Бляшаний барабан

Сімдесят п'ять кілограмів

Вязьма й Брянськ, а потім — багнюка й бездоріжжя. У середині жовтня сорок першого року Оскар і собі заходився щомога порпатися в баговинні. Ви вже даруйте мені, що оті успіхи в багнюці групи Центр я порівнюю з моїми власними успіхами в таких самих непрохідних і досить багнистих нетрях Ліни Ґреф. Достоту як там, на підступах до Москви, грузли танки й вантажівки, загруз тут і я. І хоч колеса там іще крутилися, перемелюючи багнюку, хоч і я тут не відступав і спромігся в буквальному розумінні слова збити піну в Ліниному баговинні, але про територіальні успіхи не могло бути й мови — ні під Москвою, ні в Ґрефихиній спальні.

Мені й досі ще не хочеться відмовлятись від свого порівняння: як майбутні стратеги дістали, певно, науку з невдалої, захряслої в багнюці операції, так і я зробив свої висновки за наслідками боротьби з Ліниними природними явищами. Тут не можна недооцінювати значення тилових звершень під час останньої світової війни. Оскар мав тоді сімнадцять років, але, попри свою молодість, завдяки підступно неозорому полігону Ліни Ґреф зумів вирости на справжнього чоловіка. Відмовляючись від порівнянь воєнного характеру, я тепер вимірюватиму Оскарові успіхи категоріями мистецькими й скажу так: коли Марія в наївно дурманному ванільному тумані дала мені зразки малих форм, познайомила мене з ліричними виявами, такими як шипучий порошок та пошуки грибів, то в кислуваторізких, густо переплетених випарах Ґрефихи я набув того широкого епічного дихання, яке нині дає мені змогу висловити успіхи на фронті й у ліжку одним словом: музика! Від по-дитячому сентиментальної, а все ж такої солодкої губної гармоньки в Марії — відразу за диригентський пульт, бо Ліна Ґреф надала мені цілий оркестр, так широко й так глибоко ешелонізований, що другий такий можна знайти хіба що в Байройті чи в Зальцбурзі. Тут я навчився трубити в трубу, бринькати на струнах, перебирати їх і водити по них смичком, і байдуже, про що йшлося — про генералбас, контрпункт, додекафонію, модерний ритм, вступ до скерцо чи до анданте, — пафос мій був сухий, стриманий і воднораз ніби лився безперервним м'яким потоком. Оскар видобував із Ґрефихи все, що можна було видобути, й хоч і не скажу, що не вдовольнявся, а проте, як і належить справжньому художникові, лишався невдоволений.

Від нашої бакалійної крамниці до Трефової городницької було якихось два десятки кроків. Городницька стояла навскоси через вулицю, дуже зручно, багато зручніше, ніж помешкання Александера Шефлєра на Кляйнгамервеґ. Мабуть, саме завдяки цьому зручному розташуванню я у вивченні жіночої анатомії посунувся трохи далі, ніж у штудіюванні своїх учителів Ґьоте й Распутіна. Припускаю також, що цю й досі таку разючу різницю в моїх освітах можна пояснити, а то й виправдати саме несхожістю обох моїх навчительок. Коли Ліна Ґреф зовсім не мала наміру мене вчити, а лише простодушно й пасивно надавала в моє розрядження всі свої скарби як наочний і піддослідний матеріал, то Гретхен Шефлєр ставилася до своєї вчительської місії аж надто поважно. Вона хотіла бачити мої успіхи, хотіла чути, як я читаю, хотіла спостерігати, як каліграфічно мої пальці барабанщика виводять літери, хотіла, щоб я запізнався з чарівною граматикою, і воднораз хотіла мати вигоду від цієї дружби. Та коли Оскар відмовився демонструвати їй будь-які наочні докази своїх успіхів, терпець Гретхен Шефлєр урвався, невдовзі після смерти моєї бідолашної матусі — як-не-як, а цілих сім років науки! — вона знов узялася за в'язання, а позаяк дітей їй Бог і далі не давав, то вона ощасливлювала мене, щоправда, тільки час від часу, переважно на великі свята, власноруч вив'язаними светриками, панчохами та рукавичками. Про Ґьоте й Распутіна мова між нами вже не заходила, і тільки уривкам із творів обох тих майстрів, які я й далі зберігав то там, то сям, а здебільшого на горищі в нашому будинку, Оскар завдячував те, що принаймні ця частина його науки не минула зовсім намарно; свою освіту я здобував сам і висновків доходив власних.

