Бляшаний барабан

Спина Герберта Тручинського

Кажуть, ніщо в світі не замінить рідну матір. Уже невдовзі після похорону мені почало дуже бракувати моєї бідолашної матусі. Припинилися гостини щочетверга в Сиґізмунда Маркуса, ніхто вже не водив мене на побачення з білим халатиком сестри-жалібниці Інґи, але особливо болісно нагадувала мені про матусину смерть кожна субота: матуся вже не ходила на сповідь.

Одне слово, про Старе місто, кабінет доктора Голаца й церкву Серця Ісусового мені довелося забувати. До маніфестацій я збайдужів. Як же мені було зваблювати перехожих підходити до вітрини, коли навіть професія спокусника стала Оскарові прісною і втратила будь-яку привабливість? Не було вже матусі, яка повела б мене до Міського театру на різдвяну виставу, до цирку Кроне чи Буша. Регулярно, хоч і досить неохоче, я й далі ходив на оті свої уроки, знуджено плентав рівними, як струна, вулицями передмістя на Кляйнгамервеґ, приходив до Гретхен Шефлєр, яка розповідала мені про подорожі, що їх влаштовувала «Сила в радощах» до країни опівнічного сонця, а я тим часом уперто порівнював Гьоте з Распутіним, порівнював без кінця-краю і від тієї сліпучо-похмурої круговерти рятувався тим, що брався вивчати історію. «Битва за Рим», «Історія міста Данцига», написана Кайзером, морські календарі Кьолєра... Мої давні, хрестоматійні твори давали мені сякі-такі знання про все на світі. Отож я ще й нині можу навести точні відомості про товщину броні, озброєння, спуск зі стапелів, завершення будівництва й штатний склад усіх кораблів, що брали участь у Скаґеракській битві, там-таки затонули чи дістали пошкодження.

Скоро мені вже мало сповнитися чотирнадцять, я любив усамітнюватись і частенько виходив погуляти. Барабан теж гуляв зі мною, але тепер я обходився з бляхою ощадливо, бо після матусиної смерти вчасно придбати новий барабан навряд чи пощастило б, і так воно, зрештою, й виявилось.

Коли ж це було — восени тридцять сьомого чи навесні тридцять восьмого? У кожному разі чвалаю я собі вздовж Гінденбурґалєе, в бік міста, і вже підходжу до кав'ярні «Чотири пори року», — тоді саме чи то падало листя, чи то розпукувалися бруньки, принаймні в природі щось діялось, — аж глядь — назустріч мені простує мій товариш і наставник Бебра, прямий нащадок принца Євгенія, а відтак і Людовіка Чотирнадцятого.

Ми не бачилися цілих три роки, одначе впізнали один одного за двадцять кроків. Бебра був не сам — попідручки з ним ішла така собі вишукана красуня південного типу, сантиметрів, може, на два нижча від Бебри, пальців на три вища від мене; знайомлячи нас, Бебра назвав її Розвітою Раґуною, найвідомішою сновидою в Італії.

Бебра запросив мене до кав'ярні «Чотири пори року» на філіжанку кави, ми сіли в «акваріумі», й дівулі-кавопивці за сусіднім столиком зашепотілися:

— О, диви — ліліпути! Ти ба', Лізбет? Вони що — виступатимуть у Кроне? Тра' буде піти.

Бебра всміхнувся до мене, і його обличчя помережали сотні тонюсіньких, ледве помітних зморщечок.

Кельнер, що приніс нам мокко, був дуже високий. Коли пані Розвіта замовляла в нього шматочок торта, то дивилася на того чоловіка у фраку, як дивляться на вежу.

Бебра не зводив з мене очей.

— Схоже, нашому скловбивці ведеться не вельми добре. Що сталося, друже мій? Уже не піддається скло чи голос не слухається?

Юний і гарячий, яким я тоді був, Оскар вирішив негайно продемонструвати своє невмируще мистецтво. Я роззирнувся навсібіч і вже спинив погляд на широкій скляній поверхні, за якою плавали декоративні рибки й похитувалися водорості, та не встиг пролунати мій спів, як Бебра сказав:

— Ні, друже мій! Ми вам і так віримо. Прошу вас, не треба руйнувань, повені, риб'ячого мору!

Я засоромлено вибачився, насамперед перед синьйорою Розвітою, яка тим часом дістала таке малесеньке-малесеньке віялко й почала збуджено ним обмахуватись.

