Бляшаний барабан

Брухт

День відвідин. Марія принесла мені нового барабана. Разом із бляшанкою вона хотіла була подати мені через ґратки біля ліжка й чек із крамниці іграшок, але я відмахнувся й натискав кнопку в ногах доти, доки прийшов Бруно, мій санітар, і зробив те, що робив щоразу, коли Марія приносила мені нового, загорненого в синій папір барабана. Бруно розв'язав шпагата на пакунку, папір відпав, і санітар майже врочисто дістав подарунка, а папір знову ретельно згорнув. Аж тепер Бруно з моєю новою бляшанкою в руках статечно ступив — а коли я кажу «статечно ступив», то саме статечну ступу й маю на увазі, — до умивальника, пустив теплу воду й обережно, щоб не подряпати ні білого, ні червоного лаку, відліпив від обичайки цінника.

Коли Марія, недовго засиджуючись і не надто стомлюючи мене, вже зібралася була йти, вона прихопила з собою й стару бляшанку, яку я побив, поки описував спину Герберта Тручинського, дерев'яну галіонну фігуру й тлумачив (можливо, трохи свавільно) Перше послання Святого Павла до коринтян, — прихопила, щоб у нас у підвалі покласти її до решти використаних бляшанок, які свого часу прислужилися моїм почасти діловим, почасти особистим справам.

Перше ніж піти, Марія сказала:

— Знаєш, а місця в підвалі лишилося вже небагато. Просто не знаю, куди зсипати картоплю на зиму.

Я тільки всміхнувся й пустив повз вухо бідкання хатньої господині, що промовляла Маріїними вустами, а тоді попрохав її занумерувати, як і належить, чорним чорнилом барабана, що відслужив своє, й перенести

занотовані мною на аркушику паперу дати й короткі відомості про його життєвий шлях до отого загального зошита, який уже багато років висить на внутрішньому боці дверей у підвалі й про мої бляшанки знає все, починаючи від сорок дев'ятого року.

Марія покірно кивнула головою, поцілувала мене на прощання й пішла. Їй і досі важко збагнути мою любов до порядку, ця любов її навіть трохи лякає. Маріїні побоювання Оскар добре розуміє, йому й самому не втямки, чому ця педантичність змушує його колекціонувати побиті барабани. До того ж він і тепер не хотів би, щоб та гора брухту лишалася в картопляному підвалі їхнього помешкання в Більку. Адже він по собі знає, що діти зневажливо ставляться до колекцій батьків, отож і його син Курт, діставши колись спадщину, на всі ті барабани в кращому разі просто махне рукою.

Тоді що ж мене спонукає кожнісінькі три тижні звертатися до Марії з проханням, яке, коли його щоразу виконувати, призведе до небажаних наслідків: наш підвал виявиться переповненим, і не буде куди засипати на зиму картоплю?

Невідчепна ідея, яка тепер нагадує про себе чимдалі рідше і яка полягає в тому, що, може, коли-небудь один із музеїв зацікавиться моїми понівеченими інструментами, виникла в мене ще тоді, як у підвалі зібралося їх уже кілька десятків. Виходить, причину моєї пристрасти до колекціонування слід шукати не тут. Скоріше — і що глибше я замислююся, то більше в цьому переконуюсь — в основі моєї колекціоманії лежить дуже простий комплекс: настане такий день, коли бляшані барабани скінчаться, стануть дивиною, опиняться під забороною, їм загрожуватиме знищення. Настане такий день, коли Оскарові доведеться ще віднести декотрі з барабанів, не надто побитих, до бляхаря, щоб той полагодив їх і допоміг мені завдяки тим залатаним ветеранам пережити жахливі безбарабанні часи.

Десь так, хоча, звісно, й іншими словами, визначають причину моєї манії збирати і лікарі в цьому лікувально-опікунському інтернаті. А фройляйн доктор Горнштетер навіть поцікавилася, який саме день можна вважати днем народження мого комплексу. І я досить однозначно назвав їй десяте листопада тридцять восьмого року: саме того дня я втратив Сиґізмунда Маркуса, який тримав склад із моїми барабанами. Коли навіть уже після смерти моєї бідолашної матусі мені стало дуже нелегко одержати вчасно новий барабан — адже візити щочетверга до Цойгауз-пасажу самі собою припинились, а Мацерат про мої інструменти дбав абияк, а Ян Бронський заходив до нас усе рідше й рідше, — то не важко уявити, наскільки безнадійнішим стало моє становище після того, як крамницю торговця іграшками розгромили, а вигляд її господаря, що сидів за прибраним письмовим столом, переконливо показав мені: жодного барабана Маркус тобі вже не подарує, Маркус уже не торгує іграшками, Маркус на віки вічні порвав ділові стосунки з фірмою, яка досі виробляла й поставляла для тебе такі гарненькі, лаковані біло-червоні барабани.

