Бляшаний барабан

Клеп

І ось я стояв у коридорі зі жмутиком світло-русявого волосся в гаманці, хвилю намагався відчути той жмутик крізь шкіру, підкладку піджака, камізельку, сорочку й спідню сорочку, але був надто зморений і надто задоволений, хоч задоволений якось дивно й похмуро, щоб побачити в здобичі, яку оце виніс із комірчини, щось більше, ніж просто вичесане волосся.

Аж тепер Оскар зізнався собі, що шукав там скарби зовсім інші. «Адже в комірчині сестри Доротеї я хотів довести собі, що там можна знайти сліди отого доктора Вернера, хай навіть то був би лише один із уже знайомих мені конвертів. Але я нічого не знайшов. Ані конверта, ані, тим більше, листа». Оскар визнає, що брав із полиці для капелюшків одного по одному детективні романи сестри Доротеї, розгортав їх, шукав посвят чи закладок, а крім того, я сподівався знайти бодай якийсь знімок, адже більшість лікарів із Марийської лікарні Оскар якщо й не на ім'я, то принаймні з вигляду знав. Однак жодного знімка доктора Вернера не трапилося.

Той, схоже, ніколи не бував у кімнаті сестри Доротеї, а якщо коли-небудь туди й зазирав, то лишити після себе слідів йому не пощастило. Тож Оскар мав усі підстави радіти. Хіба ж я не мав численних переваг перед доктором Вернером? Хіба те, що жодних його слідів не виявлено, однозначно не доводить: стосунки між лікарем і сестрою Доротеєю обмежуються стінами лікарні, тобто це стосунки службові, а якщо й не службові, то в кожному разі однобічні?

Але Оскарові ревнощі вимагали мотиву. Це правда, навіть невеличке підтвердження того, що доктор Вернер навідувався до цієї комірчини, мене боляче вразило б, і все ж я дістав би від нього неабияке задоволення — задоволення, яке годі й порівняти з незначним і скороминущим наслідком мого перебування в шафі.

Уже й не пригадую, як я повернувся до своєї кімнатки, пам'ятаю лише, що в другому кінці коридору, за дверима такого собі пана Мюнцера, почулося якесь неприродне покашлювання, розраховане на те, щоб привернути увагу. Але що мені до того пана Мюнцера? Чи Оскарові мало іншої Цандлєрової мешканки? Невже в особі того Мюнцера — ще хтозна, що за цим прізвищем криється! — я маю взяти на свою голову ще один клопіт? Отож Оскар пустив те настирливе покашлювання повз вуха, чи, правильніше сказати, я просто не втямив, чого від мене хочуть, і аж у себе в кімнатці дібрав, що той невідомий і байдужий мені пан Мюнцер покашлював для того, щоб заманити мене, Оскара, до себе в кімнату.

Скажу відверто: я таки довгенько шкодував, що не відреагував тоді на його покашлювання, бо у себе в кімнатці мені стало так нестерпно тісно й так нестерпно просторо, що будь-яка розмова, навіть обтяжлива й вимушена балачка з отим кашлюком Мюнцером, була б для мене справжнім щастям. Одначе мені забракло духу хоч і пізно, але й собі провокаційно покашляти в коридорі й так увійти в контакт із чоловіком за дверима в другому кінці коридору; натомість я безвольно здався на волю упертій кутастій табуретці у себе в кімнатці, відчув, як завжди, коли на щось сідаю, неспокій у крові, схопив з ліжка якийсь медичний довідник, упустив на підлогу те дороге бульварне чтиво, яке придбав за гроші, зароблені гіркою працею натурника, через що в книжці зім'ялися сторінки й позагиналися ріжки, дістав зі столу барабана — подарунка від Розкольникова, потримав його, але так і не спромігся ні взятися за палички, ні вдаритись у сльози, які впали б на лакований білий кружок і дали б мені бодай неритмічну полегкість.

