Бляшаний барабан

Різдвяна вистава

Тоді часто можна було почути про якусь чудозброю й остаточну перемогу. Ми, трясуни, не розмовляли ні про одне, ні про друге, хоч насправді ту чудозброю мали.

Коли Оскар перейняв на себе оруду над ватагою, в якій налічувалося душ тридцять-сорок, я попросив Смаженого Осетра насамперед познайомити мене з ватажком нойфарвасерської групи. Мокроступа, кульгавого хлопця років сімнадцяти, сина високого чиновника з Нойфарвасерського лоцманського управління, через фізичну ваду — права нога в нього була на два сантиметри коротша від лівої — не взяли ні в солдати, ні в юні помічники зенітників. І хоч цей Мокроступ свою кульгавість самовпевнено й навіть підкреслено виставляв напоказ, хлопець він був загалом сором'язливий і розмовляв дуже тихо. Цього юнака, з вуст якого ніколи не сходила лукава усмішка, вважали найкращим учнем у випускному класі гімназії Конрада, і він мав усі шанси — якщо, звичайно, російська армія не виступить із запереченням — зразково скласти іспити на атестат зрілости. Мокроступ мріяв вивчати філософію.

Так само беззастережно, як мене поважав Смажений Осетер, кульгавий бачив у мені Ісуса, що веде за собою трясунів. Від самого початку Оскар зажадав від обох показати йому склад і касу, позаяк усю свою здобич, награбовану в набігах, обидві групи зберігали в одному підвалі. Той підвал, просторий і сухий, містився під розкішною й тихою віллою на Єшкенталєрвеґ у Аанґфурі. На цій ділянці, оброслій зусібіч різноманітними виткими рослинами й завдяки трохи похилому лужку ніби відгородженій від вулиці, мешкали Путині батько й мати на прізвище фон Путкамер; правильніше сказати, пан Путкамер, чоловік померансько-польсько-прусського походження й кавалер Рицарського хреста, саме перебував у чудовій країні Франції, де командував дивізією, а пані Елізабет фон Путкамер, жінка, навпаки, хвороблива, вже багато місяців була у

Верхній Баварії — нібито там лікувалася. Вольфґанґ фон Путкамер, якого трясуни називали просто Путя, був у віллі повновладний господар, бо ту стару, майже глуху служницю, що мешкала на горішньому поверсі й дбала про молодого пана, бачити нам ніколи не випадало — до підвалу ми проникали через пральню.

На складі стояли гори консервних бляшанок і тютюнових виробів, лежали сувої парашутного шовку. З однієї полиці звисало десятків зо два офіцерських годинників, що їх Путя за наказом Смаженого Осетра мав регулярно заводити й пильнувати, щоб усі вони показували той самий час. Окрім того, він повинен був чистити два автомати, штурмову гвинтівку й пістолети. Мені показали фаустпатрона, набої до автоматів і двадцять п'ять гранат. Усе це, а також цілий ряд каністр із бензином, призначалося для нападу на господарське управління. Тому перший Оскарів наказ, який я виголосив уже як Ісус, був: «Зброю й набої закопати в саду. Бойки здати Ісусові. У нас зброя інша!»

Коли хлопці підвели мене до коробки з-під сиґарет, наповненої краденими орденами й усілякими почесними відзнаками, я всміхнувся й дозволив їм лишити ті цяцьки собі. Одначе треба було все ж таки забрати в них і ножі десантників. Згодом хлопці пустили ті кинджалики в хід, адже їх так зручно було тримати в руці, й вони ніби аж просилися, щоб ними скористатись.

І нарешті мені принесли касу. Оскар звелів полічити гроші, перелічив сам і сказав записати: дві тисячі чотириста двадцять рейхсмарок. Це було на початку вересня сорок четвертого. А коли в середині січня сорок п'ятого Конєв і Жуков здійснили прорив на Віслі, ми зрозуміли, що всю ту готівку треба здати. Путя приніс каяття, і на стіл Верховного земельного суду в пачках і купами лягло тридцять шість тисяч райхсмарок.