— У мене померла матуся, — спробував я пояснити свою поведінку. — І нащо тільки вона це зробила? Я на неї лихий. А ще кажуть: мати все бачить, усе відчуває, все прощає. Все це — гасла, хоч на День матері виголошуй! Моя бачила в мені гнома. І якби могла, то позбулася б того гнома. Але вона не могла мене позбутись, бо дітей, навіть якщо вони — гноми, записують до паперів, і позбутися їх не дуже просто. До того ж я був її рідний гном, і вона, позбувшись мене, позбулася б і занапастила б і себе. Отож вона й спитала сама себе: «То я — чи гном?» І після того занапастила себе, їла саму рибу, і то навіть несвіжу, порозганяла коханців, а тепер, коли вона лежить на брентауському кладовищі, і коханці, й покупці — всі тільки й плещуть язиком: «То гном своїм барабаном загнав її в могилу. Через Оскарчика вона вже не хотіла жити, то він спровадив її на той світ!»

Я, звісно ж, добряче перегинав палицю — хотілося, мабуть, справити враження на синьйору Розвіту. Насправді провину за матусину смерть більшість людей покладали на Мацерата, а надто — на Яна Бронського. Бебра мене розгадав.

— Ви перебільшуєте, любий мій. Ви гніваєтесь на свою покійну матусю просто з ревнощів. Вона пішла на той світ не так через вас, як через свої стомливі любовні пригоди, тим-то ви й почуваєтесь, немовби вами знехтували. Ви злий і марнославний, яким, власне, й має бути геній!

Бебра зітхнув, глянув скоса на синьору Розвіту й додав:

— З таким зростом, як у нас, нелегко бути терплячим. Яке ж це важке завдання, яке високе покликання — не виявляти зовнішніх ознак росту і водночас не втрачати людяности!

Розвіта Раґуна, ця неаполітанська сновида зі шкірою гладенькою і зморшкуватою воднораз, та, якій я давав років вісімнадцять і якою вже за мить захоплювавсь як вісімдесяти, а то й дев'яносторічною бабусею, отож ця синьйора Розвіта погладила елегантний, англійського крою, пошитий на замовлення костюм пана Бебри, послала мені свій вишнево-чорний середземноморський погляд, а тоді глибоким голосом, в якому вчувався смак плодів і який зворушив мене й змусив заціпеніти, промовила:

— Карісімо, Оскарнело! Як я його розумію, ваш біль! Андіамо, їдьмо з нами — Мілан, Париж, Толедо, Гватемала!

У мене ледь не запаморочилося в голові. Я схопив ручку юної — кров з молоком — і давньої, як світ, синьйори Раґуни. Хвилі Середземного моря вдарили в мій берег, оливи зашепотіли мені на вухо:

— Розвіта стане вам, як матуся, Розвіта вас зрозуміє. Вона, велика сновида, що всіх бачить наскрізь, вона все розуміє, тільки сама себе не розуміє, о мама міа, тільки сама себе не розуміє — ні, діо!

Цієї миті Раґуна, щойно почавши пронизувати мене своїм сновидним поглядом і бачити наскрізь, навдивовиж раптово й злякано висмикнула свою долоню з моєї. Невже її нажахало моє зголодніле чотирнадцятирічне серце?

Чи не відкрилося їй, що Розвіта — байдуже, дівчина це чи стара баба — для мене означала тільки одне: Розвіта? Вона вся тремтіла, шепотіла щось по-неаполітанському й так ревно хрестилася, немовби страхам, що їх прочитала в моїй душі, вже не було кінцякраю, а тоді німотно сховалася за своїм віялом.

Збитий з пантелику, я попросив пана Бебру пояснити, що це означає, попросив сказати бодай одне слово. Та навіть у Бебри, хоч він був прямий нащадок принца Євгена, відібрало мову, він натужно силкувався щось пробелькотіти, і нарешті я розчув:

— Ваш геній, юний друже, його божественна, але воднораз, поза всяким сумнівом, і диявольська основа трохи збентежили мою добру Розвіту. Та й самому мені, мушу визнати, видається якоюсь чужою ваша спонтанна нестримність, що виявляється так зненацька, — чужою, але не зовсім незбагненною. Але незалежно від того... — Нарешті Бебра прийшов до тями. — ...як там склалася ваша вдача, їдьте з нами, виступатимете в Бебриному «Чудо-шоу». Трохи самовиховання, трохи самообмеження — і навіть за нинішніх політичних обставин ви, гадаю, знайдете свою публіку.

Я відразу все збагнув. Бебра, який колись радив мені завжди бути на трибуні й ніколи не ставати перед трибуною, сам опинився серед тих, хто стоїть перед трибуною, хоч і далі виступав у цирку. Тож він анітрохи не був розчарований, коли я, для годиться пошкодувавши, від його пропозиції відмовився. А синьйора Розвіта за віялом гучно зітхнула і знов показала мені свої середземноморські очі.