Однак тоді мені ще не хотілося вірити, що зі смертю торговця іграшками завершився й той ще досить радісний період гри — я просто вигріб собі з купи руїн, на які обернулася Маркусова крамниця, одну цілу й дві трохи погнуті на краях бляшанки, відніс ту здобич додому й гадав, що так подбав про своє майбутнє.

Ці інструменти я беріг, мов зіницю ока, барабанив рідко, тільки коли припікало аж-аж-аж, узагалі вже не брав до рук барабана пополудні й, хай і над силу, навіть за сніданком, хоч потім уже цілий день ходив сам не свій. Оскар звикав жити аскетом, він схуд, його показували докторові Голацу і його асистентці, сестрі-жалібниці Інзі, що ставала дедалі кістлявішою. Вони давали мені ліки солодкі, кислі, гіркі й узагалі позбавлені смаку, в усьому звинувачували мої залози, які, на думку доктора Голаца, своєю гіперабо гіпофункцією навперемін негативно впливали на моє здоров'я.

Щоб не ходити до Голаца, Оскар почав виявляти свій аскетизм стриманіше, поповнішав, улітку тридцять дев'ятого став приблизно тим самим трирічним Оскаром і остаточно добив останнього барабана, що лишився ще від Маркуса; так він заплатив за повернення своїх товстеньких щічок. Бляха без утаву деренчала, гуркотіла, скидала з себе білий і чорвоний лак, іржавіла й немилозвучно висіла в мене на пузі.

Просити допомоги в Мацерата не мало жодного сенсу, хоч загалом він був чоловік чуйний і навіть добрий. Після того, як померла моя бідолашна матуся, Мацерат тільки й думав, що про свої партійні справи, розважав душу на всіляких зустрічах із керівниками осередків або серед ночі, добряче випивши, гучно і довірливо розмовляв з портретами Гітлера й Бетговена в чорних рамцях, що висіли в нас у вітальні; в генія він намагався випитати про власну долю, у фюрера — про долю світу. А на тверезу голову свою долю Мацерат вбачав у тому, щоб збирати зимову допомогу.

Ох, не хочеться мені згадувати про ті неділі, коли збирали зимову допомогу. Одного з таких днів я навіть зробив марну спробу обзавестися новим барабаном. Мацерат, який від ранку до полудня збирав ту допомогу на вулиці Центральній перед кінотеатром, а також перед універсальним магазином Штернфельда, в обідню пору прийшов додому й підігрів собі й мені кенінґсберзькі фрикадельки. Після того смачного, як я й досі пам'ятаю, обіду — Мацерат, навіть овдовівши, страшенно любив кухарювати, й це виходило в нього просто чудесно — він, стомившись, ліг на канапу трохи подрімати. Скоро лиш він почав дихати так, як звичайно дихають уві сні, я взяв з піаніно до половини наповнену карнавку — вона нагадувала бляшанку з-під консервів, — сховавсь під прилавком у крамниці й почав глумитися над тією найкумеднішою з-поміж усіх карнавок. Не те що я хотів витрусити з неї кілька монет, ні. Просто в голову мені шибанула одна божевільна ідея: спробувати на тій бляшанці побарабанити. Та хоч як я по ній гамселив, хоч скільки перекладав палички з руки в руку, відповідь була щораз та сама: «Пожертвуй трохи на зимову допомогу! Ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути! Пожертвуй трохи на зимову допомогу!»

За півгодини я облишив свої марні зусилля, дістав із крамничної каси п'ять гульденів, пожертвував їх на зимову допомогу й поставив збагачену в такий спосіб карнавку знов на піаніно: Мацерат, думаю, побачить її і збавить і решту неділі, брязкаючи на користь зимової допомоги.

