Бляшаний барабан

Порошок для шипучки

Ви знаєте, що це, власне, таке? Колись його можна було купити в невеличких пласких мішечках за будь-якої пори року. У нашій крамниці матуся продавала той порошок із присмаком маренки в мішечках нудотно-зеленого кольору. А ось на мішечках кольору недостиглих помаранчів стояло: «Порошок для шипучки з помаранчевим присмаком». Окрім того, був іще порошок для шипучки з малиновим присмаком, а також порошок, що, потрапивши у чисту воду з-під крана, сичав, булькав, вирував, а коли його починаєш пити й поки він утамовувався, ледь-ледь, зовсім трохи нагадував присмак цитрини, й сама вода в склянці прибирала відповідного, тільки ще ядучішого кольору: то була штучна жовтизна, що скидалася на отруту.

Що ще писалося на тих мішечках, окрім того, що шипучка має такий чи такий присмак? Там писалося ось що: «Натуральний продукт. Захищений законом. Берегти від вологи». А під пунктирною лінією стояло: «Надірвати тут».

Де ще можна було купити такий порошок? Мішечки, які я щойно описав, продавалися не лише в моєї матусі, а в будь-якій бакалійній крамниці — тільки не в Кайзеровій кав'ярні і не у великих продовольчих крамницях. І там, і в усіх ятках з прохолоджувльними напоями один такий мішечок коштував три пфеніги.

А ми з Марією брали той порошок задарма. Тільки коли не хотіли чекати, поки прийдемо додому, нам доводилося купувати їх у бакалійних крамницях або в ятках і платити три пфеніги, а то й усі шість, бо одного мішечка нам бувало мало, і ми просили два.

Хто з нас почав з порошком перший? Одвічна суперечка між двома закоханими. Я кажу: почала Марія. А ось Марія ніколи не стверджувала, що перший почав Оскар. Це запитання вона лишила без відповіді, але якби їй влаштували суворий допит, то заявила б: «Це порошок сам почав».

І Марії, звісно, ніхто б не заперечував. Тільки Оскар не міг погодитися з цим звинувачувальним вироком. Я так ніколи собі й не зізнався: з доброго шляху Оскара звів мішечок з порошком для шипучки за три пфеніги. Я мав тоді шістнадцять років і надавав великої ваги тому, щоб провина впала на мене чи принаймні на Марію, але в жодному разі не на порошок, якого треба було берегти від вологи.

Усе почалося за кілька днів після мого дня народження. За календарем купальний сезон завершувався. Однак погода про настання вересня й знати не хотіла. Після такого серпня, геть перепсованого дощами, літо показувало все, на що було здатне, і про його запізнілі успіхи можна було прочитати на чорній дошці біля щита товариства порятунку на водах: «Повітря — 29°, вода — 20°, вітер — південно-східний, переважно ясно».

Поки Фріц Тручинський, обер-єфрейтор авіації, надсилав нам листівки з Парижа, Копенгагена, Осло й Брюсселя — він весь час бував у відрядженнях — ми з Марією непогано засмагли. У липні ми мали постійне місце на сонячному боці сімейних купалень. Але там Марія вже не знала куди дітися від банальних жартиків шести- й семикласників у червоних штанях з гімназії Конрада, а також від занудних освідчень одного просторікуватого випускника середньої школи Петрі, тож у середині серпня ми відмовилися від сімейних купалень і знайшли собі багато спокійнішу місцину в жіночій купальні — неподалік від води, де опасисті й астматичні жінки сопіли, мов хвилі балтійського прибою, заходили у воду лише по свої здуті вени під жижками, а малишня, гола й погано вихована, боролася з долею, тобто ліпила з мокрого піску замки, які одразу й розсипалися.

Жіноча купальня — це коли жінки на пляжі самі, без чоловіків, і гадають, що їх ніхто не бачить, а юнакові, якого мусив приховувати в собі Оскар, лишалося тільки заплющувати очі, щоб не стати мимовільним свідком нескромних виявів жіночого єства.

Ми лежали на піску. Марія — в зеленому купальнику з червоною облямівкою, я — в своєму синьому. Пісок дрімав, море дрімало, розтоптані мушлі нас уже не слухали. Бурштин, який нібито проганяє сон, був десь інде, вітер, що, згідно з погодним зведенням на чорній дошці, віяв з південного сходу, теж помалу задрімав, і навіть усе безкрає, запевне перевтомлене небо вже не могло стримати позіхів. Та й ми з Марією трохи зморилися. Ми вже викупались, а після купання, а не перед ним, попоїли. Тепер вологі камінці — незадовго до цього то були ще вишні — лежали поряд з уже сухими, аж білими, й легенькими торішніми камінцями.

