Бляшаний барабан

Нести знемогу до пані Ґреф

Його, самого Ґрефа, я недолюблював. Він, сам Ґреф, недолюблював мене. Недолюблював я Ґрефа й тоді, коли він змайстрував мені барабанну машину. Навіть тепер, коли такі вперті антипатії Оскарові не до снаги, Ґрефа я однаково недолюблюю, хоч його вже й на світі нема.

Ґреф торгував городиною. Тільки нехай це не вводить вас в оману. Він не йняв віри ні в картоплю, ні в савойську капусту, хоч добре знався на городництві й любив поприкидатися садоводом, шанувальником природи й вегетаріанцем. Та саме через те, що Ґреф не їв м'яса, він і не був справжнім городником. Він просто не здатний був розмовляти про польові культури як про польові культури. «Ви тільки погляньте на цю рідкісну картоплю! — частенько чув я, як він звертався до своїх покупців. — Бачите оцю соковиту, налиту бульбу, що прибирає щораз нових форм і водночас лишається така цнотлива й чиста! Картоплю я люблю, бо вона зі мною розмовляє!» Певна річ, справжній торговець городиною не має права казати це і збивати з пантелику своїх покупців такими балачками. Он моя бабця Ана Коляйчек, яка на картопляних полях і виросла, й постаріла, навіть у найурожайніші на картоплю роки могла кинути хіба що таких кілька слів: «Атож, цей рік бульби троха більші, ніж торік». І це тоді, коли й Ана Коляйчек, і її брат Вінцент Бронський від урожаю на картоплю залежали куди більше, ніж городиник Ґреф, якому неврожайного року на картоплю було досить і врожаю на сливи.

Ґреф узагалі ні в чому не знав міри. Невже йому так треба було носити в крамниці отого зеленого фартуха? Хіба ж то не пихатість — хизуватися перед покупцями своїм зеленим, як шпинат, нагрудником і, всміхаючись, із розумним виглядом називати його «зеленим фартухом нашого милостивого садівника Господа Бога»?! До того ж він ніяк не міг забути про свої скаутські захоплення. Щоправда, той загін йому довелося розпустити ще в тридцять восьмому — на хлопчаків нацупили коричневі сорочки й охайну чорну зимову форму, а проте колишні скаути, чи то в цивільному, чи то в новій формі, частенько й регулярно навідувалися до колишнього свого поводиря й разом з ним, вирядженим у позичений у милостивого Господа Бога садівничий фартух, під його гітару співали вранішніх пісень, вечірніх пісень, похідних пісень, пісень ландскнехтів, урожайних пісень, пісень про Діву Марію, своїх і чужоземних народних пісень. А позаяк Ґреф не проґавив часу й став членом націонал-соціалістського моторизованого корпусу, від сорок першого року називав сам себе не лише городником, а й «протиповітряником», окрім того, міг принагідно послатися на двох колишніх скаутів, які тим часом дечого домоглися в лавах юнґфольку (один із них став фенляйнфюрером, а другий — штамфюрером), то окружне управління гітлерюґенду офіційно дозволило проводити в Трефовому картопляному підвалі пісенні вечори. Ба більше, ґаушулюнґсляйтер Льобзак закликав Ґрефа влаштовувати такі самі пісенні вечори в учбовому центрі Єнкау під час проведення там окружних навчальних курсів. На початку сорокових років Ґреф з одним учителем народної школи дістав спільне завдання укласти для округу Данциг — Західна Пруссія збірник молодіжних пісень під гаслом «Співайте з нами!». Книжка вдалася на славу. Ґреф одержав з Берліна листа за підписом райхсюґендфюрера, і городника запросили до столиці на зліт хормейстерів.

Одне слово, Ґреф був молодця. І не лише через те, що співав напам'ять усіх пісень від першого до останнього стовпчика; він умів ще й напинати намети, розпалювати й гасити багаття так, щоб потім у лісі не спалахнула пожежа, він цілеспрямовано ходив з компасом по азимутах, знав, як називаються всі зірки, що їх видно неозброєним оком, цілком серйозно розповідав сповнені пригод веселі історії, пригадував усі леґенди, що народилися на берегах Вісли, організовував вечори відпочинку під гаслом «Данциг і Ганза», міг перелічити всіх магістрів рицарського ордену й назвати відповідні дати; але тільки цим він не обмежувався, а міг розповісти багато всякої всячини про місію германства на теренах ордену й тільки вряди-годи вплітав у свої виступи якесь характерне висловлювання зі скаутського життя.

