця добра душа, як керівник фронтового театру навряд чи й мав би час, якби дійшло до шлюбу, сповнювати подружні обов'язки, а ось фронтовий театр у нього, мовляв, першокласний, з такою програмою у мирний час не гріх показатися й у «Зимовому саду» чи в «Ла Скала», і чи не відчуваю я, Оскар, бажання, маючи й не використовуючи такий хист від Бога — адже я для цього, либонь, уже досить дорослий, — спробувати в них хоч би один рочок, вона, мовляв, дає гарантію, та може, я, Оскар, уже зв'язаний якимись зобов'язаннями? Ні? Ну, то тим краще, бо вони від'їздять, мовляв, уже сьогодні, вдень був останній їхній виступ у військовому окрузі Данциг — Західна Пруссія, тепер пора їхати до Лотарінґії, а тоді до Франції, про Східний фронт поки що не йдеться, і для мене, Оскара, це просто-таки щастя, що Східний фронт уже в минулому, що тепер попереду — Париж, щодо Парижа не може бути жодних сумнівів, і чи приводили дороги коли-небудь до Париже мене, Оскара? Ну ось, бачите, amico, коли вже Раґуні не до снаги спокусити черстве серце барабанщика, то нехай вас спокусить Париж, andiamo!

Коли велика сновида промовила це останнє слово, машина спинилася. Гінденбурґалєе. На однаковій відстані одне від одного — зелені, одне слово, прусські дерева. Ми вийшли з машини, Бебра звелів водієві зачекати, проте заходити до кав'ярні «Чотири пори року» я не схотів, бо в голові моїй уже трохи замакітрилось, і їй потрібне було свіже повітря. Тож ми вирішили пройтися в Штефенспарку: Бебра — по праву руч від мене, Розвіта — по ліву. Бебра пояснював мені сенс і призначення пропагандистської роти, Розвіта розповідала анекдотики з життя тієї самої пропаґандиської роти. Бебра вмів поправити теревені про воєнних художників, воєнних кореспондентів і про свій воєнний театр. А з Розвітиних середземноморських вуст спурхували назви далеких міст, про які я чув по радіо, коли передавали екстрені повідомлення. Бебра казав: Копенгаген. Розвіта щепотіла: Палермо. Бебра наспівно: Белград. Розвіта надривно, мов трагічна актриса: Афіни. Однак раз у раз обоє захоплено поверталися до Парижа, запевняли, що той Париж вартий усіх щойно згаданих міст разом, і нарешті Бебра — можна навіть сказати, офіційно й за всією формою, як капітан і керівник фронтового театру — зробив мені пропозицію:

— Ідіть до нас, юначе! Барабаньте, трощіть своїм голосом пивні кухлі й електричні лампочки! У прекрасній Франції, у вічно юному Парижі вас радо й удячно зустрічатимуть німецькі окупаційні війська!

Оскар лише для годиться попросив часу поміркувати. Добрих півгодини я ходив збоку від Раґуни, збоку від товариша й наставника Бебри, серед по-травневому зелених кущів, напускав на себе задумливого, змученого вигляду, потирав лоба, прислухався — чого зроду не робив — до пташок у кронах дерев, удавав, нібито чекаю від якої-небудь вільшанки звістки чи поради, і нарешті, коли серед зелені щось застрекотало особливо гучно й примітно, озвався:

— Добра й мудра природа радить мені, вельмишановний маестро, прийняти вашу пропозицію. Віднині можете вважати мене членом своєї фронтової трупи.

Після цього ми все ж таки зайшли до «Чотирьох пір року», випили по філіжанці ріденької кави й обговорили деталі того, як я втікатиму з дому — щоправда, ми казали не «втікати», а «йти» з дому.

Перед кав'ярнею ми ще раз перебрали всі подробиці того, що замислили. Потім я попрощався з Раґуною й капітаном роти пропаганди Беброю, і цей не відмовив собі в задоволенні надати в моє розпорядження свою службову машину. І поки вони прогулювалися вздовж Гінденбурґшрасе в бік міста, капітанів водій, уже немолодий обер-єфрейтор, відвіз мене назад до Ланґфура, але тільки на Макс-Гальбе-плац, бо я не хотів і не міг їхати аж на Лабесвеґ: якби Оскар підкотив був туди на службовій машині вермахту, то привернув би до себе надто пильну й зайву увагу.