Ми ще якусь годинку погомоніли, я попросив кельнера принести порожню склянку, голосом виспівав у ній сердечко, виспівав довкола нього закрутистий напис: «Розвіті від Оскара», подарував їй склянку, вона дуже зраділа, Бебра розплатився, давши щедрі чайові, і ми пішли.

Вони провели мене аж до спортивної зали. Я показав барабанною паличкою на голі трибуни в другому кінці Травневого лугу і — о, нарешті пригадав, це було навесні тридцять восьмого — розповів наставникові Бебрі про свою діяльність барабанщика під трибунами. Бебра розгублено всміхнувся, а на суворому обличчі Раґуни не здригнулася жодна рисочка. І коли синьйора вже відійшла на кілька кроків убік, Бебра, прощаючись, прошепотів мені на вухо:

— Я дав маху, любий друже! Як же я можу тепер лишатися вашим наставником? Ох, ця брудна політика!

Потім він, як і багато років тому, коли ми вперше зустрілися між цирковими фургончиками, поцілував мене в лоба, дама Розвіта подала мені свою немовби порцелянову ручку, і я церемонно — як на чотирнадцятирічного це було майже по-великосвітському — схилився над пальчиками сновиди.

— Ми ще побачимося, синку! — помахав мені рукою пан Бебра. — Побачимося, хай там як складеться життя. Такі люди, як ми, у вічність не кануть.

— Не тримайте зла на батьків своїх! — повчально нагадала мені синьйора. — Звикайте жити самотужки, і тоді серце ваше знайде спокій, а диявола точитиме розпука!

На душі мені було так, немовби синьйора мене ще раз, хоч і вдруге так само марно, охрестила. Згинь, чорте-бісе! Але чорт-біс не погибав! Я тужно, з порожнечею в серці дивився тим двом услід, помахав рукою, коли вони посідали в таксі й геть зникли в ньому, бо то був «форд» для дорослих, і навіть з моїми друзями всередині здавався порожнім, а коли рушив, то й далі мав такий вигляд, ніби шукав пасажирів.

Я, щоправда, намагався вмовити Мацерата піти до цирку Кроне, але мої вмовляння на Мацерата не діяли, він усім серцем тужив за моєю бідолашною матусею, яка, втім, ніколи не належала йому цілком. Та й кому вона, зрештою, належала цілком? Навіть Янові Бронському — і то ні, хіба що мені, бо Оскар найдужче страждав після того, як її не стало, бо повсякденне життя його змінилося й навіть почало викликати сумнів. Матуся мене підвела. А від обох батьків годі було на щось і сподіватися. Наставник Бебра сам знайшов собі наставника в особі міністра пропаганди Ґебельса. Ґретхен Шефлєр з головою поринула в «зимову допомогу». Казали так: ніхто не має голодувати, ніхто не має мерзнути. А я тримався за свій барабан, остаточно усамітнився й не хотів знати нічого, крім отієї колись білої бляхи, яка під ударами паличок зробилася геть тоненька. Вечорами ми з Мацератом сиділи один навпроти одного, він гортав свої куховарські книжки, я виливав свою тугу на барабані. Іноді Мацерат плакав, сховавши голову в куховарську книжку. Ян Бронський навідувався до нас чимдалі рідше. Беручи до уваги політичну обстановку, обидва чоловіки дійшли висновку, що треба поводитись якомога обережніше, бо хто, мовляв, знає, як воно все повернеться. Тим-то пограти в скат — третім у них був щоразу хтось інший — вони тепер сідали у вітальні під лампою над головою дедалі рідше, і коли й сідали, то досить пізно, і розмовляти про політику всіляко уникали. Моя бабця Ана, схоже, вже й дорогу забула з Бісау до нас на Лабесвеґ. Вона була лиха на Мацерата, а може, й на мене, я ж бо сам чув, як вона казала: «Сердешна Аґнес, вона померла, бо вже не годна була терпіти далі цього гупання на барабані».

Що ж, коли вже моя бідолашна матуся померла через мене, то я тим затятіше чіплявся за свій огуджений барабан, адже він не помирав, як помирають матері, барабан можна придбати новий чи віддати полагодити старому Гайландту або годинникареві Лаубшаду, барабан мене розумів, завжди давав правильну відповідь і тримався за мене, як я тримався за нього.