Ґреф любив молодь. Хлопчиків дужче, ніж дівчаток. Власне, дівчаток він узагалі не любив, а любив тільки хлопчиків. Нерідко хлопчиків він любив навіть дужче, ніж це можна було передати в піснях. Може, то він через свою жінку, оту нечупару в завжди засмальцьованому ліфчику й дірявих трусах — одне слово, через Ґрефиху він змушений був шукати чисті ідеали любови серед зграбних і охайних хлопчиків. А може, те дерево, що на його гіллі будь-якої пори року квітла брудна білизна пані Ґреф, росло й з іншого кореня. Я веду ось до чого: Ґрефиха через те й пустилася берега, що наш торговець городиною і «протиповітряник» просто не помічав недбалої і трохи тупуватої пишноти її форм.

Ґреф любив усе струнке, м'язисте, загартоване. Коли він казав «природа», то водночас мав на увазі аскетизм. Коли він казав «аскетизм», то мав на увазі особливий догляд за тілом. А в своєму тілі Ґреф тямив. Він про нього старанно дбав, виставляв його на спеку й, виявляючи особливу винахідливість, на холод. Коли Оскар зблизька й здалеку розтинав своїм співом скло, при нагоді розтоплював морозяні узори на шибках і змушував танути й дзвінко падати бурульки, то городник боровся з кригою тим, що було напохваті.

Ґреф пробивав дірки в кризі. У грудні, січні й лютому він прорубував їх плішнею. Рано-ранесенько, ще як було темно, він діставав з підвалу велосипеда, загортав у мішок з-під цибулі плішню, їхав через Заспе до Брьозена, в Брьозені звертав на набережну в бік Ґлеткау, між Брьозеном і Глеткау злазив з велосипеда й, поки поволі розвиднялося, штовхав велосипеда з плішнею в мішку промерзлим піщаним берегом, а потім ще метрів двісті-триста вкритим кригою морем. Над морем стояв туман. З берега ніхто не міг побачити, як Ґреф клав велосипеда на лід, розгортав мішка, діставав плішню і хвилю німо, святобливо стояв, прислухаючись до протитуманних гудків із фрахтових суден на рейді, що повмерзали в кригу. А тоді скидав куртку, робив невеличку розминку й нарешті заходжувався дужими, розміреними ударами вирубувати в кризі Балтійського моря круглу ополонку.

На таку ополонку в Ґрефа йшло добрих хвилин сорок п'ять. Тільки не питайте в мене, звідки я про це знаю. Оскар знав тоді майже про все. Тим-то я й знав, скільки часу в Ґрефа йшло на ту ополонку. Він пітнів, і його піт солоними краплинами скапував із високого крутого чола в сніг. Ґреф робив усе дуже майстерно, ретельно вів глибоку округлу намітку, замикав коло, а тоді без рукавиць, голіруч діставав круглу крижину — сантиметрів двадцять завтовшки — з неозорої мерзлої площини, що сягала, як можна було здогадуватись, до Гели чи й до самої Швеції. В ополонці стояла правічна, сіра вода, змішана з крижаним місивом. Над нею ледь помітно здіймалася пара, хоч це було аж ніяк не гаряче джерело. Ополонка приваблювала рибу. Тобто це так кажуть, що ополонки приваблюють рибу. Ґреф міг би вивудити тут навіть міногу чи й десятикілограмову тріску. Але він не вудив риби, навпаки, він почав роздягатись — і роздягатись догола, бо коли вже Ґреф роздягався, то роздягався догола.

Одначе Оскар не хоче, щоб поза шкірою у вас пройшов мороз. Одне слово: всі три зимові місяці городник Ґреф двічі на тиждень брав холодну купіль у

Балтійському морі. Щосереди він купався сам, ще вдосвіта. О шостій виїздив з дому, о пів на сьому був уже тут, до чверть на восьму вирубував ополонку, швидкими, розгонистими рухами зривав із себе одяг, стрибав у воду, розтершись перед тим снігом, в ополонці кричав, а часом я навіть чув, як він співав: «Уночі дикі гуси лопочуть крильми...» або «Нам шторми до душі...» — співав, і купавсь, і кричав хвилини дві-три, не більше, а тоді одним стрибком, розрахованим до сантиметра, опинявся на снігу: червона, мов рак, і вся в клубах пари плоть ганяла навколо ополонки, не перестаючи кричати й помалу остигаючи, й нарешті знову влазила в одяг і вилазила на велосипед. Незадовго до восьмої городник Ґреф був уже знов на Лабесвеґ і хвилина в хвилину відчиняв свою крамницю.

