Бляшаний барабан

«Фортуна-Норд»

На пам'ятник на могилі тоді могли розраховувати тільки люди, які на земній поверхні лишили по собі щось вартісне. Це мав бути не конче діамант чи перлове намисто з лікоть завдовжки. За два з половиною центнери картоплі вже можна було одержати метровий камінь із ґренцгаймського черепашнику. А за брилу бельгійського ґраніту для надгробка на потрійному постаменті для подвійної могили нам дістався відріз на два костюмитрійки. Кравцева вдова, в якої знайшовся той відріз, за бордюр із доломіту ще й запропонувала нам пошити костюми, бо вона все ще тримала підмайстра.

Отак і вийшло, що після роботи ми з Корнефом поїхали десятим трамваєм у бік Штокума, знайшли вдову Ленерт, і з нас зняли мірку. Оскар носив тоді, що вже само собою досить смішно, форму рядового протитанкових військ — її перешила Марія, — одначе куртка, хоч ґудзики Марія й переставила, через мою нестандартну постать не застібалася.

Підмайстер, якого вдова Ленерт називала Антоном, злагодив мені з темно-синьої вовняної тканини в тоненьку смужечку костюма: однобортний, на попелясто-сірій підкладці, чималі, однак, щоб не створювати фальшивих цінностей, не дуже чітко окреслені плечі, горб навіть не прихований, а, скоріше навпаки, стримано підкреслений, на штанах — закоти, хоч і не надто широкі. В одязі зразком для мене й далі лишався мій наставник Бебра. А тому — жодних петельок під ремінь, натомість — ґудзики для підтяжок, камізелька ззаду лискуча, спереду — тьмяна, підкладка — блакитно-рожева. На примірку довелося ходити п'ять разів.

Поки ще наш кравчик сидів над костюмами — Корнефовим двобортним і моїм однобортним, — одному шевцеві знадобилася кам'яна брила на могилу дружини, що загинула в сорок третьому році під бомбами. Спершу чоловік запропонував нам промтоварні талони, але ми зажадали самі товари. За сілезький мармур з бордюром зі штучного каменя й перевезення його на кладовище Корнеф одержав пару коричневих черевиків і пару пантофлів на шкіряній підошві. А мені дісталася пара чорних, хоч і старомодних, зате навдивовиж м'яких чобіт на шнурках, розмір тридцять п'ятий. Чоботи надали моїм кволим ногам стійкого й елегантного вигляду.

Про сорочки подбала Марія, якій я виклав на ваги для штучного меду пачку райхсмарок.

— Чи не могла б ти купити мені дві білі сорочки, одну — в тоненьку смужечку, одну світло-сіру краватку й одну — каштанового кольору? А що лишиться — візьмеш для Куртика чи для себе. Бо про себе ти, люба Маріє, ніколи не думаєш, тільки про інших.

Розщедрившись отак, я подарував Густі парасольку зі справжньою роговою ручкою й колоду майже новісіньких альтенбурзьких скатних карт, бо Маріїна сестра, як хотіла спитати в карт, коли ж повернеться Кьостер, любила розкласти пасьянс, а ходити по карти до сусідів не любила.

Марія поспішила виконати моє прохання, а на решту грошей, і то досить чималих, придбала собі плаща, Куртикові — шкільного ранця зі штучної шкіри, що-правда, досить потворного, але поки що можна було носити й такого. До сорочок і краваток Марія прикупила ще й три пари сірих шкарпеток, які я забув замовити.

Коли Корнеф з Оскаром прийшли до кравецької майстерні по свої костюми, ми, стоячи поруч перед дзеркалом, завмерли розгублено й воднораз глибоко вражені один одним. Корнеф навіть не важився поворухнути шиєю, вкритою слідами від чиряків. Опустивши плечі, з обвислими руками, він спробував випростати свої завжди зігнуті коліна. А мені, надто коли я згорнув на грудях руки, від чого став ще ширший у плечах, сперся на слабеньку праву ногу, а лівою недбало крутнув туди-сюди, новий костюм надав якогось демонічно-інтелектуального вигляду. Втішаючись подивом Корнефа й усміхаючись йому, я ступив ближче до дзеркала й застиг перед тією площиною з власним зображенням так близько, що міг би його навіть поцілувати, але тільки хукнув на себе й так, ніби між іншим, сказав:

— Вітаю, Оскаре! Тепер тобі бракує лише краватки зі шпилькою.

