Бляшаний барабан

Росту в товарному вагоні

Воно болить у мені й досі. Через нього моя голова щойно відкинулась на подушку. Я відчуваю його в своїх ступнях і колінах, воно робить з мене такого собі скреготуна, що означає: Оскар мусить скреготати зубами, щоб не чути, як скрегочуть у суглобах власні кістки. Я розглядаю всі свої десять пальців і мушу відверто визнати: вони таки трохи розпухли. А остання спроба на барабані підтверджує: пальці в Оскара не просто розпухли, тепер вони взагалі не придатні для людини його професії. Вони вже не годні втримати паличок.

Мене вже не слухається навіть авторучка. Доведеться попросити Бруно, щоб поставив мені холодний компрес. І тоді я з холодними ганчірками на руках, ступнях, колінах, з рушником на лобі озброю санітара олівцем і папером, бо давати свою авторучку я нікому не люблю. Та чи хоче й чи вміє Бруно уважно слухати? Чи стане в нього хисту переповісти ту поїздку в товарному вагоні, що розпочалася дванадцятого червня сорок п'ятого року? Бруно сидить за столиком під картинкою з анемонами. Ось він повертає голову до мене тим її боком, який називають обличчям, і очима якоїсь міфічної тварини позирає то праворуч, то ліворуч, тільки не на мене. Олівця він тримає навкіс перед тоненькими, кисло скривленими губами — мовляв, я готовий, чекаю. Гаразд, припустімо, він справді чекає, що я скажу, чекає мого знаку писати свій переказ. Проте думки його крутяться навколо макраме. Він однаково вив'язуватиме свої вузли, тоді як Оскар своє завдання й далі вбачає в тому, щоб, не шкодуючи слів, розплутати мою заплутану історію. Нарешті Бруно починає писати:

«Я, Бруно Мюнстерберґ, родом з Алтени в Зауерланді, неодружений, дітей не маю, працюю санітаром у приватному відділенні даного лікувально-опікунського інтернату. Пан Мацерат, який уже понад рік перебуває тут на стаціонарному лікуванні, — мій пацієнт. Я маю й інших пацієнтів, але тут ідеться не про них. Пан Мацерат — найсумирніший із моїх пацієнтів. Ніколи він не втрачає самовладання такою мірою, щоб мені доводилося кликати моїх колеґ. Щоправда, він трохи забагато пише й барабанить. Щоб дати перепочинок своїм натрудженим пальцям, сьогодні він попросив мене відкласти в'язання й пописати замість нього. Але я все ж таки сховав собі до кишені трохи шпагату й, поки він розповідає, почну в'язати нижні кінцівки фігури, яку за історією пана Мацерата назву «Східний біженець». Це буде вже не перша фіґура, яку я створюю на основі розповідей свого пацієнта. Досі я вже вив'язав його бабцю й назвав її «Яблуко, запечене в чотирьох шарах тіста», виплів також його діда, плотаря, давши йому, може, трохи засміливу назву «Колумб»; завдяки моєму шпагату його бідолашна матуся стала «Вродливою рибоїдкою»; з обох його батьків, Мацерата і Яна Бронського, я створив групу під назвою «Обидва люблять скат»; у шпагаті я втілив і порубцьовану спину його товариша Герберта Тручинського, назвавши той рельєф «Вибоїста дорога»; вив'язав я — вузлик до вузлика — й окремі будівлі, такі як Польська пошта, Ярусна вежа, Міський театр, Цойґгауз-пасаж, Музей морського судноплавства, Ґрефова городницька крамниця, школа Песталоцці, Брьозенські купальні, церква Серця Ісусового, кав'ярня «Чотири пори року», шоколадна фабрика «Балтик», численні бункери на Атлантичному валу, Ейфелева вежа в Парижі, Штетінський вокзал у Берліні, Раймський собор і, не в останню чергу, будинок з помешканнями на винайм, де пан Мацерат уперше побачив білий світ; ґратчасті огорожки й надгробки на кладовищах у Заспе й Брентау слугували непоганими зразками для орнаментів з мого шпагату; вічко за вічком потекли в мене Вісла й Сена, у плетені береги розбивалися хвилі Балтійського моря й Атлантичного океану, я перетворив шпагат на кашубські картоплища й нормандські пасовища і заселив край, який постав у такий спосіб і який я назвав просто «Європа», такими групами фіґур, як, скажімо, «Захисники пошти», «Бакалійники», «Люди на трибуні», «Люди перед трибуною», «Першокласники із фунтиками», «Музейні доглядачі, що вимирають», «Неповнолітні злочинці готуються до Різдва», «Польська кавалерія в промінні призахідного сонця», «Мурахи творять історію», «Фронтовий театр дає виставу для унтер-офіцерів і солдатів», «Ті, що стоять, дезінфікують у таборі Треблінка тих, що лежать». І ось я беруся до фігури східного біженця, з якої, швидше за все, постане ціла група східних біженців.