Другу купіль Ґреф брав по неділях у супроводі цілого гурту хлопчаків. Оскар не стверджує, що бачив усе сам, та він, зрештою, нічого й не бачив. Це вже потім розповідали люди. Музикант Майн знав про городника чималенько всіляких історій і трубив їх на весь квартал. І одна з його трубних історій розповідала: цілісіньку зиму, навіть у люті морози, Ґреф щонеділі купався в супроводі гурту хлопчаків. Щоправда, навіть Майн не стверджував, буцімто городник змушував хлопців голяка, як сам, стрибати в ополонку. Йому, мовляв, було досить і того, що вони, напівголяка чи майже голяка, сухорляві й жилаві, гарцювали на снігу, розтираючи один одного снігом. Атож, і Ґрефа так тішили ті хлопчаки на снігу, що він до чи після купання частенько пускався з ними казитись і сам, допомагав розтирати того чи того, а то й дозволяв усій ватазі розтирати себе. Музикант Майн, дарма що туман, нібито сам бачив з набережної в Глеткау, як голий-голісінький — просто жах! — Ґреф зі співом і криком підхопив двох своїх голих вихованців, підняв і та трійця — голяк з двома голяками в руках — жирувала на товстій кризі Балтійського моря.

Напрошується думка, що Трефів батько не був рибалка, хоч і в Брьозені, і в Нойфарвасері мешкало багато рибалок з таким прізвищем. Але наш Ґреф, городник, був родом із Тіґенгофа, хоч Ліна Ґреф, уроджена Барч, зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася в Праусті. Той допомагав там одному молодому, але промітному вікарію опікати товариство друзів-католиків, а Ліна через того ж таки вікарія щосуботи вчащала до парафіяльного будинку. Якщо судити зі знімка, що його, здається, сама Ґрефиха мені й подарувала, — він ще й досі приліплений у моєму фотоальбомі, — двадцятирічна Ліна була міцненька, нівроку, кругленька, весела, добродушна, легковажна й дурненька. Батько її тримав чималий сад у Санкт-Альбрехті. У двадцять два рочки, геть недосвідченою дівчинкою, як Ліна не раз розповідала згодом, вона на пораду вікарія вискочила заміж за Ґрефа й на батькові гроші відкрила в Ланґфурі городницьку крамницю. Чимало свого товару, приміром, майже всю садовину, вони задешево діставали з батькового саду, отож торгівля в них пішла непогано, по суті, сама собою, і багато напсувати тут Ґреф не міг.

Авжеж, і якби городник не захоплювався так по-дитячому всілякими саморобками, то цю крамницю в передмісті, так вигідно розташовану — дітей довкола кишма кишить, і жодних тобі конкурентів по сусідству, — не важко було б обернути на золоте дно. Одначе, коли з пробірної палати разів три-чотири навідався ревізор і почав перевіряти ваги, конфісковувати гирі, опечатувати ваги й накладати на Ґрефа штрафи — спершу менші, а далі щораз більші, — частина постійних покупців од нього пішли, й городину вони тепер купували на базарі, що збирався один раз на тиждень. Люди казали: це правда, овочі й фрукти у Ґрефа завше першого ґатунку й навіть недорогі, але щось там у нього, либонь, не так, бо знов он приїздили представники з пробірної палати.

Хоча сам я голову даю на відріз: обдурювати Ґреф нікого й не думав. Ба більше, адже великі картопляні ваги, після того, як Ґреф у них щось там удосконалив, почали обважувати його самого. Так, незадовго до початку війни він умонтував у ті ваги годинника з боєм, який залежно від того, скільки на них клали картоплі, видзвонював ту чи ту мелодію. Хто купував десять кілограмів, діставав, сказати б, на похід «На ясних берегах Заалє», двадцять п'ять кілограмів картоплі викликали «Честь бережи і вірність», а півцентнера картоплі, придбаної на зиму, видобував з курантів наївно-чарівливу мелодією «Крихітка Енхен із Тарау».

І хоч я й усвідомлював, що такі музичні жартики пробірній палаті можуть бути не до шмиги, Оскар до городникових химер ставився з розумінням. Ліна Ґреф також поблажливо дивилася на ці чоловікові дивацтва, позаяк, атож, саме позаяк їхній шлюб на тому й тримався, що кожне з них поблажливо сприймало всі дивацтва другого. Отож можна сказати, що сімейне життя в Ґрефів склалося вдало. Городник дружину не бив, з чужими жінками ніколи її не зраджував, не був ні п'яниця, ні гуляка, скоріше навпаки, це був веселий, пристойно вбраний пан, і за товариську й чуйну вдачу його любила не лише молодь, а й та частина покупців, яка на додачу до картоплі діставала в крамниці ще й музику.

Тим-то Ґреф спокійно, поблажливо спостерігав, як його Ліна з року в рік обертається на брудну нечупару, від якої йшов чимдалі огидніший запах. Я бачив, як він усміхається, коли люди, котрі бажали йому добра, ту нечупару відверто називали нечупарою. Іноді я чув, як Ґреф, хукаючи на свої доглянуті, попри картоплю, руки й потираючи їх, казав Мацератові, який духу не міг терпіти тієї Ґрефихи:

— Ну звісно, Альфреде, твоя правда. Вона трохи нехарапутна, моя добра Ліна. Та хіба ми з тобою такі вже святі?