Спостерігаючи всю цю скороминущість, Оскар сипав пісок упереміж із тисячорічними, однорічними й ще зовсім свіжими вишневими камінцями на свій барабан — це був у нього такий собі пісочний годинник — і, граючись костями, намагався уявити себе в ролі смерти. Під теплою, сонною Маріїною плоттю я бачив окремі частини її кістяка, які запевне не дрімали, милувався просвітом між ліктьовою й променевою кістками, ковзав поглядом угору-вниз її хребтом і бавився в лічилку, проникав крізь обидва отвори в крижах і розважався, споглядаючи мечовидний відросток.

Але Марія, так ніби поруч я в ролі смерти зовсім і не забавлявся з пісочним годинником, ворухнулася, наосліп, покладаючись лише на свої пальці, сягнула рукою до пляжної сумки й щось там пошукала. Тим часом я вицідив рештки піску з останніми камінцями на вже напівприсипаний барабан. Марія так і не знайшла того, що шукала — мабуть, свою губну гармоньку, — отож перекинула сумку, і на пляжній підстилці ту ж мить опинилася ніяка не губна гармонька, а мішечок з порошком для маренкової шипучки.

Марія вдала, немовби здивувалась. А може, вона й справді здивувалась. Щодо мене, то я був таки здивований і не раз запитував себе тоді, запитую ще й тепер: як той порошок для шипучки, та дешевенька лакоминка, яку купують лише діти безробітних та вантажники, бо вони не мають грошей на справжній лимонад, — як той негодящий, залежаний товар потрапив до нашої пляжної сумки?

Поки Оскар отак розмірковував, Марії скортіло пити. Мусив і я, проти власної волі, урвати свої роздуми і зізнатися, що й мене діймає нестерпна спрага. Склянку ми з собою не прихопили, а до крана з питною водою було кроків тридцять п'ять, не менше — це якби по воду пішла Марія, — і добрих кроків п'ятдесят, якби туди подріботів я. Одне слово, щоб позичити в пляжного сторожа склянку й відкрутити крана поряд із його каютою, довелося б попомучитись, дибцяючи по розпеченому піску між горами м'яса, що лежало долілиць або горілиць і лисніло від крему «Нівея».

Обох нас цей шлях лякав, отож ми лишили мішечка на підстилці. Та зрештою я таки схопив його, перше ніж це встигла зробити Марія. Проте Оскар відразу й поклав мішечка назад, щоб його могла взяти Марія. Але Марія не брала. Тоді я знов узяв його сам і подав Марії. А Марія повернула його Оскарові. Я подякував і подарував його Марії. Одначе вона не хотіла приймати від Оскара ніяких подарунків. Довелося мені покласти мішечка знов на підстилку. Так він лежав там довгенько — лежав і не ворушився.

Оскар стверджує, що мішечка після гнітучої паузи взяла саме Марія. Ба більше: вона надірвала його краєчок саме там, де нижче від пунктирної лінії стояло: «Надірвати тут!» Потім подала відкритого мішечка мені. Цього разу Оскар подякував і відмовився. Марії пощастило вдати ображену. Вона рішуче, вкрай рішуче поклала відкритого мішечка на підстилку. Що ж мені лишалося ще, як не схопити, своєю чергою, мішечка й не запропонувати його Марії, поки до нього не натрусилося піску?

Оскар стверджує, що то саме Марія стромила одного пальця до надірваного місця, що то вона дістала звідти пальця й виставила його сторчма напоказ: до пучки пристало щось синювато-біле — порошок для шипучки. Марія простягла того пальця мені. Я, певна річ, його взяв. Щоправда, в ніс мені шпигонуло, але моєму обличчя пощастило вдати задоволення від тієї смакоти. І саме Марія підставила долоню. Оскар не стримався й витрусив до того рожевенького блюдця щіпку порошку. А вона не знала, що їй робити з тим порошком далі. Той горбик у її долоні був для неї чимось надто новим і надто дивовижним. Тоді я нахилився, зібрав у роті всю свою слину, випустив її на порошок, потім проробив те саме ще раз і випростався аж тоді, коли в роті вже зовсім не лишилося слини.