Ця невдала спроба виявилася для мене навік цілющою. Відтоді я вже ніколи не намагався серйозно скористатися замість барабана консервною бляшанкою, відром чи тазиком, перекинутим догори дном. А коли все ж таки й пробував це зробити, то тепер намагаюся про такі безславні епізоди забути й відводжу їм у цих своїх нотатках дуже мало чи принаймні якомога менше місця. Бо консервна бляшанка — то не барабан, відро — це відро, а в тазику можна помитися самому або випрати шкарпетки. Як ніщо не може замінити мого інструмента тепер, так ніщо не могло замінити його й тоді; бляшаний барабан у білих і червоних язичках полум'я промовляє сам за себе, і йому не потрібно, щоб за нього промовляло щось інше.

Оскар лишився сам, зраджений і проданий. Як же він мав і далі ходити з личком трирічного малюка, коли йому бракувало найпотрібнішого — його барабана? Усі оті багаторічні хитрощі — як, скажімо, надзюрити часом у постіль, вечірню молитву щоразу лепетати, як мала дитина, злякатися Діда Мороза, якого насправді звали Ґреф, без угаву ставити кумедні, характерні для трирічного малюка запитання на кшталт: «А чому машини їздять на колесах?» — одне слово, до всіх отих відчайдушних зусиль, що їх очікували від мене дорослі, я мав вдаватися тепер без барабана; я вже ладен був махнути на все рукою й у відчаї тільки шукав того, хто хоч моїм батьком і не звався, однак, дуже ймовірно, спородив мене. Неподалік від Польської слободи, на Рінґштрасе, Оскар чатував на Яна Бронського.

Смерть моєї бідолашної матусі поклала край — хоч і не відразу, не різко, а поступово, проте в міру загострення політичної обстановки чимдалі остаточніше — нерідко майже дружнім взаєминам між Мацератом і дядьком (тим часом той дослужився на пошті до секретаря), попри їхні такі прекрасні спільні спогади. Коли взялися тліном тендітна душа й пишне тіло моєї матусі, то взялася тліном і дружба між двома чоловіками, які обидва відбивалися в дзеркалі тієї душі, обидва живилися її плоттю і тепер, утративши цю поживу й це опукле дзеркало, не могли знайти достатньої заміни, крім отих своїх посиденьок у товаристві чоловіків, що хоч і мали протилежні політичні погляди, однак курили той самий тютюн. Але ні Польська пошта, ні керівники осередків та їхні панібратські розмови не могли замінити вродливу і, незважаючи на подружню зраду, чулу жінку. І хоч які обережні були Мацерат і Ян (перший мав зважати на своїх покупців і на партію, другий — на поштове начальство), але протягом короткого часу між смертю моєї бідолашної матусі й загибеллю Сиґізмунда Маркуса обидва мої гадані батьки все ж таки бачились.

Разів два-три на місяць я чув, як опівночі дядько Ян стукає кісточками пальців у вікно нашої вітальні. Мацерат відслоняв Гардину, трохи прочиняв вікно, і обидва, вкрай збентежені, так і стояли, поки той чи той нарешті знаходив рятівне слово й пропонував зіграти о такій пізній порі в скат. Вони забирали з городньої крамниці Ґрефа, а коли той не хотів — не хотів через Яна, не хотів, бо як колишній ватажок скаутів (свою групу він тим часом розпустив) мав поводитись обачно, до того ж у скат він грав поганенько й не дуже охоче, — тоді третім сідав здебільшого пекар Александер Шефлєр. Щоправда, цей теж не любив сидіти за одним столом навпроти мого дядька Яна, але досить приязне ставлення до моєї бідолашної матусі, яке перейшло, ніби у спадок, на Мацерата, а також Шефлєрова теза про те, що крамарі мають триматися гурту, змушували куцоногого пекаря поспішати на Мацератів заклик з Кляйнгамервеґ до нас, сідати до столу у вітальні, блідими, ніби поточеними червою, борошнистими пальцями тасувати карти й роздавати їх, неначе булочки голодним людям.

Ці заборонені ігри починалися здебільшого аж за північ, а завершувались о третій, коли Шефлєр мусив уже бігти до себе в пекарню, тож мені лише зрідка щастило — в нічній сорочці, якомога тихіше — вибратися з ліжечка й непомітно, до того ж без барабана прослизнути в темний куточок під столом.