А коли Мацерат і далі не міг утамуватися, Ґреф рішуче, хоч і по-дружньому, уривав дискусію:

— Далебі, де в чому ти маєш рацію. Але серце в неї добре. Хто-хто, а я свою Ліну знаю.

Можливо, він її й справді знав. Зате вона його навряд чи знала. Так само, як і сусіди та покупці, вона не вбачала у взаєминах Ґрефа з хлопчиками та підлітками, які досить частенько забігали до нього, нічого, крім звичайного захоплення молоді старшим товаришем і наставником, який хоч і не мав спеціальної підготовки, проте до виховання юні ставився із запалом.

А ось у мене Ґреф не викликав ні захвату, ні бажання стати в нього вихованцем. До того ж Оскар був не в його стилі. Звісно, якби я надумав був рости далі, то, може, й став би в його стилі, адже мій син Курт, якому тепер майже тринадцять, з його кістлявою й довгов'язою статурою — це просто втілення Трефового стилю, хоча вдався він загалом у Марію, від мене успадкував дуже мало, а від Мацерата — й узагалі нічого.

Коли Марія Тручинська й Альфред Мацерат брали шлюб, свідками в них були Ґреф і Фріц Тручинський, що саме приїхав додому у відпустку. А позаяк Марія, як і її чоловік, були протестанти, то вся церемонія обмежилася реєстрацією в магістраті. Було це в середині грудня. Мацерат у партійній формі промовив своє «так». Марія була при надії вже на третьому місяці.

Що гладкішою ставала моя кохана, то глибшою робилася Оскарова ненависть. Щоправда, проти її вагітности я не заперечував. Але те, що плід, зачатий мною, колись мав дістати прізвище Мацерат, убивало в мені будь-яку радість від майбутньої появи на світ спадкоємця. Тож коли Марія була на п'ятому місяці, я зробив першу спробу — хоча, звісно, й надто пізно — влаштувати їй викидня. Сталося це на Масницю. На мідній поперечині над прилавком, де зазвичай висять ковбаси й шпинат, Марія зібралася була почепити кілька серпантин і прикріпити дві клоунські личини з носами-картоплинами. Драбина, яка завжди надійно впиралася в полиці, цього разу була сяк-так прихилина до прилавка. Марія — аж угорі, руки її десь серед серпантин, Оскар — у самому низу, біля драбини. Підклавши під нижній щабель барабанні палички, налягаючи на драбину плечем і покладаючись на свій твердий намір, я підважив драбину й посунув її трохи набік. Марія серед серпантин і клоунських личин стиха, але злякано зойкнула, драбина похитнулась, Оскар відскочив убік, і Марія впала поряд із ним на підлогу, потягнувши за собою й той строкатий папір, і ковбасу, й личини.

Усе це мало страшніший вигляд, аніж було насправді. Марія лише підвернула собі ногу, їй довелося лягти в ліжко й узагалі поберегтись, а більше з нею нічого такого не сталося. Вона й далі розпливалась, але про те, хто допоміг їй підвернути ногу, не сказала навіть Мацератові.

Аж коли в травні наступного року, тижнів за три до очікуваних пологів, я вдруге спробував улаштувати їй викидня, вона, не виказуючи всієї правди, побалакала з Мацератом, своїм законним чоловіком. Якось за обідом, при мені, Марія промовила:

— Останнім часом наш Оскарчик, як заграється, то мов скажений стає, часом і в пузо мені буцне. Може, поки пологи, оддамо його до моєї матері? Тамечки якраз і місце є.

Мацерат її вислухав і взяв усе на віру. А насправді замір учинити вбивство допоміг мені зустрітися з Марією зовсім за інших обставин.

Якось в обідню перерву вона лягла на канапу трохи відпочити. Мацерат був саме в крамниці — перемивши після обіду посуд, він прикрашав там вітрину. У вітальні стояла тиша. Хіба що іноді прогуде муха, цокає, як завжди, годинник, а з приймача ледь чутно долинає повідомлення про успіхи наших парашутистів на Кріті. Я нашорошив вуха аж тоді, коли до мікрофона запросили великого боксера Макса Шмелінґа. Як я зрозумів, він, приземлившись після стрибка на кам'янисту крітську землю, пошкодив свою чемпіонську ногу й тепер мусив лежати й берегтися — точнісінько, як ото Марія, що, впавши з драбини, теж мала лежати в ліжку. Шмелінґ розмовляв спокійно, скромно, потім слово взяли парашутисти не такі знакомиті, й Оскар уже не слухав. Тиша; десь, може, муха, годинник — як завжди, радіо — ледве чутно.