Тепер можна було б розпочати трактат про втрачену цнотливість, можна було б поставити цього барабанщика Оскара, навік трирічного Оскара поруч із Оскаром горбатим, позбавленим голосу, сліз і барабана. Але ж це не відповідало б правді, адже Оскар, ще як був Оскаром-барабанщиком, цнотливість утрачав багато разів, потім набував її наново чи давав їй відрости, бо цнотливість можна порівняти з буйним бур'яном, — пригадайте всіх отих цнотливих бабусь, що колись усі були паскудними, злостивими немовлятами; ні, не грагадання у цнотливий — не цнотливий змусила Оскара підхопитися з кухонної табуретки, а радше вже кохання до сестри Доротеї звеліло мені покласти небарабаненого барабана на місце, вийти з кімнатки, коридору, цайдлєрівського помешкання й вирушити до Академії мистецтв, хоч професор Кухен сказав мені прийти аж надвечір.

Коли Оскар, нетвердо ступаючи, вийшов зі своєї кімнатки до коридору і неквапно й гучно відчинив вхідні двері, я на мить ще прислухався до кімнати пана Мюнцера. Той не покашлював, і я — присоромлений, обурений, задоволений і голодний, знудьгований і спраглий до життя, то всміхаючись, то ладен заплакати — вийшов з помешкання, а відтак і з будинку на Юліхерштрасе.

За кілька днів по тому я почав здійснювати план, який виношував уже давно, а те, що його доводилося стільки відкладати, виявилося чудовим способом продумати кожнісіньку деталь. Того дня я до самого полудня роботи не мав. Аж о третій Оскар з Улою мали позувати багатому на ідеї художникові Розкольникову, я — Одіссеєм, який, повернувшися додому, привозить своїй Пенелопі на гостинець горба. Марно я намагався відмовити художника від цієї ідеї. У той час він саме успішно визискував давногрецьких богів і напівбогів. Ула непогано орієнтувалася в міфології, тож я здався й дозволив малювати себе Вулканом, Плутоном із Прозерпіною і нарешті, як того дня, горбатим Одіссеєм. Одначе зараз мені важливіше спинитися на описі того ранку. Через це Оскар не розповідатиме вам, який вигляд мала муза Ула в образі Пенелопи, а просто скаже: в цайдлєрівському помешканні панувала тиша. Їжачок зі своїми перукарськими машинками був десь у мандрах, сестрі Доротеї саме випала денна зміна, і вже о шостій вона пішла з дому, а пані Цайдлєр ще лежала в ліжку, коли відразу по восьмій принесли пошту.

Я відразу все переглянув, для себе нічого не знайшов (від Марії останній лист був лише два дні тому), зате вже з першого погляду виявив конверта, якого вкинули в самому місті, а на конверті — рука, поза всяким сумнівом, доктора Вернера.

Спершу я відклав того листа до решти кореспонденції на ім'я Цайдлєрів і пана Мюнцера, повернувся до себе в кімнатку й дочекався, поки Цайдлєрка вийшла в коридор, віднесла листа Мюнцерові, тоді рушила на кухню й нарешті зникла в своїй спальні, а хвилин через десять, не більше, поспішила з помешкання й будинку, бо о дев'ятій починався її робочий день у конторі в Манесмана.

Про всяк випадок Оскар зачекав іще трохи, потім зумисне неквапно вдягся, почистив — з вигляду спокійно — нігті й аж тоді почав діяти. Я вийшов на кухню, поставив на велику горілку триконфоркової газової плити пів алюмінієвої каструлі води, спершу відкрутив газ на повну потужність, потім, коли вода запарувала, зробив якомога менше полум'я, далі, старанно приховуючи свої наміри й намагаючись бути послідовним у своїх діях, двома кроками опинився біля комірчини сестри Доротеї, схопив листа, що його Цайдлєрка наполовину підсунула під двері з молочнобілою шибкою, ту ж мить повернувся на кухню і обережно тримав конверта зворотним боком над парою доти, доки зміг розпечатати його, не надірвавши. Та перше ніж Оскар зважився піднести листа доктора Вернера до каструлі, газ він, певна річ, вимкнув.

Лікареве послання я читав не в кухні, а лежачи у себе в ліжку. Спершу я навіть розчарувався, бо ні звертання, ні завершальна пуста фраза нічого не казали про взаємини між лікарем і сестрою-жалібницею.

«Люба фройляйн Доротея!» — починався лист, а в кінці стояло: «Відданий вам Еріх Вернер».

