Бляшаний барабан

Святковий обід у Страсну п'ятницю

Роздвоєність — ось те слово, яким я назвав би свої почуття між Страсним понеділком і Страсною п'ятницею. З одного боку, я був лютий на отого гіпсового Ісусика, що не схотів барабанити, а з другого — барабан лишився все ж таки мені самому. З одного боку, мій голос схибив, виявився безсилим супроти церковних вікон, зате з другого боку, Оскар, побачивши пістряві шибки цілими, не втратив тих решток католицької віри, які ще не раз мали підбити його на відчайдушне блюзнірство.

Одначе повернімося до тієї роздвоєности. Хоч мені, з одного боку, й пощастило на зворотному шляху з церкви Серця Ісусового додому просто так, задля проби розітнути співом шибку в якійсь мансарді, успіхи мого голосу в світській сфері, з другого боку, робили ще очевиднішими мої поразки в сфері сакральній. Отож я й кажу: роздвоєність. І цей надлам так і лишився, загоїти його не пощастило, і він зяє ще й тепер, коли домівка моя вже ні в сакральній сфері, ні в світській, а трохи збоку від обох — у лікувально-опікунському інтернаті.

Матуся заплатила за шкоду, якої зазнав вівтар у лівій бічній ніші. Великодня торгівля йшла непогано, хоч у Страсну п'ятницю Мацерат — адже він був протестант — зажадав крамницю зачинити. Матуся, яка загалом уміла наполягти на своєму, щороку в Страсну п'ятницю поступалася й крамницю замикала, зате наполягала на своєму праві — вже як католичка — зачиняти бакалійну крамницю на свято Тіла Христового, виставляти у вітрині замість коробок «Персілю» та бутафорій з кавою «Гаґ» строкаті зображення Діви Марії, освітлені електричними лампочками, а також брати участь у процесії в Оліві.

У крамниці була картонна накривка від коробки, і на одному боці тієї картонки стояв напис: «Зачинено з нагоди Страсної п'ятниці». Другий бік картонки повідомляв: «Зачинено з нагоди свята Тіла Христового». У Страсну п'ятницю, першу після того Страсного понеділка, коли барабан не барабанив, а голос не розтинав скла, Мацерат почепив у вітрині картонку: «Зачинено з нагоди Страсної п’ятниці», і ми відразу після сніданку вирушили трамваєм до Брьозена. Та ще раз щодо отієї «роздвоєности»: того дня Лабесвеґ теж був якийсь роздвоєний, протестанти йшли до церкви, а католики тим часом мили вікна та вибивали в задніх дворах усе, що бодай трохи нагадувало килима, — і вибивали так запекло, з таким гупанням, що складалося враження, немовби в усіх дворах біля будинків з помешканнями на винайм біблійні слуги одночасно прибивають цвяхами стократ розмноженого Спасителя до стократ розмноженого хреста.

А ми, лишивши позаду оте килимове гупання, що сповіщало про наближення страстей Господніх, посідали своїм звичним гуртом, яким вирушали вже не раз — матуся, Мацерат, Ян Бронський і Оскар, — у дев'ятий трамвай і поїхали вздовж Брьозенервеґ, повз аеродром, старий і новий військовий плац, і на стрілці біля кладовища Заспе стали чекати зустрічного трамвая з боку Нойфарвасер-Брьозена. Матуся скористалася цією зупинкою і висловила кілька міркувань — висловила хоч і з усмішкою, однак таких, що свідчили про житейську стому. Невеличке занедбане кладовище, де під покривленими приморськими соснами стояли перехняблені, порослі мохом надгробки минулого сторіччя, вона назвала гарненьким, романтичним, просто-таки чарівним.

— Отут мені й хотілося б спочити вічним сном, якщо доти це кладовище не закриють, — замріяно промовила матуся.

Проте Мацерат заявив, що земля тут надто піщана, й заходився ганити дикий овес та берегові будяки, якими позаростало все довкруж. А Ян Бронський зауважив, що й гуркіт з аеродрому, й трамваї, що розминаються на стрілці біля кладовища, порушують спокій цього загалом спокійного, ідилічного куточка.

Повз нас проїхав зустрічний трамвай, кондуктор двічі дзеленькнув, і ми, лишивши позаду Заспе і його кладовище, рушили в бік Брьозена, курорту, який під цей час, десь наприкінці березня, мав вигляд якийсь скособочений і похмурий. Ятки забиті цвяхами, в курзалі на вікнах — дошки, на містках не майорять прапорці, в купальні — рядами дві з половиною сотні порожніх кабінок. На дошці, де пишуть температуру, — ще торішні сліди крейди: повітря — двадцять Градусів, вода — сімнадцять, вітер північно-східний, прогноз — мінлива хмарність.