На долоні в Марії почало шипіти й пінитися. Маренка вибухала вулканом. Там закипала зеленувата лють уже й не знаю якого народу. Там діялося щось таке, чого Марія ще ніколи не бачила і, мабуть, не відчувала, тому що рука її здригнулася, затремтіла й хотіла була спурхнути, бо маренка виявилась кусючою, бо вона проникала крізь шкіру, бо маренка її збуджувала, розворушувала в ній почуття, почуття, почуття...

Хоч на долоні в Марії ставало чимдалі більше тої зеленої піни, сама Марія почервоніла, піднесла долоню до губів, лизнула її, висолопивши язика, потім лизнула ще раз і ще, і то з таким розпачем, що Оскарові вже здалося, нібито її язик не гасить відчуття маренки, яке так збуджує Марію, а, навпаки, підносить його до тієї межі чи навіть вище від тієї межі, яку звичайно мають людські почуття.

Потім почуття ослабло. Марія хихикнула, озирнулася — чи не став, бува, хто-небудь свідком маренки — і, переконавшись, що всі оті сирени в купальниках, засмаглі від крему «Нівея» і до всього байдужі, повилягалися, сопучи, покотом, знов упала на підстилку. На цьому білому тлі краска сорому в неї помалу зійшла.

Можливо, тієї обідньої пори пляжній погоді все ж таки ще пощастило б приспати Оскара, якби Марія десь за півгодинки знов не надумала випростатись і схопити тепер уже неповного мішечка з порошком. Не знаю, чи довелось їй боротися з собою, перше ніж витрусити решту порошку на долоню, дія якого тепер була їй уже відома. Якусь хвилю — приблизно стільки, скільки потрібно для того, щоб протерти окуляри, — Марія застигло тримала перед собою випростану ліву руку з мішечком і випростану праву руку з рожевеньким блюдцем-долонею, немовби зважуючи їх. Не можна сказати, що вона не зводила очей з мішечка чи з порожньої долоні або що її погляд блукав між напівпорожнім мішечком і порожньою долонею, ні, Марія дивилися кудись поміж долонею й мішечком, а очі в неї були суворі й темні. Але я ще мав довідатись, наскільки більшу владу мав той напівпорожній мішечок, ніж її суворий погляд. Мішечок поплив до підставленої долоні, долоня полинула йому назустріч, погляд утратив свою сповнену туги суворість, у ньому зблиснула спершу жадібна цікавіть, а потім і просто жадоба. Через силу вдаючи байдужість, Марія висипала рештки шипучого порошку в пухкеньку й суху, попри спеку, долоню-блюдечко, відкинула мішечок разом із байдужістю, підперла звільненою рукою наповнену жменьку, на хвильку затримала погляд сірих очей на порошку, потім перевела його на мене, перевела на мене сірий погляд, чогось сірими очима зажадала від мене — жадала моєї слини, але в Оскара слини вже майже не лишилося, чом би їй не взяти власну, у Марії її запевне куди більше, так швидко слина не набирається, краще нехай би взяла свою, її ж бо анітрохи не гірша, а то й краща, принаймні тепер у неї слини, певно, більше, ніж у мене, адже в мене вона не могла так швидко набратися, до того ж Марія була більша, ніж я.

Але Марія жадала моєї слини. Сумніву не було від самого початку: йшлося лише про мою слину. Марія не зводила з мене вимогливого погляду, і провину за цю жорстоку непоступливість я складав на її вушні мочки, які не вільно висіли, а поприростали до щік. І Оскар проковтнув клубок у горлі й почав уявляти собі все те, від чого в нього звичайно котилася слинка, хоча насправді винним було морське повітря, солоне повітря, солоне морське повітря, на якому слинні залози відмовлялися працювати, і я, скоряючись вимогливому Маріїному погляду, змушений був підвестися й піти. Я мав, не дивлячись ні в один бік, ні в другий, пройти понад п'ятдесят кроків гарячим піском, ще гарячішими східцями піднятися до сторожевої каюти, відкрутити крана й, закинувши голову й підставивши роззявленого рота під струмінь, пити, полоскати рота, ковтати воду, щоб в Оскара потекла слина.