Як ви досі вже встигли, либонь, завважили, під столом я ще здавна влаштував собі місцинку, з якої було дуже зручно спостерігати. Там я провадив усілякі порівняння. Одначе як же змінилося все після смерти моєї бідолашної матусі! Гай-гай, де дівся тепер той Ян Бронський, який поверх столу поводився обережно, хоч і програвав партію за партією, зате під столом роззутою, в самій шкарпетці ногою хоробро йшов на завоювання між ногами в моєї матусі. Тепер, у ці роки, під столом уже не було еротики, а про кохання годі й думати. Шість холош із різної тканини в сосонку обтягували шість більшою чи меншою мірою волохатих ніг — одні були голі, інші надавали перевагу підштанникам, — і кожна намагалася навіть випадково не торкатися решти ніг, які вище, поверх столу, ширшали, товщали — одне слово, просто переходили собі в тулуби, плечі та голови й намагалися грати в гру, яку з політичних міркувань, власне, треба було б заборонити; а втім, це не означало, що після кожної виграної чи програної партії ніхто за столом скрушно не зітхав чи не радів перемозі: Польща програла, не звертаючись по позичку, Вільне місто Данциг щойно впевнено виграло для Великого німецького райху гру з найменшими ставками...

Неважко було передбачити, що колись цим маневрам зі скатом зрештою настане кінець — як рано чи пізно настає кінець будь-яким маневрам, і вони вже в так званих реальних умовах, сказати б, на вищому рівні повторюються конкретними фактами.

На початку літа тридцять дев'ятого року з'ясувалося, що на щотижневих зустрічах осередкових керівників Мацерат знайшов собі картярів простіших, ніж польські поштові службовці та колишні ватажки скаутів. Ян Бронський хоч-не-хоч мусив тепер приставати до свого берега й завів дружбу з поштовиками, наприклад, з комендантом будівлі інвалідом Кобиєлою, в якого після служби в легендарному легіоні маршала Пілсудського одна нога була на кілька сантиметрів коротша від другої. Та попри цю кульгаву ногу, комендант із Кобиєли вийшов досить справний, до того ж він був на всі руки майстер, і я покладав великі надії на його добре серце — може, гадав собі, він полагодить мого хирлявого барабана. І лише через те, що шлях до Кобиєли пролягав через Яна Бронського, я майже щодня, десь годині о шостій вечора, навіть у пекельну серпневу спеку ставав на пост неподалік від Польської слободи й очікував Яна, що зазвичай виходив з роботи здебільшого хвилина в хвилину. Але він не виходив. Нерідко я, не замислюючись, власне, над тим, що там робить так пізно мій гаданий батько, простоював отак до сьомої чи й до пів на восьму. А він усе не виходив і не виходив. Я міг би податися, звісно, й до тітки Гедвіґ. А що, коли Ян захворів, лежить з температурою або зламав ногу, і її взяли в гіпс? Отож Оскар не сходив з місця і вдовольнявся тим, що тільки час від часу позирав на завішані Гардинами вікна в помешканні секретаря Польської пошти. Якась дивна нерішучість не давала Оскарові зайти до тітки Гедвіґ, теплий, материнський погляд коров'ячих очей якої навіював на нього журбу. До того ж він недолюблював дітей Бронських, своїх гаданих однокровних брата й сестру. Вони поводилися з ним, наче з лялькою. Їм кортіло з ним гратися, крутити його сяк і так, мов іграшку. Але хто дав право п'ятнадцятирічному Стефану, майже його одноліткові, обходитися з ним по-батьківському, зверхньо, раз у раз його повчати? А ота десятирічна Марґа з кісками й личком, схожим на гладкий місяць уповні, для неї Оскар хто — просто безвладна лялька, яку можна вдягати й роздягати, цілими годинами розчісувати, прилизувати, осмикувати й виховувати? Ну звісно, вони обоє бачили в мені аномальну дитину, хлопчика-карлика, гідного співчуття, а себе вважали здоровими-здоровісінькими й багатонадійними. Воно й не дивно, адже вони були улюбленці в бабці Коляйчек, а я, на жаль, не давав їй ані найменшого приводу зробити своїм улюбленцем і Оскара. Ще б пак, мене ж бо казочками та книжечками з картинками не візьмеш. Те, чого я сподівався тоді від своєї бабці й про що й тепер іще пишу з усіма подробицями і з насолодою, було досить однозначне й тому навряд чи можливе: коли Оскар бачив бабцю, йому хотілося за прикладом діда Коляйчека пірнути під її спідниці і, якщо пощастить, до скону віків дихати лише в її затишку.

