Бляшаний барабан

Трясуни

Хоч на наступника Христа Оскар не придатний вже через те, що згуртувати навколо себе учнів мені страшенно важко, проте тодішній Ісусів заклик усілякими кружними шляхами досяг моїх вух і таки зробив мене наступником, хай навіть у свого попередника я й не вірив. Та згідно з правилом: хто сумнівається, той вірує, а хто не вірує, той вірує найдовше, я так і не зміг закопати під сумнівами маленьке чудо, явлене особисто мені в церкві Серця Ісусового; ба більше: я навіть спробував підбити Ісуса, щоб він дав свій концерт на барабані ще раз.

Оскар ще багато разів приходив до згаданої цегляної церкви, хоч уже й без Марії. Я знов і знов утікав від матінки Тручинської, яка була прикута до крісла й податися вслід за мною не могла. Чого ж я чекав від Ісуса? Чому я до півночі виснув у лівому нефі, даючи прислужникові замкнути мене? Чому перед лівим вівтарем у Оскара скляніли вуха і дерев'яніли руки й ноги? Адже я, попри вбивче смирення й таке саме вбивче блюзнірство, не чув ні свого барабана, ні Ісусового голосу.

Змилуйся, о Господи! Ніколи в житті не випадало мені чути, щоб я цокотів зубами так, як цокотів ними серед ночі на кам'яних плитах у церкві Серця Ісусового. Який дурень знайшов би торохкало краще, ніж ним був тоді Оскар? Я то імітував фронтову ділянку, суціль заповнену марнотратною кулеметною тріскотнею, то тримав між верхньою й нижньою щелепами ціле правління страхової кампанії вкупі з дівчатами-секретарками й друкарськими машинками. Те цокотіння розліталося навсібіч, і відповіддю на нього було відлуння й оплески. І колони двигтіли від холоду, і на склепіннях виступали сироти, а мій кашель скакав на одній нозі шаховим візерунком кам'яних плит, хресним шляхом — але в зворотний бік, потім із центрального нефа — на хори, шістдесят разів відкашлювався, ціле бахівське товариство, яке не співало, а скорше зійшлося на репетицію кашлю, і коли в мені вже зажевріла надія, що Оскарів кашель перебрався до органних труб і дасть про себе знати аж тоді, як пролунає недільний хорал, кашель раптом почувся в ризниці, а відразу по цьому — з катедри й нарешті стих, покашлюючи, за головним вівтарем, себто позаду отого гімнаста на хресті, хутко викашлявши власну душу. «Звершилося!»— кашляв мій кашель. Але насправді нічого ж не звершилося. Малий Ісус церемонно й зухвало тримав мої палички, тримав на своєму рожевому гіпсі мою бляшанку, тримав — і не барабанив, не підтверджував мені, що я — його наступник. А Оскарові хотілося мати таке підтвердження навіть у письмовому вигляді — письмовий наказ бути наступником Хреста.

Відтоді в мене виробилася звичка — не знаю вже, добра чи погана: коли я оглядаю церкву — будь-яку, нехай і дуже знаменитий собор, то відразу, щойно ступлю на кам'яні плити, навіть коли почуваюсь як-найкраще, в мене починається тривалий кашель, що, залежно від того, в якому стилі зведено церкву, яка вона заввишки й завширшки, лунає по-готичному, по-романському чи й по-бароковому й навіть через багато років допомагає мені відтворити на Оскаровому барабані Оскарів кашель, що нападав на мене в ульмському чи в шпайєрському катедральних соборах. Але тоді, в середині серпня, коли я підпав під могильно-холодний вплив католицизму, мріяти про туризм та відвідання храмів у далеких країнах можна було лише тоді, коли ти, вдягнувши військову форму, брав участь у запланованих відступах і, можливо, навіть записував у своєму похідному щоденничку: «Сьогодні залишили Орв'єто. Дивовижний церковний фасад. Після війни приїхати з Монікою й оглянути ближче».