А ось хвороблива Ліна Ґреф була прикута до ліжка, ухилитися від мене вона не могла, не могла мене й покинути, бо недуга її була хоч і затяжна, однак не така серйозна, щоб смерть могла дочасно забрати в мене мою вчительку Ліну. Та позаяк на цій планеті нема нічого вічного, то саме Оскар покинув свою прикуту до ліжка вчительку, коли вирішив, що науку в неї завершив.

Ви скажете: в якому ж обмеженому світі цьому юнакові довелося здобувати освіту! Споряджатися на подальше життя вже дорослого чоловіка він мав на невеличкому п'ятачку між бакалійною крамницею, пекарнею та городницькою крамницею. І хоч я й мушу визнати, що свого першого, такого важливого досвіду Оскар набував у досить затхлому міщанському оточенні, був у нього, зрештою, й третій навчитель. Саме йому й випала доля відкрити перед Оскаром цей світ і зробити його тим, ким він є сьогодні, — особистістю, яку я, за браком кращого визначення, назву ім'ям, хоч і не зовсім вичерпним, космополіт.

Ідеться, як найкмітливіші з вас уже, мабуть, і здогадалися, про мого вчителя й наставника Бебру, що походив по прямій лінії від принца Євгенія, про нащадка роду Людовіка Чотирнадцятого, про ліліпута й музичного клоуна Бебру. Коли я кажу «Бебра», то маю на увазі, звичайно, й жінку поруч із ним, оту велику сновиду Розвіту Раґуну, красуню без віку, про яку я часто згадував у ті похмурі часи, коли Мацерат забрав у мене мою Марію. «Цікаво, скільки ж їй років, тій синьйорі? — запитував я сам себе. — І хто вона тепер — двадцятирічна, якщо не дев'ятнадцятирічна, квітуча дівчина? Чи граційна дев'яностодев'ятирічна баба, яка і в свої сто років незмінно втілюватиме вічну молодість у мініатюрі?»

Якщо мене не зраджує пам'ять, тих двох людей, таких близьких мені духом, я зустрів невдовзі по смерти моєї бідолашної матусі. У кав'ярні «Чотири пори року» ми втрьох випили по філіжанці кави, й після цього наші шляхи розійшлися. Тоді між нами виникли ледь помітні, проте досить вагомі політичні розбіжності. Бебра був наближений до райхсміністерства пропаганди, виступав, як неважко було здогадатися з його натяків, у приватних покоях панів Гебельса й Герінґа і намагався всіляко пояснити й виправдати в моїх очах таке своє сповзання. Він заходжувався розповідати про якогось впливового придворного блазня в добу середньовіччя, показував мені репродукції з картин іспанських художників, де був зображений який-небудь Філіпп чи Карлос зі своїм придворним почтом, а в центрі того церемонного товариства щоразу можна було розгледіти кількох блазнів у рюшиках, мереживах та штанях із буфами, і всі ті блазні були такі завбільшки, як Бебра чи, може, і як я, Оскар. А позаяк ті картинки припали мені до вподоби — тепер я навіть можу називати себе палким прихильником геніального художника Дієґо Веласкеса, — то я не хотів, щоб це так легко Бебрі минулося. Тож згодом він помалу й кинув порівнювати долю карлика при дворі іспанського короля Філіппа Четвертого зі своїм становищем при отому райнському вискочні Йозефові Ґебельсі. Бебра розводився про тяжкі часи, про слабаків, які іноді мають сходити з дороги, про опір, що процвітає потай; одне слово, це саме тоді пролунали слівця «внутрішня еміґрація», і тому шляхи Оскара й Бебри розійшлися.

Не те що я розгнівався на свого наставника. У подальші роки я на всіх тумбах шукав афіші вар'єте й цирків, сподіаючись побачити ім'я Бебри, і таки двічі й побачив: воно стояло там разом з ім'ям синьйори Розвіти, одначе я й пальцем не кивнув задля того, щоб зустрітися з друзями.

