Бляшаний барабан

Ніоба

У тридцять восьмому збільшили митні збори й тимчасово закрили кордон між Польщею і Вільним містом Данцигом. Тепер моя бабця вже не могла приїздити вузькоколійкою в базарні дні до Ланґфура, і свій рундучок їй довелося закрити. Вона лишилася сидіти, так би мовити, на своїх яйцях, не маючи великого бажання їх висиджувати. У порту вже й небо просмерділося оселедцями, товару збиралися гори, державні мужі провадили зустрічі й ухвалювали рішення, тільки мій товариш Герберт — безробітний, не в злагоді з самим собою — лежав на канапі й роздумував як людина, схильна до серйозних роздумів.

А митниця ж давала і заробіток, і хліб. Давала вона й зелену уніформу та зелений кордон, який варто було охороняти. Герберт так і не пішов на митницю, не хотів він уже й кельнерувати, а хотів лише лежати на канапі й роздумувати.

Але людина має десь працювати. Так гадала не тільки матінка Тручинська. Вона хоч і не послухалася власника шинку Штарбуша й не стала вмовляти сина знов піти кельнером до Фарвасера, однак зігнати Герберта з канапи була теж не проти. Та йому й самому невдовзі набридло їхнє двокімнатне помешкання, й роздумував він тепер лише про людське око. Одного чудового дня Герберт почав переглядати оголошення в «Останніх вістях» і — хоча й не без відрази — у «Форпості», шукаючи роботу вантажника в порту.

Я б допоміг йому залюбки. Хіба такому чоловікові, як Герберт, подобає міняти професію, яка його гідна, й шукати в портовому місті ще якихось приробітків? Проситися, щоб узяли на день попрацювати, перебиватися тимчасовим наймом, прикопувати протухлі оселедці? Я просто не міг собі уявити, як Герберт стоїть на молу в Мотлау, плює на чайок і все жує та пережовує тютюн. І в мене народилася ідея: створити разом із Гербертом свою фірму: один раз на тиждень чи й на місяць дві годинки напружено попрацюємо — і ми вже заможні, шановані люди. Оскар набув у цій галузі неабиякого досвіду й своїм усе ще алмазним голосом розтинав би багаті вітрини, а водночас і стояв би на чатах, тоді як Герберт ураз, як кажуть у таких випадках, виявлявся б напохваті. Нам не потрібні були б зварювальні апарати, підробні ключі, скриньки з усіляким інструментом. Ми б обходилися без кастетів і пістолетів. «Чорний воронок» і ми — то були б два окремі світи, які б не мали потреби перетинатися. А Меркурій, бог злодіїв і торгівлі, поблагословив би нас, бо я, народжений під знаком Діви, носив би його печать, яку при нагоді ставив би на тверді речі.

Замовчувати цей епізод було б безглуздо. Розповім про нього коротенько, тільки щоб ніхто не думав, що це — моє зізнання. Поки Герберт був без роботи, ми з ним скоїли двоє пограбувань, сказати б, середнього рівня тяжкости — в гастрономічних крамницях — і одне, серйозне, в хутряній крамниці: три голубі песці, один котик, одна каракулева муфта й гарненьке, хоч і не дуже дороге, пальто з лошати, яке залюбки вдягла б навіть моя бідолашна матуся. Отака була наша здобич.

Кинути красти нас спонукало згодом не так недоречне, хоч нерідко й досить гнітюче, почуття провини, як те, що збувати здобич ставало чимраз тяжче. Щоб вигідно продати речі, Герберт мусив знов їздити до Нойфарвасера, бо тямущих посередників можна було знайти лише в портовому передмісті. Але ті місця щоразу нагадували йому про хирлявого й хворого на шлунок латвійського капітана, тож Герберт намагався збувати крадене добро де завгодно — на Шіхауґасе, на Гакельверк, на Бюрґервізен — скрізь, тільки не у Фарвасері, де хутра пішли б як по маслу. Отож збут нашої здобичі затягувався так, що товари з гастрономічних крамниць зрештою перекочовували на кухню до матінки Тручинської, і Герберт подарував їй чи, правильніше сказати, спробував подарувати їй навіть каракулеву муфту.

