Бляшаний барабан

Вітрини

Досить довгенько, а якщо казати точніше, то аж до листопада тридцять восьмого року я, сидячи з барабаном під усілякими трибунами, більш чи менш успішно зривав мітинги та маніфестації, примушував заїкатись ораторів, а марші й хорали перетворював на вальси та фокстроти.

Тепер, коли я став пацієнтом приватного лікувально-опікунського інтернату, а все це вже відійшло в минуле й про нього згадують хоч усе ще й частенько, одначе як про щось уже жоване-пережоване, мені нарешті таки пощастило домогтися належної відстані між самим собою і отим моїм барабанінням під трибунами. Не може бути більшої помилки, ніж через якихось шість чи сім зірваних маніфестацій, три чи чотири колони, що збилися з ноги, підходячи до трибуни чи проходячи повз неї, побачити в мені борця Опору. Це слівце стало просто-таки модним. Уже розводяться про дух Опору, про вогнища Опору. Виявляється, Опір навіть можна зробити суто внутрішнім, і тоді це називатиметься «внутрішня еміграція». Уже не кажучи про тих по-біблійному твердих мужів чести, яким у війну протиповітряна оборона за недбало затемнені вікна у спальні припаяла грошовий штраф і які тепер називають себе борцями Опору, ба більше — мужами Опору.

Та зазирнімо під Оскарові трибуни ще раз. Чи ж то Оскар-таки задавав отим ритм на своєму барабані? Чи ж то він на пораду наставника Бебри брав ініціативу до своїх рук і примушував людей перед трибуною пускатися танцювати? Чи то він зруйнував план такого гострого на язик Льобзака, який пройшов крізь сито й решето? Чи то він у серпні тридцять п'ятого, в ту саму неділю, коли обід був лише з однієї страви, вперше, а згодом іще кілька разів зухвало зірвав коричнювату маніфестацію своїм хоч і біло-червоним, а проте аж ніяк не польським бляшаним барабаном?

Авжеж, доведеться вам визнати, все це зробив я. То невже ж я, пацієнт спеціального лікувально-опікунського інтернату, став через те бійцем Опору? На таке запитання я мушу дати негативну відповідь і прошу й вас, не пацієнтів спеціального лікувально-опікунського інтернату, вбачати в мені всього-навсього такого собі дивака, який з особистих, а на додачу ще й естетичних міркувань, а також узявши близько до серця настанови свого вчителя Бебри, відкинув кольори і крій уніформ, ритм і гучність музики, що звичайно лунала на трибунах, і на звичайнісінькій дитячій іграшці пробарабанив своєрідний протест.

У ту пору з людьми на трибунах і перед ними ще можна було впоратися за допомогою сякого-такого бляшаного барабана, і я, мушу сказати відверто, довів свій сценічний номер, як і розтинання голосом скла на відстані, до самої досконалости. Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків в оливково-зелених сорочках, у свідків Єгови і в Кіфгойзерської спілки ветеранів, у вегетаріанців і в молодополяків із націонал-соціалістського руху. І хоч би що вони там співали, дуділи, прославляли в молитвах чи проголошували світові — мій барабан умів зробити це краще від них.

Отже, моя справа була руйнувати. А те, чого не міг здолати барабан, я вбивав голосом. Окрім того, що я робив серед білого дня супроти трибунної симетрії, я розпочав ще й свою нічну діяльність. Узимку тридцять шостого-тридцять сьомого я вдавав спокусника. Перші уроки щодо того, як спокушати ближніх своїх, я дістав від бабці Ани Коляйчек, що тієї суворої зими відкрила на щотижневому базарі в Ланґфурі свій рундучок; іншими словами, в чотирьох своїх спідницях вона сиділа за базарним прилавком і жалісливим голосом пропонувала до свята: «Яєчка свіженькі! Масельце жовтеньке! Гусоньки — не жирненькі й не худенькі!» Базарний день був у вівторок. Бабця приїздила з Фірека вузькоколійкою, перед самим Ланґфуром скидала повстяні пантофлі, які взувала в дорогу, міняла їх на розтоптані калоші, чіпляла на руки обидва кошики й тюпала на Бангофштрасе до свого рундучка, де висіла табличка: «Ана Коляйчек, Бісау». Які ж дешеві були тоді яйця! Півтора десятка можна було купити за Гульден, а кашубське масло коштувало дешевше, ніж маргарин. Бабця сиділа між двома торговками рибою, що навперебій викрикували: «Камбала-камбалочка!» та «Кому тріски?» Масло на морозі ставало наче кам'яне, яйця лежали свіжісвіжесенькі, луска на рибі ставала тонюсінька, мов леза до самобрийки, а один чоловік — його звали Швердтфеґер — придумав собі роботу й заробіток: він нагрівав на вогнищі з деревного вугілля цеглини й, загорнувши їх у старі газети, розносив напрокат базарним торговкам.