У ті часи, коли наше помешкання ставало мені вже затісним, вулиці — закороткими або задовгими як на мої чотирнадцять років, коли минав, бувало, цілий день, а нагода спокусити когось перед вітриною так і не траплялася, коли вечорами сама спокуса вже не виходила такою, щоб десь у темному підворітті відчувати себе справжнім спокусником, я, відбиваючи такт, чалапав на п'ятий поверх, відлічуючи дорогою всі сто шістнадцять східців і спиняючись на кожному поверсі перепочити й принюхатися до запахів, що просотувалися з усіх п'ятьох дверей на кожному поверсі, бо запахам, як і мені, у двокімнатному помешканні було затісно.

Спочатку мені ще хоч вряди-годи щастило з трубачем Майном. Він лежав п’яний між розвішаними сохнути простирадлами на горищі, однак, на втіху моєму барабану, міг напрочуд майстерно подути в свою трубу. У травні тридцять восьмого Майн зав'язав з ялівцівкою, оголосивши всім у будинку: «Тепер настає нове життя!» Він вступив до оркестру при кавалерійському загоні в штурмовиків. Відтоді я частенько спостерігав, як він, тверезий-тверезісінький, у чоботях і з підшитим шкірою задом одним кроком долав п'ять східців одразу. Чотирьох своїх кішок, одну з яких звали Бісмарком, він тримав і далі, бо ялівцівка, як можна було здогадатися, час від часу все ж таки брала над ним гору й налаштовувала його на ліричний лад.

Я лише зрідка забігав до годинникаря Лаубшада, тихого чоловіка серед сотень гомінливих годинників. Так марнувати час я міг дозволити собі хіба що один раз на місяць, не частіше.

Халабуда старого Гайландта так само стояла у дворі нашого будинку. І так само старий вирівнював криві цвяхи. І були, як і в минулі часи, кролі й кроленята від кролів. А ось малишня у дворі була вже не та. Тепер діти ходили в уніформі, при чорних краватках і супу з товченої цегли вже не варили. Вони підростали, переганяли мене зростом, і я вже навіть не знав, як їх звати. Це було зовсім інше покоління, а моє вже закінчило школу й пішло в науку: Нухі Айке став перукарем, з Акселя Мішке мав вийти в Шіхау зварювальник, Зузі Катер училася на продавщицю в універмазі «Штернфельд» і мала вже постійного кавалера. Як же все може змінитися за три-чотири роки! Щоправда, у дворі так само стояла поперечина, на якій колись вибивали килими, а в будинковому розпорядку все ще писалося: «Вівторок і п'ятниця — вибивання килимів». Однак у ці два дні гупання в дворі лунало тільки вряди-годи і якось наче аж несміливо: відколи до влади прийшов Гітлер, у людей заводилося чимдалі більше пилососів, поперечини сиротіли, і тепер ними користалися хіба що горобці.

Отож мені лишалися тільки сходи та горище. Під черепичним дахом я читав свої улюблені книжки, а на сходах, коли мене тягло до людей, стукав у перші двері ліворуч на третьому поверсі. Матінка Тручинська відчиняла мені завжди. Відтоді, як на Брентауському кладовищі ця жінка потримала мене за руку, а тоді підвела до могили бідолашної моєї матусі, вона відчиняла щоразу, щойно Оскар поставав з барабанними паличками під її дверима.

— Тільки не барабань так гучно, Оскарчику. Нехай Герберт ще трошки поспить, бо ніч у нього знов була важка, і його привезли додому на машині.

Потому вона тягла мене до себе в помешкання, наливала солодової кави з молоком ще й давала шматочок бурого льодяника на ниточці — щоб я його вмочав у каву й облизував. Я пив, смоктав льодяника, а барабана не чіпав.

Матінка Тручинська мала невеличку круглу голівку, порослу попелясто-сивим волоссям — таким тонесеньким, що крізь нього світилася рожева шкіра. Ріденькі пасемця тяглися аж на потилицю й збиралися там у вузол, якого, хоч він був і зовсім невеличкий — менший від більярдної кулі — було видно з усіх боків, хай там як вона повертала голову. При купі того вузла тримали в'язальні дротики. Свої кругленькі щічки, що, коли вона сміялася, здавались накладними, матінка Тручинська щоранку натирала обгорткою від коробки з цикорієм, — обгортка була червона й линяла. Погляд у матінки Тручинської нагадував погляд миші. А чотирьох її дітей звали так: Герберт, Густа, Фріц і Марія.