Я здався на волю випадку, але випадок не траплявся, бо якби наші з Беброю шляхи перетнулися були вже восени сорок другого, а не роком пізніше, то Оскар ніколи не потрапив би в науку до Ліни Ґреф, а став би учнем у наставника Бебри. А так я день при дні, нерідко вже рано-вранці перетинав Лабесвеґ, переступав поріг городницької крамниці, для годиться спершу крутився з півгодинки біля самого Ґрефа, який чимдалі більше перетворювався на такого собі дивакуватого любителя помайструвати, спостерігав, як він складає свої чудернацькі механізми, що дзенькали, пищали, завивали, вищали, й підштовхував його ліктем, коли до крамниці входили покупці, бо на ту пору Ґреф майже не сприймав уже того, що діялося довкола. Що ж сталося? Що зробило колись такого відвертого, всякчас ладного пожартувати садівника й друга молоді таким мовчуном, що змусило його так замкнутися в собі, обернутись на химерника, на досить занедбаного, чимдалі старішого чоловіка?

Молодь до нього вже не навідувалась. Нова паросль Ґрефа не знала. А колишніх його прихильників ще скаутських часів війна розкидала по всіх фронтах.

Польова пошта приносила спершу листи, потім — лише листівки, а одного дня Ґреф кружним шляхом дістав звістку про те, що його улюбленець Горст Донат, напочатку — скаут, потім — фенляйнфюрер у юнґфольку, вже армійським лейтенантом загинув на річці Донець.

Відтоді Ґреф і почав старіти, він уже не дбав про свій зовнішній вигляд, з головою поринув у майстрування, отож у його городницькій крамниці тепер було більше всіляких механізмів із дзвіночками та пристроїв із завиванням, ніж, скажімо, картоплі чи капусти. Певна річ, свою справу зробило й загальне становище з постачанням, адже тепер продукти до крамниці привозили рідко й нерегулярно, а Ґреф, на відміну від Мацерата, не вмів скористатися давніми зв'язками й зажити на оптовому ринку слави доброго клієнта.

Похмурий вигляд мала крамниця, і можна було, власне, лише радіти, що оті безглузді, чудернацькі Трефові дзенькалки й пищалки хоч якось, та заповнювали й прикрашали її інтер'єр. А мені було до вподоби те, що породжував його майстровитий, однак дедалі плутаніший розум. Коли тепер я розглядаю макроме, творіння рук мого санітара Бруно, то мимоволі пригадую Трефову колекцію. І достоту, як оце Бруно має насолоду від мого насмішкуватого й воднораз поважного зацікавлення його художніми забавками, так і Ґреф тішився по-своєму, якось неуважно, коли помічав, що мені подобається котрась із його музичних саморобок. Той чоловік, який роками не звертав на мене жодної уваги, тепер розчаровано зітхав, коли за півгодинки я покидав його крамницю, перетворену на майстерню, й вирушав до Ліни, його дружини.

Про мої відвідини, що тривали здебільшого дві — дві з половиною години, багагато не розкажеш. Коли Оскар переступав поріг, та жінка, що цілими днями не вибиралася з ліжка, озивалась до нього:

— А, це ти, Оскарчику. Ну, то ходи ближче, а як хочеш, то й залазь під пуховик, бо в кімнаті холоднеча, а Ґреф протопив лиш тіль-тіль.

І я пірнав до неї під пуховик, а барабана й ті дві палички, якими щойно орудував, лишав біля ліжка; погостювати зі мною в Ліни я дозволяв лише третій паличці, вже стертій і трохи жилуватій.

Лягаючи до Ліни в ліжко, я навіть не роздягався. Отак, як був, у вовні, оксамиті й шкіряних черевиках я залазив у постіль, а потому, хоч і минало чимало часу й доводилося добряче попріти, виконуючи напружену роботу, вибирався з-під збитого пуховика в тому ж таки, майже непом'ятому одязі.