Та й у всьому листі не трапилося жодного вочевидь ніжного слова. Вернер шкодував, що напередодні не зміг побалакати із сестрою Доротеею, хоч і зустрів її мимохідь перед входом до приватного чоловічого відділення. Однак сестра Доротея з причин, незрозумілих для доктора Вернера, відвернулася, коли побачила, що той розмовляє із сестрою Беатою, цебто Доротеїною подругою. І тепер доктор Вернер волів би поговорити із сестрою Доротеєю, адже його розмова із сестрою Беатою була суто ділова. Як вона, сестра Доротея, мабуть, і знає, він, мовляв, докладав і докладає зусиль до того, щоб зберігати відстань між собою і не зовсім стриманою сестрою Беатою. А те, що справа це нелегка, вона, Доротея, хто добре знає сестру Беату, має, мовляв, розуміти, адже сестра Беата нерідко надто відверто виставляє свої почуття напоказ, хоч він, Вернер, ніколи на них і не відповідає. Останнє речення в листі було таке: «Повірте, я всякчас відкритий для розмови з вами». Ці рядки були досить формальні, холодні, ба навіть гордовиті, та, зрештою, я все ж таки легко зірвав машкару з епістолярного стилю доктора Вернера й сприйняв листа як те, чим він і мав бути: палке освідчення в коханні.

Я машинально сховав листа до конверта, забувши про будь-яку обережність, по смужечці з клеєм, яку колись послинив своїм язиком, мабуть, доктор Вернер, я тепер провів Оскаровим язиком і зайшовся сміхом, а тоді, все ще сміючись, почав ляскати себе долонею то по лобі, то по потилиці, поки мені зрештою пощастило відірвати праву руку від Оскарового лоба, покласти її на клямку, відчинити двері, вийти в коридор і наполовину підсунути листа доктора Вернера під двері, які своїм пофарбованим у сіре диктом та молочно-білою шибкою зачиняли від мене добре відомий мені покій сестри Доротеї.

Я ще сидів навпочіпки, притримував одним чи, може, й двома пальцями листа, коли це з кімнати в другому кінці коридору долинув голос пана Мюнцера. Я зрозумів кожне його слово, бо він гукав неквапно, так, мовби хотів, щоб я встигав занотовувати:

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

Я випростався, подумавши, що Мюнцер, мабуть, занедужав, але відразу й здогадався, що той чоловік за дверима зовсім не хворий, просто Оскар намагається переконати себе, нібито він хворий, щоб мати привід принести йому води, адже звичайні, нічим не вмотивовані вигуки нізащо не заманили б мене до кімнати геть чужої мені людини.

Спершу я хотів був понести йому ту саму, ще тепленьку воду в алюмінієвій каструлі, над якою я розпечатував лікаревого листа. Потім я все ж таки вилив ту воду в раковину, набрав у каструлю свіжої й поніс її до тих дверей, за якими мешкав пан Мюнцер, голос якого просив мене й воду чи, може, лише воду.

Оскар постукав, увійшов і відразу наштовхнувся на отой такий властивий Клепові запах. Якщо я назву ті випари кислуватими, то приховаю їхню так само яскраво виражену солодкувату субстанцію. Наприклад, дух навколо Клепа не мав нічого спільного з оцтовим запахом у комірчині сестри-жалібниці Доротеї. Сказати «кисло-солодкий» було б теж помилкою, бо той пан Мюнцер, або Клеп, як я називаю його тепер, гладкий і ледачий, хоч неповоротким його й не назвеш, дуже пітливий, забобонний, немитий, а проте не занедбаний, флейтист і джазовий кларнетист, що ніяк не може померти, мав і досі має запах трупа, який не годен кинути курити сигарети, смоктати м'ятні льодяники й дихати на всіх часником. Так пахло від нього вже тоді, так пахне й нині, так він дише, коли, огорнений духом життєлюбства й тлінности, накидається на мене в дні відвідин, щоб потім, після тривалого й церемонного прощання, яке обіцяє неодмінне повернення, змусити Бруно відразу порозчиняти навстіж усі вікна й двері і зробити протяг.