Коли матінка Тручинська побачила ту муфту, їй було вже не до жартів. Харчі вона брала доти мовчки, думаючи, мабуть, про не заборонені законом дрібні крадіжки, до яких звичайно вдаються голодні люди. Одначе муфта — то була вже розкіш, а розкіш — то легковажність, а легковажність — то в’язниця. Отак просто й отак слушно розважила матінка Тручинська. Вона примружила свої мишачі оченята, висмикнула із зібраних у вузол кіс в'язального дротика й, тримаючи його в руці, промовила: «Колись ти скінчиш так, як скінчив твій батько». Після цього тицьнула Гербертові чи то «Останні вісті», чи то «Форпоста», що мало означати: «А тепер пошукай собі пристойну роботу, а не якусь там халтуру, бо не варитиму тобі їсти».

Герберт іще з тиждень вилежував на канапі в роздумах, усе бурчав, і розворушити його на розмову про рубці чи про спокусливі вітрини годі було й сподіватись. Я поставився до товариша з розумінням, давав йому випити чашу душевних мук до дна, а сам тим часом крутився біля годинникаря Лаубшада та його годинників, що пожирали час, ще раз спробував щастя в музиканта Майна, але той уже не дозволяв собі й душу закропити, тільки гарцював зі своєю трубою по нотах оркестру штурмовиків-кавалеристів, вигляд мав доглянутий і бравий, тоді як чотири його кішки, ці релікти запійних, однак надзвичайно музикальних часів, помалу підупадали, бо харчувалися сяк-так. Зате Мацерата, що, поки була жива матуся, випивав лише за компанію, я частенько заставав пізнього вечора з осклілим поглядом за невеликою чарчиною. Він гортав фотоальбома, намагаючись, як оце тепер роблю я, оживити бідолашну матусю на світлішому чи темнішому прямокутнику, до півночі наплакувався так, що починав розмовляти з Гітлером чи Бетговеном, які там само похмуро висіли один навпроти одного, довірчо звертався до них на «ти» і нібито діставав відповіді від генія, що був, до речі, глухий, тоді як непитущий фюрер мовчав, позаяк Мацерат, цей дрібний і п'яний керівник партійного осередку, на увагу провидіння не заслуговував.

Якось у вівторок — пригадувати з такою точністю мені допомагає барабан — я таки діждався свого. Герберт вифрантився, себто дав матері почистити холодною кавою сині, вгорі вузькі, внизу широкі штани, вліз у свої тихоступи на м'якій підошві, пірнув у піджак на гудзиках з якорями, покропив біле шовкове кашне, роздобуте у Вільній гавані, одеколоном, що виріс також на безмитному перегної тої ж таки гавані, й невдовзі постав переді мною — квадратний, церемонний і в синьому кашкеті.

— Вийду погляну, як там щодо халтурки, — кинув Герберт і хвацько збив ліворуч набакир кашкета — такого носив ґрос-адмірал і головний інспектор військово-морського флоту принц Гайнріх Прусський.

Матінка Тручинська опустила газету.

Уже другого дня Герберт мав і роботу, й уніформу. Тепер мій товариш ходив у темно-сірому, а не в митно-зеленому; він став доглядачем у Музеї морського судноплавства.

Як і все, що було варто зберігати в цьому місті — а воно вже саме собою гідне того, щоб його зберігати, — скарби Музею морського судноплавства заповнювали давню, також музейну на вигляд патриціанську будівлю, де знадвору збереглася кам'яна тераса й химерний, досить насичений орнамент на фасаді, а всередині — різьблення на темному дубі й кручені сходи. Тут зібрали й старанно увічнили в каталогах історію портового міста, яке завжди славилося тим, що серед численних могутніх, однак переважно бідних сусідів уміло нагромаджувати й утримувати небачені багатства. О, ці привілеї, викуплені в магістрів рицарських орденів та польських королів і скрупульозно закріплені в грамотах! А оті кольорові Гравюри, що закарбували численні облоги морської фортеці в гирлі Вісли! Ось у міських мурах — бідолаха Станіслав Лещинський, що втікає від саксонського короля. На олійному полотні добре видно, як йому страшно. Жахливо перелякані й примас Потоцький та французький посланник де Монті, адже росіяни під орудою генерала Ласкі взяли місто в облогу. І скрізь — детальні підписи, можна навіть прочитати назви французьких суден під прапором з лілією, що стоять на рейді. Стрілка вказує: на цьому судні король Станіслав Лещинський утікав до Лотарингії, коли третього серпня місто довелося здати. Проте основну частину виставлених експонатів становили трофеї, здобуті в переможних війнах, адже програні війни передають музеям трофеї рідко, а то й узагалі не передають.