Часу в мене лишалося обмаль. Прощальні гостини в Марії й Мацерата. Я довго стояв біля манежика мого сина Курта, і в мене, як я пригадую, зринули деякі суто батьківські думки, я навіть спробував погладити того білявого пустуна, але він не дав мені цього зробити, зате зробити це дала Марія, яка трохи здивовано приймала вже багато років незвичні для неї ніжності й доброзичливо відповідала на них. Важче, хоч як дивно, далося мені прощання з Мацератом. Той чоловік стояв на кухні й смажив нирки в гірчичній підливі; він ніби зрісся водно зі своїм ополоником, був, мабуть, щасливий, отож перебивати йому я не важився. Аж коли він сягнув рукою позад себе й почав навпомацки шукати щось на кухонному столі, Оскар випередив його, схопив дощечку з покришеною петрушкою й подав йому. І мені й досі здається, що Мацерат ще довго, навіть коли я вже давно пішов з кухні, здивовано й розгублено дивився, мабуть, на ту дощечку з петрушкою, адже доти Оскар йому ніколи нічого не подавав, не тримав і не підіймав того, що впало.

У матінки Тручинської я повечеряв, дав їй помити мене й укласти в ліжко, дочекався, поки й сама вона лягла на свій пуховик і захропіла, тихенько присвистуючи, а тоді намацав руками капці, згріб одяг, прошмигнув через кімнату, де похропувала, посвистувала й що-хвилини робилася дедалі старішою ота сивоголова мишка, трохи пововтузився з ключем у коридорі, нарешті відімкнув двері, прокрався сходами на горище — так само босоніж, у нічній сорочечці і з оберемком одежі, — й, перечепившися через протипожежну купу піску та протипожежне відро, віднайшов у своїй криївці за стосом черепиці й в'язками старих газет — сусіди складали їх там, не зважаючи на правила протиповітряної оборони, — свого новенького, лискучого барабана, якого сховав колись потай від Марії, і там-таки знайшов чтиво для Оскара — Распутіна й Ґьоте в одному томі. Чи брати з собою моїх улюблених авторів?

Вдягаючись і взуваючи черевики, чіпляючи на шию барабана, затикаючи за підтяжки палички, Оскар водночас провадив перемовини з двома своїми богами — Діонісом і Аполлоном. Поки бог хмільної нестями радив мені або взагалі не брати з собою жодного чтива, або, якщо вже брати, то лише один стосик Распутіна, аж надто хитрий і надзвичайно розважливий Аполлон намагався від поїздки до Франції відрадити мене взагалі, та коли до нього зрештою дійшло, що Оскар твердо надумав їхати, наполіг на тому, щоб у дорогу я зібрався бездоганно. Одне слово, я мав узяти з собою оту добропристойну нудоту, яку сотні років тому придумав Ґьоте. Але я просто на зло, а також усвідомлюючи, що «Вибіркова спорідненість» не здатна вирішити всіх проблем статевого характеру, прихопив заразом і Розпутіна з його голим, хоч і в чорних панчохах, жіноцтвом. Коли Аполлон прагнув до гармонії, а Діоніс — до хмелю й хаосу, то Оскар був такий собі невеличкий напівбог, який гармонізував хаос і ввергав здоровий глузд у хмільний чад, який усіх канонізованих богів, загальновизнаних з давніх-давен, перевершував, якщо не брати до уваги його смертности, в одному: він мав право читати те, від чого діставав насолоду, тоді як боги самі себе цензурували.