Учащати до церкви мені було не важко, адже вдома мене нічого не тримало. Щоправда, вдома була Марія. Але Марія мала свого Мацерата. Щоправда, вдома був мій син Курт. Але той шибеник з дня на день робився чимдалі нестерпнішим — сипав мені межи очі піском, дряпав мене так, що аж ламав собі нігті об мою батьківську плоть. А кулаки перед моїм носом синочок стискав так, що на пальцях аж біліли кісточки, і досить було мені побачити двійко тих забіякуватих близнят, як з носа в мене відразу чвиркала кров.

Ви не повірите, але Мацерат за мене заступався — незграбно, однак досить щиро. Оскар із подивом терпів, коли цей досі байдужий йому чоловік брав його собі на коліна, притискав, розглядав і одного разу навіть поцілував, а тоді пустив сльозу й сказав, звертаючись радше до себе, ніж до Марії:

— Ні, не буде по-їхньому. Не гоже ж рідного сина... Та нехай він хоч десять разів, і нехай усі лікарі кажуть те саме... То вони просто так пишуть. Либонь, своїх дітей не мають.

Марія, що саме сиділа за столом і, як і щовечора, наліплювала харчові талони на старі газети, звела очі.

— Та вгамуйся, Аїльфреде. Ти балакаєш так, буцімто мені це байдуже. Та коли вже вони кажуть, що тепер усі так роблять, то вже й не знаю, як воно ліпше.

Мацерат тицьнув вказівним пальцем на піаніно, яке, відколи померла моя бідолашна матуся, про музику й думати вже забуло.

— Аґнес цього й сама повік не зробила б, і комусь не дала б зробити!

Марія подивилася на піаніно, звела плечі й опустила їх аж тоді, як промовила:

— Воно й не дивно, Аґнес-бо — мати й завше сподівалася, либонь, що, може ж, він колись та оклигає. Але ж ти сам бачиш: краще йому не стає, його звідусіль виштурхають та виганяють, і жити він, як усі, не годен, і померти теж.

Чи не наснажував Мацерата портрет Бетговена, який і досі висів над піаніно й похмуро видивлявся на похмурого Гітлера?

— Ні! — крикнув Мацерат. — Ніколи!

І гупнув кулаком по столу, просто по ще вологих, липких газетних аркушах, а тоді звелів Марії подати листа від директора закладу. Він прочитав того листа один раз, потім другий, потім ще і ще, а відтак порвав і розкидав клаптики серед талонів на хліб, на жири, на інші харчі, талони для транзитників, для тих, хто працює на тяжких роботах і для тих, хто працює на особливо тяжких роботах, а також серед талонів для майбутніх матерів і матерів-годувальниць. І хоч Оскар завдяки Мацератові й не попав до рук тих лікарів, але відтоді він уяляв собі, та й уявляє донині, щойно на очі йому трапиться Марія, на диво чудову клініку серед високогірного роздолля, а в тій клініці — світла, по-сучасному привітна операційна зала, бачить, як перед її оббитими дверима Марія, несміливо, однак довірливо всміхаючись, передає мене першокласним лікарям, що так само, викликаючи довіру, всміхаються й під своїми стерильними білими фартухами тримають першокласні шприци, які викликають довіру й дуже швидко дають результат. Отже, мене покинув увесь світ, і лише тінь моєї бідолашної матусі, тінь, що падала Мацератові на пальці й сковувала їх щоразу, коли він уже ладен був підписати листа від міністерства охорони здоров'я, багато разів ставала на заваді тому, щоб я, всіма покинутий, покинув цей світ.

Оскар не хотів бути невдячним. Я мав іще барабана. А ще я мав голос, який навряд чи може запропонувати щось новеньке вам, хто знає про всі мої звитяги над склом, і який тим із вас, хто любить розмаїття, либонь, уже й набрид. Але для мене Оскарів голос на додачу до барабана був вічно живим підтвердженням мого існування. Бо поки я трощив своїм співом скло, я існував, поки мій спрямований подих позбавляв подиху скла, в мені ще жевріло життя.