А гордістю експозиції була галіонна фігура з великого флорентійського галіаса, що, хоч і прописаний до порту Брюґе, належав двом вихідцям із Флоренції, купцям Портінарі й Тані. У квітні тисяча чотириста сімдесят третього року цей галіас пощастило захопити данцизьким піратам і міським капітанам Паулю Бенеке та Мартінові Бардевіку, що курсували біля зеландського берега перед гаванню Слуйс. Висадившись на судно, вони відразу порішили всю численну команду вкупі з офіцерами й капітанами, а саме судно й усе, що на ньому було, доправили до Данцига. Складану картину зі «Страшним судом» художника Мемлінґа й золоту купіль — і те, й те за дорученням флорентійця Тані було виготовлено для однієї флорентійської церкви — виставили в Марієнкірхе; наскільки я знаю, «Страшний суд» і досі тішить католицьке око в Польщі. Яка доля спіткала галіонну фігуру по війні, й досі невідомо. Але за моїх часів вона зберігалася в Музеї морського судноплавства.

Пишно-дерев'яна, зеленувато-гола жінка, що поверх поривно відстовбурчених персів бурштиновими очима дивиться просто перед себе з-під здійнятих догори й недбало перехрещених рук із розчепіреними пальцями. І ось ця жінка, ця галіонна фігура приносила біду. Різьбареві, що зажив слави виготовленням таких дерев'яних галіонів, цю фігуру замовив купець Портінарі, звелівши відтворити форми однієї юної фламандки, любої його серцю. Та щойно ця зелена фігура піднеслася під бугшпритом галеаса, саму дівчину, як тоді часто траплялося, звинуватили в чаклунстві. Але перше ніж її охопило яскраве полум'я, вона, не витримавши тортур, виказала свого покровителя, флорентійського купця, а заразом і різьбара, який так вдало відтворив її форми. Розповідали, що Портінарі повісився, позаяк боявся вогнища. А різьбареві повідрубували обидві його обдаровані руки, щоб йому вже не кортіло виготовляти з відьом галіонні фігури. Ще не завершився в Брюґе той процес, що привернув до себе таку велику увагу — адже Портінарі був дуже багатий чоловік, — як судно з тією галіонною фігурою вже опинилося в руках піратської ватаги Пауля Бенеке. Синьйор Тані, другий купець, відразу впав від піратської сокири. Сам Пауль Бенека теж не довго топтав ряст: за кілька років він не засяг помилування в патриціїв рідного міста, і його втопили в дворі Ярусної вежі. Судна, на які після смерти Бенеке ставили ту фігуру, відразу, ще в гавані, й згоряли, до того ж вогонь перекидавсь і на сусідні судна. Згоряло все, крім, певна річ, самої фігури, — вогонь її просто не брав, а завдяки своїм гармонійним формам вона знов і знов знаходила любителів з-поміж судновласників. Та скоро лиш та бабера посідала своє одвічне місце на носі судна, як за спиною в неї серед доти миролюбних моряків спалахував бунт, і команда відчутно меншала. Безславний похід данцизького флоту під орудою вельми талановитого Ебергарда Фербера проти Данії в тисяча п'ятсот двадцять другому році завершився падінням Фербера й кривавим заколотом у самому місті. Щоправда, в історії йдеться про релігійний розбрат (у двадцять третьому році протестантський пастор Геґе повів натовп іконоборців на штурм сімох міських парафіяльних церков), але нас так і пориває скласти провину за цю довготривалу напасть на галіонну фігуру: ніс ферберського судна прикрашала саме вона.

Коли через п'ятдесят років Стефан Баторій узяв місто в облогу й не домігся успіху, Каспар Єшке, абат Олівського монастиря, в своїх проповідях відверто звинуватив у всьому галіонну фігуру, оту гріховну баберу. Польський король одержав її в дарунок від міста, возив із собою в польовому таборі й прислухався до її лихих порад. Ми не знаємо, який вплив та дерев'яна дама мала на шведські походи проти міста, на багаторічне ув'язнення релігійного фаната доктора Еґідіуса Штрауха, що провадив таємні перемовини зі шведами, а також вимагав спалити на вогнищі ту зелену бабенцію, яка знов повернулась до міста. Ходять темні чутки про те, нібито один поет на ім'я Опіц, що втік із Сілезії, на кілька років знайшов притулок у місті, однак дуже молодим помер, бо десь на горищі знайшов ту згубливу різьблену деревину й спробував оспівати її у віршах.