Марія була мого віку, саме закінчила восьмирічку і тепер жила в Шидліці й училася в сім'ї якогось чиновника на економку. Фріц працював на вагонному заводі, й удома його бачили рідко. Він завжди мав двохтрьох дівчат, які по черзі стелили йому постіль і з якими він ходив до Ори на танці. У дворі нашого будинку він тримав кролів, віденських голубих, але поратися коло них мусила матінка Тручинська, бо Фріц і так мав доста роботи зі своїми дівчатами. Густа, флегматична молодичка років десь тридцятьох, служила покоївкою в готелі «Едем» біля головного вокзалу. Вона була й досі незаміжня і, як і решта обслуги в тому першокласному готелі, мешкала на горішньому поверсі висотної будівлі. І, нарешті, Герберт, найстарший з-поміж усіх, єдиний, хто жив разом із матір'ю, — якщо, звісно, не брати до уваги монтера Фріца, що час від часу ночував удома. Герберт працював кельнером у портовому передмісті Нойфарвасер. Саме про нього тут і піде мова. Бо після того, як померла моя бідолашна матуся, Герберт певний час — недовгий, але щасливий — був тією метою, до якої я прагнув, і я ще й тепер називаю його своїм товаришем.

Герберт кельнерував у Штарбуша. Так звали власника шинку «У шведа». Шинок стояв навпроти протестантської церкви для моряків, і завертали до нього, як неважко здогадатися з назви, переважно скандинави. Одначе бували там і росіяни, й поляки з Вільного міста, й вантажники з Гольма, й матроси з військового корабля, який саме прийшов з візитом із Німецького райху. Працювати в тому шинку, справді європейському, було досить небезпечно. Але завдяки досвіду, що його Герберт надбав у «Орському манежі» — до того, як перебратись у Фарвасер, Герберт кельнерував у тій третьорядній танцювальній забігайлівці, — йому пощастило в різномовній мішанині, що вирувала в «Шведі», домогтися визнання своєї нижньонімецької містечкової говірки, пересипаної англійськими та польськими слівцями. І все ж таки раз чи двічі на місяць Герберта привозила додому — хоч і проти його волі, зате безплатно, — санітарна машина.

У таких випадках Гербертові доводилося лежати долілиць, важко сопіти, бо важив він кілограмів сто, й кілька днів не злазити з ліжка. У такі дні матінка Тручинська сварилася на всі заставки, водночас невтомно допомагала синові оклигати й, уже вкотре зробивши перев'язку, щоразу показувала в'язальним дротиком, якого висмикувала зі свого волосся, на відретушований знімок під склом якраз навпроти ліжка; на тому знімку був чоловік із поважним, застиглим поглядом, вусатий і дуже схожий на декотрих із тих вусанів, що заселяють перші сторінки мого фотоальбому.

Але той пан, на якого вказував дротик матінки Тручинської, до членів нашої родини не належав, то був батько Герберта, Густи, Фріца й Марії.

— Колись ти скінчиш так, як скінчив твій батько, — ущипливо шипіла матінка Тручинська на вухо Гербертові, що важко сопів і стогнав. Однак вона так ніколи до пуття й не пояснила, де і як той вусатий чоловік у чорних рамцях знайшов чи, може, шукав свій кінець.

— І з ким же то ти цього разу? — допитувалася сивенька мишка, згорнувши на грудях руки.

— Зі шведами й норвежцями, як завше, — буркав Герберт і перекидався на другий бік, аж ліжко кректало.

— Як завше, як завше! Тільки не прикидайся, буцімто це щоразу самі шведи та норвежці. Он минулого разу то були хлопці з навчального судна. Як же це воно звалося?.. Та підкажи ж! Атож, «Шлаґетер», а я що казала! А ти щоразу торочиш мені про шведів та норвежців!

Вухо в Герберта — його обличчя мені не було видно — займалося аж до самих країв.

— Придурки, завше вони корчать із себе чортибатьказна-що й кирпу гнуть!

— То чого ж ти до них лізеш? Нащо вони тобі здалися? У місті, як зійдуть на берег, подивишся отак на них — наче порядні люди. Ти, либонь, знов завів з ними балачки про свого Леніна або тицяв носа в іспанську війну?

Герберт уже нічого на те не відповідав, і матінка Тручинська човгала на кухню пити свою солодову каву.

Як тільки спина в Герберта заживала, мені дозволяли на неї подивитись. Герберт сідав тоді на кухонний стіл, скидав підтяжки, що падали на коліна в синіх штанях, і поволеньки, так наче виборсувався з тяжких роздумів, стягував вовняну сорочку.

Спина була округла й уся мов на шарнірах. На ній невтомно перекочувалися м'язи. Рожевий краєвид, усіяний ластовинням. Під лопатками обабіч хребта, що заплив жиром, буйно кущилося руде, як у лисиці, волосся. Нижче до крижів воно кучерявилось і нарешті ховалося в підштанках, що їх Герберт носив навіть улітку. А вгору від підштанків аж до шийних м'язів спину вкривали здуті рубці, які стягували шкіру й на яких ані росло волосся, ані висипало ластовиння; перед тим, як мала перемінитися погода, ці різнобарвні рубці — від синювато-чорних до зеленувато-білих — свербіли. Оцих ось рубців мені й дозволяли торкатися.