Пан Мацерат виїхав дванадцятого червня сорок п'ятого року близько одинадцятої ранку з Данцига, що на той час називався вже Гданськом. Його супроводжували вдова Марія Мацерат, яку мій пацієнт називає колишньою своєю коханкою, і Курт Мацерат, гаданий син мого пацієнта. Крім того, в тому самому товарному вагоні їхало, за його словами, ще тридцять двоє пасажирів, серед них чотири францисканські черниці в орденському вбранні й молода, запнута хусткою дівчина, в якій пан Оскар Мацерат нібито впізнав таку собі фройляйн Люцію Ренванд. Після кількох моїх запитань пан Мацерат визнав, що насправді ту дівчину звали Реґіна Рек, хоч він і далі каже про якесь безіменне, лисяче трикутне обличчя і незмінно називає його все ж таки Люцією; зрештою, це не заважає мені вписати сюди ту дівчину під ім’ям фройляйн Реґіна. Отже, Реґіна Рек їхала разом із батьком, матір'ю, дідом, бабою, а також хворим дядьком, який, окрім власної сім'ї, віз із собою на захід задавнений рак шлунка, багато розмовляв, а скоро лиш потяг рушив, назвався колишнім соціал-демократом.

Як пригадує мій пацієнт, поїздка до Гдині, що протягом чотирьох з половиною років називалася Готенгафен, проходила досить спокійно. Аж до Сопота й ще трохи після Сопота дві жінки з Оліви, багато дітей і один літній чоловік із Ланґфура нібито плакали, тоді як черниці весь час молилися.

У Гдині потяг п'ять годин стояв. До вагона привели ще двох жінок із шістьма дітьми. Соціал-демократ буцімто протестував, тому що, по-перше, був хворий, а по-друге, як соціал-демократ іще з довоєнних часів вимагав собі кращих умов. Одначе польський офіцер, який командував транспортом, зацідив соціал-демократові у вухо, коли той не схотів посунутись, і досить непоганою німецькою заявив, що взагалі не знає, що воно таке — соціал-демократ. За війну йому довелося побувати, мовляв, у багатьох місцевостях Німеччини, одначе слівця «соціал-демократ» він жодного разу ніде не чув... Хворий на шлунок соціал-демократ так і не встиг пояснити польському офіцерові сенс, суть та історію Соціал-демократичної партії Німеччини, бо той пішов з вагона, а двері причинив і замкнув знадвору на засув.