Аж наприкінці вісімнадцятого сторіччя, у добу поділів Польщі, пруссаки, яким довелося брати місто силоміць, видали королівсько-прусську заборону на «дерев'яну Ніобу». Так її вперше документально назвали на ім'я і відразу евакуювали чи, правильніше сказати, ув'язнили до тієї ж таки Ярусної вежі, в дворі якої колись утопили Пауля Бенеке й саме з галереї якої я вперше (і то успішно!) випробував, на що здатний мій голос на відстані, — ув'язнили для того, щоб серед щонайвингуканіших витворів людської фантазії, тобто знарядь тортур, вона спокійнісінько перебула собі все дев'ятнадцяте сторіччя.

Та коли в тридцять другому році я вибрався на Ярусну вежу і своїм голосом потрощив вікна у фойє Міського театру, Ніобу — люди називали її «Зеленою дівкою» або просто «Зеленавкою» — ще за багато років до того, хвалити Бога, винесли з камери тортур на вежі. Якби не це, то ще хтозна, чи пощастило б мені вчинити такий успішний напад на ту класичну будівлю.

З камери тортур, яка тримала Ніобу в шорах, її забрав і, відразу після утворення Вільного міста, перевіз до щойно заснованого Музею морського судноплавства його директор, чоловік заїжджий і необізнаний. Невдовзі той запопадливий директор помер від зараження крови — він заробив його, прикріплюючи табличку з написом, що тут виставлено галіонну фігуру, яка відгукується на ім'я Ніоба. Його наступник, обачний знавець міської історії, вирішив знов виселити Ніобу з музею. Він надумав подарувати цю небезпечну дерев'яну дівку місту Любеку, й тільки завдяки тому, що любекці того дарунка не прийняли, містечко на річці Траве, якщо не брати до уваги його цегляних церков, досить щасливо пережило бомбардування.

А Ніоба, або ще «Зеленавка», так і лишилася в музеї й за якихось неповних чотирнадцять років його історії довела до скону двох директорів — але не того обачного, той перевівся кудись-інде, — загибелі у неї в ногах літнього священика, насильницької смерти одного студента Технічного інституту, двох старшокласників з гімназії св. Петра, які тільки-тільки успішно поскладали іспити на атестат зрілости, і чотирьох надійних, переважно одружених музейних доглядачів.

Усіх їх, зокрема й студента, знаходили з просвітленим обличчям, а в грудях у кожного стримів один із тих гострих предметів, які трапляються лише в Музеї морського судноплавства: різаки для вітрил, абордажні гаки, гарпуни, вишукано карбовані гостряки списів із Золотого берега, голки, якими зшивають вітрила. І тільки другий старшокласник скористався спершу власним складаним ножиком, а вже потім — звичайним шкільним циркулем, бо незадовго до його смерти всі гострі речі в музеї або взяли на ланцюги, або поховали під скло.

Після кожного такого смертельного випадку криміналісти з комісії, що розслідувала вбивства, заявляли про трагічне самогубство, проте в місті, ба навіть на сторінках газет, зринали твердження про те, нібито до цього «доклала рук Зелена дівка». На Ніобу падали серйозні підозри в тому, що це вона спроваджувала на той світ чоловіків і хлопців. Розгоралися дебати, газети, щоб люди мали змогу вільно обмінюватися думками, відводили темі «Ніоба» окремі колонки; писалося там про фатальні історії. Міська влада заявляла, що все це — пережитки минулого й забобони: ніхто, мовляв, і не подумає вживати якихось необачних, нерозважливих заходів, поки не буде доказів, що тут діється справді щось загадкове.

Отож та зелена дровиняка й далі лишалася оздобою Музею морського судноплавства, позаяк і Краєзнавчий музей в Оліві, й Міський музей на Фляйшергасе, й Будинок-музей бюргерських зібрань, присвячених пам'яти короля Артура, відмовилися дати притулок цій ласій на чоловіків німфоманці.