Оскар співав тоді багато. Співав до відчаю багато. Щоразу, виходячи пізньої ночи з церкви Серця Ісусового, я щось та трощив своїм голосом. Я йшов додому й нічого такого навіть не шукав, а просто вибирав якесь погано затемнене віконце десь у мансарді чи якийсь вуличний ліхтар, що був зафарбований синьою фарбою й блимав собі відповідно до правил протиповітряної оборони. І щоразу, повертаючись із церкви додому, я вибирав інший шлях. Якось Оскар рушив до Марієнштрасе через Антон-Мьолєр-веґ. Іншим разом він попростував по Упгаґенвеґ, навколо гімназії Конрада, змусив деренчати її засклений портал і через райхсколонію вийшов на Макс-Гальбе-плац. Коли одного з останніх днів у серпні я дістався до церкви надто пізно й побачив, що портал уже замкнено, то вирішив зробити на зворотному шляху більший гак, щоб дати вилитися своєму розчаруванню. Я подався вздовж Бангофштрасе, вколошкуючи дорогою кожен третій вуличний ліхтар, за Кінопалацом повернув праворуч в Адольф-Гітлер-штрасе, ряди вікон у піхотних казармах по ліву руч лишив цілими, однак зігнав злість на майже порожньому трамваї, що їхав назустріч з Оліви, — «посклив» усі його підсліпуваті, затемнені шибки з лівого боку.

Проте своєму успіху Оскар аж такого значення не надав, він просто змусив трамвай заскреготати й зупинитися, змусив пасажирів повиходити, вилаятись і посідати знов, а сам тим часом уже шукав для своєї люті щось на десерт — якусь лакоминку в ті такі бідні на лакоминки часи — й зупинився в своїх шнурованих черевиках аж тоді, коли дістався до околиці ланґфурського передмістя і біля столярні Берендта в місячному сяйві побачив перед великим барачним селищем аеродрому головну будівлю шоколадної фабрики «Балтик».

Але я був уже не такий лютий, щоб у випробуваний спосіб відрекомендуватися фабриці відразу. Я поклав собі не поспішати й перелічив іще вікна, що їх уже полічив місяць, мої підрахунки збіглися з його, отож виставу можна було розпочинати. Однак спершу мені кортіло довідатись, що то за підлітки йшли за мною назирці від самого Гохштріса — а може, вони вчепилися за мною ще під каштанами на Бангофштрасе. Щонайменше шестеро чи семеро їх стовбичили на трамайній зупинці Гоенфрідберґервеґ: одні під дашком, інші — перед ним. А ще п'ятьох я помітив за крайніми деревами край шосе на Сопот.

Я вже хотів був відкласти свій візит на шоколадну фабрику, обійти тих хлопців десятою дорогою й кружними шляхами — через залізничний міст, уздовж аеродрому, через дачне селище — прослизнути до акціонерної броварні на Кляйнгамервеґ, коли це Оскар уже на мосту почув якийсь пересвист, схожий на умовні сиґнали. Сумніву не було: вся ця метушня стосується мене.

За таких обставин, у той короткий проміжок часу, коли переслідувачів уже виявлено, а полювання ще не розпочалося, можна спокійно і з насолодою перебрати останні можливості врятуватися. Отже, Оскар міг на все горло закричати «мамо» або «тату». Так я привернув би увагу нехай не всіх, але бодай одного поліцейського. А якщо взяти ще до уваги мій зріст, то я запевно заручився б підтримкою дорослих. Проте Оскар вирішив бути послідовним, що з ним іноді траплялося, й відмовитись від допомоги і дорослих перехожих, і поліцейського. Цікавість і почуття власної гідности взяли гору, й він поклав собі: хай буде, що буде. І зробив найбільшу дурницю, яку можна було зробити: я спробував знайти дірку в просмоленому паркані навколо території шоколадної фабрики, але не знайшов, а тим часом помітив, що ті хлопці вже повиходили з-під дашка на трамвайній зупинці і з-під дерев на Сопотському шосе. Оскар — далі вздовж паркану. Хлопці вже спустилися з мосту, а дірка в паркані все не траплялася. Мої переслідувачі підходили не дуже швидко, радше перевальцем і поодинці, й Оскар міг шукати далі; вони дали мені саме стільки часу, скільки треба, щоб знайти в паркані дірку; та коли я зрештою дійшов до того місця, де в паркані бракувало однієї-однісінької штахетини, і, розпанахавши на собі одяг, проліз у шпарину, по той бік паркану мене вже очікувало четверо парубків у вітровках. Вони стояли, поховавши свої лапища до кишень лижних штанів.