Поки тривали наші акції, Оскар, відповідно до своєї вдачі, тримався в тіні. Удень я переважно сам, а якщо й не сам, ти лише в супроводі Смаженого Осетра вишукував ціль, варту нічного нападу, потім передавав Смаженому Осетру або Мокроступові організаційну частину, а сам, не виходячи з помешкання матінки Тручинської, пізньої ночі з вікна спальні з відстані, більшої, ніж будь-коли доти, розтинав своїм голосом — ось я й назвав її, нашу чудо-зброю, — вікна на перших поверхах, де містилися численні партійні відділення, надвірне вікно однієї друкарні, де друкували харчові талони, а якось, тільки у відповідь на побажання хлопців і проти власної волі, шибки на кухні в одного вчителя середньої школи, якому трясуни хотіли помститися.

Це було вже в листопаді. На Англію летіли Фау-1 і Фау-2, а я послав свій голос понад усім Ланґфуром, уздовж дерев на Гінденбурґалєе, через вокзал, Старе місто й Праве місто, і він дістався до Фляйшерґасе, знайшов там музей, допоміг хлопцям забратися в нього й шукати Ніобу, галіонну дерев'яну фіґуру.

Фігури вони не знайшли. А поруч зі мною в кріслі важко сиділа матінка Тручинська; голова в неї погойдувалась, і все ж таки ми з цією жінкою робили одну справу, бо поки Оскар долав відстань своїм голосом, вона долала відстань своїми думками, відшукувала в небі свого синочка Герберта, а на центральній ділянці групи військ «Центр» — свого синочка Фріца. Та й старшу доньку Густу, яка на початку сорок четвертого вийшла заміж і перебралася до Рейнської области, їй теж доводилося розшукувати в далекому Дюсельдорфі, бо саме там було помешкання обер-кельнера Кьостнера; тепер доля закинула його до Курляндії, отож Густа мала змогу пізнавати його і втішатися ним якихось два тижні, поки він був у відпустці.

Це були мирні вечори. Оскар сидів біля ніг у матінки Тручинської, трохи імпровізував на барабані, потім діставав із духовки в кахельній грубі зморшкувате печене яблуко, які їдять беззубі баби й діти, зникав у темній спальні, відводив на вікні чорний папір для затемнення, ледь прочиняв вікно, впускав до кімнати трішечки ночі й морозу і цілеспрямовано посилав свій далекосяглий голос — тільки не до тремтливої зірки, та й на Молочному Шляху йому не було чого робити, а посилав він голос на Вінтерфельдплац, а там не до радіостанції, а до отієї коробки навпроти, де містилися один побіля одного кабінети окружного проводу гітлерюґенду.

Коли погода стояла ясна, мені досить було попрацювати якусь хвилинку, не довше. Тим часом печене яблуко трохи хололо на прочиненому вікні. Жуючи, я повертався до матінки Тручинської та свого барабана, невдовзі лягав спати, не маючи сумніву, що трясуни, поки Оскар спить, ім’ям Ісуса грабують партійні каси, крадуть віддруковані харчові талони й — що було ще важливіше — службові печатки, чисті бланки та списки гітлерюґендівських патрулів.

З підробними паперами я поблажливо давав Смаженому Осетрові й Мокроступові виробляти все, що їм заманеться. Головним ворогом у ватаги були патрулі. То нехай хлопці й виловлюють своїх противників скільки душа забажає, нехай їх трясуть, нехай, як висловлювався й робив Вутлекрад, полірують їм яйця!

Від цих заходів, які були ще тільки увертюрою і справжніх моїх планів не виказували, я тримався збоку й не можу стверджувати, трясуни то чи не трясуни у вересні сорок четвертого зв'язали двох великих цабе з патрульної служби, зокрема й Гельмута Найтберґа, якого всі жахалися, й утопили в Мотлау, трохи вище від Коров'ячого мосту.

А ось те, нібито трясуни, як подейкували згодом, підтримували зв'язки з піратською групою «Едельвейс» із Кьольна на Райні, нібито польські партизани з Тухельського бору якось впливали на наші дії, ба навіть керували ними, я, хто стояв на чолі ватаги в двох особах — Оскара й Ісуса — хочу рішуче заперечити й назвати просто баєчкою.

На процесі нам намагалися накинути також зв'язки зі злочинцями й змовниками, які готували замах двадцятого липня, — тільки через те, що Путин батько, Август фон Путкамер, був у дуже тісних взаєминах із фельдмаршалом Ромелем і наклав на себе руки. Путя, хто за всю війну бачив батька разів, може, чотири-п'ять, до того ж мимохідь і щоразу з новими погонами, довідався про цю, по суті, байдужу нам офіцерську історію вже аж на процесі і розплакався так жалюгідно й ганебно, що Вутлекрадові, який сидів поруч із хлопчиною, довелося на очах у суддів добряче його трясонути.