У музеї бракувало доглядачів. Стерегти дерев'яну діву відмовлялися не лише доглядачі. Навіть відвідувачі й ті оминали залу з цією бурштиноокою. Тривалий час за ренесансними вікнами, що надавали скульптурі з такими пропорційними формами сприятливе бічне освітлення, панувала тиша. Зеленавка збирала на собі пил. Прибиральниці сюди вже й не зазирали. Фотографи, колись такі надокучливі — один із них невдовзі після того, як клацнув галіонну фігуру, помер хоч і природною, та, з огляду на той знімок, усе ж таки підозрілою смертю, — отож фотографи вже не робили з лампою-спалахом світлин того смертоносного творіння й не надавали їх газетам Вільного міста, Польщі, Німецького райху, а то й Франції; ба більше, вони познищували в своїх архівах усі портрети Ніоби й надалі знімали тільки приїзди і від'їзди всіляких президентів, глав держав та королів на вигнанні й жили очікуванням запланованих заходів — виставок свійської птиці, партійних з'їздів у райху, автомобільних перегонів та весняних повеней.

Так воно й було, поки Герберт Тручинський, який не бажав уже кельнерувати й нізащо в світі не хотів іти в митники, у мишачо-сірій уніформі музейного доглядача сів на шкіряний стілець під дверема до тієї зали, що її люди називали «Зеленавчиною світличкою».

Уже першого робочого дня я провів Герберта до трамвайної зупинки на Макс-Гальбе-плац. Я дуже за нього тривожився.

— Вертай додому, Оскарчику. Я не можу взяти тебе з собою.

Але я з барабаном і паличками так настирливо стовбичив перед очима свого старшого товариша, що він зрештою сказав:

— Ну, тоді дійдеш зі мною до Високої брами. Але потім поїдеш додому, і гляди мені, не пустуй!

Проте біля Високої брами сідати на п'ятий трамвай я не схотів, і Герберт узяв мене ще до вулиці Святого Духа. Біля музею, уже на сходах перед терасою, він спробував скараскатися мене ще раз і нарешті, зітхнувши, купив мені в касі дитячого квитка. Щоправда, я мав уже чотирнадцять, і мені належало купувати дорослого квитка, але яке їм було до цього діло!

День ми провели спокійно, по-дружньому. Відвідувачів катма, контролювати нікого. Час від часу я з півгодинки барабанив, час від часу Герберт на годинку засинав. Ніоба зирила перед себе бурштиновими очицями й випинала свої перса до мети, яка нашою метою аж ніяк не була. Ми про ту дровиняку, по суті, й не думали.

— Вона взагалі не в моєму стилі, — відмахнувся Герберт. — Ти тільки поглянь на оті складки жиру, на оте подвійне підборіддя! — Він схилив голову набік і критикував Зеленавку далі. — Ну, а тіло? Це ж двостулкова шафа, а не тіло! А Герберт любить жіночок тендітних — щоб та курвочка була, мов лялечка!

Я слухав, як Герберт велемовно розводиться про свій тип жінок, спостерігав, як він величезними, мов лопата, руками виліплює образ граційної особи жіночої статі, що довго ще лишався, та, власне, лишається й досі, навіть схований під халатиком сестри-жалібниці, моїм жіночим ідеалом.

Уже на третій день нашої роботи в музеї ми зважилися відійти від стільця під дверима. Вдаючи, ніби надумали прибирати, — а зала й справді мала жахливий вигляд, — змітаючи дорогою з дубових панелей пил, павутиння й косариків, ми з Гербертом у буквальному розумінні слова прокладали собі шлях до «Зеленавчиної світлички» й нарешті підступили до освітленої зеленої жінки з дерева, від якої падала тінь. Не можна сказати, що ми були до Ніоби геть байдужі. Надто вже демонстративно несла вона свою вроду — хоч і пишну, а проте, поза всяким сумнівом, не позбавлену форм. Але ми з Гербертом милувалися нею не очима тих, хто прагне володіти. Ні, ми хотіли окинути її поглядом тверезих знавців, що люблять усе добре зважити. Герберт і я, два цілком спокійні, перейняті холодним захватом естети, вимірювали за правилом великого пальця жіночі пропорції, взявши за класичну основу восьмикрат збільшену висоту голови. Усі поздовжні розміри в Ніоби цим вимогам відповідали, крім, хіба що, трохи закоротких стегон, а ось щодо поперечних розмірів — клуби, плечі, огруддя, — то вона відповідала радше канонам голландським, аніж грецьким.

Герберт опустив великого пальця й сказав:

— Як на мій смак, то в ліжку вона була б аж надто гаряча. О, в Орі й Фарвасері Герберт з такими наборюкався! Ні, аж стільки мені від жінки не треба. — Герберт був калач тертий. — А ось якби вона була лише трішечки в тілі — така собі билиночка, коли аж страх бере, щоб її не переламати в талії, — о, тоді Герберт з дорогою душею.