Коли я зрештою подолав відстань від сторожевої каюти до нашого білого простирадла, хоч який безкінечний був цей шлях і хоч які жахливі картини відкривалися обабіч нього, то побачив, що Марія лежить долілиць. Голову вона накрила згорненими на потилиці руками. Коси її мляво розсипалися на округлій спині.

Я штовхнув її, бо тепер Оскар мав слину. Марія не поворухнулась. Я штовхнув її ще раз. Ані шелесь. Я обережно розтис її ліву долоню. Марія не опиралася. Долоня виявилася порожня, так наче ні про яку маренку сном-духом не знала. Я силоміць порозгинав їй пальці на правій руці: лінії вологі, долоня рожева, гаряча й порожня.

Може, Марія все ж таки спромоглася на власну слину? Не дочекалася? Чи просто здмухнула порошок з долоні, загасила почуття, не зазнавши його, й насухо витерла руку об підстилку, перше ніж знов розтулилася її звична, пухкенька долоня з властивим забобонним людям місячним горбиком, гладкеньким Меркурієм і тугеньким венериним пояском.

Невдовзі по тому ми вирушили додому, й Оскар так уже ніколи й не довідається, чи в Марії спінився вдруге порошок ще того самого дня, чи аж за кілька днів та суміш із шипучого порошку й моєї слини, утворившись знов, стала Маріїним гріхом і моїм.

Волею випадку — чи, може, випадку, підвладного нашим бажанням, — сталося так, що ввечері того самого пляжного дня (ми тоді їли чорничний суп і картопляні оладки) Мацерат заходився докладно розтлумачувати нам з Марією, що він став членом невеликого клубу гравців у скат, організованого в його місцевій партійній організації, тож двічі на тиждень вечорами зустрічатиметься в ресторанчику «Шпрінґер» зі своїми новими партнерами, котрі всі, як і він, — керівники осередків, і до них навіть обіцяє часом навідуватися сам Зельке, новий ортсгрупенляйтер, отож він, Мацерат, мусить уже хоч би через це ходити туди, а нас, на жаль, лишати, мовляв, самих. Але в ті вечори, коли він, Мацерат, ходитиме грати в скат, Оскара, мовляв, найкраще буде відводити до матінки Тручинської.

Матінка Тручинська не заперечувала, до того ж такий варіант її влаштовував більше, ніж пропозиція, яку Мацерат, не порадившись із Марією, висунув напередодні: щоб не я ходив на ніч до матінки Тручинської, а щоб Марія двічі на тиждень ночувала в нас на канапі.

Доти Марія спала на тому широкому ліжку, де колись вилежувалася порубцьована спина мого товариша Герберта. Та важка мебля стояла в невеличкій задній кімнатці. Матінка Тручинська спала у вітальні. Густа Тручинська, яка й далі подавала холодні закуски в готелі «Едем», там і мешкала, додому прйходила вряди-годи, коли бувала вільна, і на ніч лишалася не часто, а коли й лишалася, то стелила собі на канапі. А якщо з далеких фронтових країн доля заносила додому Фріца Тручинського з подарунками, то він — скориставшись чи то відпускою, чи то відрядженням, — спав на Гербертовому ліжку, Марія — на постелі матінки Тручинської, а сама стара жінка ночувала на канапі.

Через мене в цей узвичаєний лад їм довелося внести зміни. Спершу я мав спати нібито на канапі. Проти такої принизливої пропозиції я висловив протест — коротко, але рішуче. Тоді матінка Тручинська згодилася поступитись мені своїм старечим ліжком, а сама перебиватися на канапі. Але проти цього повстала вже Марія, вона, бачте, не хотіла, щоб ці незручності порушили нічний спокій її старенької матері, й без зайвих слів заявила про готовність поділити зі мною колишнє кельнерське ложе свого брата. Цю пропозицію вона висловила так:

— То й що, спатиму з Оскарчиком в одній постелі. Він-бо в нас — не ціленький, а лиш половинка.

Отож із понеділка Марія почала по двічі на тиждень переносити мою постіль із нашого помешкання на першому поверсі до них на третій поверх і стелила мені й моєму барабану по ліву руч від себе. Першої ночі, коли Мацерат пішов грати в скат, не сталося нічого, анічогісінько. Гербертове ліжко видалося мені надзвичайно просторим. Я ліг перший, Марія прийшла згодом. На кухні вона помилася й до спальні ступила в довгій, аж смішній, по-старомодному накрохмаленій нічній сорочці. Оскар сподівався, що вона прийде гола і з кучерявим трикутничком, отож спершу був розчарований, але потім навіть був задоволений, бо та нічна сорочка з прабабусиної скрині легко й приємно перекинула місток до білих зборок на халатиках сестер-жалібниць.