Чого тільки я не придумував, аби лиш залізти під бабусині спідниці! Не скажу, що їй не подобалося, коли в неї там сидів Оскар. Але вона завжди вагалася й здебільшого відмовляла мені, хоч будь-кому іншому, хто бодай трохи нагадував би Коляйчека, мабуть, дала б те пристановище, тільки я, хто не мав ні статури, ні сірників напохваті, як будь-який справжній палій, мусив щоразу вигадувати троянського коня, щоб потрапити до її фортеці.

Оскар бачить сам себе, як він ганяє, мов справжній трирічний малюк, за м'ячем, помічає, як у того Оскара м'яч ненароком закочується під спідниці, потім він під отим круглим приводом і сам прослизає туди ж таки, перше ніж бабця, розгадавши його хитрість, устигає кинути м'яча назад. Коли поруч були дорослі, бабця не дозволяла мені довго засиджуватися під спідницями. Бо дорослі з неї насміхалися, частенько непристойно натякаючи на те, як вона дівувала на осінньому картоплищі, й змушували її, хоч вона зроду не була бліда, надовго заливатися рум'янцем, що їй, шістдесятирічній та ще й майже сивокосій, досить-таки личило.

Одначе, коли бабця Ана була сама — щоправда, таке траплялося не часто, після смерти моєї бідолашної матусі я бачив її дедалі рідше, а коли їй довелося покинути рундучка на Ланґфурському базарі, то, по суті, й зовсім перестав бачити, — вона терпіла мене під своїми спідницями картопляного кольору добровільніше, охочіше й довше. І, щоб потрапити туди, навіть не треба було вдаватися до якоїсь безглуздої витівки з іще безглуздішим ґумовим м'ячем. Посуваючись із барабаном підлогою, підібгавши одну ногу й відштовхуючись другою від меблів, я наближався до бабиної гори, потім, діставшись до її підніжжя, підіймав паличками те чотиришарове шатро, опинявся під ним, давав усім чотирьом завісам одночасно впасти, на хвилинку завмирав і, дихаючи всіма своїми порами, цілком віддавався різкому запаху ледь пригірклого масла, який панував під цими чотирма спідницями всякчас і незалежно від пори року. І аж тоді Оскар починав барабанити. Хто-хто, а він добре знав, що любить послухати бабця, і я вибивав паличками шум жовтневого дощу, і цей шум нагадував їй про той, який вона наслухала, мабуть, біля багаття з картоплиння, коли Коляйчек із запахом палія, щодуху втікаючи від переслідувачів, шаснув під її спідниці. Я дудонів по блясі дрібним скісним дощем, поки до мого вуха вже починали долинати зітхання й імена святих, а ви тут уже самі здогадуйтеся, що означали ті зітхання й імена, які долинали до мого вуха, в дев'яносто дев'ятому році, коли моя бабця мокла під дощем, а Коляйчек сидів у теплі та затишку.

Отож коли в серпні тридцять дев'ятого я стояв навпроти Польської слободи й очікував Яна Бронського, на гадку мені часто спадала бабця. Адже вона могла бути в гостях у тітки Гедвіґ. Та хоч як спокушала мене думка посидіти під спідницями й подихати запахом згірклого масла, я не піднявся тоді на третій поверх і не подзвонив у двері з табличкою «Ян Бронський». Та й що запропонував би Оскар бабці? Барабан його був побитий, барабан його не видавав жодного звуку, барабан його забув, як шумить у жовтні дрібний скісний дощ, коли падає на багаття з картоплиння. А позаяк підступитися до бабці Ани можна було тільки в звуковому супроводі осіннього дощу, то Оскар так і стояв на Рінґштрасе, зустрічав і проводжав поглядом трамваї, які, подзвонюючи, підіймалися на Гересанґер, спускалися з нього й усі до одного їхали п'ятим маршрутом.