Я сидів на своєму ослінчику біля вікна й споглядав Маріїне черевце на канапі. Дихала вона важко, очей не розплющувала. Час від часу я похмуро стукав паличками по своїй блясі. Але Марія не ворушилася, змушуючи мене, однак, дихати тим самим повітрям, що й її черевце. Певна річ, був тут ще й годинник, між гардиною й шибкою — муха, а також радіо з його кам'янистим островом Кріт на задньому плані. Але все це для мене дуже швидко немовби розтануло, я бачив лише черево, і вже не знав, ні в якій кімнаті воно здіймається горою, ні чиє воно, майже забув, хто зробив те черево таким пузатим, і відчував лише одне-однісіньке бажання: черево має зникнути, це помилка, воно заступить тобі білий світ, ти повинен устати й щось робити! Отож я й устав. Ти маєш подумати, що тут можна зробити. Отож я рушив до того черева, прихопивши щось дорогою. Ти маєш випустити трохи зайвого повітря, це недобре, що черево так здулося. Цієї миті я заніс те, що прихопив дорогою, і пошукав поглядом місце між Марїїними пухкенькими долонями, що лежали на череві й дихали разом із ним. Зважуйся нарешті, Оскаре, а то Марія ось-ось розплющить очі. Зненацька я відчув, що за мною вже стежать, хоч і далі не зводив очей з лівої Маріїної руки, яка ледь-ледь тремтіла; щоправда, я завважив, що праву руку вона відняла, що та рука щось собі намислила, тож не дуже й здивувався, коли Марія тією рукою викрутила Оскарові долоню, і ножиці з неї випали. Певно, якусь хвилю я ще стояв із занесеною, але вже порожньою рукою, чув годинника, муху, з приймача голос диктора, що завершував повідомлення про висадку на Кріт, потім відвернувся й, перше ніж почалася нова передача — бадьорі мелодії від другої до третьої години, — пішов з нашої вітальні, яка через оте черево, що заповнювало собою все довкола, зробилася для мене надто тісною.

А за два дні по тому Марія забезпечила мене новим барабаном і відвела до матінки Тручинської — в помешкання на третьому поверсі, що пропахло ерзацкавою і смаженою картоплею. Спершу я спав на канапі, позаяк Оскар відмовився лягати на колишнє Гербертове ліжко, де, як я побоювався, ще духмяніла Маріїна ваніль. Через тиждень старий Гайландт витяг сходами нагору моє дитяче дерев'яне ліжечко. Я дозволив поставити те одоробло біля ложа, яке колись німувало піді мною, Марією й нашим спільним шипучим порошком.

У матінки Тручинської Оскар утамувався чи, краще сказати, збайдужів. Адже тепер я вже не бачив того черева, бо підійматися сходами вгору Марія боялась. А я намагався не бувати в нашому помешканні на першому поверсі, бакалійній крамниці, виходити з під'їзду й навіть зазирати у двір будинку, де люди, позаяк з харчами ставало чимдалі сутужніше, знов розводили кролів.

Оскар здебільшого сидів над поштовими листівками, що їх надсилав чи привозив із Парижа унтерофіцер Фріц Тручинський. Слово «Париж» малювало в моїй уяві багато всіляких картин, і, коли матінка Тручинська дала мені листівку з Ейфеловою вежею, почав, розмірковуючи про залізну конструкцію тієї сміливої споруди, відбивати на барабані Париж, а тоді мюзет, хоча ні про який мюзет не чув зроду.

А дванадцятого червня — за моїми підрахунками на два тижні раніше, ніж треба, — під знаком Близнят, а не Рака, як я очікував, народився мій син Курт. Батько — в рік Юпітера, син — у рік Венери. Батько — під захистом Меркурія й домінуючим знаком Діви, що наділяє скепсисом і винахідливістю, син — також під захистом Меркурія, але під знаком Близнят, що наділяє холодним, упертим розумом. Те, що в мене пом'якшувала Венера під знаком Терезів в Оселі нового світила, Овен у тій самій Оселі псував у мого сина, до того ж я ще мав відчути вплив його Марса.

Матінка Тручинська збуджено і якось по-мишачому повідомила мені новину:

— Уявляєш, Оскарчику, журавель приніс тобі все ж таки братика! А я вже потерпала, щоб не якусь дівку-зеленавку, бо з нею потім лиха не обберешся!