Лиш один-однісінький раз за весь час нашої діяльности дорослі спробували встановити з нами контакт. Робітники з верфи — як я відразу запідозрив, комуністичної закваски — надумали через наших учнів із Шіхауської верфи зміцнити там свій вплив, а з нас зробити таке собі червоне підпілля. Ті учні не дуже й заперечували. А ось гімназисти рішуче відкинули будь-які політичні тенденції. Юний помічник зенітників Містер, цинік і теоретик трясунів, на одному із зібрань ватаги свою думку висловив так:

— З партіями ми взагалі не маємо нічого спільного, ми боремося проти наших батьків, матерів та решти дорослих, цілком незалежно від того, за що вони чи проти чого.

І хоч Містер таки добряче перебільшував, усі гімназисти однаково його підтримали, й у ватазі трясунів дійшло до розколу. Учні з Шіхауської верфи — і я з цього приводу дуже шкодую, бо хлопці вони були тямущі — заснували свою спілку й далі називали себе трясунами, незважаючи на те, що Смажений Осетер і Мокроступ проти цього заперечували. На процесі — бо їхня лавочка накрилася разом із нашою — їх звинуватили в тому, що на території верфи вони підпалили плавучу базу підводних човнів. У вогні жахливою смертю загинула понад сотня підводників і морських курсантів, що проходили там курс підготовки. Пожежа спалахнула на палубі й не дала команді, що спала в каютах унизу, вибратися нагору, а коли курсанти, яким ледве сповнилося по вісімнадцять років, спробували повискакувати крізь ілюмінатори й урятуватись у воді, то позастрягали сідницями, вогонь, що тим часом швидко розгорівся, охопив їх ззаду, і бідолах довелося пристрілювати з моторних баркасів, бо кричали вони надто гучно й довго.

Пожежу влаштовували не ми. Може, це зробили учні з Шіхауської верфи, а може, люди із союзу «Вестерланд». Трясуни не були паліями, хоч я, їхній духовний проводир, цілком міг успадкувати від свого діда Коляйчека пристрасть усе палити.

Я добре пригадую одного монтера, якого з німецьких верфей у Кілі перевели на Шіхауську. Він навідався до нас незадовго до того, як ватага розкололась. До нашого підвалу у віллі Путкамерів його привели Еріх і Горст Піцґери, сини одного докера. Той монтер уважно оглянув наш склад, пошкодував, що нема пристойної зброї, потім, хоч і не відразу, похвалив нас, а тоді поцікавився, хто заправляє ватагою. І коли Смажений Осетер не вагаючись, а Мокроступ трохи повагавшись, показали на мене, наш гість вибухнув таким тривалим і таким пихатим реготом, що Оскар ледве не звелів передати його до рук трясунів.

— А це що за гномик? — звернувся він до Мокроступа, показуючи на мене пальцем через плече.

Та не встиг Мокроступ, розгублено всміхаючись, щось відповісти, як Смажений Осетер спокійно — так спокійно, що аж страшно стало, — промовив:

— Це наш Ісус.

Монтер, якого звали Вальтер, цього слова просто не міг терпіти, він навіть дозволив собі — і то в нашому підвалі! — розгніватись:

— Слухайте, ви бодай що-небудь у політиці тямите? Чи ви тут усі — служки церковні й розучуєте різдвяну виставу з народженням Ісусика?

Смажений Осетер розчахнув двері підвалу, дав знак Вутлекрадові, у того з рукава куртки ту ж мить вискочило лезо ножа парашутистів-десантників, і він, звертаючись швидше до ватаги, ніж до монтера, сказав:

— Атож, ми церковні служки і розучуємо тут різдвяну виставу.

Однак боляче панові монтеру не зробили. Просто йому зав'язали очі й вивели його з вілли. А невдовзі ми лишилися самі, бо учні з Шіхауської верфи від нас відкололися, під орудою того монтера збили власне кодло, і я не маю сумніву, що плавучу базу підводного флоту підпалили саме вони.