Коли за тиждень, у неділю пополудні, я зайшов до Міського лікарняного містечка перевідати моїх сестер і санітарок, то постав перед ними в усьому своєму блиску — новим, марнославним, елегантним, — а на краватці в мене вже була срібна шпилька з перлиною.

У тих славних дівчат, коли вони побачили мене в сестринській, відібрало мову. Було це наприкінці літа сорок сьомого. Я, як робив уже не раз, згорнув на грудях руки й сидів, граючись шкіряними рукавичками. Уже понад рік я працював практикантом у каменяра і майстром-ґравером. Я закинув ногу на ногу, не забуваючи, однак, про стрілки на штанях. Добра душа Густа так дбала про цей витвір кравецького мистецтва, немовби його виготовили для її Кьостера, який ось-ось повернеться й усе тут перемінить. Сестрі Гельмтруд скортіло помацати матерію, тож вона так і зробила. А Куртикові навесні сорок сьомого, коли ми саморобним яєчним лікером і пісочним печивом (рецепт такий: беремо стільки й стільки...) святкували його сьомий день народження, я купив грубововняне непромокальне пальто мишачо-сірого кольору. Дівчат — а до них приєдналася й сестра Гертруд — я пригостив цукерками, що їх, окрім десятьох кілограмів неочищеного цукру, мені принесла діабазова плита. До школи Куртик ходив, як на мене, аж надто залюбки. Вчителька, ще не висотана і, хвалити Бога, зовсім не схожа на Шполєнгаерку, нахвалювала хлопця, казала, що в нього світла голова, але хлопчик, мовляв, трохи «засурйозний». А якими ж веселими бувають сестрижалібниці, коли їх пригощають цукерками! Залишившись у кімнаті на хвильку вдвох із сестрою Гертруд, я поцікавився, в які неділі вона вихідна.

— Ну, сьогодні, приміром, я закінчую о п'ятій. Але ж у місті така нудота... — скрушно промовила Гертруд.

Я сказав, що можна все ж таки спробувати. Спершу Гертруд нібито й пробувати не хотіла, вона мріяла хоч один раз добре виспатися. Тоді я облишив свої натяки, запросив її навпрямець і, позаяк вона все ще вагалася, таємниче завершив:

— Ну ж бо, сестро Гертруд, чого ви така пасивна! Молодість буває лиш один раз у житті. А за талонами на тістечка затримки не буде, і не сумнівайтеся!

На підтвердження своїх слів я трохи демонстративно поплескав долонею по своїй нагрудній кишеньці, запропонував Гертруд іще цукерок і, хоч як дивно, трохи аж злякався, коли ця грубувата юна вестфалка, що була геть не на мій смак, промовила, відвернувшись до шафки з усілякими мазями:

— Ну, коли ви так гадаєте, то добре. Скажімо, о шостій. Але не тут, а, скажімо, на Корнеліусплац.

Власне, я й сам не схотів би, щоб сестра Гертруд зустрічалася зі мною у вестибюлі чи перед головним входом до лікарні. Отож о шостій я чекав на неї на Корнеліусплац під електричним годинником, якого тоді ще не відремонтували після війни і який узагалі не показував ніякого часу. Вона прийшла хвилина в хвилину, як я встиг помітити по своєму звичайному годиннику, придбаному за кілька тижнів до того. Я її ледве впізнав, бо якби розгледів був трохи раніше, хоч би, скажімо, кроків за п'ятдесят, коли вона вийшла з трамвая на зупинці через вулицю, одне слово, перше ніж вона побачила мене, то сховався б і, розчарований, чкурнув би геть. Бо сестра Гертруд прийшла не сестрою Ґертруд, вона прийшла не в усьому білому й не з брошкою у вигляді червоного хреста, а такою собі звичайнісінькою, вдягненою в сяку-таку цивільну одежину фройляйн Гертруд Вільме з Гама, Дортмунда чи звідкілясь із-під Дортмунда чи Гама.

Вона не завважила, який я розчарований, і заходилася розповідати, буцімто мало не спізнилась, бо старша сестра, аби лиш позбиткуватися з неї, перед самісінькою п'ятою ще загадала їй щось там зробити.