Я зметикував відразу: в моєму становищі вже нічого не зміниш, і спершу заходився шукати те місце на своєму одязі, яке розпанахав, коли пролазив крізь шпарину в паркані. Воно виявилася ззаду на штанях, на правій сідниці. Розчепіривши пальці, я чвертю зміряв дірку, зрозумів, що вона, на жаль, аж надто велика, проте напустив на себе байдужого вигляду й не поспішав підводити погляд, поки всі хлопці з трамвайної зупинки, шосе і мосту поперелазять через паркан, бо шпарина в паркані була для них завузька.

А було це в один з останніх днів серпня. Місяць час від часу ховався за хмари. Хлопців я налічив душ двадцять. Молодшим — десь по чотирнадцять, старшим — по шістнадять чи й по сімнадцять. У сорок четвертому літо стояло тепле, сухе. Четверо зі старших гицлів були у формі юних помічників військ протиповітряної оборони. А ще я пригадую, що в сорок четвертому було поліття на вишні. Хлопці невеличкими гуртами оточили Оскара, стиха перемовлялися жаргоном, зрозуміти який я й не намагався. А ще вони називали один одного якимись дивними прізвиськами, і декотрі з них я запам'ятав. Скажімо, одного десь так п'ятнадцятирічного хлопчину, що мав трохи імлисті, як у сарни, очі, називали то Торохтій, а то іноді Молотило. Той, що стояв поруч із ним, був Путя. Найменшого шалапута — найменший він був на зріст, однак запевне не віком, — шепелявого, з випнутою спідньою губою, прозивали Вуглекрадом. До одного з юних зенітників зверталися на ім'я Містер, ще одного називали — і досить-таки влучно — Суповою Куркою; траплялися імена й історичні: наприклад, Лев'яче Серце; один блідуватий парубійко — Синя Борода; розчув я й деякі добре знайомі мені імена, приміром, Тотіла й Тея, а також такі досить зухвалі, як Велізарій і Нарсес. Смаженого Осетра, що був у величезному велюровому капелюсі з ум'ятим усередину верхом і в надто довгому плащі, я розглядав уважніше, ніж решту хлопців: попри свої шістнадцять рочків, він вочевидь був у цій компанії ватажком.

На Оскара ніхто не звертав уваги — хотіли, мабуть, доконати його оцим очікуванням, — отож я, почасти задля розваги, почасти зі злости на самого себе за те, що пустився на таку вочевидь дитячу романтику, стомлено сів на барабана, звів очі на майже повний місяць і спробував бодай трохи своїх думок присвятити церкві Серця Ісусового.

Може, саме сьогодні він би забарабанив чи промовив хоч слівце? А я сиджу тут, у дворі шоколадної фабрики, й бавлюся в розбійницькі ігри оцих лицарів круглого столу! Може, він там на мене чекає й має намір після короткого вступу на барабані знов розтулити вуста й уже виразніше проголосити мене своїм наступником? А тепер він розчарований, що я не прийшов, і запевне сидить та гордовито супить брови. Цікаво, що подумав би Ісус про цих хлопців? І що тепер має робити з цією ватагою Оскар — його подоба, його наступник і заступник? Чи можна йому звернутися до цих підлітків, які обзивають себе Путею, Торохтієм, Синьою Бородою, Вутлекрадом і Смаженим Осетром, зі словами Ісуса: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до мене!»?

Смажений Осетер ступив ближче. Поруч із ним — Вутлекрад, його права рука.

Смажений Осетер:

— Устань!

Поглядом Оскар був іще десь на місяці, думками — в лівому нефі церкви Серця Ісусового, тож він не встав, і Вуглекрад на знак Смаженого Осетра вибив з-під мене барабана.

Випроставшись, я взяв бляшанку й сховав її під курточку, ближче до тіла, щоб її не пошкодили ще дужче.

«А цей Смажений Осетер — типчик вродливий, — подумав Оскар. — Щоправда, очі посаджені надто глибоко й надто близько одне від одного, зате нижня частина обличчя досить жвава й метикувата».

— Звідки це ти чимчикуєш?