Чи сподівався я ще побачити Яна? Хіба я вже не махнув на все рукою й стояв на тому самому місці лише через те, що мені просто не траплялася зручна нагода відмовитися від свого наміру? Тривале очікування виховує людину. Але воно ж таки може й спокусити того, хто очікує, в думках змалювати собі очікувану зустріч із такими подробицями, що той, кого очікують, утратить будь-які шанси постати зненацька. І все ж таки Ян постав переді мною зненацька. Весь у полоні шанолюбної надії побачити його, хто ні про що не здогадувався, першим і привітати дробом на рештках свого барабана, я напружено стояв на своєму місці й тримав напоготові палички. Без будь-яких багатослівних пояснень я хотів заявити про своє базнадійне становище різким ударом, гучним бляшаним зойком. Я казав собі: ще п'ять трамваїв, ще три, ще цей один — і все; я малював собі в уяві всілякі страхи, придумував, нібито Ян перевіз усю свою сім'ю до Модліна чи Варшави, я бачив його старшим секретарем на пошті в Бромберзі чи в Торні, перечікував, ламаючи всі свої попередні клятви, ще одного трамвая й уже повернувся був обличчям у бік будинку, коли це раптом хтось схопив Оскара ззаду, й доросла рука затулила йому очі.

Я відчув м'які, сухі чоловічі долоні, що приємно пахли вишуканим милом: я відчув Яна Бронського.

Та коли він відпустив мене й, неприродно гучно розсміявшись, повернув обличчям до себе, виражати на блясі своє розпачливе становище було вже пізно. Отож я заткнув палички одночасно з обох боків за полотняні шлейки своїх коротеньких штанців, брудних і обшарпаних навколо кишень, позаяк тоді про мене ніхто не дбав. Звільнивши руки, я високо підняв барабана, що висів на сякому-такому мотузку, — підняв докірливо високо, майже до самого чола, так високо, як його велебність Вінке підіймав на месі проскуру, і як він, я теж міг би сказати: «Це — плоть моя і кров моя», але не зронив жодного слова, а тільки підняв угору ту понівечену залізяку і якихось докорінних, а то й зовсім чудесних перемін чи перевтілень також не зажадав; я хотів лише, щоб мені полагодили барабана, оце й усе.

Ян тієї ж миті урвав свій недоречний і, як я добре чув, напружений, нервовий сміх. Він побачив те, не побачити чого не можна було, — мій барабан, відвів погляд від пом'ятої бляхи, знайшов мої блискучі, й досі трирічні очі, в яких усе ще світилася щирість, спершу не розгледів у них нічого, крім двох синіх ірисів, які нічого не промовляли, в синіх ірисах — вогники, дзеркальні відображення, одне слово, все те, що звичайно оспівують у віршах, коли хочуть сказати про виразний погляд, а потім, коли вже не можна було не визнати, що погляд мій, по суті, нічим не різнився від першої-ліпшої калюжі на вулиці, ладній віддзеркалювати що завгодно, він нарешті зібрав у кулак усю свою добру волю — в його пам'яті вона була саме напохваті — й змусив себе побачити в моїх очах нехай і сірі, але з таким самим розрізом очі моєї матусі, де як-не-як стільки років йому віддзеркалювалася не лише прихильність, а й пристрасть. Та, може, Яна приголомшило його власне відображення в моїх очах, хоч це ще й не означало, що він — мій батько чи, правильніше сказати, той, хто мене зачав. Бо його, матусиним і моїм очам була властива та сама наївно-лукава, осяйно-дурненька краса, яка так личила майже всім Бронським, зокрема й Стефану, а також Марзі, хоч і трохи менше, зате моїй бабці та її братові Вінценту — більше. А ось у мені, попри мою синьоокість в обрамленні чорних вій, пульсувала й дещиця коляйчеківсько-палійської крови — згадаймо лишень про те, як я розтинав скло, — тоді як для того, щоб домислити на моєму обличчі райнсько-мацератівські риси, треба було докласти неабияких зусиль.

Якби тієї хвилини, коли я підняв барабана й заграв очима, хто-небудь навпрямець звернувся до Яна із запитанням, на яке він так не любив відповідати, то саме тієї хвилини навіть йому довелося б визнати: «Так, це дивиться на мене його мати Аґнес. А може, це я дивлюся сам на себе. У нас із його матір'ю було надто багато спільного. Можливо також, це дивиться на мене мій дядько Коляйчек, який тепер чи то в Америці, чи то на дні морському. Не дивиться на мене лише Мацерат, але так воно й краще».