Кілька перших разів я, вилізши з Ліниного ліжка, відразу йшов до городника й ще трохи набридав йому випарами його дружини. Але потім у нас завівся звичай, якого я залюбки дотримувався. Ще поки я лежав у Ґрефихиному ліжку, докладаючи останніх зусиль, городник ступав до спальні з повним тазиком теплої води, ставив його на ослінчик, поряд клав рушника й мило, а тоді так само мовчки, жодним поглядом не обтяжуючи ліжко, виходив за двері.

Оскар здебільшого швиденько зрікався запропонованого йому тепла в тому сімейному гнізді розпусти, поспішав до тазика й заходжувався ретельно обмивати й себе, й таку активну в ліжку третю барабанну паличку; я ж бо розумів, що Ґрефові був нестерпний дружинин запах, хай навіть той запах діставався йому з других рук.

А отакого, свіжопомитого, мене приймав цей майстровий чоловік з дорогою душею. Він показував мені всі свої механізми й демонстрував різноманітні їхні голоси, і я ще й досі дивом дивуюся, чому Оскар із Трефом, попри такі довірливі, хоч і запізнілі, взаємини, не потоваришували, чому Треф і далі був мені чужий і чому він викликав у мене хіба що співчуття, але аж ніяк не симпатію.

У вересні сорок другого — я саме без усякого там шуму, й гаму, й тарараму відбув свій вісімнадцятий день народження, а по радіо шоста армія вже займала Сталінград — Треф спорудив барабанну машину. У дерев'яному каркасі він підвісив дві шальки, наповнені й зрівноважені картоплинами, потім брав з лівої шальки одну картоплину, ваги спрацьовували й відмикали запірний пристрій, який, своєю чергою, давав хід прикріпленому до каркаса барабанному механізму. Механізм починав рухатися, скреготати, брязкати, гуркотіти, бились одна об одну тарілки, гучно лунав ґонґ, і все це завершувалося деренчливим, трагічно кокафонічним фіналом.

Мені ця машина сподобалась, і я знов і знов просив Ґрефа запустити її. Адже Оскар гадав, що майстровий городник придумав і спорудив машину задля нього й лише для нього. Та дуже скоро я збагнув, що помилився. На думку зробити машину городника наштовхнув, може, і я, але змайстрував він її все ж таки для себе, бо її фінал знаменував і його фінал.

Був ранній, чистенький ранок у жовтні — такий ранок може навіяти лише північно-східний вітер. Я раненько вийшов з помешкання матінки Тручинської й, коли Мацерат саме підіймав жалюзі на дверях бакалійної крамниці, вже стояв надворі, поруч із ним. Він вивільнив пофарбовані в зелене планки, і вони з гуркотом поповзли вгору. Спершу мене обдало хмарою бакалійних запахів, що зібралися за ніч у крамниці, а вже тоді я дістав вранішній поцілунок від Мацерата. Перше ніж з'явилася Марія, я перетнув Лабесвеґ, відкидаючи зі сходу на захід довгу тінь на бруківку, бо праворуч, на сході, над Макс-Гальбе-плац, самотужки бралося вгору сонце, вдаючись до того самого способу, яким, либонь, скористався барон Мюнхгаузен, коли витягував себе за власну чуприну з болота.

Той, хто, як і я, знав городника Ґрефа, також непомалу здивувався б, побачивши, що о цій порі вітрини його крамниці ще завішані, а двері замкнені. Щоправда, в останні роки Ґреф ставав чоловіком дедалі дивакуватішим, одначе досі крамницю він відчиняв і зачиняв хвилина в хвилину. «Чи він, бува, не занедужав?» — подумав Оскар, але відразу це припущення й відкинув. Бо хіба ж міг Ґреф, хто ще торік узимку, нехай уже й не так регулярно, як у минулі роки, але все-таки вирубував у кризі Балтійського моря ополонки й купався в них, — хіба ж міг цей син природи, хоч вік у нього вже й давався взнаки, за одну ніч узяти та й занедужати? Привілеєм вилежуватися в ліжку широко користалася його дружина, до того ж я знав, що м'яку постіль Ґреф зневажає і любить спати на розкладачках і твердих нарах. Та й не було в світі такої хвороби, яка б могла прикувати городника до ліжка.