Отже, зараз присікаються; таке привітання було мені не до шмиги, тож я знову звів очі на нічне світило, уявивши собі, що місяць — адже він ладен терпіти що завгодно — то барабан, і аж усміхнувся, так здивувала мене невибаглива власна манія величі.

— Осетре, він ще й зуби шкірить!

Вуглекрад, не спускаючи з мене очей, запропонував своєму шефові, як він висловився, «потрясти». Ті, що стояли збоку, — прищуватий Лев'яче Серце, Містер, Торохтій і Путя — теж були за те, щоб «потрясти».

Так само видивляючись на місяць, я літера по літері перебрав у думці слово «потрясти». Нічогеньке слівце, тільки нічого приємного воно мені не віщувало, це вже запевне.

— Тут я вирішую, коли трясти! — урвав Осетер буркотіння своєї ватаги, а тоді знов до мене: — Ми тебе досить частенько бачимо на Бангофштрасе. Що ти там робиш? Звідки це ти чимчикуєш?

Двоє запитань одразу. Оскар, якщо він і далі хотів лишатися господарем становища, мав відповісти принаймні на одне з них. Отож я відвів погляд від місяця, поглянув на Смаженого Осетра своїми синіми магнетичними очима й спокійно мовив:

— Із церкви.

Позад Осетрового плаща почулося тихе бурмотіння. Видко, там коментували мою відповідь. Вуглекрад здогадався, що я маю на увазі церкву Серця Ісусового.

— Як тебе звати?

Про це вони мали запитати. Коли зустрічаються, таке запитання неминуче. У спілкуванні між людьми воно посідає важливе місце. З відповіді на це запитання живуть багато й довгих, і коротких п'єс, а також опер — узяти хоч би того ж таки Лоенґріна.

Я дочекався, поки з-поміж двох хмар вигляне місяць, дав йому відбитися — це тривало саме стільки часу, скільки потрібно для того, щоб з'їсти три ложки супу, — в моїх синіх очах і подіяти на Смаженого Осетра, а тоді промовив, заздрячи впливу цього слова, бо ім'я «Оскар» не викликало б у них нічого, крім хихотіння, — отож я промовив:

— Мене звати Ісус.

Запала тривала мовчанка. Нарешті Вуглекрад прокашлявся:

— Усе ж таки, шефе, його треба потрясти!

За те, щоб Оскара потрясти, був не лише Вуглекрад. Смажений Осетер, ляснувши пальцями, дав дозвіл починати, і Вуглекрад схопив мене, притис кісточки пальців до мого правого плеча й заходився ними крутити — швидко, завзято й боляче, поки Осетер, ще раз ляснуши пальцями, спинив його. То ось що таке «потрясти».

— Ну, то як тебе звати тепер?

Шеф у велюровому капелюсі вдав, ніби йому все це набридло, зробив із мого правого боку боксерський рух, від чого його надто довгий рукав з'їхав на зап'ясток і в місячному сяйві зблиснув наручний годинник, а з лівого кудись повз мене прошепотів:

— Даю хвилину на роздуми. Потім Смажений Осетер скаже: «Годі!»

Отже, принаймні одну хвилину Оскар міг безкарно дивитися на місяць, шукати виходу в його кратерах і обмірковувати своє рішення стати наступником Христа. А позаяк слівце «годі» мені припало не до смаку, до того я аж ніяк не хотів, щоб ці песиголовці диктували мені за своїм годинником, коли й що робити, то секунд за тридцять п'ять Оскар сказав:

— Я — Ісус.

Те, що сталося потім, справило ефектне враження, хоч постановка тієї сцени була й не моя. Відразу після того, як я вдруге проголосив себе наступником Христа, і перше ніж Смажений Осетер устиг ляснути пальцями, а Вуглекрад — розпочати мене «трясти», завила сирена повітряної тривоги.