Я забув іще згадати, що у вагоні всі люди сиділи або лежали на соломі. Коли вже надвечір потяг знову рушив, декотрі жінки закричали: «Ми їдемо назад до Данцига!» Але вони помилялися. Просто потяга переформували, і далі на захід він поїхав у бік Штольпа. До Штольпа діставались, як стверджує мій пацієнт, чотири дні, тому що серед поля потяга раз у раз спиняли колишні партизани й ватаги польських підлітків. Ці відсовували двері вагонів, упускаючи трохи свіжого повітря, а разом із зіпсованим повітрям з вагонів пливла й частина багажу. Щоразу, коли до вагона пана Мацерата вдиралися підлітки, четверо черниць уставали з підлоги й підносили над собою хрести, що висіли в них на грудях. Ті чотири хрести з розп'яттям справляли на хлопців страшенно глибоке враження. Вони відразу хрестилися й аж після цього вже викидали на насип заплічники й валізи подорожніх.

Коли соціал-демократ показав хлопцям папір, яким ще польські інстанції чи то в Данцигу, чи то в Гданську засвідчували, що цей пан — справді член Соціал-демократичної партії і з тридцять першого до тридцять сьомого року сплачував партійні внески, хлопці не перехрестились, а просто вибили йому з рук папір, забрали в нього дві валізи й заплічника в його дружини, і навіть добротне зимове пальто в широку клітину, на якому лежав соціал-демократ, вони винесли на свіже померанське повітря.

І все ж таки пан Оскар Мацерат запевняє, нібито хлопці справили на нього враження досить вигідне, насамперед своєю дисциплінованістю. На його думку, велика заслуга в цьому їхнього ватажка, який, попри свою молодість — йому ще не минуло й шістнадцятьох літ, — був уже особистістю і до болю виразно й водночас приємно нагадував панові Мацерату ватажка трясунів, отого Смаженого Осетра.

А коли той молодик, такий схожий на Смаженого Осетра, спробував був вирвати з рук Марії Мацерат заплічника і зрештою таки вирвав, пан Мацерат в останню мить вихопив із того заплічника альбом із сімейними фотокарточками, який, на щастя, лежав зверху. Спершу ватажок мало не розізлився. Та коли мій пацієнт розгорнув альбома й показав йому знімок своєї бабусі Коляйчек, той, пригадавши, мабуть, власну бабусю, випустив з рук Маріїн заплічник, козирнув двома пальцями до свого кутастого польського кашкета, сказав, звертаючись до сім'ї Мацератів: «До відзеня!» — і, підхопивши замість мацератівського заплічника чиюсь валізу, подався зі своїми людьми з вагона.

У тому заплічнику, що завдяки альбому з фотознімками лишився в сім'ї Мацератів, окрім сякої-такої білизни, були бухгалтерські книги й податкові квитанції з бакалійної крамниці, ощадні книжки й рубінове намисто, яке колись належало матері пана Мацерата і яке мій пацієнт сховав до мішечка з дезінфекційними засобами; на захід разом з усіма мандрувала й хрестоматія, одну половину якої становили уривки з Распутіна, а другу — з Ґьоте.

Мій пацієнт стверджує, що майже всю дорогу тримав на колінах фотоальбомами, час від часу гортав свою освітню книжку, і хоч у нього страшенно боліли руки й ноги, обидві ті речі — альбом і книжка — подарували йому, мовляв, багато годин насолоди, а нерідко й роздумів.

А ще мій пацієнт хотів би додати таке: внаслідок того, що дорогою його трясло й хитало і потяг переїздив стрілки й перехрестя, йому довелося лежати, випроставшись над передньою віссю товарного ваґона, яка весь час здригалась, і він почав рости ще швидше. До того ж тепер він, за його словами, уже не роздавався, як доти, в ширину, а витягувався у висоту. Розпухлі, але вже не запалені суглоби ставали гнучкішими. Навіть вуха, ніс і статеві органи, як мені тут підказують, через ту ваґонну трясучку почали більшати. Поки потяг котився собі спокійно, у пана Мацерата вочевидь нічого не боліло. І тільки на зупинках, коли до ваґона знову приходили з візитом партизани чи ватага підлітків, пан Мацерат, як він сам каже, знову страждав від болю — так наче всередині його щось шпигало, витягувало з нього жили, — і той біль він тамував, як я вже згадував, одним засобом: сімейним альбомом.