Стоячи перед комодом, Марія розпускала коси й насвистувала. Вона насвистувала завжди, коли вдягалася чи роздягалася, заплітала чи розплітала коси. Навіть зачісуючись, вона безнастанно виштовхувала з випнутих губів ці два звуки, хоч ніякої мелодії з них і не виходило.

Відклавши гребінця, Марія відразу кинула й насвистувати. Вона обернулася, ще раз стріпнула головою, кількома рухами дала лад на своєму комоді, й той лад сповнив її пустотливим настроєм: Марія послала повітряний поцілунок своєму сфотографованому й відретушованому вусатому батькові в чорних ебенових рамцях, потім удавано важко стрибнула в ліжко, погойдалася на пружинах, нарешті, нагойдавшись, схопила пухову ковдру, пірнула під ту гору по саме підборіддя, анітрохи не торкаючись мене, — я ж бо лежав під власним пуховиком, — тоді вистромила з-під ковдри кругленьку руку, на якій до ліктя задерся рукав, помацала нею над головою, знайшла шнурка, смикаючи за який вимикали лампочку, погасила світло й уже в темряві аж надто гучно сказала мені:

— Добраніч!

Невдовзі дихання в Марії стало рівним. Мабуть, вона таки не прикидалась, а й справді дуже швидко заснула, позаяк її щоденні успіхи за прилавком могли й мали увінчуватися такими самими ревними успіхами ві сні.

А ось Оскарові ще довго ввижалися картинки, до яких варто було придивитись і які не давали йому заснути. Від стін до заліплених світлозахисним папером вікон важко нависала темрява, однак над порубцьованою Гербертовою спиною схилялися біляві сестри-жалібниці, пом'ята біла сорочка Пришелепка Лео обернулася — бо це було так природно — на білокрилу чайку й шугала, шугала, поки розбилась об кладовищенський мур, який потім видався свіжопобіленим, — і т. ін., і т. ін. Аж коли від чимдалі міцнішого запаху ванілі, що навіював млість, та стрічка з картинками почала мерехтіти, а тоді й урвалася зовсім, дихання в Оскара стало таким самим рівним, яким у Марії воно було вже давно.

Такий самий добропристойний взірець скромної дівчини, що засинає, подала мені Марія й за три дні по тому. Вона прийшла в нічній сорочці, понасвистувала, коли розплітала коси, понасвистувала, коли зачісувалась, потім відклала гребінця, кинула насвистувати, дала лад на комоді, послала повітряний поцілунок світлині на стіні, вдавано важко скочила в ліжко, погойдалася на пружинах, схопила пухову ковдру й завважила — мені було видно лише її спину — завважила мішечка — я милувався її довгим волоссям — вона побачила на пуховику щось зелене — я заплющив очі й вирішив зачекати, поки вона призвичаїться до вигляду порошку для шипучки — та ось пружини під Марією, що вже вкотре всім тілом відкинулася назад, рипнули, ось клацнув вимикач, і коли я після цього клацання розплющив очі, то Оскар переконався в тому, про що знав і так: Марія вимкнула світло й нерівно дихала в темряві, не в змозі призвичаїтися до вигляду мішечка з порошком. Важко було зрозуміти ось що: чи ця темрява, яку накликала сама ж таки Марія, не робить існування того мішечка ще реальнішим, чи в цій темряві маренка не розквітає ще пишнішим квітом, і чи ця темрява не насичує таку ніч бульбашками їдкого натру?

Я вже майже повірив був, що темрява стала на бік Оскара. Бо не минуло й кількох хвилин — якщо в кімнаті, де хоч в око стрель, узагалі доречно вести мову про хвилини, — і я відчув, як у головах ліжка щось заворушилося. Марія намагалася зловити шнурка, шнурок таки впіймався на її гачок, і відразу по тому я вже знову милувався довгим Маріїним волоссям, що спадало на її цупку нічну сорочку. Яким рівним жовтим світлом осявала спальню лампочка під гофрованим абажуром! У ногах ліжка незайманою горою все ще здіймався туго набитий пуховик. У темряві мішечок на тій горі не зважився зрушити з місця. Бабина нічна сорочка на Марії зашаруділа, рукав із пухкенькою долонею в ньому підвівся, і Оскар почав набирати в роті слину.