Спочатку ми хотіли дійти пішки до Ґлеткау, але потім, навіть не змовляючись, рушили всі в протилежний бік, до молу. Балтійське море широкими хвилями накочувалося на берег, ліниво облизуючи пісок. Аж до самого входу в гавань — від білого маяка й до молу з його навігаційним знаком — нам не трапилося жодної живої душі. Напередодні пройшов дощ, лишивши на піску рівний візерунок, спотворювати який слідами босих ніг було дуже приємно. Мацерат збирав гладенько відшліфовані у воді шматочки битої цегли завбільшки як гульден і запускав їх у море так, щоб вони підскакували над зеленуватою поверхнею. Своєю майстерністю він пишався. Ян Бронський кидати так добре не вмів; нахиляючись по биту цеглу, він шукав бурштин і кілька шматочків таки знайшов; один був завбільшки як вишневий камінець, Ян подарував його матусі, що разом зі мною бігала босоніж і раз у раз оглядалася, так ніби закохалась у власні сліди. Сонце гріло не дуже, було прохолодно, тихо і ясно; на обрії навіть виднілася смужка, що позначала півострів Гела, а також двоє чи троє пасемець диму, що швидко розвіювались, і палубні надбудови торгового судна, які посмиком, наче підстрибуючи, долали лінію обрію.

Одне по одному, хто раніше, хто пізніше, всі підійшли до перших гранітних брил широкого підмурівка молу. Ми з матусею знов натягли панчохи й черевики. Матуся допомогла мені зав'язати шнурки, а Мацерат з Яном уже стрибали з каменя на камінь на нерівній поверхні молу в бік моря. Біля підніжжя молу з щілин між камінням то тут, то там виглядали мокрі бороди водоростей. Оскар хотів був їх розчесати, але матуся взяла мене за руку, і ми побігли наздоганяти обох чоловіків, що пустували попереду, мов школярі. Барабан щокрок бив мене по коліні, та навіть тут я не хотів, щоб його з мене скинули. Матуся була в блакитному весняному пальті з малиновими вилогами. На високих підборах їй важко було ступати гранітними брилами. На мене, як і завжди в неділю та на свята, нацупили матроське пальтечко з якорями на золотих ґудзиках. Старенька стрічка із сувенірної колекції Гретхен Шефлєр із написом «КЙВ «Зайдліц» охоплювала мою безкозирку й тріпотіла б на вітрі, якби ж той вітер був. Мацерат розстебнув своє двобортне пальто із замшевим коміром. Ян, як завжди, елегантний, був у демісезонному пальті з лискучим оксамитовим коміром.

Так ми дісталися до навігаційного знаку в кінці молу. Під знаком сидів літній чоловік у ватянці й шапці вантажника. Поряд лежав мішов з-під картоплі, в якому щось здригалося й весь час ворушилось. Той чоловік, що мешкав, мабуть, у Брьозені чи в Нойфарвасері, тримав у руках кінець білизняної шворки. Сама шворка, обплутана морською травою, ховалася в гнилій воді Мотлау, яка, ще не освітлена й не маючи тут, у гирлі, підтримки морських хвиль, плюскала в каміння молу.

Нам кортіло знати, чому цей чоловік у шапці вантажника вудить рибу на звичайну білизняну шворку й вочевидь без поплавця. Матуся поцікавилася в нього про це доброзичливо, з усмішкою, ще й назвала його «дядьком». Дядько ошкірився, показавши нам почорнілі від тютюну пеньки замість зубів і, нічого не сказавши, виплюнув гораком клубок слини, змішаної з тютюновими крихтами; слина кілька разів перекинулася в повітрі й упала далеко від нього в місиво між спідніми Гранітними брилами, вкритими смолою й нафтою. Там вона й погойдувалася — доти, доки прилетіла чайка й, не сідаючи, спритно обминувши каміння, підхопила її, а тоді полетіла геть; за нею подалися решта її крикливих посестер.

Ми вже зібралися йти, бо на молу було прохолодно, а сонце не гріло, але цієї хвилини чоловік у шапці вантажника почав помалу вибирати шворку з води. Матуся однаково поривалася піти, але Мацерата не можна було зрушити з місця. Та і Ян, який зазвичай ні в чому матусі не відмовляв, цього разу її не підтримав. Що ж до Оскара, то цьому було байдуже — йти чи лишатися. Та коли вже ми лишились, то я дивився, що буде далі. Поки вантажник, рівномірно перебираючи шворку руками, витягав її з води, за кожним разом затискав між коліньми й оббирав на ній морську траву, я переконався, що торгове судно, чиї надбудови ще якихось півгодини тому вигулькнули з-за обрію, взяло інший курс і тепер, глибоко сидячи у воді, входило в гавань. Коли в нього така глибока посадка, зметикував Оскар, виходить, це — навантажений рудою «швед».