Крім польського Смаженого Осетра, сімейними світлинами нібито цікавилися й ще багато неповнолітніх грабіжників, а також один уже немолодий партизан. Той старий вояка навіть сів, стромив до рота сигарету й заходився замислено гортати альбома, не проминаючи жодного чотирикутника; почав він із портрета діда Коляйчека й простежив увесь розквіт родини, проілюстрований численними знімками, зокрема й аматорськими, на яких пані Марія Мацерат була з одно-, дво- і трирічним сином Куртом. Мій пацієнт бачив, як старий вояка, милуючись тою чи тою сімейною ідилією, навіть усміхався. Прикро вразили його лише окремі знімки, на яких досить виразно виднівся партійний значок на костюмах у покійного пана Мацерата й на лацканах у пана Елєрса, що був ортсбауернфюрером у Рамкау й побрався з удовою захисника Польської пошти Яна Бронського. На очах у того прискіпливого чоловіка і йому на втіху мій пацієнт змушений був кінчиком ножа позшкрябувати зі світлин усі партійні значки.

Той партизан, як мене оце намагається переконати пан Мацерат, був партизан справдешній, на відміну від багатьох несправдешніх. Свою думку пацієнт пояснює так: партизани не бувають партизанами тимчасово, вони партизанять завжди й незмінно, допомагають скинутим урядам знов сісти в свої крісла й скидають уряди, що сіли в крісла з їхньою допомогою. Невиправні партизани, котрі занапащають самі себе, — це, за висловом пана Мацерата (що я, власне, мав би зрозуміти й сам), найобдарованіші в мистецькому сенсі люди з-поміж тих, хто присвятив себе політиці, бо вони одразу відкидають те, чого щойно домоглися.

Те саме я міг би сказати й про себе. Бо хіба ж не буває досить частенько так, що я, скоро лиш іще одне моє творіння з вузлів обросте гіпсом, трощу його одним ударом кулака? А особливо це стосується одного замовлення, яке мій пацієнт зробив мені кілька місяців тому: зі звичайного шпагату вив'язати в одному образі російського знахаря Распутіна й німецького поета над поетами Ґьоте, і щоб цей образ — так побажав мій пацієнт — був разюче схожий на нього, замовника. Уже й не знаю, скільки кілометрів шпагату я змарнував, перше ніж ці дві крайності нарешті поєдналися в одній пристойній сув'язі. Одначе я, як і той партизан, що його пан Мацерат ставить мені за взірець, лишаюся незадовлений і не знаю, як бути далі; я розпускаю ліворуч те, що в’яжу праворуч, а те, що творить моя лівиця, ударом кулака трощить моя правиця.

Та й сам пан Мацерат у своїй розповіді не завжди тримається однієї лінії. Навіть якщо не брати до уваги отих чотирьох черниць, яких він називає то францисканками, то вінцентинками, оце дівчисько, що з'являється в нього під двома різними іменами, але з тим самим нібито трикутним лукавим личком, раз у раз руйнує його розповідь і, власне, змушує мене, переказувана, зафіксувати дві, а то й більше версій його поїздки зі сходу на захід. Але ж це — не моя робота, тож краще я триматимуся того соціал-демократа, який усю дорогу не міняв обличчя, ба більше, як свідчить мій пацієнт, майже до самого Штольпа знов і знов намагався втокмачити подорожнім, що він, розклеюючи аж до тридцять сьомого року плакати, теж був своєрідним партизаном, і ризикував своїм здоров'ям, і марнував свій вільний час, тому що він — один із тих небагатьох соціал-демократів, котрі розклейовали плакати навіть під дощем.