Протягом наступних тижнів ми з Марією спустошили добрий десяток тих мішечків з порошком — переважно з присмаком маренки, а потім, коли скінчилась маренка, — з цитриновим і малиновим присмаком, і то в такий самий спосіб: ми доводили його до шипіння за допомогою моєї слини, і це викликало в Марії щораз солодше відчуття. Я досить непогано навчився збирати в роті слину, вдавався до всіляких хитрощів, щоб вона набігала швидко й щоб її було багато, тож невдовзі вже міг шипучим порошком з одного-однісінького мішечка тричі поспіль подарувати Марії жадане відчуття.

Марія була задоволена Оскаром, іноді притискала його до себе, а натішившись шипучкою, навіть двічі-тричі цілувала куди-небудь в обличчя, а потім здебільшого швидко засинала; щоправда, перед тим Оскар іще чув у темряві, як вона кілька разів коротко хихотіла.

А ось я засинав щораз важче. Мені вже сповнилося шістнадцять, я мав жвавий розум і відчував ворожу сну потребу виливати своє кохання до Марії в інших, поки що невідомих мені формах, які дрімали в шипучому порошку і які, прокинувшись від моєї слини, незмінно викликали те саме відчуття.

Думки приходили до Оскара не лише в ті хвилини, коли гасло світло. Цілісінькими днями я розмірковував, бувало, сидячи над своїм барабаном, гортав зачитані до дірок розпутінські випуски, пригадував колишні освітні оргії за участю Гретхен Шефлєр і моєї бідолашної матусі, звертався й до Ґьоте, — як і Распутіна, я мав окремі частини його «Вибіркової споріднености», — одне слово, брав уроджений інстинкт знахаря, розбавляв його природним чуттям короля поетів, яке охоплювало цілий світ, і то наділяв Марію подобою цариці, а почасти й рисами великої княгині Анастасії, то вибирав дам із аристократично-ексцентричного оточення Распутіна, щоб одразу по тому, відкинувши аж надто палкі пристрасті, побачити Марію в небесній прозорості Отилії чи за шляхетно прихованим захопленням Шарлоти. А себе Оскар бачив то самим Распутіним, то його вбивцею, дуже часто — отаманом, рідше — отим нерішучим, ні риба, ні м'ясо, Шарлотиним чоловіком, а одного разу — скажу відверто — навіть генієм, який у загальновідомій подобі Гьоте схилявся над сонною Марією.

Хоч як дивно, але більше імпульсів я сподівався від літератури, ніж від голого, реального життя. Тим-то Ян Бронський — а я досить частенько бачив, як він грів чуба над плоттю моєї бідолашної матусі, — навчити мене, по суті, нічого не міг. Я знав, що саме той клубок тіл (часом у ньому вовтузилися матуся з Яном, часом — матуся з Мацератом), клубок, що стогнав, натужно кректав, нарешті знеможено зітхав і, сотаючи за собою нитки, розпадався, що саме той клубок означав кохання, проте Оскарові не хотілося вірити, нібито таке кохання — і є кохання, з кохання він намагався виснувати інше кохання, однак знов і знов наштовхувався на той самий клубок кохання і зненавидів це кохання, перше ніж устиг скуштувати його сам і мусив захищати від самого себе як кохання єдино істинне і єдино можливе.