— Що ж, сестро Гертруд, з вашого дозволу, я візьму ініціативу в свої руки. Може, почнемо з кав'ярні — невимушена атмосфера, знаєте... А потім — як схочете: можливо, кіно? У театр квитків уже не дістанемо. Чи, може, просто потанцюємо?

— Авжеж, ходімо на танці! — зраділа вона й аж потім, ледве приховуючи переляк, надто пізно похопилася, що як партнер до танцю я, хоч і непогано вбраний, справлятиму просто неприпустиме враження.

Якось аж зловтішно — а чого ж вона не прийшла в сестринському халатику, адже він мені так до вподоби! — я підтримав план, що його Ґертруд сама ж таки й схвалила, і невдовзі вона, через куценьку уяву забувши про всі свої побоювання, вже наминала зі мною (я — один шматочок, вона — три) торта, замішаного, мабуть, на цементі. Потім, коли я розплатився талонами й готівкою, сіла зі мною у Вергані біля Коха на трамвай, що їхав у бік Ґересгайма, — як стверджував Корнеф, за Ґрафенберґом була одна кав'ярня з танцями.

Останній відтинок шляху вгору — бо трамвай довіз нас лише до узвозу — ми неквапно долали пішки. Вересневий вечір, як ото описують у книжках. Дерев'яні стукалки на ногах у Ґертруд — такі можна купити без талонів — гуркотіли, мов стара гарба. Це мене навіть розвеселило. Перехожі, що спускалися згори, спинялись і дивилися нам услід. Фройляйн Ґертруд було дуже прикро. Я до такого вже звик і не звертав уваги: зрештою, то ж моїм коштом, за мої талони в Кюртеновій кондитерській вона ум'яла всі три шматки торта на цементі.

Кав'ярня з танцями мала одну назву «Ведіґ», а другу — «Лев'ячий замок». Уже біля каси ми почули хихотіння, а коли ввійшли, всі пооберталися на нас. Сестра Ґертруд у своєму цивільному вбранні почувалася невпевнено й, зачепившися за складаний стілець, гримнула б на підлогу, якби ми з кельнером не підхопили її. Той-таки кельнер підвів нас до столика поблизу танцювального майданчика, і я замовив дві склянки прохолодного напою, ще й додав — тільки так, щоб почув лише кельнер:

— Але хлюпніть туди «причіп»!

«Лев'ячий замок» являв собою, по суті, одну велику залу, де колись була, певно, школа верхової їзди. Верх, тобто добряче поколупану стелю, затуляли серпантин та ґірлянди, що лишилися від минулого карнавалу. Тьмяні, та ще й замазюкані ліхтарі оберталися, кидаючи латки світла на гладенько прилизані чуби молодих, подекуди досить елегантних спекулянтів і на тафтяні блузочки дівчат, які, схоже, були всі між собою знайомі.

Коли кельнер приніс прохолодний напій з «причепом», я роздобув у нього десяток американських сигарет, запропонував одну сестрі Гертруд, ще одну — кельнерові, який відразу заклав її за вухо, і, спочатку давши своїй дамі припалити, дістав Оскарового бурштинового мундштука, щоб скурити «Кемел» тільки до половини. Сусідні столики вгамувалися. Сестра Гертруд зважилася підвести очі. А коли я загасив і лишив у попільничці ще досить чималий недокурок, моя дама професійним рухом підхопила його й сховала до бічної кишеньки в свій цератової сумочці.

— Буде моєму женихові в Дортмунді, — пояснила вона. — Курить, як скажений.

Я зрадів, що не доведеться стати її женихом, а ще через те, що заграла музика.

Джаз-оркестр із п'ятьох чоловік почав «Don't fence me in». Чоловіки на мікропористих підошвах поспішили, не наштовхуючись дорогою один на одного, навпрошки через танцювальний майданчик і підхоплювали дівчат, які, встаючи, передавали свої сумочки потримати подругам.