Я саме барабанив по нотах Ейфелевої вежі й краєвиду Тріумфальної арки, який надійшов незадовго перед цим, але паличок не кинув. Матінка Тручинська — тепер уже й бабуся Тручинська — привітань від мене, схоже, й не чекала. І хоч була й не неділя, вона вирішила трохи підрум'янитися, схопила обгортку від цикорію, яка вже не раз ставала їй у пригоді, розвезла на щоках свіжу фарбу й, отак намазюкана, подалася з помешкання, щоб унизу, на першому поверсі, допомогти Мацератові, гаданому батькові.

Був, як я вже згадував, червень. Оманливий, до речі, місяць. Успіхи на всіх фронтах (якщо тільки успіхи на Балканах можна назвати успіхами), але попереду чекали успіхи ще більші — на сході. Туди вже посувалося сила-силенна військ. Залізниці працювали на повну потужність. Фріцові Тручинському, якому доти так весело жилося в Парижі, також довелося вирушити на схід, і подорож його не обіцяла завершитися дуже скоро, а відпустку з фронту не нагадувала й поготів. Зате Оскар спокійно розглядав собі лискучі листівки; він і далі розкошував у теплому Парижі на початку літа, знічев'я барабанив «Trois jeunes tambours», не мав нічого спільного з німецькими окупаційними військами, а отже, міг не боятися партизанів, які буцімто тільки й думали про те, щоб зіпхнути його з мосту в Сену. Ні, весь у цивільному я вибирався з барабаном на Ейфелеву вежу, милувався згори, як і годиться, широкою панорамою, почувався пречудово, мене, попри таку спокусливу висоту, не навідували гіркувато-солодкі думки про самогубство, отож аж після того, як я, дев'яносто чотири сантиметри заввишки, спускався на землю й уже стояв біля підніжжя вежі, мені знову спадало на гадку, що в мене народився син.

«Voila, син! — подумав я. — Коли йому сповниться три роки, я подарую йому бляшаного барабана. Отоді й побачимо, хто з нас справдешній батько — отой пан Мацерат чи я, Оскар Бронський».

У спекотному місяці серпні — якщо мене не зраджує пам'ять, нам тоді саме повідомили про успішну ліквідацію ще одного казана, смоленського, — мого сина Курта хрестили. Але як воно сталося, що на хрестини запросили мою бабцю Ану Коляйчек і її брата Вінцента Бронського? Якщо я знов пристану на ту версію, за якою Ян Бронський — мій батько, а тихий і завжди трохи дивакуватий Вінцент — мій дід з батьківського боку, то для того, щоб їх запросити, підстав було досить. Зрештою, мої дід і баба — прадід і прабаба мого сина Курта.

Такі аргументи Мацератові, який, власне, і був ініціатором того запрошення, на думку ніколи, певна річ, і не спадали. Бо навіть у найсумнівніші хвилини свого життя — скажімо, коли доводилося ганебно програвати партію в скат, — Мацерат не мав сумніву, що зробив двох дітей та ще й годував сім'ю. Отож діда й бабу Оскарові випало побачити зовсім з іншої причини. Обох тих стареньких онімечили. Вони були вже не поляки, а по-кашубському їм тепер лише снилися сни. І називали їх тепер «фольксдойче», третьої групи. Крім того, Гедвіґ Бронська, Янова вдова, вийшла заміж за одного балтійського німця, який служив ортсбауернфюрером у Рамкау. Марґа й Стефан Бронські мали тепер надію носити прізвище вітчима, Елєрс, — у тому разі, звісно, якщо задовольнять їхні заяви, які вони вже подали. Сімнадцятирічний Стефан записався добровольцем до війська, був тепер на тренувальному плацу в Грос-Бошполі, де відбували підготовку піхотні частини, і мав усі шанси побувати на європейських театрах воєнних дій, тоді як Оскар, а в нього теж наставав призовний вік, мусив чекати зі своїм барабаном, поки у війську, чи на флоті, чи, може, в повітряних силах виникне потреба в такому ось трирічному барабанщикові.

Початок дійству поклав ортсбауернфюрер Елєрс. За два тижні до хрестин він запряг пару коней, посадив поруч із собою на козли Гедвіґ і приїхав на Лабесвеґ. Елєрс був кривоногий, хворий на шлунок, одне слово, Янові Бронському не рівня. Він сидів за столом у нашій вітальні, на цілу голову нижчий від своєї Гедвіґ із коров'ячими очима. Його приїзд приголомшив навіть Мацерата. Розмова не клеїлась. Побалакали про погоду, відзначили, що на сході багато чого відбувається, що там усе йде як слід і куди стрімкіше, ніж у п'ятнадцятому році, — про це згадав Мацерат, який у п'ятнадцятому й сам там був. Про Яна Бронського кожне намагалося не обмовитися й словом, поки я перекреслив усі їхні плани обійти його мовчанкою й, закопиливши, як дитина, губки, кілька разів гучно покликав Оскарового дядька Яна. Мацерат опанував себе й глибокодумно проказав кілька добрих слів про колишнього свого товариша й суперника. Елєрс одразу й велемовно висловив свою згоду з Мацератом, хоч сам свого попередника ніколи й навіч не бачив. Гедвіґ навіть спромоглася на кілька щирих сльозин, які повільно прокотилися по її щоках, і нарешті завершальне слово до теми «Ян»:

— Славний був чоловік. І мухи не вмів скривдити. Хто б міг подумати, що він отак накладе головою? Такий боязкий був, а дав, бач, застрелити себе за нізащо, ну таки ж за нізащо.