Марія розкошувала порошком навлежачки. Щойно він починав шипіти, вона зазвичай уже дриґала й совала ногами, і після першої такої реакції нічна сорочка в неї нерідко задиралась аж до стегон. Коли порошок починав шипіти вдруге, сорочка здебільшого повзла животом далі й підкочувалася під самісінькі перса. Одного разу я мимоволі, забувши про все, що доти читав у Ґьоте й Распутіна — а перед тим ми цілими тижнями висипали порошок в її ліву долоню, — витрусив рештки порошку з малиновим присмаком в ц пупок і полив зверху слиною, перше ніж вона встигла запротестувати; і коли в тому невеличкому кратері заклекотало, в Марії, щоб протестувати, вже не лишилося жодних аргументів. Бо шипучий, збурений пупок — це було щось куди краще, ніж долоня. Хоч і порошок був той самий, і слина та сама, моя, і відчуття зринало те саме, однак воно давало про себе знати бурхливіше, багато бурхливіше. Воно виявлялося так нестримно, що Марії вже не сила було собою владати. Вона подалася вперед, намагаючись язиком погасити малинове кипіння в своєму горщичку-пупку, як доти гамувала маренку на долоні, коли та відбувала свою повинність. Але язик туди не дістав, пупок був для Марії ще недосяжніший, ніж Африка чи Вогненна Земля. Зате для мене Маріїн пупок був зовсім близько, і я запустив у нього язика, я шукав малину й знаходив її дедалі більше, я так захопився тим збиранням, що мимоволі опинився в угіддях, де жоден лісничий уже не мав права спитати в мене дозволу рвати малину; я усвідомлював свій обов'язок перед кожнісінькою окремою ягідкою, і перед очима в мене, в думках, у серці, у вухах не було нічого, крім малини, і не відчував я іншого запаху, опріч малинового. Я так захопився пошуками ягід, що Оскар лиш мимохідь завважив: а Марія твоєю старанністю задоволена. Тож вона й вимкнула світло. Тож так довірливо й поринула в сон, дозволивши тобі збирати малину й далі. Бо на ту малину Марія була багата.

А коли я вже не міг знайти жодної ягідки, то, мовби ненароком, натрапив в інших місцях на лисички. І позаяк вони ховалися глибше під моховинням, то тут мій язик виявився безсилим, і я відпустив собі одинадцятого пальця, бо й усі мої десять були теж безсилі. Отак на хазяйстві в Оскара й завелася третя барабанна паличка — віком до неї він уже дозрів. Тільки барабанив я нею не по блясі, а по моховинню. І вже й сам достоту не знав, хто там барабанить — я чи Марія? І чиє то моховиння — моє чи її? Може, й моховиння, й одинадцятий палець — не мої, а мої тільки лисички? А отой добродій унизу — невже в нього своя голова, своя воля? Хто ж зачинав дитя — Оскар, він чи я?

А Марія, яка вгорі спала, а внизу помагала мені (безневинна ваніль, а під моховинням — пряні лисички), яка хоч і хотіла шипучки, але не хотіла того, кого не хотів і я, того, хто почав жити самотійним життям, хто довів, що має власну голову, хто видавав щось таке, чого я в нього не вкладав, хто підіймався, коли я лягав, хто снив іншими снами, ніж я, хто не вмів ні читати, ні писати, одначе розписувався за мене, хто й донині простує власним шляхом, хто відокремився від мене ще того самого дня, коли я вперше його відчув, хто лишається моїм ворогом, з яким я знов і знов маю укладати угоду, хто мене зраджує й кидає напризволяще, кого я й сам хотів би зрадити й продати, кого я соромлюся, кому я остогид, кого я мию, хто мене бруднить, хто нічого не бачить і все чує нюхом, хто мені такий чужий, що я ладен звертатися до нього на «ви», в кого й пам'ять геть не така, як в Оскара, бо коли тепер Марія входить до мене в палату, а Бруно делікатно вислизає за двері, він її вже не впізнає, він не хоче, не може, він, мов останнє ледащо, вилежується собі, тоді як схвильоване Оскарове серце змушує мої вуста белькотіти: «Вислухай, Маріє, мою ніжну пропозицію: я придбав би циркуля й обвів обох нас колом, я тим самим циркулем зміряв би, під яким кутом ти нахиляєш шию, коли читаєш, шиєш чи, як оце тепер, крутиш мого транзисторного приймача. Та облиш того приймача, вислухай мою ніжну пропозицію, Маріє: я закапав би краплями очі, щоб знову міг заплакати, Оскар віддав би першому-ліпшому різникові своє серце, щоб той перепустив його через м'ясорубку, якби ти зробила те саме зі своєю душею. Ми придбали б собі плюшеву іграшку, щоб поміж нами все було лихо-тихо. Коли я погоджуся на черв'яків, а ти — на терпіння, ми зможемо піти на рибалку й бути щасливими. А отой порошок для шипучки — ти про нього ще не забула? Ти називаєш мене маренкою, я починаю шипіти й бурхати, ти хочеш іще й іще, я віддаю тобі все до решти... Марія, шипучка, ніжна моя пропозиція!»

Чому ти тільки те й робиш, що крутиш радіо, слухаєш лише радіо, так ніби тебе опосіла якась шалена пристрасть до екстрених повідомлень?