А Смажений Осетер дав тому монтерові, на мою думку, таки слушну відповідь. Політика нас не цікавила, а після того, як настрахані гітлерюґендівські патрулі ввечері вже майже не витикали на вулиці носа, хіба що на Головному вокзалі іноді перевіряли папери в легковажних дівчат-малоліток, ми вирішили зробити полем своєї діяльности церкви і там, кажучи словами ліворадикального монтера, розучувати різдвяну виставу.

Спершу потрібно було знайти заміну особливо активним учням із Шіхауської верфи, яких від нас переманили. Наприкінці жовтня Смажений Осетер привів до присяги двох служок із церкви Серця Ісусового — братів Фелікса й Пауля Ренвандів. На них Смажений Осетер вийшов через їхню сестру Люцію. Попри мої протести, та дівка, якій ще не виповнилося й сімнадцятьох років, була присутня на церемонії присяги. Новобранцям звеліли покласти ліву руку на мій барабан, в якому хлопці з властивою для такого віку романтикою вбачали своєрідний символ, і промовити формулу трясунів — текст такий безглуздий і так напханий всілякими абракадабрами, що я просто не в змозі згребти його в своїй пам'яті докупи.

Поки брати присягали, Оскар спостерігав за Люцією. Дівчина високо звела плечі, у лівій руці вона тримала бутерброд із ковбасою, який ледь тремтів, покутувала спідню губу, виставляла свою трикутну, застиглу лисячу мордочку, пропікала поглядом спину Смаженому Осетрові, і мене почала турбувати доля трясунів.

Почали ми з переобладнання свого підвалу. Працюючи разом із церковними служками, я з помешкання матінки Тручинської керував новими надходженнями. З церкви Святої Катерини ми добули справжнього, як згодом з'ясувалося, Йосипа в половину людського зросту — робота шістнадцятого сторіччя, кілька свічників, сякий-такий церковний посуд і хоругву до свята Тіла Христового. Після нічних відвідин церкви Святої

Трійці в нас з'явився дерев'яний янгол з ієрихонською трубою, який жодної мистецької цінности, втім, не мав, а також строкатий гобелен, що ним можна було прикрасити стіну. Ця копія, зроблена за давнім зразком, зображувала манірну дівчину з якоюсь відданою їй казковою істотою, званою одноріг. І хоч Смажений Осетер не без підстав зауважив, що ота ткана усмішка в дівки на гобелені своєю жахливою бездумністю нагадує усмішку на лисячій мордочці Люції, я все ж таки сподівався, що мій заступник у ватазі не такий відданий, як отой казковий одноріг. І ось коли цей гобелен уже висів на чільній стіні в нашому підвалі, де доти красувалися всілякі дурниці на кшалт «Чорна рука» чи «Мертва голова», коли тема однорога зрештою почала домінувати на всіх наших зібраннях, я запитав сам у себе: «А навіщо це ти, Оскаре, коли вже тут вештається туди-сюди й пускає бісики в тебе за спиною жива Люція, — навіщо ти тримаєш тут іще одну, ткану Люцію, яка обертає твоїх помічників на однорогів, яка однаково, жива чи ткана, щиро кажучи, накинула оком на тебе, бо лише ти, Оскаре, — справді казкова, неповторна істота з надто химерним рогом?»

На щастя, вже наставали різдвяні свята, і невдовзі дерев'яними фігурами, які ми евакуювали з довколишніх церков — заввишки вони були на людський зріст, хоч і вирізьблені досить примітивно, — мені пощастило заставити гобелена так щільно, що казковий мотив уже не виступав так настирливо на передній план і не підохочував його наслідувати. У середині грудня Рундштедт розпочав свій наступ в Арденах, та й ми завершили підготовку до свого великого рейду.

Марія тим часом, на превеликий жаль Мацерата, з головою поринула в католицизм, і після того, як я за руку з нею кілька неділь поспіль походив на десятигодинну месу (а заразом і настійно порекомендував усій ватазі справно відвідувати церкву), ми досить ґрунтовно вивчили обстановку й за допомогою служок Пауля та Фелікса Ренвандів — Оскарові навіть не довелося розтинати голосом шибки — вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте грудня забралися до церкви Серця Ісусового.