На майданчику вже танцювало кілька пар — досить легко, так ніби навчалися в танцювальній школі. В багатьох у руках з'являлася жувальна гумка, дехто з хлопців навіть на кілька тактів спинявся, притримуючи за плече свою дівчину, що нетерпляче притупувала ногами на місці. Англійські слівця блукали в райнській говірці, мов бродильний фермент. Перше ніж пари знов ішли танцювати, невеличкі пакуночки з жувальною гумкою мандрували від рук до рук: у справжнього спекулянта робочий день не нормований.

Цей танок ми пропустили, наступний, фокстрот, — також. Час від часу Оскар крадькома позирав чоловікам на ноги, потім, коли оркестр заграв «Розамунду», запросив сестру Ґертруд, яка не знала, на якому вона світі.

Я пригадав танцювальне мистецтво Яна Бронського й, хоч був на дві голови нижчий від сестри Гертруд і усвідомлював, який гротесковий вигляд має наша пара, ризикнув цю ґротесковість навіть підкреслити. Отож я почав із ванстепу: тримаючи сестру Ґертруд, що покірно давала вести себе, за сідницю, повернувши долоню назовні, відвівши далеко вбік наші застиглі лікті, щоб нам ніхто не заважав, відчуваючи під рукою тридцятивідсоткову вовняну тканину й майже торкаючись щокою блузки, я штовхав усю ту дебелу сестру Ґертруд задом наперед і намагався ступати поміж її ногами. Так ми посувалися з одного кутка майданчика в інший. Виходило навіть краще, ніж я сподівався. Я дозволяв собі й варіації: тримаючись угорі ближче до блузки, внизу я забігав то ліворуч, то праворуч від стійких і надійних стегон Ґертруд, обтанцьовував її, не забуваючи водночас про ті класичні па у ванстепі, які мають справляти враження на публіку: ось зараз дама нібито перекинеться назад, і кавалер, який хоче її перекинути, сам дасть сторчака через неї; одначе ні вона, ні він не падають, тому що обоє чудово танцюють ванстеп.

Невдовзі у нас з'явилися глядачі. Я почув вигуки: «Я ж тобі казав, що це Джімі! Ти диви — Джімі! Hallo, Джімі! Come on, Jimmi! Let's go, Jimmi!»

Обличчя сестри Гертруд мені, на жаль, не було видно, я тільки тішив себе надією, що той захват, ті підбадьорливі викрики молоді вона сприймає спокійно й гордо воднораз, що серед цих оплесків вона не розгубиться, як не розгублюється, вислуховуючи в лікарні нерідко незграбні лестощі своїх пацієнтів.

Коли ми сіли, оплески й далі не вщухали. Джаз-оркестр ударив туш — найбільше там виділявся ударник, — потім ще раз туш, а тоді ще. «Джімі!» — гукали з усіх боків, або: «Ти цих двох бачив?» Сестра Гертруд підвелася, пробурмотіла щось про вбиральню, підхопила свою сумочку з моїм бичком для Дортмундеького жениха й, червона мов рак, почала пробиратися, раз у раз зачіпаючи то столика, то стільця, в бік убиральні, що була поряд із касою.

Сестра Гертруд уже не повернулась. Перед тим, як піти, дівчина одним духом вихилила свою склянку, і це мало б мені підказати, що так вона попрощалась. Сестра Гертруд пошила мене в дурні.

А що ж Оскар? Американська сигарета в бурштиновому мундштуку, а в обер-кельнера, який делікатно прибирав порожню склянку сестри-жалібниці, замовлено ще один «причіп», тільки вже без прохолодного напою. Одне слово, хай там що, а Оскар усміхався. Крізь зуби, але всміхався. Вгорі — згорнувши на грудях руки, внизу — закинувши ногу на ногу, він погойдував вишуканим чорним чобітком тридцять п'ятого розміру й утішався перевагами покинутого чоловіка.

Хлопці й дівчата, завсідники «Лев'ячого замку», мило поглядали в мій бік і, пропливаючи повз мене в танку, навіть підморгували. «Hallo!» — гукали хлопці, «Tаке it easy!» — радили дівчата. Помахуючи мундштуком, я дякував цим представникам справжнього гуманізму й поблажливо всміхнувся, коли ударник видав дріб, нагадавши мені про давні, добрі часи під трибуною, а тоді виконав соло на пласкому барабані, на литаврах, тарілках, трензелі й нарешті оголосив білий танець.