Ян скинув з мене барабана, покрутив його в руках, обстукав. Ян, цей непрактичний чоловік, що навіть не вмів як слід підстругати олівця, вдавав, нібито щось тямить у тому, як полагодити бляшаного барабана! Він вочевидь ухвалив якесь рішення, що траплялося з ним не часто, і взяв мене за руку — мені це одразу впало в око, адже поспішати тут не було потреби, — перетнув зі мною Рінґштрасе, дійшов — так само тримаючи мене за руку — до п'ятачка на трамвайній зупинці Гересанґер і, коли під'їхав п'ятий трамвай, уліз, тягнучи мене за собою, до причіпного вагона для курців.

Оскар здогадувався: ми їдемо в місто, до Польської пошти на Гевеліусплац, там є комендант Кобиєла, що має і струмент, і руки, до яких ось уже кілька тижнів аж проситься потрапити Оскарів барабан.

Наша поїздка в трамваї могла б стати такою собі веселою прогулянкою, якби це не було напередодні першого вересня тридцять дев'ятого року і якби дорогою від Макс-Гальбе-плац до центру так не дзеленчали і перший, і другий вагони п'ятого маршруту, напхом напхані хоч і стомленими, однак досить галасливими купальниками з брьозенського пляжу. Який чудесний вечір наприкінці літа, за лимонадом через соломинку ми провели б у кав'ярні «Вайцке» після того, як віддали б лагодити мого барабана, якби при вході до гавані, саме навпроти Вестерплате, не стояли на якорі оті два лінкори — «Сілезія» і «Шлезвіґ-Гольштайн», — демонструючи цегляному муру, що за ним були склади боєприпасів, свої сталеві корпуси, спарені обертові башти й важкі гармати! Як добре було б подзвонити в двері сторожки Польської пошти й довірити комендантові Кобиєлі полагодити звичайнісінького дитячого барабана, якби зсередини ту будівлю ще кілька місяців тому не обклали панцерними плитами й не обернули на фортецю, а доти звичайнісіньких поштових службовців, операторів, листонош після суботніх та недільних зборів у Гдінґені й Оксгьофті — на її Гарнізон.

Ми під'їздили до Олівської брами. Спітнілий Ян Бронський не відводив очей від запилюженої зелені дерев на Гінденбурґалєе й курив свої сигарети із золотистим мундштуком частіше, ніж йому звичайно дозволяла його ощадність. Я зроду ще не бачив, щоб мій гаданий батько так обливався потом, якщо не брати до уваги тих двох-тьох разів, коли Оскар спостерігав, як вони з матусею вовтузилися на канапі.

Але бідолашна моя матуся вже давно лежала в землі. То чому ж тоді так кидало в «піт Яна Бронського? Аж коли я вже просто не міг не завважити, як майже перед кожною зупинкою Яна так і пориває вискочити з вагона, але щоразу, коли він уже ось-ось мав підхопитися, йому спадало на думку, що з ним їду я, що задля нас із барабаном доведеться знову сісти, — аж тоді я збагнув: потом Яна проймає через Польську пошту, яку він, бувши державним службовцем, мав захищати. Адже один раз він уже був утік, потім, уздрівши на розі Рінґштрасе й Гересанґер мене й мого калікуватого барабана, згадав про свої обов'язки службовця, вирішив повернутися, потяг за собою й мене, хоч ніякий я не службовець і захисник поштамту з мене теж ніякий, а тоді всю дорогу тільки те й робив, що пітнів та курив. Чому ж він усе ж таки не зійшов із трамвая ще раз? Я ж бо не став би йому на заваді, запевне. Адже він був чоловік іще в розквіті сил, йому ще не виповнилося й сорока п'ятьох, і очі він мав сині, й чуб каштановий, і руки доглянуті, хоч вони й тремтіли, і якби він не обливався так жахливо холодним потом, то Оскар, сидячи поруч зі своїм гаданим батьком, удихав би запах одеколону, а не поту.

Біля Дров'яного базару ми зійшли й далі попростували пішки Старомісним Грабеном. Літо добігало кінця, стояв тихий, ані шелесь, вечір. Дзвони в Старому місті, як завжди перед восьмою годиною, сповнювали небо своїм бронзовим теленьканням. Передзвін, від якого цілими хмаровищами спурхували голуби. «Вірність і честь бережи до могили». Це лунало так гарно, що аж сльози на очі наверталися. Проте всі довкола сміялись. Із трамваїв, що приїздили з пляжів Ґлеткау й Гойбуде, напхані тисячами свіжовикупаних відпочивальників, сходили жінки з по-літньому засмаглими дітьми, з волохатими халатами, пістрявими пляжними м'ячами й вітрильничками. Молоді дівчата з іще заспаними очима швиденько лизали малинове морозиво. Одна п'ятнадцятирічна впустила на землю морозиво у вафельній трубочці, вже хотіла була нахилитись і підібрати свою лакоминку, але, побачивши, що вона розтеклася, завагалась і залишила її на бруківці на поталу підошвам майбутніх перехожих. Скоро дівчина стане дорослою і серед вулиці морозива вже не лизатиме.