Тепер у ліжку лежить Оскар. А тоді, в Цайдлєровому помешканні, на жалюгідних рештках постелі я застав Клепа. Він зотлівав у чудовому настрої, а поряд, щоб можна було дотягтися рукою, була старомодна спиртівка в яскраво вираженому бароковому стилі, слоїки з оливковою олією, добрий десяток пакунків зі спагеті, томатна паста в тюбиках, волога й грудкувата сіль на старій газеті і стояв цілий ящик пляшкового пива — як згодом з'ясувалося, теплого. У порожні пляшки мешканець постелі навлежачки мочився, потім, як за годинку сказав мені по секрету сам, затикав корками ті здебільшого повні-повнісінькі зеленуваті посудини, що своєю місткістю відповідали його потребам, і відставляв їх набік, ретельно відділяючи від пивних у ще буквальному розумінні цього слова, щоб потім, коли потягне на пиво, не ризикувати переплутати одні пляшки з другими. Щоправда, в кімнаті стояв кран, і Клеп, якби трохи поворушив мізками, міг би мочитися в раковину, та він був надто ледачий чи, краще сказати, надто заважав сам собі вставати, тож йому важко було навіть вилізти з постелі, пролежаної завдяки таким зусиллям, і принести собі води в каструлі з-під спагеті.

Позаяк Клеп, він-таки й пан Мюнцер, варив свої макаронні вироби незмінно в тій самій воді, тобто беріг, як ока в голові, оту багато разів злиту юшку, що з кожним разом робилася чимдалі густішою, йому нерідко щастило, коли він користався запасом порожніх пляшок з-під пива, по чотири дні, а то й довше лишатися в горизонтальному положенні, яке було найбільш придатне для ліжка. Скрута наставала тоді, коли бурда з-під спагеті википала й оберталася на пересолену липку грудку. Щоправда, в такому разі Клеп міг би й поголодувати, але на той час він іще не мав для цього ідеологічних передумов, до того ж його аскетизм від самого початку був обмежений чотирма-п’ятьма днями, а то пані Цайдлєр, яка приносила йому пошту, або просто більша каструля на спагеті й припаси води, що відповідали б резерву макаронних виробів, забезпечили б йому ще більшу незалежність від довколишнього середовища.

Під той час, коли Оскар порушив таємницю листування, Клеп тішився своєю незалежністю в ліжку цілих п'ять днів; рештками води від спагеті вже давно можна було клеїти плакати на афішні тумби. Та ось він почув у коридорі мої нерішучі кроки, присвячені сестрі Доротеї та її листам. Збагнувши, що на підкреслено вимогливі напади кашлю Оскар не реагує, він надумав того дня, коли я прочитав стримано палкого любовного листа від доктора Вернера, скористатися своїм голосом.

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

І я взяв каструльку, вилив з неї ще теплу воду, відкрутив крана, зачекав, поки каструлька наповнилася до половини, а тоді долив ще, зовсім небагато, й приніс ту свіжу воду йому — став отим любим добродієм, за якого він мене мав, і нарешті відрекомендувався, назвавшись Мацератом, каменярем і гравером.

Клеп, так само поштиво, звівся на кілька градусів у ліжку й відрекомендувався Еґоном Мюнцером, джазистом, але попросив називати його Клепом, бо Мюнцером звуть, мовляв, уже його батька. Я добре зрозумів його прохання, адже й сам більше любив називатися Коляйчеком або просто Оскаром, прізвище Мацерат носив лише з покори, а називати себе Оскаром Бронським зважувався дуже рідко. Отож мені було зовсім не важко казати на цього гладкого молодика, що лежав переді мною, — я дав би йому років тридцять, хоч насправді він був іще молодший, — коротко й просто: Клеп. Сам він звертався до мене на ім'я Оскар, бо вимовляти «Коляйчек» йому було надто клопітно.