Отак він нібито й розбалакував, аж поки незадовго перед Штольпом наш потяг уже вкотре зупинився: в гості завітала досить чималенька ватага підлітків. Багажу в пасажирів уже, по суті, не лишилося, тож хлопці заходилися їх роздягати. Щоправда, цього разу юні грабіжники вчинили по совісті: обмежилися верхнім чоловічим одягом. Але соціал-демократ цього не міг зрозуміти, адже з отих просторих черничих балахонів, на його думку, добрий кравець міг би пошити кілька чудових чоловічих костюмів. Сам соціал-демократ був, як він набожно оголосив, атеїстом. Що ж до юних грабіжників, то вони, хоч самі про це набожно й не оголошували, належали до єдинорятівної Церкви і накинули оком не на рясні вовняні шати черниць, а на однобортний грубововняний костюм атеїста. Цей, однак, скидати піджака, камізельку й штани не побажав, а, навпаки, знов заходився розповідати про свою коротку, проте успішну кар'єру розклеювача плакатів у лавах соціал-демократії, і позаяк він знай торочив про те саме та ще й надумав опиратися, коли з нього стягували костюма, то його копнули в живіт грубим солдатським, колишнім вермахтівським, чоботом.

Соціал-демократ почав довго й нестримно блювати, а насамкінець з рота в нього навіть пішла кров. Про свій костюм він уже не думав, і хлопці також утратили будь-який інтерес до обгидженої тканини, хоч ретельна хімчистка ще могла б її врятувати. Від чоловічого верхнього одягу вони відмовилися, зате з пані Марії Мацерат зняли блакитну блузку зі штучного шовку, а з молодої дівчини, яку було звати не Люція Ренванд, а Реґіна Рек, — берхтесґаденську в'язану жакетку. Потому хлопці засунули, хоч і не зовсім, ваґонні двері, потяг рушив, а соціал-демократ тим часом почав помирати.

За кілометрів два-три до Штольпа ешелон загнали на запасну колію, і він простояв там цілу ніч, зоряну і ясну, однак як на червень — принаймні так стверджує пан Мацерат — то досить прохолодну.

Тієї червневої ночи, розповідає пан Мацерат, соціал-демократ, що так любив свого однобортного костюма, помер — помер, гучно й непристойно проклинаючи Господа Бога, закликаючи робітничий клас до боротьби, насамкінець, як це буває в кіно, виголосивши заздоровне слово на честь свободи й нарешті скорчившись від нападу блювоти, що сповнила весь ваґон смородом.

Ніхто, як каже мій пацієнт, не голосив. У ваґоні надовго запала тиша. Тільки пані Марія Мацерат цокотіла зубами, тому що без блузки їй було холодно, а речами, які в неї ще лишилися, вона повкривала сина Курта й пана Мацерата. Над ранок дві безстрашні черниці, згадавши, що вагонні двері незамкнені, прибрали підлогу, викинули на насип мокру солому, кал після дітей і дорослих, а також блювотину соціал-демократа.

У Штольпі ешелон інспектували польські офіцери. Водночас пасажирам роздали гарячий суп і якийсь напій, що нагадував солодову каву. Щоб ніхто нічим не заразився, трупа з вагона, де їхав пан Мацерат, забрали, й санітари кудись понесли його на дощаних марах. Черниці похлопотали перед старшим офіцером про те, щоб рідним соціал-демократа дозволили бодай трохи помолитися за душу покійного. Крім того, з мерця дали скинути черевики, шкарпетки й костюма. Поки тривала та сцена з роздяганням (згодом трупа на марах накрили порожніми мішками з-під цементу), мій пацієнт спостерігав за небогою соціал-демократа. І знов ця юна дівчина, хоч прізвище в неї було й Рек, нагадала йому, різко відштовхуючи й зачаровуючи водночас, ту саму Люцію Ренванд, яку я вив'язав із штагату й назвав той вузлотвір «Та, що пожирає бутерброди». Щоправда, у ваґоні дівчина, побачивши, як обдирають дядька, не схопила бутерброда з ковбасою і не проковтнула його вкупі зі шкіркою, а поспішила приєднатися до пограбування, дістала в спадщину камізельку від дядькового костюма, вдягла її замість конфіскованої жакетки й, зазирнувши до кишенькового люстерка, оцінила свою обнову — вона була їй досить-таки до лиця; і цієї миті дівчина впіймала в люстерко (ось на чому ґрунтується й донині не минає тривога мого пацієнта) його самого та його лігво й холодно ковзнула по ньому очицями-щілинами з личка-трикутника.