Музиканти розходилися не на жарт і вшкварили «Jimmi the Tiger». Вони, мабуть, мали на увазі мене, хоч у «Лев'ячому замку» ніхто, звісно, й не здогадувався про мою кар'єру барабанщика під усілякими трибунами. Принаймні оте молоденьке й жваве, як ртуть, дівча з пофарбованими хною кудлами на голові, котре вибрало мене своїм кавалером, хрипким від курива й тягучим від жуйки голосом весь час гугнявило мені на вухо «Тигра Джімі». І поки ми, заклинаннями викликаючи джунглі з їхніми небезпеками, швидко танцювали «Тигра Джімі», сам тигр чапав на своїх тигрячих лапах довкола, і тривало так хвилин десять. І знову пролунав туш і оплески, а тоді ще раз туш, бо мій горб був пристойно вдягнений, до того ж сам я спритно витинав ногами й досить непогано ввійшов у роль «Тигра Джімі". Даму, яка виявила до мене прихильність, я запросив до свого столика, і Гельма — так її звали — спитала, чи не можна привести і її подругу Ганелору. Ця виявилася мовчункою, любила сидіти й багато пити. А Гельма — та налягала більше на американські сигарети, тож довелося мені замовляти їх у старшого кельнера ще раз.

Вечір удався на славу. Я танцював «Гебаберібу», «Під настрій» і «Малого чистильника», між танками правив теревені й пригощав двох своїх ладних на що завгодно дівчат, і вони розповіли мені, що працюють на міжміській телефонній станції на Ґраф-Адольф-плац і що до Ведіґа в його «Лев'ячий замок» щосуботи й що-неділі приходить іще більше дівчат з їхньої станції. Принаймні самі вони бувають тут, мовляв, щотижня, якщо, звісно, не чергують на роботі, і я пообіцяв їм теж приходити сюди якомога частіше, бо Гельма й Ганелора, мовляв, дуже милі, а ще через те, що я — тут я вдався до гри слів, і дівчата одразу її зрозуміли — вмію входити в контакт із телефоністками не лише по телефону.

Після того вечора до лікарняного містечка я довго не заходив. А коли почав час від часу навідуватися туди знов, то сестру Гертруд уже перевели до жіночого відділення. Відтоді я вже ніколи її не бачив, чи то пак, один раз бачив, але тільки помахав здалеку рукою. А в «Лев'ячому замку» я став своєю людиною. Дівчата розкручували мене на всю котушку, одначе міру знали.

Через них я познайомився де з ким із британських окупаційних військ, підхопив у них із сотню англійських слівець, заприятелював, випив на брудершафт із декотрими джазистами в «Лев'ячому замку», проте щодо барабана тримав себе в шорах, тобто за інструмент ніколи не сідав, а вдовольнявся малим щастям — вибивав написи на надгробках у Корнефовій майстерні.

Суворої зими сорок сьомого — сорок восьмого року я підтримував контакт із дівчатами-телефоністками й навіть діставав трохи не дуже дорогого тепла від мовчазної посидючки Ганелори; хоча ми з нею намагалися тримати між собою відстань, дозволяючи собі хіба що торкатись одне одного рукою, що, зрештою, ні до чого не зобов'язувало.

Узимку каменяр дає собі лад. Треба перекувати інструменти, відшліфувати на кількох старих брилах поверхні для напису, там, де нема обкантовки, відполірувати фаски, вивести канелюри. Ми з Корнефом поповнили свій склад надгробків, який збіднів за осінній сезон, виготовили кілька штучних каменів із черепашнику. Крім того, я спробував себе в нескладних скульптурних роботах, послуговуючись пунктирувальною машиною, вибивав рельєфи — янгольські голівки, голову Христа в терновому вінку й голуба Святого Духа. Коли падав сніг, я згрібав сніг, а коли снігу не було, я розігрівав водогін і запускав шліфувального верстата.