Після цих слів Мацерат попросив Марію, що стояла позад нього, принести кілька пляшечок пива, а в Елєрса спитав, чи вміє той грати в скат. Елєрс у скат грати не вмів, і з цього приводу висловив глибокий жаль. Але Мацерат виявився досить великодушним і цей невеличкий ґандж ортсбауернфюрерові пробачив. Він навіть поплескав Елєрса по плечу й, коли пиво вже поналивали в склянки, запевнив ортсбауерфюрера, що, мовляв, дарма, добрими друзями можна бути й тоді, коли хтось у скаті нічого не тямить.

Одне слово, так Гедвіґ Бронеька, тепер уже Гедвіґ Елєрс, знову переступила поріг нашого дому й привела з собою на хрестини мого сина Курта не лише свого ортебауернфюрера, а й колишнього свекра Вінцента Бронського, а також його сестру Ану. Мацерат, схоже, знав про все заздалегідь, бо гучно й щиро привітав обох стареньких ще надворі, під вікнами в сусідів, а коли моя бабця вже у вітальні запустила руку під свої чотири спідниці й дістала подарунка на хрестини — вгодовану гуску, — промовив:

— І нащо було так клопотатися, мамо?! Я тобі й так радий, навіть як ти приходиш із порожніми руками. Аби лиш прийшла.

Такі слова бабці прийшлись, однак, не до шмиги, їйбо хотілося почути, чого варта її гуска. Отож вона ляснула долонею по жирній птасі й невдоволено сказала:

— Та не тра' так ламатись, Альфредику. Це ж бо гуска не кашубська, а фольксдойчська і смакуватиме тобі так, як бувало до війни.

Так усі національні проблеми було залагоджено, і вже аж перед самісінькими хрестинами виникли деякі ускладнення, бо Оскар відмовився переступати поріг протестантської церкви. Навіть коли вони дістали з таксі мого барабана й спробували звабити мене до церкви тою бляхою, раз у раз запевняючи, буцімто до протестантської церкви можна вільно входити навіть із барабаном, я й далі лишався набурмосеним католиком і ладен був радше пробелькотіти коротеньку загальну сповідь на вухо його велебности Вінке, ніж вислуховувати протестантську проповідь на хрестинах. Мацерат здався. Мабуть, через те, що побоювався мого голосу й можливого відшкодування збитків, пов'язаних із ним. Отож я, поки в церкві хрестили мого сина Курта, сидів собі в таксі, розглядав потилицю водія, вивчав у дзеркальці в нього над головою Оскарову фізію, пригадував власні хрестини багато років тому й численні спроби його велебности Вінке вигнати диявола з малого Оскара.

Після хрестин посідали обідати. Зсунули докупи два столи й почали з «черепашачого» супу, хоч насправді його варили на яловичині. Ложки раз у раз цокали об краї тарілок. Ті, хто поприїздив із села, гучно сьорбали. Ґреф відставив мізинця. Гретхен Шефлєр той суп наче відкушувала. Густа поверх ложки на весь рот усміхалась. Елєрс поверх ложки розмовляв. Вінцент тремтів і не міг потрапити ложкою до рота. Тільки дві старі жінки, бабця Ана й матінка Тручинська, були цілком і повністю зосереджені на своїх ложках. Оскар випав, якщо можна так сказати, зі своєї ложки, вшився з кімнати й, поки за столом іще сьорбали суп, знайшов у спальні Куртову колисочку. Він хотів поміркувати над своїм сином, а вони там нехай горбляться над своїми ложками, чимдалі бездумніші, чимдалі вичерпаніші, хоч і черпають ложками в себе суп.

Блакитний тюлевий балдахінчик над плетеним візочком на коліщатах. Візочок був дуже високий, отож спершу я загледів лише щось рожево-синювате й зморщене. Тоді я став на барабан і міг уже краще роздивитися свого сонного сина, що нервово здригавсь уві сні. Ох, ці батьківські гордощі, вони завжди прагнуть високих слів! Та позаяк тут, біля візка з немовлям, мені не спало на думку нічого, крім короткої фрази: «Коли Куртові сповниться три роки, я подарую йому барабана», і позаяк мій син нічим не виказував, що там у нього в голові, й позаяк я міг лише сподіватися, що він піде в батька й матиме тонкий слух, то я ще раз, уже вкотре, пообіцяв йому барабана на третій день народження, а тоді зліз зі своєї бляшанки й знову спробував щастя серед дорослих у вітальні.