Я став перед його замкненою крамницею, озирнувся на нашу, побачив, що Мацерат уже всередині, й аж тоді обережно вибив на барабані кілька тактів, сподіваючись на тонкий слух Ґрефихи. Не треба було дуже й тарабанити, щоб друге вікно праворуч від дверей відчинилося. Ґрефиха — в самій нічній сорочці, голова вся в папільйотках — виткнулася, притискаючи до грудей подушку, над квітковою коробкою на підвіконні.

— Та входь уже, Оскарчику! Чого ж ти стовбичиш, коли надворі така холоднеча!

Замість пояснення я постукав барабанною паличкою по залізній віконниці на вітрині.

— Альбрехте! — гукнула Ґрефиха. — Альбрехте, ти де? Що там скоїлось?

Раз у раз гукаючи чоловіка, вона зникла у вікні. Я почув, як загрюкали двері в помешканні, як Ґрефиха загуркала чимось у крамниці й відразу по тому закричала не своїм голосом. Вона кричала в підвалі, але знадвору я не бачив, чому вона кричить, адже й ляда до підвалу, куди, як завозили городину — у воєнні роки чимдалі рідше — засипали картоплю, була також замкнена. Припавши оком до просмоленої рами на ляді, я побачив, що в підвалі горить електрична лампочка. А ще я розгледів горішні східці до підвалу, на яких лежало щось біле — певно, Ґрефихина подушка, здогадався я.

Ліна, очевидно, впустила подушку на сходах, бо в підвалі її не було, а крик долинув уже знов із крамниці й за мить — зі спальні. Вона кинулася до телефону, з криком набрала номер, потім закричала в трубку, але Оскар не розумів, про що там ідеться, він лише розчув слово «біда», а «Лабесвеґ, двадцять чотири», адресу, Ліна повторила кілька разів і теж криком, тоді почепила слухавку й, не кидаючи кричати, знов заповнила собою — так само в нічній сорочці, з папільйотками на голові, тільки вже без подушки, — все вікно, переливаючи й саму себе, й усі свої добре знайомі мені багатства до коробки з квітами, ляснула обома руками по тужавих блідо-рожевих стеблах і закричала вже поверх коробки так, що на вулиці аж тісно стало, а Оскар навіть подумав: «Зараз і вона почне розтинати голосом скло». Проте ніде не луснула жодна шибка. Вікна тільки порозчинялись, і до крамниці почали збігатися сусіди; жінки про щось гучно перепитували одна в одної, чоловіки метушилися, годинникар Лаубшад, що встиг лише наполовину стромити руки в рукава піджака, старий Гайландт, пан Райсберґ, кравець Лібишевський, пан Еш із сусіднього під'їзду й навіть Пробст — не перукар Пробст, а той, що торгував вугіллям, примчав зі своїм сином. Метляючи полами білого халата, просто з-за прилавка прискочив Мацерат, тоді як Марія з Куртиком на руках лишилася стояти в дверях бакалійної крамниці.

Щоб не попасти до рук Мацерата, який мене вже розшукував, мені не важко було сховатися серед гурту збуджених дорослих. Саме Мацерат і годинникар Лаубшад були перші, хто зважився підійти до дверей крамниці. Дехто спробував проникнути до помешкання крізь вікно. Однак Ґрефиха не давала нікому навіть підлізти до вікна, не те що забратися в нього. Дряпаючись, кусаючись і штурхаючи навсібіч кулаками, вона встигала, однак, кричати щораз гучніше й гучніше, і іноді з її крику навіть можна було щось зрозуміти. Спершу нехай приїде, кричала жінка, «швидка допомога», вона туди зателефонувала, мовляв, уже давно, телефонувати більш не треба, вона, мовляв, знає, що треба робити в такому разі. А ті, що позбігалися, краще нехай подбають про власні крамниці. Тут, мовляв, і без них не знаєш, за що взятися. Їм аби лиш повитріщатись, а як когось спіткає біда, то друзі де й діваються, зразу видно. Лементуючи отак, Ґрефиха, мабуть, утлетіла в гурті під вікном і мене, бо гукнула Оскарчика й, позаяк перед цим поспихала з підвіконня всіх чоловіків, простягла до мене голі руки. І тоді хтось із тих чоловіків — Оскар і досі гадає, що то був годинникар Лаубшад, — підняв мене, хотів був проти волі Мацерата передати їй у вікно, але перед самісінькою коробкою з квітами Мацерат таки трохи не перехопив Оскара. Однак цієї миті в нього вже вчепилася Ліна Ґреф, вона притисла мене до своєї теплої сорочки й перестала кричати, а тільки плакала — жалісно й тоненько поскиглюючи — та зітхала, теж тоненько поскиглюючи.