Наприкінці лютого сорок восьмого року — після карнавалу я добряче схуд і прибрав, очевидячки, досить натхненного вигляду, бо дехто з дівчат у «Лев'ячому замку» тепер називав мене «доктором», — на Великий піст, невдовзі після першої середи прийшли селяни з райнського лівобережжя оглянути нашу виставку надгробків. Корнефа не було. Він саме проходив щорічний антиревматичний курс — працював у Дуісбурзі біля домни — й коли за два тижні, підсохнувши й без чиряків, повернувся до майстерні, я вже встиг вигідно продати три камені, й один із них — для могили на трьох. Корнеф збув іще дві стели з кірхгаймського черепашнику, а в середині березня ми вже почали розвозити надгробки на кладовища. Сілезький мармур пішов до Ґревенбройха, дві кірхенгаймські плити стояли тепер на сільському кладовищі під Нойсом, а червоним надгробком із майнського пісковику з викарбуваними мною янгольськими голівками можна й нині ще милуватися на кладовищі в Штомелі. Діабазову стелу з Христом у терновім вінку для могили на трьох ми наприкінці березня викотили на триколісну важтажівку й повільно, позаяк машина була перевантажена, вирушили на Капес-Гам, до мосту через Райн біля Нойса. Від Нойса через Ґревенбройх на Ромерскірхен, там повернули праворуч, на шосе Берґгайм-Ерфт, проминули Райдт і Нідераусен і доправили камінь разом із постаментом, не зламавши вісі, на кладовище в Обераусемі, яке лежить на пологому схилі в бік села.

Але ж який краєвид! Біля наших ніг — буровугільний басейн Ерфланда.

Вісім труб «Фортуни», що пахкають димом у небо. Нова електростанція «Фортуна-Норд», яка безнастанно шипить, наче ось-ось вибухне. Гори шлакових відвалів, над якими снують вагонетки канатної дороги. Що три хвилини — електропотяг, із коксом або порожній. Від електростанції до електростанції невеличка, мов іграшка — але в такому разі іграшка для велетів, — перескакуючи через лівий куток кладовища, високовольтна лінія електропередачі трьома колонами під високою напругою з гудінням біжить на Кьольн. Інші колони мчать за обрій, поспішаючи до Бельгії й Голландії. Світ, вузловий пункт... Ми ставили діабазову стелу для сім'ї Флісів. Електричний струм виникає, коли... Гробокоп із помічником — то цей другий був тут замість Пришелепка Лео — прийшли з інструментом, ми стояли в полі високої напруги, гробокоп почав робити перепоховання — через три ряди нижче від нас (тут виплачували репарації), вітер доносив звичайний запах, який буває, коли перепоховання провадять передчасно, — ні, запах не нудотний, адже це відбувалося в березні. Березневі поля серед коксових відвалів. Гробокоп був в окулярах на шнурках і стиха гиркався зі своїм Пришелепком, доки подала голос сирена з «Фортуни»; цілу хвилину вона видихала повітря, ми застигли, не дихаючи, а про жінку, яку треба було перепоховати, вже годі й казати; витримала тільки лінія електропередачі, а сирена зірвалася з голосу, впала за борт, захлинулась... Тим часом над сільськими шиферно-сірими шиферними дахами вже по-обідньому вився димок, і не забарилися й дзвони: молись і працюй, індустрія й релігія — пліч-о-пліч. На «Фортуні» перезміна, у нас бутерброди із салом, та коли тут перепоховання, робити перерву не можна, он і струм високої напруги неспинно поспішає до країн-переможниць, осяває Голландію, тоді як тут світло раз у раз вимикають... Але жінка вже з'явилася на білий світ!