Трусив сніжок, але відразу й танув. Три ручні візки ми лишили за сакристією. Молодший Ренванд мав ключі від головного входу. Оскар пішов попереду, по одному підвів хлопців до чаші зі свяченою водою, а в середньому нефі сказав усім стати навколішки обличчям до головного вівтаря. Після цього звелів накинути на статую Серця Ісусового запону, щоб той синій погляд не дуже відвертав нас від роботи. Молотило з Містером принесли до вівтаря в лівому нефі струмент. Спершу треба було перетягти до середнього нефа хлів і ясла з численними різдвяними фігурками, а також ялинове віття. Пастухами, янголами, вівцями, віслюками й коровами ми вже запаслися достатньо. Цих статистів у нас був повен підвал, а ось акторів на головні ролі поки що бракувало. Велізарій прибрав з вівтарного столика квіти. Тотіла з Теєм згорнули килимкову доріжку. Вуглекрад розклав струмент. Оскар, однак, стояв навколішках за молитовним ослінчиком і стежив, як триває демонтаж.

Спершу відпиляли малого Іоана Хрестителя у волохатій шкурі шоколадного кольору. Добре, що ми прихопили з собою спеціальну пилку для металу. Всередині гіпсової фігури хмарку й Хрестителя з'єднували залізні прути завтовшки в палець. Пиляв Вуглекрад. Виходило в нього, як у гімназиста, тобто кепсько. Я знов пошкодував, що з нами нема учнів із Шіхауської верфи. Вуглекрада змінив Смажений Осетер. У того справа пішла трохи краще; ще півгодини жахливого скреготу, і ми перекинули Хрестителя, загорнули його у вовняну ковдру, і в нічній церкві, на втіху нам, нарешті запанувала тиша.

Відпилювати малого Ісуса, що всією сідницею припав до лівого Дівиного стегна, довелося довше. Торохтій, старший із Ренвандів і Лев'яче Серце згаяли на нього добрих хвилин сорок. Цікаво, чого це й досі нема Мокроступа? Адже він обіцяв прибути сюди зі своїми людьми просто з Нойфарвасера й приєднатися до нас уже в церкві, щоб наше пересування містом не дуже впадало в очі. Смажений Осетер був у поганому настрої, навіть здавався мені трохи знервованим. Він уже кілька разів питав у Ренвандів, куди дівся той Мокроступ. Та коли зрештою, на що всі ми й чекали, пролунало слово «Люція», Смажений Осетер кинув запитувати, вихопив пилку з незграбних рук Лев'ячого Серця й, несамовито взявшись до роботи, швидко впорався з малим Ісусом.

Коли фіґуру клали на бік, відламався німб. Смажений Осетер вибачився переді мною. Я ледве стримав роздратування, що поймало вже й мене, а уламки того вкритого позолотою кружка звелів зібрати в два картузи. Вутлекрад сказав, що ті черепки можна буде склеїти докупи. Відпиляного Ісуса обклали подушкам й загорнули в дві вовняні ковдри.

Діву ми планували розпиляти спочатку вище від клубів, а потім — між ступнями й хмаркою. Хмарку ми вирішили залишити в церкві, а до нашого путкамерського підвалу перенести тільки обидві половинки Діви, певна річ, Ісуса і, як пощастить, Хрестителя. Всупереч сподіванням, ми переоцінили вагу гіпсових фіґур. Уся група всередині виявилася порожньою, верхній шар був завтовшки хіба що в пальців зо два, і поморочитись довелося лише із залізним каркасом.

Хлопці, надто Вутлекрад і Лев'яче Серце, вже вибились із сили. Пора було зробити перерву й дати їм перепочити, бо решта, зокрема й обидва Ренванди, тримати в руках пилку взагалі не вміли. Ватага розбрелася по церкві, сиділа на лавах і мерзла. Смажений Осетер стояв і м'яв у руках велюрового капелюха, якого в церкві скинув. Не подобався мені такий настрій. Щось мало статися. Цей понічному порожній Божий храм пригнічував хлопців. Напруженість поглиблювало й те, що й досі не було Мокроступа. Ренванди, схоже, побоювалися Смаженого Осетра, вони стояли збоку й перешіптувались, поки той зрештою наказав їм помовчати.