Бабця замовляла Швердтфеґерові, щоб він рівно через кожну годину клав під чотири її спідниці гарячу цеглину. Швердтфегер робив це такою залізною лопаткою. Він підсовував під трохи задерті спідниці пакунок, який аж курився, вивантажував його, потім завантажував попередню, майже холодну цеглину й витягував лопатку з-під бабиних спідниць.

Як же я заздрив отим загорненим у старі газети цеглинам, що вбирали в себе й віддавали тепло! Я ще й тепер мрію полежати нагрітою цеглиною під бабиними спідницями, і щоб мене знов і знов замінювали мною ж таки. Ви, мабуть, спитаєте: «А що ж Оскар там, у бабці під спідницями шукає? Часом не збирається він так, як колись його дід Коляйчек, учинити наругу над старою жінкою? Чи, може, він шукає забуття, батьківщину, завершальну нірвану?»

І Оскар відповість вам: під спідницями я шукав Африку, а може, й Неаполь, що його, як усі знають, треба побачити. Там зливалися водно потоки, там був вододіл, там гуляли особливі вітри, хоч наставало й затишшя, там шуміли дощі, однак сидіти там було сухо, там кораблі кидали якір і знімалися з якоря, там поруч з Оскаром сидів милостивий Господь Бог, який завжди любив тепло, там диявол начищав свою далекоглядну трубу, а янголята гралися в піжмурки; під спідницями в моєї бабці завжди стояло літо, навіть коли спалахували свічки на різдвяній ялинці, навіть коли я шукав великодні крашанки чи святкував День усіх святих. Ніде інде не жилося мені за календарем так спокійно, як під спідницями в моєї бабці.

Одначе на базарі бабця мене до себе не підпускала, та й узагалі підпускала дуже рідко. Я сидів поруч із нею на ящичку, грівся біля її руки, бо ні біля чого іншого грітися не мав, дививсь, як з'являються й зникають цеглини, і вчився в бабці хитрощів спокушати. Вона викидала на мотузку старого гаманця Вінцента Бронського в утоптаний сніг на хіднику, такому брудному від піску, яким його посипали, що мотузка бачили тільки ми з бабцею.

Хатні господині підходили, йшли собі далі, купувати нічого не купували, хоч усе було й дешеве, — хотіли, либонь, діставати все на дурничку, та ще й дещо на додачу, бо ж ось одна нахиляється по підкинутий Вінцентів гаманець, уже торкається своїми пальчиками його шкіри, але цієї миті бабця підтягує ту вудочку разом із трохи спантеличеною ласкавою панею до себе, приманюючи гарно вбрану рибку просто до свого ящика, й так солоденько питається: «То що, дамочко, може, троха масельця бажаєте? Жовтеньке ж, як золото! Чи яєчок, по Гульдену за півтора десятка?»

Ось так Ана Коляйчек і розпродувала свої натурпродукти. Але я теж осягнув магію спокуси — не тої спокуси, що зваблювала чотирнадцятирічних шибеників до підвалу побавитися із Зузі Катер у лікаря й хворого. Мене таке не спокушало, я ті забави обходив десятою дорогою, а надто після того, як одного разу малишня з нашого будинку — Аксель Мішке й Нухі Айке були тоді донорами, а Зузі Катер лікаркою — зробила мене пацієнтом і примусили ковтати ліки, в яких хоч і не було стільки піску, як у тому супчику з товченої цегли, зате після них у роті залишився присмак тухлої риби. Ні, моя спокуса була майже безплотна й від партнерів трималася на відстані.

Після того, як наставали сутінки, зачекавши ще годину-дві й після того, як зачинялися крамниці, я втікав від матусі й Мацерата і пірнав у зимову ніч. На тихих, майже безлюдних вулицях, стоячи в захищених од вітру під'їздах, я спостерігав вітрини гастрономічних, Галантерейних і взагалі всіх крамниць навпроти, де були виставлені черевики, годинники, коштовності — все таке зручненьке, все таке бажане. Але не кожна вітрина була освітлена. І я навіть віддавав перевагу тим, котрі пропонували свої товари поодаль від вуличних ліхтарів, у напівтемряві, бо світло приваблює всіх, навіть простачків, а ось у напівтемряві уповільнюють ходу лише обранці.