Від «шведа» я відвернувся аж тоді, як вантажник неквапом звівся на ноги.

— Ану ж бо, ось погляньмо троха, що там у ній.

Він сказав це до Мацерата, який нічого не зрозумів, однак згідливо кивнув головою. Тим часом вантажник, раз у раз примовляючи: «Ану ж бо...» та «Погляньмо троха...», вибирав свою линву далі, хоч тепер уже мусив докладати щораз більших зусиль; згодом він поліз по тій линві ближче до води й, широко розвівши руки — матуся не встигла вчасно відвернутися — отож, розвівши руки, він запустив їх у збурену воду між гранітним камінням, помацав там, щось шукаючи, знайшов, схопив і, гучко крикнувши відійти, жбурнув нам до ніг якийсь важкий, мокрий, тріпотливо живий клубок. То була кінська голова — свіжа, геть наче жива голова вороного, тобто чорногривого коня, який ще вчора чи, може, позавчора іржав, бо голова ще не розклалась і не смерділа, хіба що від неї тхнуло річковою водою, але ж на молу водою Мотлау просякло все.

А чоловік у шапці — тим часом вона з'їхала йому на потилицю — вже стояв, широко розставивши ноги, над мертвою кінською головою, з якої несамовито випорскували невеличкі світло-зелені вугрі. Чоловік ледве встигав їх ловити, бо вугрі розповзалися на гладенькому, ще мокрому камінні швидко й спритно. До того ж над нами відразу з криком закружляли чайки. Вони шугали на землю, хапали, ніби граючись, утрьох-учотирьох одного дрібнішого або середнього вугра, і прогнати їх годі було й думати. Тому що мол був їхній. Однак вантажникові, що кинувся поміж чайок, пощастило все ж таки запхати десятків зо два невеличких вугрів до мішка, що його тримав Мацерат — цей любив продемонструвати свою готовність допомогти людям. Тим-то Мацерат і не бачив, як матуся зблідла й поклала спершу руку, а відразу по тому й голову на плече й на оксамитовий комір Яна.

Та коли всі дрібні й середні вугрі опинилися в мішку, а вантажник, шапка в якого вже злетіла на землю, заходився вичавлювати з дохлої голови вугрів більших і темніших, матусі довелося сісти, і Ян навіть хотів був відвернути її голову вбік, але матуся не далась, вона й далі незрушно дивилася круглими, як у корови, очима на те, як вантажник сотав з кінської голови ту черву.

— Ось погляньмо троха! — кректав він раз у раз. — Ану ж бо!

Помагаючи собі носаком рибальського чобота, чоловік розчахнув конячого рота й уставив між щелепи товсту палицю; було таке враження, немовби голова ошкірилася всіма своїми цілими жовтими зубами. Та коли вантажник — аж тепер ми побачили, що голова в нього лиса й схожа на яйце, — запустив обидві руки в саму конячу морду й дістав звідти відразу двох вугрів завтовшки й завдовжки як рука, це щонайменше, тоді вже й матуся роззявила рота й видала з себе весь сніданок: на каміння молу в струмені кави з молоком полетів збитий у грудки білок і тягуче клоччя жовтка впереміш із пережованим білим хлібом. Її тягло блювати ще і ще, але з неї вже нічого не виходило — на сніданок матуся з'їла не дуже багато, бо набрала зайвої ваги й хотіла неодмінно схуднути, задля чого перепробувала десятки всіляких дієт, хоч по-справжньому не дотримувалася жодної (вона їла потай). Тільки від одного матуся не могла відмовитись: від гімнастики щовівторка в жіночій спілці, хоч Ян і навіть Мацерат із неї кпили, коли вона, прихопивши торбинку зі спортивним костюмом, бігла до отих кумедних тіток, у лискучому синьому костюмі робила вправи з булавою — а проте не худла, й квит.

Того разу матуся лишила на камінні теж із півфунта, не більше, і хоч скільки вона тужилась, а скинути більше ваги їй не пощастило. Нічого, крім зеленуватого слизу, з неї вже не вилітало. Зате налетіли чайки. Вони позліталися ще тоді, як вона почала спльовувати, і кружляли чимдалі нижче, і падали на землю, тлусті й гладенькі, і билися за матусин сніданок, анітрохи на боячись нагуляти тіла, і не давали себе прогнати — та й хто б їх проганяв, коли Ян Бронський і сам їх страхався й навіть затуляв долонями свої гарні сині очі.