На Шнайдемюлєнґасе ми повернули ліворуч. Гевеліусплац, куди виходила ця вулиця, перегородили гурти людей з місцевого есесівського ополчення: молоді парубки й уже літні сімейні чоловіки з нарукавними пов'язками й поліцейськими карабінами. Не важко було б обійти цю перешкоду кружним шляхом і дістатися до пошти з боку Рема. Але Ян рушив просто на ополченців. Задум у нього був очевидний: він хотів, щоб нас зупинили на очах у його начальства, яке, певна річ, спостерігало з поштової будівлі за тим, що відбувалося на Гевеліусплац, — щоб зупинили й показали дорогу назад, і тоді він, уже як знехтуваний герой, у такій досить пристойній ролі міг би поїхати додому тим-таки п'ятим трамваєм, що привіз його сюди.

Але ополченці нас не затримали — їм, либонь, і на гадку не спало, що цей пристойно вдягнений чоловік із трирічним малюком за руку намислив проникнути до поштамту. Вони тільки чемно порадили нам бути обержними, а «стій!» крикнули аж тоді, коли ми вже проминули ґратчасту огорожу й стояли перед головним порталом. Ян нерішуче обернувся. Цієї миті важкі двері трохи прочинились, і нас хтось потяг усередину. Ми відчули приємну прохолоду напівтемної операційної зали Польської пошти.

Колеги зустріли Яна Бронського без особливого захвату. Вони йому не довіряли, вони вже махнули на нього рукою й відверто заявили, що вже запідозрили були, нібито він, секретар Бронський, надумав утекти. Ян спробував відкинути ці звинувачення. Але ніхто не хотів його слухати, його просто поставили в ланцюжок, який невідь навіщо переносив мішки з піском із підвалу до операційної зали. Ті мішки й усілякий мотлох складали під вікнами, а важкі меблі, наприклад, канцелярські шафи, пересовували ближче до головного входу, щоб, коли що, можна було швидко забарикадувати його на всю ширину.

Якийсь чоловік поцікавився, хто такий я, але чекати, поки Ян відповість, йому було ніколи. Всі ходили знервовані, розмовляли то надто гучно, то, через зайву обережність, дуже тихо. Про мій барабан і його нужду тут, здавалося, ніхто й не думав. Коменданта Кобиєли, на кого я покладав такі надії і хто мав повернути пристойний вигляд отому шматку брухту, що теліпався в мене на череві, ніде не було видно взагалі, — мабуть, десь на другому чи третьому поверсі він гарячково, як і листоноші та службовці в операційній залі, складав туго набиті мішки з піском, що мали захистити пошту від куль. Оскар був тут для Яна тягарем. Отож скоро лиш чоловік, якого всі називали доктором Міхоном, розпорядився, що має робити Ян, я хутко вшився геть. Поникавши трохи, я, намагаючись обходити десятою дорогою того доктора Міхона — він ходив у польському сталевому шоломі й вочевидь був директором поштамту, — я надибав сходи на другий поверх, а там, майже в кінці коридору, досить чималу кімнату без вікон, де ніхто ані перетягував ящики з набоями, ані складав мішки з піском.

На підлозі там стояли щільно один побіля одного коші на коліщатах — схожі на ті, в яких зберігають білизну, — і в них було повно-повнісінько конвертів, обліплених барвистими марками. Кімната була невисока, шпалери — вохряного кольору. Пахло трохи гуміарабіком. Світила гола електрична лампочка. Оскар був надто стомлений, щоб шукати вимикача. Десь далеко-далено дзвони на Святій Марії, Святій Катерині, Святому Івані, Святій Бриґіті, Святій Варварі, Трійці й Святому Тілі нагадували: вже дев'ята година, Оскаре, пора спати! Отож я ліг в один із кошів з листами, поклав поруч такого самого стомленого, як і сам, барабана й заснув.