Оскар мовив «Ісус», знову набрав повітря, і сирени потвердили мої слова одна за одною — спершу та, що по сусідству, на аеродромі, потім та, що на головній будівлі піхотної казарми в Гохштрісі, далі — сирена на даху гімназії Горста Веселя, що під самим Ланґфурським лісом, сирена на універмазі у Штернфельді й уже зовсім далеко від Гінденбурґалєе — сирена Вищої технічної школи. Потрібен був певний час, поки всі сирени в передмісті сприйняли проголошену мною радісну звістку й протягло, настійно, немовби архангельські сурми, змусили ніч спухнути і стухнути, сни — замигати й розпастися, проникли у вуха тих, хто спав, а місяцеві, на якого не можна було вплинути ніяк, надали лиховісної ваги небесного світила, не підвладного жодному затемненню.

Та коли Оскар повітряну тривогу зрозумів як цілковиту підтримку собі, то Смаженого Осетра сирени змусили занервувати. Адже декого з його ватаги ця тривога стосувалася безпосердньо, й вона нагадала хлопцям про їхні службові обов'язки. Отож чотирьох юних зенітників йому довелося відпустити до їхніх батарей просто через паркан, на позиції вісім-кома-вісім між трамвайним депо й аеродромом. Троє, зокрема й Велізарій, мали бути на протиповітряному чергуванні в гімназії Конрада, тобто теж мусили відразу бігти. А решту, душ п'ятнадцять, він затримав біля себе й, позаяк у небі нічого не відбувалося, повернувся до свого допиту:

— Виходить, ти, якщо ми правильно зрозуміли, — Ісус... Та облишмо про це. Ще одне запитання: як це ти робиш із ліхтарями й шибками? Тільки не викручуйся, ми все знаємо!

Знати вони, звісно, нічого не знали. Одначе те, на що здатний мій госос, їм там чи там, певна річ, випадало бачити. Оскар сказав собі бути трохи поблажливішим до цих недолітків, яких нині коротко й недвозначно назвали б хуліганами. Я спробував вибачити їм за їхнє відверте й досить незграбне заповзяття й поставитися до них об'єктивно. Отже, це були сумнозвісні «трясуни», про яких уже кілька тижнів гуло все місто, — ватага підлітків, що за ними полювала кримінальна поліція й численні патрулі гітлерюґенду. Як виявилося згодом — гімназисти з гімназії Конрада, школи Петрі й школи Горста Веселя. Орудувала й ще одна ватага «трясунів», у Нойфарвасері, якою заправляли також гімназисти, але складалася вона на добрих дві третини з учнів із Шіхауської верфі та вагоноремонтного заводу. Спільно обидві групи працювали рідко, власне, лише тоді, коли від Шахауґасе прочісували вночі Штефенспарк і Гінденбурґалєе в пошуках фюрерок із Спілки німецьких дівчат, які після вечірніх навчань поверталися з Молодіжного центру на Бішофсберґ додому. Сутичок між собою групи якомога уникали, сфери діяльности вони суворо поділили, й у ватажку нойфарвасерців Смажений Осетер бачив скоріше свого товариша, ніж суперника. Трясуни були проти всіх і всього. Вони оббирали штаби гітлерюґенду, полювали за орденами й військовими відзнаками фронтовиків, що кохалися в парках зі своїми дівчатами, крали на зенітних батареях зброю, набої й бензин за сприяння своїх побратимів — юних зенітників і від самого початку виношували план здійснити великий напад на господарське управління.

Оскар ні про саму організацію, ні про плани трясунів нічого не знав і, як йому здавалось, усіма покинутий, нещасний, сподівався відчути себе серед цих підлітків у безпеці. У глибині душі я вже був із хлопцями заодно, махнув рукою на надто велику різницю у віці — мені скоро мало сповнитися двадцять — і сказав собі: «Чом би тобі не дати хлопцям зразок свого мистецтва? Підлітки завше допитливі. Ти ж бо також мав колись і п'ятнадцять, і шістнадцять. Покажи їм, як це робиться, продемонструй що-небудь. Вони будуть від тебе в захваті, а може, колись навіть слухатимуться тебе. Ти легко можеш випробувати на них свій вплив, відшліфований багатющим досвідом, отож іди за своїм покликанням уже тепер, збери довкола себе учнів і стань наступником Христа!»