Не послухалися чайки навіть Оскара, коли той спробував був скористатися проти них своїм барабаном і на білому лаку вибив дріб проти їхньої білизни. Нічого це не помогло, навпаки, після того дробу чайки поставали ще білішими. А Мацерат і взагалі забув про матусю. Він сміявся, перекривляв вантажника, вдавав із себе чолов'ягу з міцними нервами, та коли вантажник уже майже впорався з конячою головою й на завершення дістав з її вуха величезного вугра, а вслід за ним на каміння потекла білувата каша з конячого мозку, тоді вже й Мацерат зробився білий, як полотно; проте козиритися він однаково не кинув, а купив у вантажника за сміховинні гроші два середні завбільшки й два здоровенні вугрі, та ще й намагався торгуватись за них.

Зате Ян Бронський заслуговував усілякої похвали. Щоправда, той і сам мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче, однак він допоміг матусі випростатись і, обхопивши її однією рукою ззаду, а другою — спереду, повів до берега; збоку на них було смішно дивитися, бо матуся дибцяла в своїх черевичках на високих підборах по камінню, й коліна в неї щокрок підтиналися, хоч ногу вона й не підвернула.

Оскар лишився біля Мацерата й вантажника, бо цей, доти вже знов одягнувши свою шапку, детально пояснював нам, навіщо мішка з-під картоплі до половини засипав сіллю грубого млива. Виявляється, сіль у мішку потрібна для того, щоб вугрі в ній забігалися на смерть, щоб сіль увібрала з них слиз ззовні і зсередини. Бо вугрі, опинившись у солі, не перестають звиватись і звиваються доти, доки весь слиз перейде з них у сіль і вони поснуть. Так роблять тоді, коли мають намір потім їх закопчувати. Щоправда, поліція й товариство захисту тварин це забороняють, але вугрі однаково мають позвиватися в солі. А то як же ще можна очистити їх од слизу і ззовні, і зсередини? Потім мертвих вугрів добре обтирають сухим торфом і підвішують у коптильній бочці над буковим вугіллям вудитись.

На думку Мацерата, дати вуграм позвиватися в солі — досить розумне рішення.

— Вони ж бо самі залазять у конячу голову, — зауважив він.

— І в мерців теж, — докинув вантажник. — Кажуть, після морської битви у Скагерраці вугрі поробилися жирні-жирнющі.

А на днях лікар у нашому лікувально-опікунському інтернаті розповів мені про одну заміжню жінку, яка надумала вдовольнити свою хіть живим вугром, але той так учепився в неї зубами, що її довелося відвезти до лікарні, й тепер вона вже ніколи не матиме дітей.

Вантажник зав'язав мішка з вуграми та сіллю й, хоч той мішок усередині весь аж звивався, закинув його за плече. Білизняну шворку він обмотав собі навколо шиї й розгонистою ходою рушив у бік Нойфарвасера. Тим часом торгове судно вже підходило до берега. Водо-тоннажність воно мало десь тисячу вісімсот тонн і виявилося зовсім не шведським, а фінським, і було навантажене не рудою, а деревом. Вантажник з мішком, певно, мав на «фіні» знайомих, бо помахав у бік тієї іржавої посудини рукою і щось крикнув. А з «фіна» помахали йому й закричали у відповідь. Але чому замахав Мацерат і прокричав по-дурному: «Агов, на судні!» — я так і не дібрав. Адже він народився в Райнланді й у морському ділі взагалі нічого не тямив, а серед фінів жодного знайомого не мав. Одначе така вже в нього була звичка: махати, коли махає хтось, кричати, сміятися й ляпати в долоні, коли кричить, сміється й ляпає в долоні хтось. Тим-то Мацерат так досить рано і вступив до партії, хоча в цьому ще не було жодної потреби, хоча він з цього нічого не мав, тільки щонеділі змарновував по півдня.

Оскар поволі плентав услід за Мацератом, вантажником із Нойфарвасера й перевантаженим «фіном». Час від часу я озирався, бо вантажник покинув конячу голову під навігаційним знаком. Але самої голови вже не було видно — її всю обліпили чайки. Вона зяяла білою, ледве помітною діркою на тлі темно-зеленого, як пляшка, моря. Щойно прополоскана, чистенька хмарка, щомить ладна спурхнути в небо, вона гучним кигиканням накрила конячу голову, яка тепер уже не іржала, а почаїному кричала.