Чи мав змогу я, хто лежав у ліжку, невидющим поглядом дивився за вікно, місяцями бачив там господарські будівлі лікувально-опікунського інтернату, а далі за ними Оберратський ліс, — чи мав я змогу до того дня помацати щось таке саме цупке, таке саме чутливе й бентежне, як рубці на спині в Герберта Тручинського? Хіба лише дещо на тілі в декотрих дівчат і жінок, та ще власного прутня, та гіпсового поливальничка в малого Ісусика, та отого підмізинного пальця, якого майже два роки тому мені приніс із жита собака і якого ще рік тому мені давали зберігати в себе, щоправда, тільки в слоїку, й щоб я не брав його до рук, але я міг того пальця так добре роздивитися, що й досі ще ніби відчуваю й навіть можу полічити на ньому кожен сутлобчик, досить лиш узятися за барабанні палички. Щоразу, коли мені хотілося згадати про рубці на спині в Герберта Тручинського, я сідав з барабаном перед скляним слоїком із пальцем і, взявшись за палички, розворушував свою пам'ять. Щоразу, коли я приступав до тіла котроїсь жінки — а таке траплялося не часто, — мене все ж таки не досить глибоко переконували окремі його частини, схожі на рубці, і подумки я знов повертався до рубців на спині в Герберта Тручинського. Нічого, однак, не зміниться, якщо я скажу про це й по-іншому: перші доторки до тих потовщень на широкій спині в мого товариша вже тоді провіщали мені знайомство й тимчасове володіння тими затверділостями, які ненадовго з'являються у готових кохатися жінок. Воднораз знаки на Гербертовій спині вже в той ранній період обіцяли мені в майбутньому заспиртованого підмізинного пальця. Але ще до

Гербертових рубців і їхніх передвісток барабанні палички вже на мій третій день народження навіщували мені й рубців, і органів продовження роду і, зрештою, підмізинного пальця. А втім, не зайве буде повернутися до часів ще давніших. Ще коли Оскар був зародком, ще коли він зовсім і не звався Оскаром, забава з власною пуповиною обіцяла мені то барабанні палички, то Гербертові рубці, то принагідно розвержені кратери в молодших і старших жінок, то, зрештою, підмізінного пальця, а тоді знов і знов — починаючи від поливальничка в малого Ісусика — мого власного прутня, що його я незмінно ношу з собою як примхливий символ свого безсилля й обмежених можливостей.

Сьогодні я знов узяв до рук барабанні палички. До згадки про рубці, м'якуші на тілі, моє власне причандалля, що лише час від часу здобувається на силі, я прийшов, либонь, манівцями, на які мене повів барабан. Щоб іще раз відсвяткувати свій третій день народження, мені має виповнитися тридцять. Ви, мабуть, уже здогадалися: Оскарова мета — повернутися до пуповини; тільки задля цього я спинився й так надовго затримавсь на рубцях Герберта Тручинського.

Перше ніж описувати й тлумачити Гербертову спину далі, я хочу зробити одне застереження: якщо не брати до уваги слідів на лівій гомілці, що лишилися від зубів однією повії з Ори, спереду на його могутньому, однак досить уразливому тілі — по суті, не тіло, а справня мішень, — жодних рубців не було. Вони могли підступитися до нього тільки ззаду. Тільки ззаду на нього можна було напасти, тільки спину йому пописали фінські й польські ножі, кинджали портових вантажників із Шпайхерінзеля та різаки для вітрил, що їх носять курсанти з навчальних суден.

Коли Герберт, пообідавши (тричі на тиждень у них були деруни, і так смажити їх уміла лише матінка Тручинська — тонесенькі, майже пісні, а проте досить хрумкі), одне слово, коли Герберт відставляв тарілку, я подавав йому «Останні вісті». Він спускав з плечей підтяжки, злущував із себе сорочку й, читаючи газету, дозволяв мені вивчати свою спину. Ці кілька годин запитань та відповідей матінка Тручинська сиділа здебільшого також за столом, розпускала старі плетені вовняні панчохи, кидала схвальні або зневажливі репліки, не минаючи нагоди час від часу нагадати про жахливу — як можна здогадатися — смерть свого чоловіка, що, сфотографований і відретушований, висів під склом на стіні якраз навпроти Гербертового ліжка.