Звісно, якби дійшло до діла, то ми з Гербертом не мали б нічого проти й Ніоби, й того, щоб з такою поборюкатися. Герберт добре знав, що бажана чи небажана йому пасивність або активність голих чи напівголих жінок — це риси, не конче притаманні, скажімо, струнким і граційним, так само як і не конче позбавлені цих рис повні чи навіть гладкі; трапляються такі собі тихенькі з вигляду дівчата, які секунди не полежать спокійно, і гладенні бабери, в яких, мов ото вода в затоні, ніщо й не ворухнеться. Ми з Гербертом зумисне все спрощували, зводили до одного знаменника й ображали Ніобу — свідомо й щораз непростиміше. Так, наприклад, Герберт підняв мене на руки, і я барабанив обома паличками на персах у тої бабенції доти, доки з її численних, але порожніх ходів — завдяки обприскуванню з них пощастило викурити шашеля — посипалися кумедні хмарки деревного борошна. Поки я барабанив, ми обидва не зводили погляду зі шматочків бурштину, що правили їй за очі. Ніщо не змигнуло, не кліпнуло, не пустило сльозу. Ніщо загрозливо не примружилося, не заскалилось до сповнених ненавистю щілинок. Обоє шліфованих, радше жовтуватих, ніж червонуватих, вкраплень цілковито, хоча через свою опуклість і спотворено, віддзеркалювали все, що було в залі, й навіть частину осяяних сонцем вікон. Бурштин оманливий, хто ж цього не знає! Ми також знали, яка підступна буває ця смола, піднесена до рівня коштовности. І все ж уперто й нерозважливо, як це вміють робити тільки чоловіки, й далі поділяючи все жіноче на активне й пасивне, ми витлумачували очевидну байдужість Ніоби на свою користь. Ми почувалися впевнено. Герберт, уїдливо схлипуючи, забив їй у коліно цвяха. Кожен його удар болем віддавався в моєму коліні, а вона й бровою не повела. Ми казилися перед тією пишно-зеленою дровинякою як могли. Герберт накинув на себе шинелю англійського адмірала, озброївся далекоглядною трубою, а на довершення ще й нацупив адміральського кашкета. А я вдягнув червону камізельку, надів довгу чоловічу перуку й став адміральським пажем. Ми грали в Трафальгар, обстрілювали Копенгаген, розганяли Наполеонову флотилію під Абукіром, огинали на вітрильнику той чи той мис, ставали в пози історичні, потім знов у сучасні — і все це на очах у тієї галіонної фігури з формами голландської відьми, що, як нам здавалося, все схвалювала або просто нічого не помічала.

Тепер я вже знаю, що бачити вміє все, і ніщо не лишається непобаченим, і навіть у шпалер пам'ять краща, ніж у людей. І це — аж ніяк не милостивий Господь, який усе бачить! Досить звичайнісінької табуретки на кухні, пліука в шафі, попільниці з недокурками чи дерев'яного зображення жінки на ім’я Ніоба — і ось уже будь-якому вчинку є свідок, і цей свідок нічого не забуває.

Два тижні чи й довше пропрацювали ми в Музеї морського судноплавства. Герберт подарував мені барабана й уже вдруге приніс матінці Тручинській тижневий заробок з доплатою за небезпечні умови праці. А якось у вівторок, позаяк щопонеділка музей зачинено, в касі мені не продали дитячого квитка й до музею не впустили. Герберт поцікавився чому. Касир, хоч і буркотливо, однак досить доброзичливо, завів мову про скаргу, яку буцімто хтось подав, і тепер, мовляв, так далі не піде, і дітей уже пускати не можна. Хлопчиків батько, мовляв, проти, тобто він не заперечує, щоб я сидів унизу біля каси, адже йому, підприємцеві й удівцеві, ніколи дивитися за сином, але до зали, до «Зеленавчиної світлички», мені тепер зась, бо це безвідповідально.

Герберт уже ладен був здатись, однак я підштовхував його, підструнчував, і тоді він сказав, що, з одного боку, касир має рацію, але з другого — я для нього, Герберта, мовляв, наче талісман, янгол-охоронець, потім іще завів мову про дитячу невинність, за якою він, мовляв, наче за стіною. Одне слово, Герберт із тим касиром, можна сказати, потоваришував і таки домігся, щоб мене того дня до музею впустили — востаннє, як попередив касир.