Поки Корнеф копав дві ями на підмурівок завглибшки метр п'ятдесят, вона вийшла з могили на свіже повітря, ще не дуже й довго пролежавши в темряві під землею — лише від минулої осени, а вже домоглася певних успіхів, як, зрештою, й повсюди вже було видно певні поліпшення, навіть демонтаж на Райні й на Рурі тривав успішно, а та жінка цілу зиму — я цей час пробайдикував у «Лев'ячому замку» — під мерзлою кіркою буровутільного басейну натужно розкладала своє життя й саму себе на окремі елементи, й тепер, коли ми втрамбовували бетон і ставили постамент, її треба було вмовити перепоховатися тими окремими елементами чи частинами. Але на те ж і привезли сюди цинкову труну, щоб не пропало анічогісінько, навіть найменшої дрібниці. Отож і діти, коли на «Фортуні» видавали брикет, бігли за перевантаженими машинами й збирали те, що падало з кузовів, адже кардинал Фрінґс проголошував з катедри: «Істинно кажу я вам: красти вугілля — не гріх». Але жінку зігрівати вже не було потреби. Не думаю, що вона мерзла на свіжому березневому повітрі, яке вже стало приказкою, та й шкіри на ній було ще більше, ніж досить, хоча, щоправда, й благенької — вона вже й петлі почала пускати, зате рештки тканини й сяке-таке волосся — і досі ще справжній перманент (звідси й назва), і оббивка на домовині така, що її варто перепоховати, навіть дрібненькі дерев'яні прикраси й ті хотіли переїхати на інше кладовище, де ні селян тобі, ні гірників з «Фортуни», атож, до великого міста, де щодня щось відбувається, де одночасно працюють дев'ятнадцять кінотеатрів — ось куди хотіла повернутися жінка, бо вона була, як нам розповів гробокоп, не тутешня, а з евакуйованих. «Ця стара — з Кьольна, а теперечки поїде на другий бік Райну, в Мюльгайм», — сказав він і додав би ще щось, якби знов не сирена, цілу хвилину підряд сирена, і я, скориставшися сиреною, підійшов ближче до того перепоховання, обійшов сирену збоку, хотів побачити перепоховання увіч і дещо навіть прихопив із собою — потім, уже біля цинкової труни, воно виявилося моєю лопатою, якій я одразу й дав роботу, хоч і не задля того, щоб допомогти, а просто через те, що вона опинилась у мене в руках, і я підняв щось на лопаті, а потім воно впало з неї. Лопата, до речі, була з фондів колишньої служби Імперської трудової повинности, а те, що я на неї підхопив, було колись — чи було й досі — середнім і — я й тепер так вважаю — підмізинним пальцем евакуйованої жінки, і обидва пальці відпали не самі, а скоріше їх відтяв лопатою гробокоп, чоловік черствий і байдужний. Одначе мені пальці здалися зграбними й гарними, як і жіноча голова (вона вже лежала в цинковій труні), що зберегла певні пропорції, бо повоєнна зима сорок сьомого — сорок восьмого року видалася, як усі знають, досить сувора, і це давало привід говорити про красу, хай навіть уже й зруйновану. До того ж і жіноча голова, і пальці були мені й ближчі, й людяніші, ніж краса електростанції «Фортуна-Норд». Можливо, пафос промислового краєвиду давав мені таку саму насолоду, як колись, скажімо, Ґустаф Грюндґенс у театрі, хоча завчені напам'ять красоти в мене й далі викликали недовіру, нехай навіть то було мистецтво, а ця евакуйована справляла аж надто вже природне враження. Сказати правду, струм високої напруги, як і Ґьоте, пробуджував у мені відчуття світової причетности, однак мертві пальці зворушували мою душу, нехай навіть я уявляв собі ту евакуйовану жінку чоловіком, бо так мені було зручніше робити висновки, а також порівняння, в якому я поставав Йориком, а жінка — наполовину ще в могилі, наполовину вже в цинковій труні — чоловіком, Гамлетом, якщо хтось хоче вважати Гамлета чоловіком. Але я, Йорик, дія п'ята, блазень, «я знав його, Гораціо», сцена перша, я, хто на всіх підмостках цього світу — «Гай-гай, бідний Йорику!» — позичає Гамлетові свій череп, щоб якийсь там Ґрюндґенс чи сер Ловренс Олів'є розмірковував про це вже як Гамлет: «Де тепер твої жарти... вихори твоїх веселощів?..» — отож я тримав на лопаті Імперської трудової повинности Ґрюндґенсового гамлетівського пальця, стояв на твердому ґрунті нижньорайнського буровугільного басейну, серед могил гірників, селян і членів їхніх родин, дивився вниз, на шиферні дахи села Обераусен, уявляючи сільське кладовище центром усесвіту, електростанцію «ФортунаНорд» — своїм солідним, мало не божественним партнером, лани довкола були ланами данськими, Ерфт був моїм Бельтом, а коли тут і завелася гнилизна, то завелася вона в державі данців. Я, Йорик, стояв у полі високої напруги й напружености, наді мною потріскувало й співало, не кажу, що то — янголи, і все ж таки янголи високої напруги співали, тягнучись трьома колонами за обрій, де був Кьольн і його головний вокзал з казковим готичним звіром, і вони забезпечували електричним струмом католицький консультативний пункт, постачаючи його небесним шляхом понад буряковими плантаціями, а земля, однак, видавала нагора торф і тіло Гамлетове, а не Йорикове. Але решта — ті, котрі з театром не мали нічого спільного, — мали залишатися внизу («...і поясни також, які обставини... а далі — тиша»), і їх привалювали надгробками, як оце ми сім'ю Флісів — важкою тристулковою діабазовою стелою. Але для мене, Оскара Мацерата, Оскара Бронського і Йорика, наставала нова доба, і я, навряд чи й усвідомлюючи, поквапно, поки вона не завершилася, розглядав на своїй лопаті зотлілі пальці принца Гамлета («Дихає він важко», дія третя), дав Грюндґенсові — дія третя, сцена перша — запитати про те, бути чи не бути, потім, знехтувавши цим безглуздим запитанням, вирішив повернути свої думки до чогось багато конкретнішого, а саме, до свого сина та його кремінців, гаданих моїх батьків земних і небесних, до чотирьох бабиних спідниць, безсмертної вроди бідолашної моєї матусі на знімках, лабіринту рубців на спині в Герберта Тручинського, до кошів з листами на Польській пошті, які вбирали кров, до Америки — ох, та що таке Америка проти дев'ятого трамвая, що ходив у Брьозен, — давав усе ще виразному ванільному запаху, що іноді йшов від Марії, огортати трикутне личко такої собі Люції Ренванд, що поставало переді мною, мов якесь божевілля, просив отого пана Файнґольда, що дезінфікував навіть смерть, пошукати в Мацератовій трахеї партійного значка, який там безслідно зник, і сказав, звертаючись до Корнефа чи радше до щогл високовольтної передачі, я сказав — позаяк у мене помалу визрівало рішення, але я, перше ніж його ухвалити, все ж таки відчув потребу поставити запитання, яке доречне в театрі, брало під сумнів Гамлета і звеличувало мене, Йорика, як істинного громадянина, — отож я сказав, звертаючись до нього, Корнефа, коли той покликав мене, бо треба було зарівняти шви на стику діабазової стели й постаменту, сказав тихенько, прагнучи нарешті стати громадянином і трохи наслідуючи Ґрюндґенса, хоч той навряд чи зіграв би Йорика, — отож я сказав, дивлячись повз свою лопату:

— То одружуватися чи не одружуватися — ось у чому питання.

Після тих змін, що сталися зі мною на кладовищі, якраз навпроти «Фортуни-Норд», я забув про танці у Ведіґовій кав'ярні «Лев'ячий замок» і урвав усі зв'язки з дівчатами із міжміської телефонної станції, велика перевага яких полягала саме в тому, щоб, задовольняючи потреби клієнтів, швидко встановлювати зв’язок.

У травні я запросив Марію в кіно. Після сеансу ми зайшли до ресторану, досить непогано попоїли, і я трохи потеревенив з Марією; вона була дуже заклопотана, бо Куртикове кремінцеве джерело почало пересихати, та й торгівля штучним медом теж помалу хиріла, і я, як вона висловилася, попри мої кволі сили, ось уже стільки місяців тяг на собі всю сім'ю. Я Марію заспокоїв, запевнив, що Оскар робить це залюбки, що йому нема нічого приємнішого, ніж нести таку велику відповідальність, принагідно сказав кілька компліментів з приводу того, який у неї вигляд, і нарешті зважився запропонувати їй вийти за мене заміж.

Марія попросила якийсь час, щоб подумати. На Йорикове запитання, яке поставив я, кілька тижнів вона взагалі не відповідала або відповідала ухильно, й нарешті остаточну відповідь дала мені грошова реформа.

Марія навела купу доказів, погладила мене по рукаву, назвала «любим Оскаром», сказала також, що для цього світу я надто добрий, просила зрозуміти її і не позбавляти й надалі мого нічим не затьмареного дружнього ставлення, бажала мені всього найліпшого в майбутній моїй каменярській діяльності й узагалі, та коли я ще раз і вже наполегливіше запитав про те саме, брати зі мною шлюб відмовилася.

Так Йорик і не став добропорядним громадянином, а став таким собі Гамлетом, блазнем.