Як перед цим від криків пані Ліни Ґреф сусіди обернулися на збуджений натовп, що, втративши сором, розмахував руками під вікном, так тепер її жалісне, тоненьке поскиглювання перетворило їх на мовчазну юрбу, яка розгублено топталася під коробкою на підвіконні, майже не зважувалася дивитись в обличчя сльозам і всі свої надії, всю свою цікавість і співчуття пов'язувала з машиною «швидкої допомоги», що ось-ось мала прибути.

Мало приємного в тому Ґрефихиному підвиванні було й для Оскара. Я спробував з'їхати трохи нижче, щоб не чути її страдницького схлипуваня над самісіньким вухом. Кінець кінцем мені пощастило відчепитися від неї й примоститись однією сідницею на коробці з квітами. Та Оскар добре знав, що за ним стежать, адже на порозі бакалійної крамниці стояла Марія з малим на руках. І я, збагнувши, в якому прикрому становищі опинився, вирішив злізти і з цього сідала. Але думав я лише про Марію, до сусідів мені було байдуже. Тож я рішуче відштовхнувся від Ліниного берега, що аж надто двигтів, нагадуючи мені про ліжко.

Пані Ґреф не помітила, що я втік, а може, просто вже не мала сили затримати оте невеличке тільце, яке стільки часу ревно замінювало їй справжнє тіло. Можливо також, Ліна невиразно відчувала, що Оскар вислизає від неї назавжди, що від її крику на світ народився звук, який, з одного боку, звів стіну й шумову завісу між нею, хто не вилазив з ліжка, і цим барабанщиком, а з другого — повалив уже наявну стіну між мною і Марією.

Я стояв у спальні Ґрефів. Барабан висів на мені криво й розгублено. Оскар знав цю кімнату, він міг би з пам'яті вздовж і впоперек перелічити в ній усі яскраво-зелені шпалери. На ослінчику ще стояв тазик з учорашньою каламутною мильною водою. Все було на своєму місці, і все ж таки замацані, просиджені, пролежані, подряпані меблі здавалися мені свіжими чи принаймні відсвіженими, так ніби все, що на чотирьох ніжках нерухомо стояло попід стінами, тільки й чекало, коли Ліна Ґреф спершу скрикне, а потім тоненько заскиглить, — чекало, щоб узятися новим, жахливо холодним блиском.

Двері до крамниці стояли навстіж. Оскар не хотів, але все ж таки не стримався й ступив до зали, просяклої духом сухої землі й цибулі. Денне світло, проникаючи крізь шпарини у віконницях, розтинало залу яскравими смутами, в яких витанцьовували рої порошинок. Отож більшість із Трефових шумових і музичних механізмів лишалися в напівтемряві, й тільки на окремі деталі — на дзвіночки, диктові підпірки, нижню частину барабанної машини — падало світло, демонструючи мені застиглі в рівновазі картоплини.

Відкидна ляда, що, точнісінько як і в нашій крамниці, затуляла вхід до підвалу за прилавком, була відчинена. Ляду з грубих дошок ніщо не тримало — мабуть, Ґрефиха, з криком відкинувши її, через поспіх забула зачепити гачка за скобу на прилавку. Оскар міг би легенько штовхнути ляду й так зачинити підвал.