Я не звертав уваги на людей, що, блукаючи вулицею, мимохідь кидали погляд на яскраво освітлену вітрину — і то радше на цінник, ніж на сам товар, — а також на тих, хто зазирав у дзеркальні шиби лише для того, щоб перевірити, чи не скособочився капелюх. Ні, клієнти, яких я очікував часом у суху, безвітряну холоднечу, часом у лапату заметіль, під тихим, густим снігопадом чи під ясним місяцем, що більшав разом із морозом, — такі клієнти застигали перед вітриною, мов на команду, і не шастали довго очима по полицях, а зупиняли погляд на чомусь одному — або відразу, або хвильку повагавшись.

Мій замір був заміром мисливця. Щоб здійснити його, потрібне було терпіння, виваженість, вільне й гостре око. Тільки за всіх цих передумов я міг дозволити своєму голосу в безкровний і безболісний спосіб уполювати дичину, спокусити її... Але на що?

На крадіжку. Бо своїм нечутним криком я саме навпроти нижньої полиці, а як пощастить, то й навпроти самісінької омріяної речі, витинав круглу дірку, потім, ще раз добряче напруживши голос, проштовхував вирізаний круг усередину вітрини, так що чути було короткий глухий дзенькіт, хоч то був зовсім не дзенькіт розбитого скла, — чути було, та тільки не мені. Бо Оскар стояв досить далеченько, а ось ота молодичка з кролячим коміром на коричневому, запевне вже перелицьованому зимовому пальті, вона почула, як упав той круглий виріз, і здригнулася всім своїм кролячим хутром. Вона хотіла була податися геть, просто по снігу, а проте так і стояла — можливо, через те, що йшов сніг, а ще через те, що в снігопад, якщо тільки він досить густий, можна робити все. Отож вона заходилася раз у раз озиратися, гніваючись на сніжинки, озиратися знов і знов, так наче за цими сніжинками не падали сніжинки ще, й доозиралася до того, що її права рука вислизнула з муфти, опушеної також кролячим хутром! А потім жінка вже не озиралася, вона просто сягнула рукою в той круглий виріз і спершу відсунула вбік скло, що впало якраз на омріяну річ, дістала через дірку спочатку правого, матово-чорного черевичка, тоді лівого, не подряпавши підбори й не врізавши руку об гострі скляні краї. Черевички зникли в правій і лівій кишенях пальта. Якусь хвилю, що тривала п'ять сніжинок, Оскар спостерігав приємний, хоч і безвиразний, профіль і вже подумав був, що то якимсь чудом вийшов поблукати вулицями манекен з універмагу «Штернфельд», але цієї миті жінка розтанула в снігопаді, потім ще раз вигулькнула в жовтуватому світлі від вуличного ліхтаря неподалік і нарешті зникла в темряві. І вже не було ніякої різниці в тому, хто вона — молода жінка, що недавно вийшла заміж, чи манекен, що ожив.

Я свою роботу зробив — а очікувати, підстерігати, не маючи змоги барабанити, й нарешті розтинати своїм співом і розтюплювати замерзлі шиби було таки нелегкою роботою, — і мені не лишалося нічого іншого, як услід за тією злодійкою, тільки без її здобичі і в стані такому самому збудженому, як і змерзлому, вирушити додому.

Одначе в мистецтві спокушати мені не завжди щастило, як у щойно описаному типовому випадку, домогтися такого очевидного успіху. Моє шанолюбство вже дійшло до того, що двійко закоханих я почав обертати на двійко злодіїв. Іноді обоє не хотіли, іноді він уже простягав руку, а вона відсмикувала її назад, або нарешті зважувалася вона, а він просто-таки падав навколішки й починав пхикати, поки вона зрештою слухалася його, хоч потім і зневажала. А якось я спокушав перед вітриною парфумерної крамниці одну закохану парочку, яка через снігопад здавалася ще зовсім юною. Він удавав із себе героя й поцупив одеколон. Вона розпустила нюні й заходилася запевняти його, нібито ладна відмовитися від усіх пахощів на світі. Але він однаково хотів, щоб вона пахнула, і, поки вони дійшли до сусіднього ліхтаря, таки домігся свого. Одначе там те юне створіння, вочевидь демонстративно, ніби мені на зло, звелося навшпиньки й цілувало його доти, доки він кинувся власними слідами назад і поклав одеколон знов до вітрини.