Отож я, тримаючись за руку свого старшого товариша, ще раз зійшов вигадливими і, як завжди, свіжонатертими крученими сходами на третій поверх, де мешкала Ніоба. Ранок видався тихий, а день — іще тихіший. Герберт сидів, приплющивши очі, на своєму шкіряному стільці, оббитому цвяхами з мідними головками. Я примостився у нього в ногах. Барабан мовчав. Позадиравши голови, ми дивилися на ганзейські військово-морські судна, фрегати, корвети, п’ятищогловики, галери й шлюпки, каботажні вітрильники й кліпери, що висіли під дубовою обшивкою стелі, очікуючи ходового вітру. Ми розглядали цю флотилію моделей, разом з нею очікували на свіжий бриз, боялися штилю цієї світлички й робили все це з одним лише наміром: щоб не дивитися на Ніобу й не боятися її. Ох, чого б тільки ми не віддали за настирливе шурхотіння шашеля, яке вказувало б на те, що нутро цієї зеленої дровиняки хоч і поволі, та все ж неухильно порохнявіє й порожніє, що Ніоба також тлінна. Але її не точив жоден шашіль. Реставратор зробив цю дерев'яну плоть неприступною для жучків і невмирущою. Отож нам лишилася тільки ота флотилія моделей та безглузда надія на ходовий вітер, химерна гра зі страхом перед Ніобою, від якої ми відмежувалися, яку щосили намагалися не помічати й про яку, може, навіть забули б, якби пообіднє сонце, сяйнувши різко й влучно, не вразило бурштину в лівому оці й не змусило камінь зблиснути.

А втім, той спалах не мав би нас аж так здивувати. Адже ми вже знали, коли саме на третій поверх Музею морського судноплавства пополудні зазирає сонце, знали, котру годину пробило чи ось-ось проб'є, коли світло падає з боку карниза й осяває ганзейські військово-морські судна. Своє діло робили й церкви Правого міста, Старого міста й Порохового міста: рух сонячного світла, в якому здіймалися хмарки пилу, вони пов'язували з часом своїх годинників, а нашу історичну колекцію оздоблювало їхнім — також історичним — передзвоном. Не дивно, що для нас і сонце набуло історичних рис, дозріло, щоб стати експонатом і зайти в підозрілу змову з Ніобиними бурштиновими очима.

Однак пополудні того дня, коли ми не мали ні бажання, ні снаги справляти грища й викидати всілякі зухвалі коники, той зблиск у погляді зазвичай безживної дровиняки вразив нас із подвійною силою. Ми пригнічено чекали, поки мине півгодини, які нам ще належало просидіти. Рівно о п'ятій музей зачинили.

А другого дня Герберт заступив на свій пост без мене. Я провів його до музею, однак очікувати біля каси не схотів, а знайшов собі місцину навпроти патриціанського будинку. Я сидів з барабаном на гранітній кулі, ззаду в якої виростав хвіст, і дорослі користалися ним замість поручнів. Зайве казати, що й другий бік сходів охороняла така сама куля з таким самим чавунним хвостом. За палички я брався рідко, зате ж барабанив жахливо гучно, протестуючи проти перехожих — переважно жіночої статі, — яким так і кортіло спинитися переді мною, поцікавитись, як мене звати й погладити спітнілою долонею мій хоч і короткий, зате ледь кучерявий і вже тоді гарненький чубчик. Наставала обідня пора. У кінці вулиці Святого Духу цегляною квочкою стовбурчилася чорно-руда церква Святої Марії, обтикана невеличкими зеленими вежками під гладкою, наче набряклою, вежею. Голуби раз у раз випурхували з отворів у мурах вежі, падали на землю неподалік від мене, туркотіли казна-що, сном-духом не відаючи, доки ще ця квочка сидітиме, кого вона висиджує і чи її віковічне висиджування не обернулося зрештою на самоціль.