Розпитувати я починав з того, що тицяв пальцем в один із рубців. Іноді я робив це не пальцем, а барабанною паличкою.

— А натисни ще раз, хлопче. Не можу втямити, про котрий ти питаєш. Схоже, ниньки він у мене спить.

Тоді я натискав ще раз, уже різкіше.

— А-а, оцей! То був українець. Щось там не поділив з одним типом із Ґдінґена. Спершу обидва сиділи за одним столом, як рідні брати. А тоді той, що з Ґдінґена, й каже до другого: ти — росіянин. Цього українець і не стерпів — його чим завгодно обізви, аби лиш не росіянином. Вони спустилися з деревом Віслою, а доти пройшли ще кільки річок, і в чоботі він мав купу грошей, і півчобота вже викинув у Штарбуша, пригощав усіх підряд, і раптом на тобі — оцей із Ґдінґена обзиває його росіянином! Довелося мені розбороняти їх — лагідно так, як я вмію це робити. А в Герберта роботи й так по саме нікуди. І раптом українець мені й каже: «Пшек ти», — каже, а один поляк, який цілісінький день вибирає драґою мул, кинув мені ще щось — так начебто «наці». Ну, Оскарчику, ти ж бо Герберта Тручинського знаєш: той, що з драґи — такий миршавенький типчик, схожий на шмаровоза, враз відкинув копита біля гардероба. І тільки-но я хотів був розтлумачити українцеві, яка різниця між пшеком і справжнім данцизьким пацаном, як той узяв та й штрикнув мене ззаду. Відтоді й оцей рубець.

Коли Герберт промовляв: «Відтоді й оцей рубець», він щоразу, мовби на підтвердження своїх слів, водночас перегортав сторінку газети й надпивав ковточок солодової кави. Аж після цього я мав право натиснути на наступний рубець — один раз або двічі.

— А-а, отой! Та це так, дрібничка. То було два роки тому, коли тут стала на якір флотилія торпедних катерів із Пілау. Ходили тут півнем — куди твоє діло! Грали «Синю форму», і дівки за нами просто казилися. Але як той п'яничка опинився на флоті — і досі не доберу. Він був із Дрездена. Ти чуєш, Оскарчику, з Дрездена! Та ти навіть уявити собі не можеш, що це таке, коли моряк — та з Дрездена!

Щоб розвіяти Гербертові думки, які аж надто вперто поривалися до чудового міста на Ельбі, й навернути їх знов до Нойфарвасера, я ще раз натис на рубець, що його мій товариш назвав «дрібничкою».

— Атож, я ж бо вже казав. Він служив сигнальником на торпедному катері. Корчив із себе велике цабе й хотів позбиткуватися над одним тихеньким шотландцем, посудина якого стояла в сухому доці. Щось там через Чемберлена, парасольку — дідько їх знає. Я йому так спокійнісінько, як я вмію це робити, й кажу: «Стули, — кажу, — писок». Тим більше, що той шотландець не розумів ні бе, ні ме й тільки щось мазюкав шнапсом на столі. А коли я сказав: «Угамуйся, хлопчику, ти тут не вдома, тут у нас Ліґа націй», — той недолобень з торпедного й заявляє мені: «Трофейний ти, — каже, — німець». Та ще й жирготить по-своєму, по-саксонському. Я йому, звісно, — в зуби, він одразу й угомонився. А за пігодини — я саме нахилився по гульден, що закотився під стіл, — той саксончик дістав штрикачку й, не довго думаючи, штрик мене!

Сміючись, Герберт погортав «Останні вісті», сказав іще: «Відтоді й оцей рубець!» — і посунув газету матінці Тручинській, яка щось бурмотіла собі під ніс, а сам надався встати.

Та не встиг Герберт випростатись і вшитися до клозету — я по його обличчю бачив, куди він зібрався, — як я швиденько тицьнув пальцем у зашитий фіолетово-чорний рубець, завширшки такий, як гральна карта завдовжки.

— Хлопчику, Герберт хоче в клозет. Я тобі розкажу потім.

Але я тицьнув іще раз і затупав ногами, вдаючи з себе трирічного, — це завжди допомагало.