Те саме часом виходило в мене і з літніми чоловіками, від яких я сподівався на щось більше, ніж обіцяла їхня хвацька хода крізь зимову ніч. Вони святобливо спинялися перед тютюновою крамницею, думками линули кудись до Гавани, Бразилії чи на Брисаґські острови, й коли потім мій голос витинав, мов на мірку, рівненький прямокутник, і він легенько падав на коробку «Чорної мудрости», у таких панів немовби закривався всередині складаний ножик. Вони вертали назад, переходили, вимахуючи тростиною, вулицю і квапно проминали мій під'їзд, не помічаючи мене, й Оскарові лишалося тільки всміхнутися, коли він бачив, який збентежений вигляд має старече обличчя, немовби спотворене зусиллями диявола. А втім, та його усмішка була позначена ледь помітною печаттю стурбованости, бо тих панів, здебільшого вже досить літніх любителів сиґар, проймав то холодний, то гарячий піт, — одне слово, вони ризикували, надто коли погода була мінлива, застудитися.

Тієї зими страхові компанії в нашому передмісті мусили сплатити чималі відшкодування крамницям, застрахованим переважно від крадіжок. Хоч до великих пограбувань я ніколи справу й не доводив, умисне витинаючи такі завбільшки дірки, що з вітрини можна було дістати лише одну-дві речі, проте випадки, звані «крадіжками зі зломом», усе ж почастішали, і кримінальна поліція просто вже не мала спокою, а преса тільки те й робила, що докоряла їй за бездіяльність. Від листопада тридцять шостого до березня тридцять сьомого, коли полковник Коц створив у Варшаві уряд національної єдности, налічувалося вже шістдесят чотири спроби й двадцять вісім вдалих крадіжок. Щоправда, у частини тих літніх жінок, спритних продавців, дівчат-служниць та вчителів на пенсії — жодне з них злодієм за покликанням, звісно ж, не було, — кримінальній поліції щастило відібрати їхню здобич, або ж тим недосвідченим вітринним мародерам уже другого дня — після того, як через омріяну річ вони цілу ніч пролежали без сну, — спадало на думку прибігти до поліції й покаятись: «Ох, простіть мені, я більше не буду! Просто у вітрині раптом утворилася дірка, а коли я трохи отямився від переляку, розбита вітрина вже лишилася за три квартали позаду, а в лівій кишені пальта я раптом виявив пару незаконних чоловічих шкіряних рукавичок — дуже гарних, запевне дорогих, а може, й узагалі таких, що їм і ціни не скласти».

Але поліція в чудеса не вірить, отож усім, хто попався, і навіть тим, хто приніс каяття сам, довелося від одного до двох місяців відсидіти у в'язниці.

Сам я теж іноді опинявся під домашнім арештом, бо матуся, звичайно ж, здогадувалася, хоч ні сама собі, ні поліції — і це було з її боку дуже розважливо — не зізнавалася в тому, що мій голос, для якого скло вже не було перешкодою, причетний до тієї злочинної гри.

Зате Мацерат, вочевидь прагнучи виставити себе таким собі чесним-пречесним, улаштовував мені справжні допити. Однак він не чув від мене жодного слова; я дедалі спритніше ховався за своїм бляшаним барабаном і подобою трирічного хлоп'яти, яке спинилося в своєму і фізичному, і розумовому розвитку. Після таких допитів матуся щоразу вигукувала:

— У всьому винен той ліліпут, який поцілував нашого Оскара в лобик. Я одразу здогадалася, що він зробив це не просто так, доти ж бо Оскар був зовсім інакший.

Сказати правду, пан Бебра певною мірою впливав на мене й далі. Адже мене не могли стримати навіть домашні арешти, і я, коли щастило, вибирався, ні в кого не питаючись, на годинку з дому, встигав проспівати у вітрині якої-небудь Галантерейної крамниці горезвісну круглу дірку й зробити сповненого надій молодика, що милувався виставленими там речами, власником бордової краватки з чистого шовку.