Як же можна прихилитися серцем до такого будинку з помешканнями на винайм і до кухонних запахів дев'ятнадцятьох сусідів! Я прощався з кожним східцем, кожним поверхом, кожними дверима з табличкою, де стояло чиєсь прізвище. Ось музикант Майн, якого через непридатність до служби відіслали додому і який знову грав на трубі, знову пив ялівцівку й сподівався, що вони знову прийдуть по нього (згодом вони таки й прийшли, тільки взяти з собою трубу йому вже не дозволили). А ось пані Катер, що втратила всі форми; її донька Зузі тепер називає себе «дівчинаблискавка». А ти, Акселє Мішке, на що ти проміняв свою плетьку? Ось пан і пані Войвут, які щодня їли брукву. Пан Гайнерт мав хворий шлунок, тож був у Шіхау, а не в піхоті. А по сусідству — його батько й мати, які ще мали прізвище Гаймовські. А ось матінка Тручинська; ця мишка спокійно спала собі за дверима помешкання. Я припав вухом до дверей і почув, як вона уві сні посвистує. Малий Кесхен, прізвище в якого було, власне, Ретцель, уже дослужився до лейтенанта, хоч у дитинстві його й примушували завжди носити довгі вовняні шкарпетки. А в Шлягерів син загинув, і в Айке син загинув, і в Колінів син загинув. Зате годинникар Лаубшад був іще живий і повертав до життя мертві годинники. І старий Гайландт був живий і все ще вирівнював криві цвяхи. А ось пані Швервінська хворіла, а пан Швервінський був здоровий, однак помер раніше від неї. А напроти них на першому поверсі — хто ж там мешкав? А мешкали там Альфред і Марія Мацерат і з ними майже дворічне хлопченя на ім'я Курт. А хто ото вислизає серед ночі з цього великого будинку, який уже давно спить і так важко дихає? То Оскар, Куртиків батько. І що ж він виносить із собою на затемнену вулицю? А виносить він свого барабана й свою грубезну книжку, за якою здобував освіту. Чому ж серед усіх отих однакових, затемнених будинків, що вірили в протиповітряну оборону, він вибрав один із затемнених будинків, що вірив у протиповітряну оборону, й спинився перед ним? Тому що там живе вдова Ґреф, яка хоч і не поглибила його освіту, зате відшліфувала деякі його чуттєві навички. Чому ж він скинув кашкета перед цим чорним будинком? Тому що згадав про городника Ґрефа, який мав кучерявого чуба й орлиного носа, який сам себе зважив і воднораз повісився, який уже й вішальником мав той самий кучерявий чуб і той самий орлиний ніс, тільки карі очі, які доти задумливо сиділи собі в западинах, від надмірного напруження викотилися. То чому ж тоді Оскар знов надів свою матроську безкозирку з летючими стрічками й уже з накритою головою попростував далі? Тому що його чекали на товарній станції Ланґфур. А чи вчасно він прийшов на зустріч? Так, вчасно.

Сказати правильніше, до залізничного насипу поблизу підземного переходу на Брунсгьофервеґ я домчав в останню хвилину. Не те що я затримався біля приймальні доктора Голаца, яка була неподалік. Що-правда, подумки я попрощався з сестрою Інґою, послав вітання пекаревому помешканню на Кляйнгамервеґ, але все це я робив, не спиняючись, і, лише порівнявшись із порталом церкви Серця Ісусового, мусив трохи затриматися, через що мало не спізнився на потяг. Двері до церкви були замкнені. Проте я дуже виразно уявив собі голенького, рожевенького Ісусика на лівому коліні в Діви Марії. І знову вона явилася мені, моя бідолашна матуся. Вона стояла навколішках у сповідальні й виливала у вухо його велебности Вінке всі свої гріхи, що їх тільки могла скоїти бакалійниця, — приміром, як вона зазвичай недосипала цукру в півкілограмові й двістіп'ятдесятиграмові блакитні мішечки. А Оскар став навколішки перед лівим боковим вівтарем, він хотів навчити малого Ісуса барабанити, але той шибеник не барабанив, і край, не являв мені чуда. Оскар заприсягнув тоді й удруге заприсягнув тепер, перед зачиненими дверима: «Я ще навчу його барабанити! Як не сьогодні, то завтра!»

Але мене ще чекала далека дорога, тож я заприсягнув не на завтра, а на післязавтра, показав церковним дверям свою спину барабанщика, певен, що Ісус від мене нікуди не дінеться, біля підземного переходу видерся на залізничний насип, дорогою згубив трохи Ґьоте й Распутіна, однак більшу частину свого освітнього добра все ж таки виніс на насип, між рейками ще раз перечепився через шпали та щебінь і трохи не збив із ніг Бебру, що вже очікував на мене, — так там було темно.

— А ось і наш бляшаний віртуоз! — вигукнув капітан, він-таки й музичний клоун.

Потім ми, нагадуючи одне одному про обережність, почали навпомацки пробиратися через рейки, стрілки, заплуталися поміж товарних вагонів, що їх переганяли з колії на колію, й нарешті знайшли потяг, який віз фронтовиків у відпустку і в якому фронтовому театру Бебри відвели окреме купе.