Ми розбалакались, але наприпочатку триматися невимушено обом було важкувато. Теревенили про се, про те, однак тем торкалися дуже простеньких. Я поцікавився, чи не вважає він, що наша доля — невідворотна. Він вважав, що вона таки невідворотна. Чи гадає він, спитав я далі, що всі люди мають помирати. Остаточна смерть усіх людей у нього теж не викликала сумніву, не певний він був тільки одного: чи всі люди мали народитися. Про себе Клеп відгукувався як про «випадкову появу на світ», і Оскар знову відчув свою спорідненість із ним. Вірили ми обидва і в небеса, але він, промовивши слово «небеса», зайшовся брудним смішком і почухався під ковдрою: напрошувалася думка, що пан Клеп уже за життя замишляв усілякі непристойності, які мав намір робити на небесах. Коли ми завели мову про політику, він страшенно розпалився, перелічив мені понад триста князівських домів у Німеччині, яким ладен був негайно повернути їхню гідність, корону й владу. А ось місцевість, прилеглу до Гановера, Клеп хотів передати британській імперії. А коли я запитав, яка доля чекає колись вільне місто Данциг, він, на жаль, не знав, де воно, одначе, не дуже цим переймаючись, запропонував на князя в цьому, на жаль, невідомому йому містечку такого собі графа Берґського, досить прямого нащадка, як запевнив Клеп, Яна Велема. І нарешті — ми саме намагалися дати визначення поняттю «істина» й навіть досягли в цьому певного успіху — завдяки кільком майстерно поставленим додатковим запитанням я з'ясував, що пан Клеп сплачує Цайдлєрові комірне ось уже три роки. Обидва ми висловили жаль із приводу того, що не познайомилися раніше. Я звинуватив у всьому їжачка, який не розповів мені про чоловіка, прикутого до ліжка, як, до речі, не спало йому на думку й сказати про сестру-жалібницю більше, ніж таке ось скупе зауваження: за дверима з молочно-білою шибкою мешкає, мовляв, сестра-жалібниця.

Оскарові не хотілось отак відразу обтяжувати пана Мюнцера, чи то пак Клепа, власним клопотом, отож я не став розпитувати його про сестру-жалібницю, а спершу висловив занепокоєння з приводу його здоров'я.

— А до речі, щодо здоров'я, — вкинув я. — Ви що, погано почуваєтесь?

Клеп звівся ще на кілька градусів, та, збагнувши, що втриматися рівно йому однаково не пощастить, знову впав горілиць на постіль і пояснив, що лежить, власне, для того, щоб з'ясувати, як почувається — добре, так собі чи погано. За кілька тижнів він, мовляв, сподівається дійти висновку, що почувається так собі.

А тоді сталося те, чого я так побоювався й чого сподівавсь уникнути, провадячи цю довгу й плутану розмову.

— Ох, любий мій добродію, поїжте зі мною трохи спагеті!

Отож ми заходилися їсти спагеті, зварені у воді, яку я приніс. Я не зважився попросити в нього оту липку каструлю, щоб добряче почистити її в раковині. Перекинувшись на бік, Клеп варив мовчки, рухи його були впевнені, як у сновиди. Воду він обережно злив до чималої консервної бляшанки, потім, майже не повертаючись ні в один, ні в другий бік, сягнув рукою під ліжко, дістав звідки масну, вкриту присохлими рештками томатної пасти тарілку, на мить, здавалося, завагався, тоді запустив руку під ліжко ще раз, вигріб на білий світ зіжмакану стару газету, витер нею тарілку, кинув папір знову під ліжко, похукав на заяложену тарілку, так наче хотів здмухати з неї останню порошинку, потім майже вишуканим рухом подав мені цю найогиднішу з огидних тарілок і запропонував Оскарові без зайвих церемоній призволятися.

Але я хотів, щоб першим узяв собі він, і закликав його починати. Тицьнувши мені в руки бридке начиння, що липло до пальців, Клеп столовою ложкою й виделкою вивалив на мою тарілку добру половину спагеті, елегантним рухом вичавив на те макаронне плетиво довгого черв'яка томатної пасти, викладаючи з неї узори, зверху щедро полив олією зі слоїка, те саме проробив у своїй каструлі, потрусив обидві порції перцем, розмішав свою й очима запропонував мені зробити те саме і з моєю.

— Ох, добродію любий, даруйте вже, що в цій оселі нема тертого пармезану. Але я вам однаково бажаю смачного! Нехай Бог благословить!

Оскар і досі не може збагнути, як він тоді змусив себе їсти тієї ложкою й виделкою. Одначе страва мені, хоч як дивно, припала до смаку. Ба більше, відтоді ті Клепові спагеті стали в мене кулінарним мірилом, яке я прикладав до всього, що ставили переді мною на столі.