Та з мене було досить цього видовища, і я подався геть і від чайок, і від Мацерата; перескакуючи з каменя на камінь, я гамселив кулаком по своїй бляшанці, перегнав вантажника, що тепер попахкував куценькою люлькою-носогрійкою, і там, де починався мол, наздогнав Яна Бронського й матусю.

Ян так само підтримував матусю, але одна його рука вже зникла під вилогою її пальта. Одначе ні цього, ні того, що матуся запустила свою руку до кишені Янових штанів, Мацерат не бачив, бо дуже відстав од нас і саме загортав у стару газету, яку знайшов на молу, чотирьох вугрів, що їх вантажник спершу приглушив йому камінцем.

Наздогнавши нас, Мацерат замахав згортком із вуграми й похвалився :

— Він хотів півтора, але я дав йому гульден, і годі з нього!

Матуся вже мала кращий вигляд, обидві руки в неї тепер були на виду, і вона відказала Мацератові:

— Тільки не думай, що я цих вугрів їстиму. Я взагалі тепер не їстиму ніякої риби, а вже вугрів — і поготів.

Мацерат засміявся:

— Та годі вже тобі, дівчинко! Ти ж бо й так знала, куди залазять вугрі, одначе завше їла, і навіть свіженьких. Ще побачимо, що ти скажеш, коли твій любчик приготує їх з усіма приправами та присмаками, та ще й трохи закришки додасть.

Ян Бронський, що встиг висмикнути руку в матусі з-під пальта, нічого не сказав. Я вдарив у барабан, щоб вони знов не завели балачок про вугрів, і так ми дійшли до Брьозена. На трамвайній зупинці й потім, у причіпному вагоні, я не давав трьом дорослим роззявити рота. Вугрі поводилися досить спокійно. У Заспе ми навіть не зупинялися, тому що зустрічний трамвай уже стояв там. Одразу за аеродромом Мацерат, не зважаючи на мій барабан, почав розводитися про те, який він голодний. Матуся не звертала на нього уваги й дивилася кудись повз нас, поки Ян запропонував їй одну зі своїх «Реґат». Коли він підніс їй вогню, вона, тримаючи в губах золотистого мундштука, всміхнулася до Мацерата, бо знала, що він не любить, коли вона курить на людях.

На Макс-Гальбеплац ми зійшли, і матуся, всупереч моїм сподіванням, узяла попідруки Мацерата, а не Яна. Цей пішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку й докурюючи матусину сиґарету.

На Лабесвеґ хатні господині — католички й далі вибивали килими. Поки Мацерат відмикав помешкання, я побачив на сходах пані Катер, яка жила на п'ятому поверсі по сусідству з трубачем Майном. Кремезними синьо-червоними руками вона підтримувала на правому плечі згорненого бурого килима. Під обома пахвами в неї лисніло біляве, злипле від солоного поту волосся. Килим звисав спереду й ззаду. Так само легко вона могла б нести, перекинувши через плече, п'яного чоловіка. Але її чоловік уже давно помер. Коли пані Катер проносила повз нас своє гладке тіло в чорній спідниці з лискучої тафти, в ніс мені вдарив її різкий запах: нашатир, огірок, карбід — видко, в неї саме було місячне.

Невдовзі по цьому в дворі почулося розмірене гупання палиці по килиму, яке переганяло мене з кімнати в кімнату, невідчепно переслідувало, поки зрештою я сховався до шафи на одяг у спальні, бо зимові пальта, які там висіли, поглинали майже весь передвеликодній гармидер.

Але до шафи мене загнала своїм гупанням не лише пані Катер. Матуся, Ян Бронський і Мацерат ще не встигли поскидати пальт, як уже завели суперечку про те, що готувати їсти на Страсну п'ятницю. Одначе самими вуграми вони не обмежилися, знов довелось побути цапом-відбувальцем і мені — через оте моє горезвісне падіння зі схотів у підвалі: мовляв, це ти винен, ні, ти винна, зараз я наварю супу з вугрів, і не будь такою мазаною, вари що завгодно, тільки не вугрів, так наче в підвалі мало консервів, дістань слоїка з лисичками, тільки не кидай відчиненою ляду, щоб нічого такого не сталося вдруге, о, ти знову своєї, я приготую вугрів, і баста, з молоком, гірчичкою, петрушкою й відварною картоплею, і лаврового листочка покладу, й гвоздику, та годі тобі, Альфреде, адже ти бачиш — вона не хоче, а ти ліпше не втручайся, я ж бо не марно купував вутрів, я їх гарненько випатраю, вимочу, ні й ні, ось коли вони вже стоятимуть на столі, тоді й побачимо, хто їх їстиме, а хто — ні, побачимо, побачимо...