Нерухомо стояв я над тими дошками, що відгонили порохнявою й гнилизною, стояв, утупившись поглядом у яскраво освітлений чотирикутник, що окреслював частину сходів і клаптик цементованої підлоги в підвалі. У цей квадрат згори й праворуч упирався край якогось ступінчастого помосту — очевидно, то було нове надбання Ґрефа, бо досі я, коли принагідно зазирав до підвалу, тої споруди ніколи не бачив. А втім, через якийсь там поміст Оскар навряд чи вдивлявся б так довго й заворожено в глибину підвалу, якби з правого горішнього кутка цієї картини не витикалися дві всередині повні і якось дивно вкорочені вовняні шкарпетки в чорних черевиках на шнурках. Хоч підметок мені й не видно було, однак Ґрефові похідні черевики я впізнав одразу. «Не може ж бути, щоб у підвалі стояв, приготувавшись у похід, Ґреф, — подумав я. — Бо чого ж тоді його черевики не стоять, а скоріше висять над помостом? Ось тільки різко викручені вниз носаки черевиків хоч і ледь-ледь, та все ж торкаються дошок». Отож на мить я уявив собі Ґрефа, що стоять навшпиньках, бо від такого тренованого, близького до природи чоловіка цілком можна було сподіватися й такої хоч і кумедної, проте досить складної вправи.

Щоб переконатися, що мій здогад слушний, а тоді при цій нагоді ще й від душі посміятися з городника, я, якомога обережніше ступаючи крутими сходами, рушив униз; дорогою я барабанив, якщо мені не зраджує пам'ять, щось таке, що воднораз і наганяло, й відганяло страх: «Чи прийшла кухарка Чорна? Так-так-так!»

Аж коли Оскар твердо став обома ногами на цементовану підлогу, він спершу оглянув стоси порожніх мішків з-під цибулі, такі самі порожні коробки з-під фруктів, далі споруду з балок, якої доти ніколи тут не бачив, і нарешті підвів погляд до того місця, де мали висіти — чи то пак стояти навшпиньках — Ґрефові похідні черевики.

Певна річ, я розумів, що Ґреф висить. Висіли черевики, всередині в них висіли темно-зелені грубо в’язані шкарпетки. Голі чоловічі коліна над краями шкарпеток, аж до країв холош — волохаті литки; цієї миті від мого чоловічого хазяйства по сідницях, по занімілій спині, вгору вздовж хребта повільно поповзли колючі мурашки, потім я відчув їх на потилиці, і мене почало кидати то в жар, то в холод, а тоді ті мурашки вже сипонули згори донизу, знов поміж ноги, і моя й так жалюгідна калитка зморщилася, а мурашки вже бігли згорбленою спиною назад, зачаїлися на потилиці, там зібгалися в клубок — Оскара й досі колить і душить, коли при ньому хтось заводить мову про щось повисле чи просто про розвішування білизни. Висіли не лише Ґрефові похідні черевики, вовняні шкарпетки, коліна й короткі, до колін, штани — висів увесь Ґреф, підвішений за шию, а поверх зашморгу на мене дивилося напружене обличчя, не позбавлене, однак, театральної міни.

Мої мурашки напрочуд швидко зникли, смоктати внизу перестало. Та й сам Трефів вигляд мене вже не вражав. Адже загалом у позі чоловіка, що висить, нема нічого незвичайного, ця поза така сама природна, як, скажімо, вигляд чоловіка, котрий ходить на руках чи котрий стоїть на голові, або чоловіка, котрий справді має нещасний вигляд, коли дереться на чотириногого коня, щоб пуститися в галоп.

До того ж не треба забувати й про оформлення цієї сцени. Аж тепер Оскар збагнув, з яким розмахом Ґреф усе влаштував. Рамка, тобто оточення, в якому він висів, була просто шикарна, можна навіть сказати, екстравагантна. Городник вибрав собі таку форму смерти, яка йому подобала; його смерть була продумана й виважена. Цей чоловік, який за життя мав стільки клопоту з чиновниками пробірної палати й вів із ними обтяжливе листування, чоловік, у якого не раз конфісковували ваги й гирі, чоловік, якому через похибки у зважуванні овочів та фруктів доводилося сплачувати штрафи, тепер з точністю до грама зрівноважив себе картоплинами.

Тьмяно полискуючи, мабуть, намилений мотузок блочками проходив понад двома балками, які городник для цього останнього свого дня зумисне прикріпив до каркаса, що мав, зрештою, одне призначення: стати останнім його, Ґрефа, каркасом. Судячи з того, яке дороге будівельне дерево він обрав, я дійшов висновку: скупитися городник не побажав. Певно, нелегко було йому в той воєнний час, бідний на будівельні матеріали, роздобути такі балки й дошки. Мабуть, він їх наміняв — дерево за фрукти. Того ж у цьому каркасі й не бракувало зайвих, суто декоративних розпірок та підкосів. А ступінчастий поміст, що складався з трьох частин, — то його край Оскар загледів з крамниці, — підіймав усю споруду до сфер майже піднесених.