Якщо ви спитаєте в мене: чи то не зло наказувало Оскарові за допомогою дірки, завбільшки як долоня, ще дужче поглиблювати спокусу, що й так ішла від добре вимитої вітрини, я змушений буду відповісти: так, то було зло. То було зло вже через те, що я стояв у темних під'їздах. А під'їзд, як мають знати всі, — це найулюбленіше місце зла. З другого боку, я, аж ніяк не бажаючи применшувати зла своїх спокушань, тепер, коли ні змоги, ні схильности кого-небудь спокушати в мене вже нема, мушу самому собі й своєму санітарові Бруно сказати таке:

— Оскаре, ти не лише вдовольняв усі невеличкі й більші бажання тих, хто любив прогулюватися зимовими вулицями, ти ще й допомагав людям перед вітринами пізнати самих себе. Жодна поважна й елегантна жінка, жоден добропорядний чоловік, жодна стара діва, що зберегла свою свіжіть завдяки вірі в Бога, повік не виявили б у собі злодійських рис, якби твій голос не спокусив їх на крадіжку, ба більше — якби він не змінив мешканців міста, які доти в кожному дрібному злодюжці-невдасі вбачали небезпечного мерзотника, що заслуговує на прокляття.

Я багато вечорів поспіль підстерігав доктора Ервіна Шольтіса, прокурора й обвинувача, що навіював страх у верховному земельному суді, але він тричі відмовляв мені вчинити крадіжку, перше ніж таки зважився й став злодієм, якого поліція так ніколи й не схопила; після того він зробився, як розповідали, м'яким, поблажливим і в своїх вироках майже людяним юристом, позаяк приніс жертву мені, маленькому напівбогові злодіїв, укравши помазок для гоління з натуральної борсучої щетини.

У січні тридцять сьомого я довгенько простоював на морозі навпроти ювелірної крамниці, що, хоча стояла й на тихій, охайно обсадженій кленами алеї в передмісті, була досить відома і мала добру репутацію. Вряди-годи перед вітриною з прикрасами й годинниками з'являлася дичина, і коли б це була якась інша вітрина — скажімо, з жіночими панчохами, велюровими капелюхами чи пляшками з лікером — я підстрелив би ту дичину відразу, не довго думаючи.

Але такий уже вплив справляють прикраси на людину: вона стає перебірливою, неквапливою, пристосовується до перебігу безкінечних ланцюжків, час вимірює, звичайно, вже не хвилинами, а віком перлин, виходячи з того, що перлове намисто переживе шию, що схудне зап'ясток, а не браслет, що в похованнях часом знаходять персні, в яких палець не зберігся. Одне слово, ті, що спиняються позирити у вітрину, людині видаються то надто пихатими, то надто дріб'язковими, щоб унизувати їх коштовностями.

Вітрина ювеліра Банземера перевантажена не була. Кілька вишуканих швейцарських годинників високої якости, обручки в асортименті на блакитному оксамиті, а посеред вітрини — шість чи навіть сім надзвичайно добірних речей: зроблена з різноколірного золота змійка, що звилася в троє кілець — її філіґранно оздоблену голівку прикрашували, надаючи їй особливої цінности, топаз, два діаманти, а замість очей — два сапфіри. Чорного оксамиту я загалом не люблю, але змійці ювеліра Банземера таке тло дуже пасувало, так само, як і сірий оксамит, який під навдивовиж простими срібними прикрасами, що привертали увагу своїми гармонійними формами, розливав бентежний спокій. Перстень, у який було вправлено таку витончену гему, що по ньому відразу було видно: цей дістанеться такій самій витонченій жіночій руці, сам ставатиме дедалі витонченішим і досягне того високого безсмертя, якого гідні, либонь, лише коштовності. Ланцюжки, що їх не можна носити безкарно, ланцюжки, що навіюють стому, й нарешті, на жовтувато-білій оксамитовій подушечці, яка нагадувала спрощену форму жіночої шиї, — надзвичайно легеньке кольє. Вишукане членування, грайлива оправа, ажурне плетиво. Який павук висотав із себе ту золоту нитку, щоб потім до його тенет потрапили шість невеличких і один великий рубін? І де він сидів, той павук, на що очікував? Запевне ж, не на нові рубіни, а радше на когось такого, чий погляд прикували б рубіни в тих тенетах, рубіни, що скидалися на застиглі краплини крові. Інакше кажучи: кому я, залежно від власного настрою чи від настрою того золотоносного павука, мав подарувати це кольє?

Вісімнадцятого січня тридцять сьомого року, на рипучому, добре втоптаному снігу, тієї ночі, яка обіцяла ще більше снігу — стільки, скільки може лиш побажати собі той, хто хотів би, щоб скрізь панував сніг, я побачив, як праворуч і трохи вище від того місця, де я стояв, вулицю перетинає Ян Бронський; він проминув, не підводячи голови, ювелірну крамницю, потім, ніби завагавшись або, радше, ніби почувши чийсь наказ, спинився, вернувсь — чи, може, його щось вернуло, — і ось він уже стоїть перед вітриною між принишклими, вдягненими у важкі білі шапки кленами.