Мацерат хряснув за собою дверима вітальні, зник на кухні, і ми почули, як він заходився там зумисне гучно поратись. Вугрів він убивав, роблячи надріз хрест-навхрест позаду голови, й матуся, що мала надто багату уяву, мусила сісти на канапу, що вслід за нею зробив і Ян. Обоє враз похапали одне одного за руки й зашепотілися по-кашубському.

Коли троє дорослих поділили отак між собою помешкання, я сидів уже не в шафі, я сидів також у вітальні. Біля кахельної груби стояв дитячий стільчик, отож я й дригав на ньому ногами, відчуваючи на собі Янів погляд і добре розуміючи, як обом цим заважаю; хоча, з другого боку, вони навряд чи на щось таке зважилися б, адже за стіною Мацерат, нехай навіть з вітальні його й не було видно, недвозначно погрожував напівдохлим вугром, розмахуючи ним, наче батогом. Ці двоє сплітали всі двадцять своїх пальців, стискали їх і притискали кожне до себе, суглоби в них хрускали, і це хрускання зрештою мене доконало. Невже ж мало того, що в дворі гупає, мов обухом по голові, ота Катерка? Хіба те її гупання, хоч і не наростаючи, не проникало крізь усі стіни, так наче вона вибивала свого килима вже поряд?

Оскар зіскочив із стільчика, трохи посидів навпочіпки біля груби, щоб не так вочевидь показувати, що він уже йде з кімнати, й нарешті, думаючи вже тільки про свій барабан, прошмигнув до спальні.

Щоб не здіймати зайвого шуму, я навіть не зовсім причинив за собою двері й задоволено відзначив, що мене так ніхто й не гукнув. Я все ще розмірковував, де Оскарові краще сховатися — під ліжком чи в шафі на одяг. Вибір я зупинив на шафі, бо під ліжком викачав би свого синенького матроського костюмчика, який так боявся порохні. Я сяк-так дотягся до ключа, крутнув його, розсунув дзеркальні стулки й барабанними паличками відвів убік нанизані на поперечину плічка з пальтами та іншими зимовими речами. Щоб дістатися до важкого одягу й зрушити його з місця, я мусив стати на барабан. Прогалина, що нарешті виникла посеред шафи, була хоч і не широка, однак досить простора для того, щоб у ній стало місця для Оскара, який вліз у неї й присів навпочіпки. Мені навіть пощастило — щоправда, довелося докласти трохи зусиль — посунути на місце дзеркальні стулки й закласти між ними шарфа, якого я знайшов на дні шафи, тож лишилася шпарина в палець завширшки, і крізь неї я міг спостерігати й дихати. Барабана я поклав на коліна, проте барабанити, навіть тихенько, не барабанив, а безвладно сидів, даючи випарам зимових пальт огортати мене й просякати наскрізь.

Як добре, що в нас була та шафа й важкі речі, які ледь-ледь дихали, даючи мені змогу зібрати докупи майже всі мої думки, пов'язати їх водно й піднести такому собі фантому, досить багатому, щоб прийняти мій дарунок зі стриманим, ледве помітним задоволенням.