Неквапом, навіть, якщо мене не зраджує пам'ять, зітхнувши, я підвівся з молитовної подушечки й рушив просто до Діви, яка ще лишилася на місці. Погляд її, спрямований, як було замислено, на Іоана, падав тепер на геть усипані гіпсовою потертю сходи до вівтаря. Її правий вказівний палець, що доти вказував на Ісуса, тепер тицяв у порожнечу чи радше в темний лівий неф. Східець по східцю я зійшов до вівтаря, потім озирнувся, намагаючись побачити глибоко посаджені очі Смаженого Осетра, але ніде їх не знаходив, поки Вуглекрад підштовхнув хлопця й примусив показатись мені на очі. Смажений Осетер подивився на мене якось невпевнено — таким я ще ніколи його не бачив — і спершу нічого не втямив, потім таки, мабуть, утямив, але не зовсім, рушив у мій бік поволі, надто поволі, а тоді одним стрибком подолав усі східці до вівтаря й посадив мене на білий, невміло зроблений, не зовсім рівний зріз на лівому коліні в Діви, де ледь виднівся слід від сідниці малого Ісуса.

Смажений Осетер одразу відвернувся, одним кроком опинився на кам'яних плитах, хотів був знов поринути в роздуми, та все ж озирнувся, примружив свої близько посаджені очі, що нагадували тепер дві миготливі контрольні лампочки, і, побачивши, з якою божистою гідністю я сиджу замість Ісуса, вражено застиг, як, власне, і вся ватага на лавах.

Отож Смажений Осетер досить хутко зметикував, у чому полягає мій план, ба більше — він його навіть удосконалив. Обидва військові ліхтарики, якими Нарсес і Синя борода присвічували собі під час демонтажу, він спрямував просто на мене й Діву, наказавши перевести їх на червоне світло, щоб вони не сліпили мені очей, потім знаком підкликав обох Ренвандів, пошепотівся з ними, ті, видно, не хотіли того, чого хотів він, підійшов Вуглекрад, хоч Смажений Осетер його й не кликав, і показав братам свої кісточки на пальцях, щомить ладні потрясти кого завгодно; тоді хлопці здалися й під наглядом Вуглекрада та юного помічника зенітників Містера зникли в сакристії. Оскар спокійно чекав; він поправив на собі барабана й анітрохи не здивувався, коли довготелесий Містер повернувся в облаченні священика, а обидва Ренванди — вбрані, як служки на месі: в біло-червоному одінні. Вутлекрад, наполовину перевдягнений у вікарія, приніс із собою все, що потрібно для богослужіння, поскладав те причандалля на хмарину й ушився. Старший Ренванд тримав кадильничку, молодший — дзвіночки. Містер, хоч облачения було на ньому й бахмате, зовсім непогано наслідував його велебність Вінке, спершу — з цинізмом школяра, але потім текст і все це священнодійство його захопили, і він показав усім нам, а надто мені, не якусь там безглузду пародію, а справжню месу, що її потім, на суді, щоразу месою й називали, тільки чорною.

Почали ті троє зі вступних молитов на сходах до вівтаря. Уся ватага на лавах і кам'яних плитах поставала навколішки, перехрестилась, і Містер, трохи знаючи текст і підтриманий досвідченими служками, розпочав месу. Ще коли ті троє заспівали на сходах до вівтаря, я обережно торкнувся паличками своєї бляшанки. Kyrie я супроводжував уже гучніше. Gloria in excelsior Deo — і я склав подяку Господу Богові й на барабані, я закликав до молитви, та замість апостольського повчання з денної літургії видав на барабані досить довгеньку вставку. А алілуя мені вдалося просто на славу. Коли дійшли до credo, я завважив, як вірять у мене хлопці; під час offertorium[9] я трохи приглушив бляху, дав змогу Містерові піднести хліб, змішати вино з водою, дозволив покадити на чашу й на себе, простежив, як Містер омиває руки. «Oratre, fratres»,[10] — вибивав я в червоному світлі від кишенькових ліхтариків, підходячи до перевтілення. Це плоть моя. «Oremus»,[11] — затяг Містер, як того й вимагала служба Божа. Хлопці на лавах видали мені два різні варіанти «Отче наш», та коли дійшло до причастя, Містер примудрився об’єднати протестантів і католиків. А поки вони причащалися, я пробарабанив їм confiteor. Діва показувала пальцем на Оскара, барабанщика. Я став наступником Христа. Богослужіння проходило як по маслу. Містерів голос злітав і опускався. А як же гарно вийшло в нього благословення: «Милую, прощаю і відпускаю». І коли під церковним склепінням пролунали його слова: «Ite messa est»[12] (мовляв, ідіть собі, гріхи ваші відпущено), — сталося воістину святе відпущення, і тепер світський арешт міг загрожувати лише ватазі трясунів, укріпленій у вірі й зміцненій в ім'я Оскара й Ісуса.