Вони там саме досьорбали свій так званий «черепашачий» супчик. Марія принесла консервований зелений горошок у маслі. Мацерат відповідав за печеню й подавав її сам. Він скинув піджака, в самій сорочці нарізав свинину — скибку за скибкою, і обличчя його, коли він схилявся над тим ніжним, соковитим м'ясом, було таке розкуто-лагідне, що я мимоволі відвів погляд.

Городникові Ґрефу подавали окремо. Йому принесли консервованої спаржі, круто зварених яєць і хрону зі сметаною, позаяк вегетаріанці м'яса не їдять. Та, як і решта гостей за столом, він узяв собі кавалок м'ятої картоплі, тільки присмачив її не підливою з печені, а розтопленим на сковорідці маслом, що його дбайлива Марія на тій невеличкій сковородці, яка шкварчала, з кухні йому й принесла. Усі пили пиво, а в Трефовій склянці стояв підсолоджений фруктовий сік. Розмовляли про оточення під Києвом, на пальцях підраховували загальну кількість полонених. Прибалт Елєрс у підрахунках виявився збіса метким, після кожних ста тисяч він спритно виставляв угору одного пальця, а потім, коли розчепірені пальці на обох руках позначали мільйон, знов починав загинати пальця за пальцем і так лічити далі. Коли тему російських військовополонених вичерпали — через щораз більші числа вона помалу втрачала цінність, і зацікавлення нею згасало, — Шефлєр заходився розповідати про підводні човни в Ґотенгафені, а Мацерат тим часом нашіптував на вухо моїй бабці Ані, що на корабельні в Шіхау мають сходити зі стапелів по два підводні човни щотижня. Городник Ґреф, своєю чергою, пояснив усім, чому підводні човни мають сходити зі стапелів не кормою вперед, а облавком. Він намагався цей процес ще й унаочнити, показуючи все на миґах, і ті з гостей, котрі захоплювалися підводними човнами, пробували старанно й незграбно наслідувати його рухи. Коли ліва рука Вінцента Бронського надалася зобразити човна, що занурювався на глибину, старий перекинув свою склянку з пивом. Бабця хотіла була його за це висварити, але Марія її вгамувала, сказавши, що це дрібниці, назавтра скатерку, мовляв, однаково треба буде прати, а коли на хрестинах люди сідають за стіл, то без плям, мовляв, не обходиться, це ж бо звичайна річ. Цієї миті надійшла матінка Тручинська з ганчіркою й почала вимочувати правою рукою калюжу пива на столі; в лівій руці вона тримала кришталеву вазу з шоколадним пудингом, посиланим тертим мигдалем.

Ох, якби ж до того шоколадного пудингу та подали були якусь іншу поливку або щоб узагалі не подавали ніякої! Але поливка була ванільна. Густа, тягуча, жовта ванільна поливка. Така банальна-банальна, звичайнісінька, а проте неповторна ванільна поливка. На землі нема, певно, нічого смішнішого й воднораз трагічнішого, ніж ванільна поливка. Ваніль розливала ніжні пахощі, чимдалі щільніше огортаючи мене Марією, тож оту призвідницю всіх ванілей на світі, оту, що сиділа поруч із Мацератом і тримала його за руку, мені вже не сила було ні бачити, ні терпіти.

Тримаючись за спідницю Ґрефихи, яка вгорі щось там сьорбала ложкою, Оскар сповз зі свого дитячого стільчика й так і лишився лежати у Ліни в ногах; цієї хвилини він уперше відчув той властивий їй дух, який ураз перебив, поглинув, знищив будь-яку ваніль.

Цей новий для мене дух мав якийсь кислуватий присмак, і все ж я й далі лежав, оповитий ним, доки він, як мені здалося, притлумив усі мої спогади, пов'язані з ваніллю. Поволі, нечутно й не викликаючи жодних спазмів, до горла мені підкотилася блювота й принесла полегкість. І поки з мене виходив черепашачий суп, непережована свиняча печеня, майже цілий зелений горошок і оті кілька ложечок шоколадного пудинґа з ванільною поливкою, я осягнув сенс своєї знемоги, я здався на волю своєї знемоги, Оскарова знемога лягла пластом біля ніг Ліни Ґреф — і я поклав собі відтепер і що Божого дня нести свою знемогу до пані Ґреф.