У трамваї Оскар їздив уже не раз, тепер він мав їхати потягом. Коли Бебра запхав мене до купе, Раґуна підвела очі від якогось шитва, всміхнулася й, усміхаючись, поцілувала мене в щоку. Так само всміхаючись і не випускаючи з рук шитва, вона познайомила мене з іще двома членами фронтової трупи — акробатами Феліксом і Кіті. Медово-білява, досить-таки приваблива Кіті мала трохи сірувату шкіру, а на зріст була приблизно така, як синьйора Розвіта. Ледь відчутна саксонська вимова додавала їй ще більшої чарівности. Акробат Фелікс був у нашій трупі, мабуть, найвищий. Зросту він мав добрих сантиметрів сто тридцять вісім. Бідолаха дуже страждав через свій надзвичайно високий зріст. Мої дев'яносто чотири сантиметри ще дужче поглибили його комплекс. До того ж акробатів профіль трохи нагадував профіль породистого скакуна, тим-то Раґуна жартома й називала його «сауаііо» або «Фелікс-cavallo». Як і капітан Бебра, акробат носив уніформу захисного кольору, щоправда, з личками обер-єфрейтора. Обидві жінки також були в дорожніх костюмах того самого захисного кольору, які їм, до речі, не дуже й личили. Та й шитво в пальчиках Розвіти теж виявилося матерією сірого, захисного кольору; згодом з неї вийшла моя військова форма: Бебра з Феліксом пожертвували на матерію гроші, а Розвіта з Кіті поперемінно її шили, відрізаючи від неї щораз більше й більше сірого, аж поки штани, кітель і пілотка прийшлися мені саме до міри. А ось черевиків на Оскарову ногу не знайшлося б на жодному зі складів вермахту. Так я й лишився в своїх цивільних черевиках на шнурках, а про справжні солдатські чоботи з коротенькими халявками довелося забути.

Мої папери ми підробили. У цій тонкій справі акробат Фелікс виявився неабияким мастаком. І я — вже хоч би із звичайнісінької чемности — не зважився заперечити: велика сновида видала мене за свого брата, ба більше — за старшого. Одне слово, Оскарнело Раґуна, народився двадцять першого жовтня тисяча дев'ятсот дванадцятого року в Неаполі. У житті мені доводилося носити всілякі імена, Оскарнело Раґуна було одне з них — і, поза всяким сумнівом, не найгірше.

Нарешті ми, як це мовиться, рушили в дорогу. До Меца їхали через Штольп, Штетін, Берлін, Гановер, Кьольн. Від Берліна я, по суті, нічого не побачив. Ми простояли там п'ять годин. Як на те, саме оголосили повітряну тривогу. Довелося сховатись у погрібці «Томас». Відпускників під його склепіння набилося, мов сардин. Коли хтось із польової жандармерії спробував провести нас далі, в глибину, почулися привітальні вигуки. Як виявилось, дехто із солдатів, що поверталися зі Східного фронту, знав Бебру і його трупу ще з колишніх ґастролів на передовій, нам заплескали в долоні, засвистіли, і Раґуна заходилася посилати на всі боки повітряні поцілунки. Нас попросили виступити, і за кілька хвилин у кутку колишньої пивнички спорудили імпровізовану сцену. Бебра взагалі не вмів людям відмовляти, а тут один майор із люфтвафе вельми щиро, з підкресленою виправкою ще й попросив його все ж таки що-небудь показати людям.

Уперше Оскар мав узяти участь у справжній театральній виставі. І хоч я не те що не зовсім був готовий — у потязі Бебра багато разів відпрацьовував зі мною мій номер, — однак перед виступом мене все ж таки охопило хвилювання, тож Раґуна вибрала хвилинку й заспокійливо погладила мені руки.