Від Штольпа до Штетіна їхали два дні. І хоч потяг іще не раз зупинявся через уже традиційні візити підлітків, що були озброєні ножами десантників та автоматами, однак ці візити ставали щораз коротшими й коротшими, бо в пасажирів уже майже не було чого брати.

Мій пацієнт стверджує, що дорогою від ДанцигаҐданська до Штетіна, цебто десь за тиждень, він підріс на дев'ять, якщо не на всі десять, сантиметрів. Насамперед нібито витяглися ноги вгорі — від коліна і вище, а ось груди й голова майже не змінилися. Проте, хоч пан Мацерат усю дорогу лежав горілиць, не пощастило стримати ріст горба на спині, зміщеного трохи ліворуч і вгору. Пацієнт каже також, що, коли проминули Штетін — тим часом потяг уже прийняла бригада німецьких залізничників, — біль подужчав і не давав забути про себе й тоді, коли пан Мацерат гортав сімейного фотоальбома. Він мусив навіть кілька разів, не вгаваючи, кричати, однак тепер його крик уже не завдавав шибкам на вокзалах жодної шкоди (Мацерат: «Мій голос утратив будь-яку здатність розтинати скло»), хоч на нього й зійшлися всі четверо черниць і відтоді вже не кидали молитись.

У Шверіні добра половина подорожніх, зокрема й рідня покійного соціал-демократа вкупі з фройляйн Реґіною, вийшли. З приводу цього пан Мацерат дуже шкодував, адже навіть сам вигляд тієї молодої дівчини став йому таким близьким і потрібним, що, коли вона пішла, в нього почалися гострі судомні напади, від яких здригалося все тіло й підскочила температура. Як свідчить пані Марія Мацерат, у відчаї він кликав якусь Люцію, називав себе казковим звіром і однорогом, белькотів, що боїться стрибати з десятиметрового трампліна, хоч його нібито й тягло це зробити.

У Люнебурзі пана Мацерата поклали до лікарні. Там він, лежачи з температурою, познайомився з кількома сестрами-жалібницями, проте невдовзі його перевели до університетської клініки в Гановері. Аж там пощастило збити температуру. Пані Марію Мацерат і її сина Курта пан Мацерат бачив рідко, а щодня він почав бачитися з ними вже після того, як вона влаштувалась у клініці прибиральницею. Однак ні в самій клініці, ні поблизу неї житла для пані Марії та малого Курта не було, до того ж умови в таборі для біженців ставали чимдалі нестерпнішими — пані Марії доводилося щодня по три години їздити в переповнених потягах, нерідко навіть на приступках, так далеко було від табору до клініки, — і лікарі, попри серйозні сумніви, дозволили перевести пацієнта до Дюсельдорфа, в одну з міських лікарень, тим більше що пані Марія мала відповідний дозвіл на переїзд до Дюсельдорфа: її сестра Густа, яка ще у війну вийшла заміж за одного тамтешнього обер-кельнера, надавала пані Мацерат куток у своєму трикімнатному помешканні, позаяк сам оберкельнер на житлову площу там не претендував — він був у російському полоні.

Помешкання виявилося в дуже вигідному районі. До міського лікарняного містечка можна було швидко, без пересадки дістатися будь-яким трамваєм, що йшов від Бількського вокзалу в бік Веретена чи Бенрата.