Як і завжди, коли мені щастило зосередитись і жити відповідно до своїх можливостей, я перенісся думками до кабінету доктора Голаца на Брунсгьофервеґ і заново тішився тими моментами моїх відвідин щосереди, які були для мене такі важливі. Думки мої крутилися менше навколо лікаря, який щоразу так ґрунтовно мене оглядав, а більше навколо сестри Інґи, його асистентки. Вона мала право роздягати мене й одягати, тільки вона могла міряти мій зріст, зважувати мене й перевіряти, одне слово, всі оті експерименти, що їх провадив наді мною доктор Голац, сестра Інґа виконувала ретельно, хоч і якось трохи скрушно, після чого щоразу не без іронії повідомляла про ще одну невдачу, яку доктор Голац називав «певною мірою успіхом». Рідко дивився я сестрі Інзі в очі. Мій погляд і моє часом зацьковане серце барабанщика любили відпочивати на чистенькій, крохмальній білизні її сестринських шат, на легенькій конструкції, яку вона носила замість сестринського очіпка, на скромній, оздобленій червоним хрестом брошці. А як приємно було дивитись, як щораз по-новому спадають зборки на її халатику! Чи ж мала вона під тими зборками тіло? Її чимдалі старіше обличчя й грубі, попри старанний догляд, кістляві руки вказували на те, що сестра Інґа все ж таки жінка. Щоправда, запахів, які підтверджували б таку саму тілесну конституцію і властивості, які демонструвала моя матуся, коли Ян чи й Мацерат розбирали її в мене на очах, — таких духмянощів сестра Інґа не розливала. Вона пахла милом і ліками, що навіювали втому. Скільки разів траплялося так, що, поки вона вислуховувала моє невеличке і, як усі гадали, хворе тільце, мене змагав сон — легенький, навіяний зборками білого халатика, просяклий карболкою сон, сон без сновидінь, хіба що десь далеко-далеко її брошка збільшувалася до невідь і чого — до моря знамен, до відблисків зорі на альпійський схилах, до полів дикого маку, — збільшувалася, ладна вчинити бунт проти невідь і чого: проти індіанців, вишень, кровотеч із носа, півнячих гребенів, скупчення червонокрівців, — поки весь обрій заливала червона пляма, обертаючись на тло загадкової пристрасти, що здавалася мені тоді, та ще й тепер здається цілком природною, хоч знайти їй назву я й не можу, бо саме слово «червоний» ще нічого не каже, і кров, що тече з носа, тут не зарадить, а знамена з часом вицвітають на сонці, і коли я все ж таки кажу лише «червоний», то ця червона пляма не хоче мене знати, вона вивертає свої шати — і вони виявляються чорними, ось вона, Чорна кухарка, вона підходить, мене лякає жовтий колір, ошукує синій, синьому я не вірю, не бреше й не зеленіє мені зелений, зелена могила, в якій я пасуся, мене вкриває зелень, із зеленню я сам собі білий; біле перехрещує мене в чорне, чорне лякає жовтим, жовте ошукує синім, я не вірю, що синє — то зелене, зелене розквітає мені червоним, червона була брошка в сестри Інґи, вона носила червоного хреста, правильніше сказати, носила на пристібному комірчику свого сестринського халатика. Але не часто, навіть у шафі з одягом, щастило мені затриматися на цьому найоднобарвнішому з-поміж усіх вражень.

Строкатий гамір вихопився з вітальні, вдаривсь у дверцята шафи й потривожив мій напівсон, який тільки-тільки знеміг мене й був присвячений сестрі Інзі. Я сидів, ніби прохмелівши, з розпухлим язиком, барабан — на колінах, довкола різновізерунчасті зимові пальта, я вдихав запах Мацератової партійної уніформи, поруч висів шкіряний ремінь і портупея з гачком для карабіна, і жодної білої зборочки на сестринському халатику я вже не бачив; згори спадала вовна, висіли камвольні тканини, вельвет приминав фланель, над головою — колекція модних капелюшків останніх чотирьох років, біля ніг — чоловічі черевики, жіночі черевички, наваксовані халяви, підбори з підківками й без підківок — і смужка світла, яка падала з кімнати і завдяки якій я про все здогадувався; Оскар пошкодував, що лишив шпарину між стулками шафи.

Що вони можуть мені дати — оті, які сидять у вітальні? Нехай навіть Мацерат уже застукав тих двох на канапі, хоч таке навряд чи могло статися, бо Ян ніколи — не лише тоді, коли грали в скат, — не втрачав решток обережности. Мабуть — і так воно згодом і виявилося — Мацерат поставив на стіл у вітальні величезну супницю, повну вже готового картопляного супу з убитими, випатраними, вимоченими, відвареними, присмаченими всілякими приправами вуграми — він їх навіть скуштував, одне слово, тільки бери та їж, — а позаяк до столу ніхто сідати не хотів, то кухар заходився вихваляти свою страву, монотонно перелічуючи всі складові кулінарного рецепта й усі спеції. Матуся закричала. Вона закричала по-кашубському, а кашубської Мацерат і не розумів, і не любив, одначе мусив усе ж таки вислухати, і до нього, видко, таки дійшло, що вона мала на увазі, адже йтися могло лише про вугрів, і, як завжди, коли матуся кричала, нагадуючи про те, як я впав зі схотів, Мацерат не мовчав. Адже обоє добре знали свої ролі. Ян укидав репліки. Без нього театру не вийшло б. І нарешті дія друга: гуркає, відкриваючись, кришка піаніно, і без нот, із пам'яти, ноги на обох педалях, забігаючи вперед, відстаючи, збиваючись — мисливський хор із «Чарівного стрільця»: «Що порівнялося б на світі...» Але потім, саме коли лунає «Гей-гей-гей!», кришка піаніно з гуркотом падає, ноги спорскують з педалей, обертовий стільчик перекидається, матуся підступає ближче, ось вона вже в спальні, ще один погляд у дзеркальні стулки, і вона кидається — мені було добре видно в шпарину — впоперек на подружнє ліжко під синім балдахіном, ридає й заламує руки, заламує кожен пальчик, як ото робить покаянна Маґдалена на кольоровій репродукції в головах подружньої фортеці.