Смажений Осетер, мабуть, здогадувався, що замисливсь я не просто так. Він мене не квапив, і я був йому за це вдячний. Кінець серпня. Місячна, майже безхмарна ніч. Повітряна тривога. Два-три прожектори на березі. Мабуть, літак-розвідник. Саме в ті дні довелося залишати Париж. Напроти мене — головна будівля шоколадної фабрики «Балтик», десятки вікон. Після тривалого маршу група військ «Центр» зупинилася на Віслі. «Балтик» на роздрібну торгівлю вже не працювала, а виробляла шоколад лише для авіації. Тож Оскар мусив змиритись і з тим, що тепер під Ейфелевою вежею вигулюють свої американські мундири солдати генерала Патена. Усвідомлення цього завдало мені болю, і Оскар підніс одну барабанну паличку. Стільки годин укупі з Розвітою! І Смажений Осетер завважив мій рух, його погляд простежив за паличкою, потім ковзнув у бік фабрики. Поки в Тихому океані серед білого дня очищали від японців невеличкий острівець, тут у всіх фабричних вікнах водночас відбивався місяць. І Оскар промовив до всіх, хто бажав його слухати:

— Зараз Ісус розітне голосом скло.

Не встиг я впоратися з першими трьома шибками, як десь високо над головою в мене загула муха. Коли місячне сяйво погасло у ще двох шибках, я подумав: «Либонь, та муха здихає, коли так розгулася». Потім я пофарбував своїм голосом у чорне решту вікон на горішньому поверсі фабричної будівлі, переконався, що більшість прожекторів страждають недокрів'ям, а тоді постирав і з вікон середнього та нижнього поверхів відблиски вогнів, що спалахували, схоже, на батареї поблизу Нарвікського складу. Спершу стрілянину зчинили берегові батареї, потім я покінчив із середнім поверхом. Відразу по цьому наказ відкрити вогонь дістали батареї в Старій Шотландії, Пелонкені й Шелмюлі. На нижньому поверсі було троє вікон, і нічні штурмовики, злетівши з аеродрому, шугнули просто над фабрикою. Не встиг я попорати нижній поверх, як зенітки змовкли, полишивши нічним винищувачам збивати чотиримоторного бомбардувальника далекої дії, що його над Олівою вже взяли в кільце одночасно три прожектори.

Позаяк мій номер збігся в часі з ефектними зусиллями протиповітряної оборони, то спершу Оскар потерпав, що хлопці не знатимуть, куди дивитись, а то й узагалі замість фабрики стежитимуть за нічним небом.

Тим дужче я здивувався, коли після того, як справу було зроблено, вся ватага так і лишилася стояти перед фабрикою, що тепер зосталася без шибок. Навіть коли неподалік, на Гоенфрідберґервеґ, почулися вигуки «браво!» й пролунали оплески, як у театрі, — бомбардувальника все ж таки пощастило підбити, і він, загорівшись (неабияке видовище!) радше впав, ніж приземлився в Єшкентальському лісі, — тільки дехто з ватаги, зокрема й Путя, пішов від фабрики, що зяяла сліпими вікнами. Проте ні Смаженого Осетра, ні Вутлекрада — а цікавили мене, власне, саме вони — збитий літак не обходив.

Опісля на небі лишилися, як і доти, тільки місяць та сякі-такі зорі. Нічні винищувачі посідали. Десь далеко завила пожежна сирена. І тоді Смажений Осетер обернувся до мене, показав свій завжди зневажливо скривлений рот, знову зробив той самий боксерський рух, внаслідок якого з-під задовгого рукава виглянув годинник, скинув його, подав мені — мовчки, проте важко сопучи, — хотів був щось сказати, але спершу мусив перечекати, поки стихнуть, сповістивши про відбій, сирени, й нарешті під оплески своєї команди заявив:

— Гаразд, Ісусе. Якщо хочеш, ми тебе приймемо, будеш із нами. Ми — трясуни, якщо це тобі щось каже.

Оскар зважив у долоні наручного годинника й передарував цю досить вишукану річ зі світним циферблатом, що показував нуль годин і двадцять три хвилини, хлопчині, якого називали Вутлекрадом. Той запитливо звів очі на свого шефа. Смажений Осетер кивнув головою на знак згоди. І тоді Оскар, поправивши барабана на зворотний шлях, сказав:

— Ісус поведе вас. Ідіть за мною!