Собою зграбний, завжди трохи наче скривджений, на роботі справний, у коханні — шанолюбний, однаковою мірою дурний і схиблений на красі Ян Бронський, той самий Ян, який жив плоттю моєї матусі, який, у що я й досі вірю й у чому й досі сумніваюся, зачав мене від імени Мацерата, стояв тепер у своєму елегантному, немовби його пошили в самій Варшаві, зимовому пальті, стояв перед вітриною, ніби пам'ятник самому собі — таким скам'янілим і воднораз таким живим втіленням він мені здавався, — стояв, прикипівши поглядом, мов той Парцифаль, що так само стояв у снігу й дивився на кров у снігу, до рубінів у золотому кольє.

Я міг би Яна звідти відкликати, відбарабанити, адже барабан був зі мною. Я відчував його під пальтом. Досить було тільки розстебнути одного гудзика, і барабан випорснув би на мороз сам. Я б лише стромив руки до кишень — і палички були б уже у мене в долонях. Мисливець Губерт також не вистрілив, коли на мушці в нього виявився зовсім особливий олень. І Савл став Павлом. А Аттила повернув назад, коли папа Лев підніс пальця з перснем. Але я вистрілив, я не перевтілився, не повернув назад, я лишився мисливцем, Оскаром, я хотів влучити в ціль, я не розстебнув ґудзика, не випустив барабана на мороз, не схрестив палички на білій, як зима, блясі, не обернув січневу ніч на барабанну, а натомість нечутно скрикнув, скрикнув так, як скрикує, можливо, зірка у високості чи риба на самісінькій глибині, й спершу розітнув своїм криком структуру морозу, щоб нарешті випав свіжий сніг, а тоді закричав у скло, в скло грубе, в скло дороге, скло дешеве, скло прозоре, в скло, що стоїть перепоною, скло між двома світами, і в незайманому, містичному склі, у вітринній шибі між Яном Бронським та рубіновим кольє я викричав дірку — таку завбільшки, які були знайомі мені Янові рукавички, я дав склу впасти, як ото падає відкидна ляда, небесна брама чи брама до пекла. І Ян не здригнувся, Ян випустив з кишені пальта свою руку в лайковій шкірі й дав їй піднестися до небес, і рукавичка покинула пекло, відібрала в неба (чи в пекла) кольє, рубіни якого були б до лиця всім янголам, навіть грішним, потім він повернув долоню, наповнену рубінами й золотом, знов до кишені, й далі стоячи перед розверзненою вітриною, хоч це було й небезпечно, хоч рубіни вже й не сочилися кров'ю, щоб спрямувати його — чи Парцифалів — погляд лише в один бік.

О, Отець, і Син, і Святий Дух! З Духом мало щось статися, коли вже нічого не сталося з Яном, батьком. І Оскар, син, розстебнув пальто, хутко дістав барабанні палички й заволав на блясі: «Батьку, батьку!», аж поки Ян Бронський обернувся, поволі, надто поволі перетнув вулицю й знайшов у під'їзді мене, Оскара.

Як добре, що тієї самої хвилі, коли Ян дивився на мене — все ще безвиразно, але вже з відлигою в очах, — пустився сніг. Ян подав мені руку — руку, а не рукавичку, яка торкалася рубінів, — і мовчки, однак не пригнічено, повів мене додому, де матуся вже тривожилася за мене, а Мацерат, як завжди, аж надто суворо, але навряд чи серйозно, знов полякав мене поліцією. Ян нічого не пояснював, довго в нас не засиджувався, відмовивсь і від скату, хоч Мацерат, пропонуючи пограти, вже навіть поставив був на стіл пиво. Прощаючись, Ян погладив по голівці Оскара, але той так і не зрозумів, чого він домагається — мовчання чи дружби.

Трохи згодом Ян подарував те кольє матусі. Вона запевне здогадувалася, звідки воно, й одягала його зрідка, не надовго й лише тоді, коли Мацерата не було вдома, — або для себе, або для Яна, а може, й для мене.

Невдовзі по війні я проміняв це кольє на чорному ринку в Дюсельдорфі на дюжину блоків американських сигарет «Лакі страйк» і шкіряну теку.