— Ну добре. Аби лиш ти не чіплявся. Тільки зовсім коротко. — Герберт знову сів. — Це було на Різдво в тридцятому. Порт уже наче вимер. Вантажники на кожному розі били байдики й змагалися — хто далі плюне. Після опівнічної меси — у нас уже й пунш стояв готовий — із моряцької церкви, що через вулицю, плавом попливли шведи й фіни — прилизані такі, лаковані, всі в синьому. Я відразу відчув: тут добром не скінчиться. Стою собі в дверях, дивлюся на ті аж надто побожні пики й гадаю собі: «Чого це вони всі перебирають на собі ґудзики з якорями?» Коли глядь — а воно вже й почалося! Ножі ж бо довгі, а ніч коротка! Ну, фіни й шведи завше недолюблювали одні одних. Тільки яке до них діло Гербертові Тручинському — дідько його знає. Бо тільки-но десь здійметься буча, Герберт уже тут як тут, просто наче в нього швайка ззаду. Я, звісно, — за поріг, а Штарбуш кричить мені навздогін: «Глядися там, Герберте!» Але в Герберта своє на оці, він надумав урятувати пастора — невеличкий такий хлопчина, тільки недавнечко приїхав з Мальмьо, із семінарії, різдвяну месу з фінами й шведами в одній церкві воднораз ще ніколи не правив, отож Герберт хоче йому підсобити, щоб він вернувся додому живий-здоровий. Та не встиг я вхопити Божого чоловіка за рукав, аж чую — у спині в мене вже щось стримить. «Отакої! — думаю собі. — З Новим роком!», хоч був іще тільки святвечір. А як прийшов до тями, лежу, бачу, вже в нас просто на шинквасі, й моя рідненька крівця задурно цибенить у пивні кухлі, а Штарбуш уже підбігає з аптечкою від Чевоного Хреста, щоб надати мені, як то кажуть, невідкладну допомогу.

— Не тра' було туди лізти! — сердито пробурчала матінка Тручинська й висмикнула дротика зі свого вузла. — Самбо до церкви ніколи ані ногою. Навіть навпаки!

Герберт відмахнувся й, не поправляючи підтяжок, волочачи за собою сорочку, почвалав до клозету. Невдоволено пішов, невдоволено й кинув через плече:

— Відтоді й оцей рубець! — Одне слово, рушив у дорогу так, ніби хотів раз і назавжди відмежуватися й від церкви, й від пов'язаної з нею різанини, так ніби клозет — саме те місце, де можна лишитися вільнодумцем, чи стати ним, чи укріпитися в своєму вільнодумстві.

Кількома тижнями пізніше я застав Герберта мовчазним і не готовим відповідати на мої запитання. Він видався мені навіть засмученим, хоч звичної пов'язки на спині в нього й не було. Ба більше, він цілком спокійно лежав собі горілиць на канапі у вітальні, а не в своєму ліжку й не поранений. І все ж таки Герберт справляв враження тяжкопораненого. Я чув, як він зітхає, як звертається до Бога, до Маркса й Енгельса і проклинає їх. Час від часу він скидав угору кулака й сварився комусь, потім кулак важко падав йому на груди, і Герберт проробляв те саме з другим кулаком, одне слово, бив себе в груди, мов католик, коли той кричить: «Меа culpa, mea maxima culpa!»[7]

Виявляється, Герберт убив капітана якогось латвійського судна. Щоправда, суд його виправдав — кельнер діяв, як це досить часто буває з людьми такої професії, в межах самооборони. Однак виправдальний вирок — це виправдальний вирок, а латвієць так і лишився мертвим латвійцем і важким тягарем ліг на кельнерову душу, хоч люди й казали, що капітан той був чоловік хирлявий та ще й хворий на шлунок.

На роботу Герберт уже не вийшов. Звільнився. Власник шинку Штарбуш частенько навідувався до нього, сідав на канапу або за стіл до матінки Тручинської на кухні й діставав із теки для Герберта пляшечку ялівцівки, а для матінки Тручинської — двістіп’ятдесятиграмовий пакуночок необсмажених кавових зерен, які одержував з Вільної гавані. Потім або намагався вмовити самого Герберта, або вмовляв матінку Тручинську вмовити свого сина. Однак Герберт лишався твердий — або м'який, називайте це як завгодно, й кельнерувати в шинку більш не хотів, а вже в Нойфарвасері, навпроти моряцької церкви — й поготів. Він узагалі не бажав тепер кельнерувати, бо хто кельнерує, того ріжуть ножами, а кого ріжуть ножами, той колись уб'є невеличкого хирлявого латвійського капітана — тільки через те, що схоче відштовхнути від себе того капітана, тільки через те, що не схоче, щоб латвійський ніж, окрім усіх отих фінських, шведських, польських, ножів з Вільного міста й Німецького райху, лишив ще й латвійського рубця на вздовж і впоперек списаній спині такого собі Герберта Тручинського.

— Краще вже я піду на митницю, ніж знов стромляти голову в кельнерське ярмо у Нойфарвасері, — сказав Герберт.

Проте на митницю він так і не пішов.