Я почув, як під'їхали машини, ще до завершення нашої меси. Та й Смажений Осетер повернув тоді голову, отож тільки ми двоє й не були вражені, коли з боку головного входу, сакристії й правого нефа одночасно почулися гучні голоси й церковними плитами загупали чоботи.

Смажений Осетер ще надався був зняти мене з Дівиного коліна. Але я тільки махнув рукою. Він зрозумів Оскара, кивнув головою, наказав ватазі не вставати з колін і отак, навколішках, діждатися кримінальної поліції. І хлопці лишилися на плитах, хоч і тремтіли, а дехто навіть став на обоє колін, однак усі мовчки чекали, поки ті проникли до нас через лівий неф та з боку сакристії і оточили лівий вівтар.

Десятки яскравих, не переведених на червоне світло кишенькових ліхтариків. Смажений Осетер підвівсь, перехрестився, ступив у світло від ліхтариків, передав свого велюрового капелюха Вутлекрадові, що й далі стояв навколішках, і рушив у своєму довгому плащі до якоїсь невиразної тіні без ліхтарика — до його велебности Вінке, а тоді витяг з-поза цієї тіні щось тоненьке, що розмахувало руками, виволік його на світло — то була Люція Ренванд — і бив по скривленому в уїдливій посмішці, трикутному дівочому личку поти, поки сам від удару одного з поліцейських відлетів поміж лави.

— Чуєш, Єшке! — почув я, сидячи вгорі у своєї Діви на коліні, голос одного з поліцейських. — Та це ж шефів синок!

Так Оскар не без задоволення довідався, що його заповзятливим заступником був син самого начальника міського поліційного управління, після чого, не опираючись, удаючи з себе розплаканого трирічного малюка, розбещеного старшими підлітками, віддав себе під опіку дорослих: його велебність Вінке взяв мене на руки.

Кричали тільки поліцейські. Хлопців повели. Його велебності Вінке довелося поставити мене на кам'яні плити, бо йому раптом стало недобре, і він мусив сісти на сусідню лаву. Я стояв одразу біля нашого струменту, й поряд із зубилом та молотками несподівано побачив отого кошика, повного бутербродів з ковбасою, що їх наготував Молотило перед тим, як вирушити сюди.

Я схопив кошика, ступив до худенької Люції, що стояла, мерзнучи в тоненькому пальтечку, й віддав їй бутерброди. Дівчина підняла мене, взяла на праву руку, на ліву почепила кошика з бутербродами, один із них ту ж мить опинився в неї в долоні, відразу по тому — в зубах, а я розглядав тим часом її спаленіле, побите, зморщене, а проте повненьке личко: у двох чорних щілинах тривожно бігають очі, шкіра наче кута, трикутник із напханим ротом, лялька, Чорна кухарка, ковбасу ковтає разом зі шкіркою, жуючи, робиться ще тоншою, ще голоднішою, ще трикутнішою, ще ляльковішою — образ, що назавжди поклав на мене свою печать. Хто забере цей трикутник з мого чола, з-під мого чола? Скільки ще він у мені жуватиме? Ковбаса, шкірка, люди... Скільки ще він усміхатиметься, як усміхаються лише трикутники та жінки на гобеленах, що виховують собі однорогів?

Коли двоє поліцейських виводили з церкви Смаженого Осетра і він ще раз повернув до Люції та Оскара своє заюшене кров'ю обличчя, я, вже не впізнаючи його, подивився повз нього, і Люція, наминаючи бутерброди з ковбасою, у супроводі п'ятьох чи шістьох поліцейських понесла мене на руках з церкви вслід за моєю колишньою ватагою трясунів.

Що лишилося? Лишився його велебність Вінке з обома нашими військовими ліхтариками, які й далі горіли червоним світлом, — лишився серед наспіх скинутого вбрання служок та облачения священика. На східцях до вівтаря лишилася чаша й дар-охоронильниця. А спиляний Іоан і спиляний Ісус лишилися при тій Діві, яка в нашому путкамерському підвалі мала стати противагою гобелену з жінкою й однорогом.

Що ж до Оскара, то його понесли назустріч процесу, який я й досі називаю другим процесом над Ісусом і який завершився тим, що мене виправдали, а отже, виправдали й Ісуса.