За взірець цей умілець узяв, певно, барабанну машину, тож тепер і Ґреф, і його противага висіли всередині самого каркасу. Між ним і так само підвішеними плодами земними стояла, різко контрастуючи з побіленими вапном балками, вишукана зелена драбинка. А кошика з картоплею він майстерним вузлом, що їх уміють зав'язувати лише скаути, прикріпив до головного мотузка. Зсередини каркас освітлювали чотири, щоправда, зафарбовані в біле, проте досить яскраві елетричні лампочки, і Оскар міг, не сходячи на врочистий поміст і, отже, не опоганюючи його, прочитати напис на білій картонці, прикрученій дротом до скаутського вузла над кошиком з картоплею: «Сімдесять п'ять кілограмів (без ста грамів)».

Висів Ґреф у формі ватажка скаутів. У свій останній день він знову вбрався, як за довоєнних часів. Форма стала йому затісною. Двох горішніх ґудзиків на ширінці й того, що на поясі, застебнути городникові так і не пощастило, і його завжди чепурному вигляду це надавало якогось неприємного присмаку. Два пальці на лівій руці Ґреф за скаутським звичаєм закинув один на одного. До правого зап'ястя вішальник, перше ніж повіситися, прив'язав скаутського капелюха. Від краватки йому довелося відмовитись. Позаяк верхнього ґудзика на сорочці, як і на коротких штанях, застебнути теж не пощастило, з-під комірця вибивалося кучеряве чорне волосся, що росло на грудях.

Тут-таки, на східцях помосту, лежало кілька гайстр, а також, якось недоречно, стебельце петрушки. Мабуть, Трефові не вистачило квіток, бо майже всі гайстри й кілька троянд він змарнував на те, щоб оздобити оті чотири картинки, прикріплені по одній до кожної з чотирьох балок каркаса. Спереду, ліворуч під склом, висів сер Баден-Павел, засновник скаутського руху. Ліворуч позаду, без рамки, — Святий Георгій. Праворуч позаду, без скла, — голова мікеланджелівського Давида. А в рамці й під склом на правій передній опорі всміхався надзвичайно вродливий юнак років на шістнадцять — ранній знімок Трефового улюбленця Горста Доната, який уже лейтенатом загинув на Дінці.

Мабуть, треба ще згадати про чотири клаптики паперу на східцях помосту, між гайстрами й петрушкою. Ті клаптики лежали так, що їх легко можна було сточити. Оскар так і зробив, після чого прочитав виклик до суду, на якому стояло кілька печаток поліції моралі.

Лишається тільки додати, що мої роздуми про смерть городника тоді урвала сирена «швидкої допомоги". Відразу по тому вони затупотіли сходами вниз, потім східцями на поміст і заходилися коло вішальника. Та щойно його трохи підняли, як кошики з картоплею, що слугували противагою, попадали й поперекидались. Як уже було й з барабанною машиною, спрацював вивільнений пристрій, що його Ґреф майстерно сховав угорі над каркасом, затуливши диктом. І поки внизу картоплини з гуркотом котилися помостом і падали на цементовану підлогу, вгорі гупало по блясі, дереву, бронзі й склу: то вивільнений угорі барабанний оркестр відмолочував великий фінал Альбрехта Ґрефа.

Тепер в Оскара одне з найважчих завдань — відтворити на своїй бляшанці отой гуркіт картопляної лавини (картоплею, до речі, непогано поживилися декотрі санітари) й увесь злагоджений шум і гам Трефової барабанної машини. Та позаяк на постановку Трефової смерти вирішальний вплив справив, очевидно, мій барабан, то іноді мені все ж таки щастить видати на Оскаровій бляшанці завершену п'єсу, яка досить виразно відтворює смерть городника. А коли друзі чи санітар Бруно цікавляться, як ця п’єса називається, я відповідаю: «Сімдесят п'ять кілограмів».