Налягаючи на спагеті, я неквапом, непомітно, однак детально роглядав кімнату цього лежня. Особливу увагу в ній привертала нічим не затулена кругла дірка для каміна в стіні під самісінькою стелею; я немовби на собі відчував її чорний подих. За двома вікнами надворі гуляв вітер. Принаймні складалося враження, ніби то саме його пориви час від часу виштовхують із камінної дірки до Клепової кімнати хмарки сажі, і вона рівномірно лягає на меблі, мовби справляючи похорон. Та позаяк із меблів тут було лише ліжко посеред кімнати та кілька згорнених у трубу й накритих обгортковим папером килимів — вочевидь цайдлєрівська власність, — то я з певністю міг стверджувати: у цій кімнаті не було нічого чорнішого, ніж колись біле простирадло, подушки під головою в Клепа й рушник, яким цей лежень накривав собі обличчя щоразу, коли вітер заганяв до кімнати хмарку сажі.

Обоє вікон у цій кімнаті на вигляд були такі самі, як і вікна в цайдлєрівській вітальні й спальні воднораз, що виходили на Юліхенштрасе чи, правильніше сказати, на зелено-сіру крону каштана, котрий затуляв собою фасад цього будинку з помешканнями на винайм. Тут була тільки одна художня оздоба: кольоровий портрет Єлизавети Англійської, вирізаний, очевидно, з якогось ілюстрованого журналу й пришпилений канцелярськими кнопками на стіні між вікнами. Під тією картинкою на гачку висіла волинка, і крізь шар сажі ще навіть прозирав шотландський узор на її тканині. Поки я розглядав кольоровий знімок, думаючи не так про саму Єлизавету та її Філіппа, як — і то багато більше — про сестру Доротею, що стала між Оскаром і доктором Вернером і, мабуть, каралась у відчаї, не знаючи, кого вибрати, Клеп пояснював мені, що він — вірний і палкий прихильник англійського королівського дому, тим-то колись навіть брав уроки гри на волинці в музикантів одного шотландського полку британської окупаційної армії, до того ж тим полком командувала, мовляв, сама Єлизавета, і він, Клеп, навіть бачив у тижневій кінохроніці, як вона в шотландській спідничці, від голови до п'ят вся картата, провадила огляд свого полку.

Дивно, але цієї хвилини в мені раптом прокинувся мій католицизм. Я висловив сумнів щодо того, чи Єлизавета взагалі щось петрає у грі на волинці, а потім зробив кілька зауважень щодо ганебного кінця католички Марії Стюарт; одне слово, Оскар дав Клепові зрозуміти, що вважає Єлизавету особою немузикальною.

Власне, я сподівався, що цей рояліст ось-ось вибухне гнівом. Одначе Клеп лише всміхнувся — мовляв, дарма, я знаю все краще — й зажадав від мене пояснень, які дали б йому підставу зробити висновок, чи годен я, маленький чоловік — саме так той гладун мене й обізвав, — чи годен я щось судити про музику.