Як тільки притягли наш реквізит — солдати із шкури пнулися, так старались, — Кіті з Феліксом почали свою акробатичну програму. Їхній номер називався «людина-гумка». Вони сплітались у вузол, знов і знов самі крізь нього пролазили, самі свій вузол розплітали, обвивалися навколо себе, то з'єднувалися, то роз'єднувалися, міняли те на те, викликаючи у вояків, що збилися довкола й не зводили з них очей, нестерпний біль у суглобах і м'язах, який не минав потім ще цілими днями. Поки Кіті з Феліксом спліталися й розпліталися, Бебра грав роль музикального клоуна. На пляшках, в які було по-різному налито води — від повної до порожньої, — він виконував найпопулярніші шляґери тих воєнних років — «Еріку» й «Подаруй мені коника, мамо», видобував із пляшкових шийок і змушував світитися «Зорі твої, батьківщино», та коли всі ті зорі не запалили як слід глядачів, повернувся до свого коронного номера: серед пляшок загарцював «Джімі-тигр». Номер припав до вподоби не лише відпускникам, той тигр не лишив байдужим навіть розбещене Оскарове вухо, і коли Бебра після кількох досить примітивних, однак виграшних фокусів оголосив Розвіту Раґуну, велику сновиду, і її брата Оскарнело Раґуну, барабанщика, що трощить скло, глядачі виявилися вже добряче розігрітими: Розвіта з Оскаром були приречені на успіх. Наш номер я почав легким барабанним дробом, у міру того, як ми наближалися до кульмінації, піддав жару, а після завершення номера вишуканим барабанним боєм зажадав оплесків. Декотрих солдатів і навіть офіцерів Раґуна викликала з натовпу, просила старих, загартованих обер-єфрейторів чи сором'язливо-зухвалих курсантів сісти, зазирала тому чи тому в душу — а це вона вміла! — й повідомляла публіці, крім відомостей із солдатської книжки, які щоразу збігалися, ще й деякі інтимні подробиці з особистого життя котрогось обер-єфрейтора чи курсанта. Вона робила це делікатно, таємниці розкривала досить дотепно, а одному з таких бідолах навіть подарувала — на завершення, як гадали глядачі, — пляшку пива й попросила його піднести пляшку високо над головою, щоб усі її бачили, а мені, Осканело, подала знак. Дедалі гучніший барабанний дріб — дитяча забавка для мого голосу, який був здатний і не на таке, — й пляшка з пивом, гучно луснувши, розлетілася на скалки, і як наслідок — розгублене, забризкане пивом обличчя чи то обер-єврейтора, що пройшов крізь вогонь і воду, чи то курсанта, в якого ще молоко на губах не обсохло, а опісля — оплески, тривалі овації, до яких додався гуркіт важкого повітряного нальоту на столицю райху.

Звісно, те, що ми показували, було не казна-що, але це розважало людей, допомагало їм забути і про фронт, і про відпустку, це викликало сміх, нестримний сміх, бо коли над нами почали вибухати бомби, струсонувши й заваливши погрібець з усім, що в ньому було, погасивши й звичайне, й аварійне освітлення, коли все вже попадало й перемішалось, у тій темній, задушливій домовині й далі раз у раз прохоплювався сміх.

— Бебро! — чулися голоси. — Не мовчи, Бебро!

І добрий, непохитний і невичерпний Бебра відгукнувся на поклик, заходився грати в темряві клоуна, викликаючи з присипаного тлуму вибухи реготу, а коли публіка зажадала Раґуну й Оскарнело, прокричав:

— Синьйора Ррраґуна дуже стомилася, любі мої олов'яні солдатики! Та й малюк Оскарнело нехай трішки подрррімає — задля Великого німецького рррайху й остаточної перрремоги!

А насправді вона, Розвіта, лежала зі мною й сполохано тремтіла. Зате Оскар сполохано не тремтів і все ж таки лежав з Розвітою. Її сполоханість і мій героїзм звели наші руки докупи. Я шукав її сполоханість, вона шукала мій героїзм. Зрештою, я вже й сам почав трохи тремтіти, але мій героїзм уже перейшов до неї. І коли я прогнав її сполоханість перший раз і вселив у неї героїзм, мій чоловічий героїзм підвів голову вдруге. На той час мій героїзм мав прекрасних вісімнадцять років, і Розвіта — вже й не знаю, на якому році свого життя і вкотре вже — сповна віддавалася своїй завченій полохливости, від якої міцнів мій героїзм. Бо на її ощадно виліпленому тілі, де, однак, нічого не бракувало, так само як і на її обличчі, роки, що звичайно залишають по собі глибокі сліди, не позначились. Така собі Розвіта Раґуна віддавалася мені з полохливістю й героїзмом, не позначеними впливом часу. І ніхто ніколи не довідається, скільки років мала та ліліпутка, яка завдяки моєму героїзму позбувалася своєї полохливости під час великого повітряного нападу на столицю райху, коли нас засипало в погрібці «Томас» і поки нас відкопували люди з протиповітряної оборони, — дев'ятнадцять чи дев’яносто дев'ять. А щодо Оскара, то йому мовчати про це ще легше, адже він і сам не знає, хто подарував йому ті справді перші обійми, що відповідали його фізичним розмірам, — героїчна стара баба чи сполохана покірна дівчина.