Пан Мацерат пролежав там від серпня сорок п'ятого до травня сорок шостого року. І тепер ось уже понад годину розповідає мені про кількох сестержалібниць одразу. Звали їх так: сестра Моніка, сестра Гельмтруда, сестра Вальбурґа, сестра Ільза й сестра Гертруд. Він до найменших подробиць пригадує всі лікарняні плітки, аж надто глибоко переймається життям-буттям сестер-жалібниць, надає перебільшеного значення їхньому форменому одягу. Зате жодним словом не обмовиться про жалюгідне, як я пригадую, харчування в лікарнях за тих часів, про погане опалення в палатах. Лише сестри-жалібниці, та історії про сестер-жалібниць, та невесела буденщина сестержалібниць. Вони там перешіптувалися й під секретом розповідали одна одній, наприклад, про те, буцімто сестра Ільза щось сказала старшій сестрі, а та відразу по обіді нібито пішла перевіряти кімнатки сестер-практиканток, а там нібито щось пропало, а підозра безпідставно впала на одну сестру з Дортмунда (він назвав її, здається, Ґертруд). Дуже детально розповідає він і про історії з молодими лікарями, які тільки вимагали в сестер талони на сигарети. На його думку, треба написати й про розслідування того випадку, коли одна лаборантка, навіть не сестра-жалібниця, зробила собі викидня — чи то сама собі, чи то з допомогою якогось асистента. А я просто не розумію свого пацієнта, який марнує розум на такі банальні речі.

А тепер пан Мацерат просить мене описати його самого. Я залюбки виконую це його бажання й перескакую через чимало історій, які він — адже там ідеться про сестер-жалібниць — змальовує так розлого й такими вагомими словами.

Зріст у мого пацієнта — один метр і двадцять один сантиметр. Голова така, що була б завелика навіть для чоловіка нормального зросту, і тримає її між плечима трохи скривлена шия; груди й спина, яку можна назвати й горбом, випнуті. Очі в нього сині, дуже блискучі, розумні, жваві, інколи мрійливо розширені. Чуб — темно-каштановий, густий і трохи хвилястий. Любить показувати свої міцні, проти решти тіла, руки з гарними, як він сам каже, долонями. Особливо коли пан Оскар барабанить (а керівництво нашого закладу дозволяє йому робити це по три-чотири, не більше, години на день), то його пальці працюють наче самостійно, й наче вони не його, а якогось іншого чоловіка, якому більше пощастило з тілом. Пан Мацерат дуже розбагатів на платівках і добре заробляє на них ще й досі. У дні відвідин до нього приходять цікаві люди. Мені траплялося його ім'я ще доти, як над ним розпочався процес, доти, як його поклали до нас, адже пан Мацерат — надзвичайно знаменитий митець. Особисто я не вірю в його провину, а тому й не знаю — лишиться він у нас чи ще раз вийде на волю й знов, як і доти, успішно виступатиме. А тепер я маю його зміряти, хоч робив це два дні тому...»

Я, Оскар, не маю бажання перечитувати те, що записав з моїх слів санітар Бруно, отож знов беруся за перо сам.

Тільки що Бруно зміряв мене своїм складаним метром. Лишивши метра лежати на мені, він, гучно викрикуючи результат, подався з палати. Випустив з рук навіть макроме, над яким потай працював, поки я розповідав. Гадаю, він побіг кликати фройляйн доктора Горнштетер.

Та поки прийде лікарка й підтвердить мені, що там наміряв Бруно, Оскар хоче сказати вам таке: за три дні, поки я розповідав своєму санітарові про те, як почав рости, мені пощастило набути — якщо тільки це можна назвати набутком — цілих два сантиметри.

Отже, віднині в Оскара один метр і двадцять три сантиметри зросту. Тепер він поведе розповідь про те, як йому жилося по війні, коли його, хто вмів розмовляти, сяк-так писати і непогано читати, й, хоч і скривленого та горбатого, але загалом досить здорового юнака, виписали з Дюсельдорфської міської лікарні, щоб я почав нове — як гадають усі, коли їх виписують з лікарні, — тепер уже доросле життя.