Оскар довго й мовчки дивився на Клепа. Той звернувся до мене із закликом, навіть не здогадуючись, до чого саме мене закликає. Мене наче щось прострелило з голови в горб. Ніби настав день Страшного суду над усіма моїми барабанами — старими, понівеченими, побитими бляшаними барабаними. Тисячі бляшанок, які я викинув на брухт, і один-однісінький барабан, якого я поховав на кладовищі в Заспе, — всі вони повстали, постали наново, цілі й неушкоджені, щоб святкувати своє воскресіння, вони подали голос, сповнили собою мене всього, зігнали з краю ліжка, потягли (після того, як я вибачився перед Клепом і попросив його хвилинку зачекати) з кімнати, пронесли повз двері з молочно-білою шибкою, повз комірчину сестри Доротеї — на підлозі там з-під дверей ще трохи виглядав чотирикутник листа, — загнали мене до моєї кімнатки, випхали назустріч мені того барабана, якого подарував художник Розкольников, коли малював «Мадонну-49», і я схопив барабана, я крутнувся з тою бляшанкою й двома паличками в руках — чи мене щось крутнуло, — і вискочив з кімнатки, промчав повз ту кляту комірчину, ступив, немовби виживши після тривалих блукань, до Клепового макаронного царства, сів, не довго церемонячись, на край ліжка, поклав зручніше свій біло-червоний струмент, спершу помахав паличками в повітрі, не в змозі, либонь, угамуватися й дивлячись кудись повз враженого Клепа, потім торкнувся, мовби ненароком, однією паличкою бляхи — ох! — і бляха відповіла Оскарові, а той уже опустив услід за першою паличкою й другу, і я почав барабанити, барабанити по черзі, і спочатку був початок, метелик пробарабанив між лампочками годину мого народження, я пробарабанив сходи до підвалу з їхніми дев'ятнадцятьма східцями й моє падіння зі сходів, коли ми святкували мій третій, отой знаменитий день народження, розклад уроків у школі Песталоцці я відбарабанив від першого рядка до останнього, потім вибрався з барабаном на Ярусну вежу, посидів з барабаном під політичними трибунами, пробарабанив вугрів, чайок і вибивання килимів у Страсну п'ятницю, посидів, барабанячи, біля домовини бідолашної моєї матусі — домовини, що звужувалася до ніг, далі перейшов до порубцьованої спини Герберта Тручинського, а коли почав вибивати на своїй бляшанці оборону Польської пошти на Гевеліусплац, то ще здалеку вгледів якийсь рух у головах ліжка, де я сидів, краєм ока побачив, як Клеп випростався, дістав із-під подушки якусь кумедну дерев'яну флейту, приставив її до рота й видув звуки такі солодкі, такі неприродні, вони так гармоніювали з моїм барабаном, що мені пощастило повести його за собою далі, на кладовище в Заспе до Пришелепка Лео, і я, коли Пришелепко Лео відтанцював своє, в Клепа на очах, для нього й разом із ним дав спінитися шипучому порошку мого першого кохання, я навіть прихопив його з собою у джунглі пані Ліни Ґреф, дав навіть прогуркотіти великій, розрахованій на сімдесят п'ять кілограмів барабанній машині городника Ґрефа, взяв Клепа із собою до фронтового театру Бебри, дав гучно побарабанити на моїй блясі Ісусові, а Смаженого Осетра й решту трясунів зігнав барабанним дробом із трампліна вниз, — унизу там сиділа Люція, — але я дозволив мурашкам і росіянам заволодіти моїм барабаном, хоча вдруге й не повів Клепа на кладовище в Заспе, де кинув свого барабана в яму вслід за Мацератом, а повернувся до своєї великої теми, яка не має кінця-краю: кашубські картоплища, жовтнева мжичка над ними, у чотирьох своїх спідницях сидить моя бабця, і коли я почув, як із Клепової флейти сіє жовтнева мжичка, як та флейта під дощиком і чотирма бабиними спідницями відшукала мого діда, палія Йозефа Коляйчека, і як та сама флейта відсвяткувала й потвердила зачаття бідолашної моєї матусі, серце в Оскара мало не скам'яніло.

Ми грали багато годин поспіль. Присвятивши чимало варіацій темі дідової втечі плотами, ми, трохи виснажені, але й щасливі, завершили свій концерт виконаним у формі гімну натяком на те, що зниклий безвісти палій, можливо, чудом урятувався.

Ще не відлунали останні звуки, ще з флейтою біля губів Клеп підхопився зі свого пролежаного ліжка. За ним потягся трупний дух. Але він порозчахував вікна, заткнув старою газетою камінну дірку, пошматував кольоровий портрет Єлизавети Англійської, проголосив завершення роялістського періоду, пустив у раковину воду з крана, вмився — так, він умився, Клеп почав митися, він зважився все змити, і це було вже не вмивання — це було справжнє омовіння; і коли він, омитий, відійшов від раковини й гладкий, скрапуючи водою, голий, мало не лускаючи від чистоти, з огидним, звислим набік членом став переді мною, підняв мене, підняв на випростаних руках — адже Оскар важив і важить небагато, — коли з нього потім вихопився сміх, знайшов вихід і вдарив у стелю, — аж тоді я збагнув: воскрес не лише Оскарів барабан, воскресіння зійшло й на Клепа, і ми привітали один одного й поцілували один одного в щоки.

Ще того самого дня — надвечір ми вийшли в місто, пили пиво, їли кров'янку з цибулею — Клеп запропонував мені заснувати з ним джазовий оркестр. І хоч я попросив трохи часу на роздуми, Оскар уже ухвалив своє рішення покинути не лише роботу Гравера в каменяра Корнефа, а й позування на пару з музою Улою і стати ударником у джазоркестрі.