Досить довгенько я чую лише, як жалібно скиглить матуся, ледве чутно порипує ліжко та хтось глухо бурмотить у вітальні. Ян утамовує Мацерата. Мацерат просить Яна вгамувати матусю. Бурмотіння помалу стихає, Ян ступає до спальні. Дія третя: Ян стоїть біля ліжка, поглядаючи то на матусю, то на покаянну Маґдалену, потім обережно сідає край ліжка, гладить плечі й сідницю матусі, що лежить долілиць, заспокійливо щось каже по-кашубському й нарешті, позаяк слова не допомагають, запускає руку їй під спідницю, і вона перестає скиглити, а Ян відводить погляд від Маґдалени із заламаними пальцями... О, на це варто поглянути! Зробивши своє діло, Ян підводиться, витирає носовою хустиною пальці, а тоді гучно й уже не по-кашубському, щоб

зрозумів і Мацерат у вітальні чи на кухні, каже до матусі, наголошуючи на кожному слові:

— Ну, то ходімо вже, Аґнес, і забудьмо нарешті про це. Альфред уже давно виніс вугрів і викинув до клозету. Зараз ми добряче зріжемося в скат, може, навіть по чверть пфеніга, про мене, а коли все минеться й ми вгамуємось, Альфред насмажить нам картоплі з яєчнею й грибами.

Матуся, нічого не сказавши, випросталась, розгладила на ліжку жовту стьобану ковдру, перед дзеркальними дверцятами шафи поправила зачіску й услід за Яном пішла зі спальні. Я відвів око від шпарини й невдовзі по тому почув, як та трійця вже тасує карти. Матуся коротко й стримано хихикнула, Мацерат зрізав колоду, Ян роздав карти, і вони почали торгуватись. Мені здається, то Ян запропонував Мацератові замовляти гру. Але цей дійшов до двадцятьох трьох і спасував. Тоді матуся запропонувала Янові тридцять шість, після чого довелося спасувати й тому, і матуся розіграла ґранд, який мало не втратила. Другий кін на самій бубні виграв Ян — ті двоє не встигли й отямитись, а в третій партії матуся замовила чирву без прикупу й хоч і ледве-ледве, а проте викрутилась.

Я вже знав, що цей сімейний скат — його лише на кілька хвилин перервали, щоб перекусити смаженою картоплею з яєчнею та грибами, — затягнеться до пізньої ночи, і до подальших партій уже майже не прислухався, ба більше — навіть спробував повернутися думками до сестри Інґи та її білих халатиків, які навіювали сон. Але наступні візити до кабінету доктора Голаца радощів мені не додали. І не тільки через те, що зелений, синій, жовтий і чорний кольори раз по раз вдиралися в червоний колір червоного хреста на брошці, а й через те, що туди ж таки прохоплювалися й події того дня на молу: щоразу, коли відчинялися двері до кабінету доктора Голака й до сестри Інґи, переді мною поставав не чистенький і легенький сестринський халатик, ні — то під навігаційним знаком на молу в Нойварвасері вантажник розвантажував конячу голову, в якій кишіли вугрі і з якої стікала вода, а те, що здавалося білим, те, що мені хотілося бачити в сестри Інґи, — то були чаїні крила, які на мить облудно затуляли собою і стерво, і вугрів у тому стерві, поки знов розверзалася рана, тільки вона не кровоточила, і з неї не сочився червоний колір, навпаки, кінь був чорний, море — зелене, як пляшка, навантажений деревом «фін» додавав до загальної картини трохи іржі, а чайки — тільки не згадуйте мені більше про голубів — хмарою накрили жертву, й умочили крила, й підкинули одного вугра моїй сестріжалібниці Інзі, а вона того вугра й упіймала, вона поставилася до нього шанобливо й сама стала чайкою, прибрала подобу — ні-ні, не голуба, а коли вже Святого Духа, то однаково в подобі, яка тут має назву чайки, і хмарою спускається на м'ясо, і святкує Трійцю.

Я махнув на все рукою, махнув рукою того разу й на шафу, невдоволено розсунув зсередини дзеркальні стулки, вибрався з того одоробла, зазирнув у дзеркало й побачив, що не змінився, й усе ж таки зрадів: пані Катер килимів уже не вибивала. І хоч Страсна п'ятниця для Оскара вже завершилася, однак страждання його мали початись аж після Великодня.