Ополудні Герберт вийшов надвір. З коробки зі сніданком, яку матінка Тручинська напхала так, що вона ледве закрилася, він дістав мені бутерброда — два окрайці хліба, намазані смальцем і з кров'янкою в палець завтовшки посередині. Їсти я не хотів, і він підбадьорливо й машинально кивнув мені головою. Зрештою я таки взявся за той бутерброд, а Герберт, нічого не ївши, закурив сигарету. Перше ніж повертатися до музею, він заскочив до шинку на Бротбенкенґасе й перехилив дві чи три чарки ялівцівки. Поки він пив, я не зводив погляду з його борлака. Щось не до шмиги було мені те, як мій товариш перехиляє ті чарки. І навіть коли він уже давно зник на кручених сходах у музеї, а я знов умостився на гранітну кулю, перед очима в Оскара все ще посмикувався Гербертів борлак.

Пістряво-блідим музейним фасадом поволі проповзав день. Він перебирався від кренделика до кренделика, осідлував німф і роги достатку, поглинав гладких янголів, що пнулися до квітів, робив перестиглими намальовані Грона стиглого винограду, наскочив на сільське свято, погрався там у піжмурки, забрався на повиту трояндами гойдалку, ушляхетнив міських мешканців у шароварах, що саме влаштували торги, схопив оленя, за яким гналися собаки, й нарешті дістався до того вікна на третьому поверсі, котре давало сонцю хоч і не надовго, а проте навік осяяти бурштинове око.

Я неквапно з'їхав із гранітної кулі. Барабан лунко вдарився в покритий плісенню камінь. Від білої обичайки і яскравих язичків полум'я на ній відлущився лак і кількома білими та червоними цятками впав на сходи до тераси.

Мабуть, я саме щось бубонів собі під ніс — проказував молитву чи якусь лічилку, принаймні невдовзі до музейного порталу підкотила машина невідкладної допомоги. Перехожі вишикувалися обабіч входу. Оскарові пощастило прослизнути разом із санітарами досередини. Сходи нагору я знайшов швидше, ніж санітари, хоч після стількох нещасливих випадків у музеї вони мали б усе ж таки знати, як там розташовані зали.

Побачивши Герберта, я мало не зареготав. Мій товариш висів на Ніобі спереду — він надумав з тою дровинякою злягтися! За його головою її голови не було видно. Руками він обхопив її здійняті догори й перехрещені руки. Сорочки на ньому не було. Згодом її знайшли ретельно згорненою на шкіряному стільці під дверима. Спину в Герберта вздовж і впоперек укривали рубці. Я перечитав те письмо й перелічив карби. Не бракувало жодного. Але й натяку на нову мітку теж не видно було.

Санітари, що ринули до зали невдовзі після мене, ледве відняли Герберта від Ніоби. Пойнятий жагою, він зірвав з ланцюга двосічну корабельну сокиру з коротким сокирищем, одне її лезо ввігнав у дерев'яну Ніобу, а на друге, беручи ту бабенцію, нахромився сам. Угорі Гербертові ще пощастило щільно злитися з нею, а ось унизу, де в нього й досі вперто й безглуздо стриміло з розстебнутих штанів, йому так і не пощастило знайти, куди кинути свій якір.

Герберта накрили ковдрою з написом «Міська невідкладна допомога», і Оскар, як і щоразу, коли щось утрачав, повернувся до свого барабана. Він не кидав гамселити кулаками по блясі навіть тоді, коли музейні службовці вивели його із «Зеленавчиної світлички» сходами вниз, а тоді відвезли поліційною машиною додому.

Навіть тепер, у цьому лікувально-опікунському інтернаті, Оскар, пригадуючи ту спробу плоті покохатися з деревом, мусить давати волю кулакам, щоб іще раз поблукати по краяній-перекраяній, строкатій спині Герберта Тручинського, поблукати твердим і чутливим лабіринтом рубців, який усе передбачає й провіщає, все перевершує своєю твердістю й чутливістю. Немовби незрячий, перечитує Оскар письмена на тій спині.

Аж тепер, коли Герберта відірвали від тієї глухої до кохання різьбленої дровиняки, входить Бруно, мій санітар, і вся його схожа на грушу голова — саме втілення відчаю. Він обережно забирає з барабана мої кулаки, чіпляє ту бляшанку на лівий стояк у ногах мого залізного ліжка, поправляє на мені ковдру.

— Але ж пане Мацерат, — застерігає він мене, — якщо ви так гучно гупатимете в барабан, то десь іще почують, що тут гупають у барабан аж надто гучно. Чи не бажаєте ви зробити перерву чи хоч би барабанити трохи тихіше?

Що ж, Бруно, я спробую продиктувати своїй бляшанці ще один, уже тихіший розділ, хоч саме ця тема ревіла б ревом зголоднілого оркестру.