Бляшаний барабан

Підмізинний палець

— Ну, — мовив Цайдлєр, — то ви, бачу, вже геть не хочете працювати.

Його дратувало те, що Клеп з Оскаром сиділи то в Клеповій кімнаті, то в Оскаровій і били байдики. Що-правда, рештою грошей, які доктор Дьош передав мені як аванс на Південному кладовищі, коли ховали Шму, я сплатив за обидві наші кімнати за жовтень, одначе листопад погрожував стати місяцем похмурим і щодо фінансів.

І це тоді, коли пропозицій ми мали задосить. Ми могли б грати джаз у тій чи тій танцювальній кав'ярні або в котромусь із нічних ресторанів. Але грати джаз Оскарові вже не хотілось. Ми з Клепом весь час сперечалися. Він сказав, що те, як я тепер барабаню, вже не має із джазом нічого спільного. Я не заперечував. Тоді він заявив, що я зрадив ідею джазової музики.

Аж коли на початку листопада Клеп знайшов нового ударника — Бобі з «Однорога», одне слово, непоганого хлопця, — а разом із ним і контракт у Старому місті, ми знову заговорили один з одним як друзі, хоча Клеп уже тоді почав у дусі своєї КПН більше балакати, ніж думати.

Тепер переді мною лишалися відчиненими тільки двері концертної агенції доктора Дьоша. Повертатися до Марії я не хотів і не міг, тим більше що її залицяльник, отой Штенцель, збирався подати на розлучення, щоб потім мою Марію зробити Марією Штенцель. Час від часу я вибивав на Молитовній алеї в Корнефа сякий-такий напис на надгробку, навідувався й до Академії, давав беручким студентам малювати себе чорною вуглиною й робити з мене абстракцію, досить частенько заходив у гості, хоч і без будь-яких намірів, до музи Ули, що невдовзі після нашої поїздки на Атлантичний вал мусила розірвати свої заручини з художником Ланкесом, бо той волів тепер малювати лише дорогі картини з черницями, а музу Улу вже не хотів навіть лупцювати.

А візитка доктора Дьоша тим часом тихо й настирливо мулила мені очі на столі поряд із ванною. Коли одного дня я просто порвав її й викинув, позаяк не хотів мати з доктором Дьошем нічого спільного, то з жахом усвідомив, що й телефонний номер, і точну адресу концертної агенції можу продекламувати напам’ять, як вірша. Так я й робив три дні поспіль, я не міг через той телефонний номер заснути, тож четвертого дня знайшов телефонну будку, набрав номер, мене з'єднали з доктором Дьошем, той відреагував так, немовби чекав на мій дзвінок з години на годину, й попросив прийти до агенції пополудні того ж таки дня — мовляв, він хоче відрекомендувати мене своєму шефові. А шеф чекає на пана Мацерата.

Концертна агенція «Захід» містилася на дев'ятому поверсі відновленої адміністративної висотної будівлі. Перше ніж ступити до ліфта, я спитав себе, чи не приховує назва агенції якоїсь огидної політичиної афери. Адже коли є концертна агенція «Захід», то приблизно в такій самій адміністративній висотній будівлі десь має бути, звичайно ж, і агенція «Схід». Нічогеньку назву придумали! Тож я одразу віддав перевагу «Заходу», й коли ліфт спинився на дев'ятому поверсі, на душі в мене було спокійно: це саме та агенція, яка мені потрібна. На підлозі — суціль килими, куди не глянь — мідь, освітлення приховане, звукоізоляція, мирно сусідять десятки дверей, довгоногі секретарки з шурхотом проносять повз мене сигарний дим своїх шефів... Одне слово, я з тої агенції «Захід» мало не втік.

Доктор Дьош зустрів мене з розпростертими обіймами. Оскар був радий, що той бодай не притис його до грудей. Коли я ввійшов, друкарська машинка, за якою сиділа дівчина в зеленому светрі, змовкла, але відразу ж і поспішила надолужити час, що його згаяла через мої відвідини. Дьош доповів шефові про мене. Оскар сів, зайнявши собою одну шосту передньої лівої частини м'якого крісла жовтогарячого кольору. Потім розчинилися двостулкові двері, друкарська машинка затамувала дух, якась сила підхопила мене з крісла, двері за мною причинилися, світлою залою поплив килим, поніс мене з собою, поки якась залізна мебля сказала мені: ось ти, Оскаре, вже й стоїш перед шефовим письмовим столом, цікаво, скільки він важить? Я звів свої сині очі, намагаючись за безкінечно порожньою дубовою площиною вгледіти шефа, і в кріслі на коліщатах, що його, як ото крісло в зубного лікаря, можна було підіймати й відкидати назад, побачив свого паралізованого — життя жевріло лише в його очах та пальцях — товариша й наставника Бебру.

Так-так, голос — він ще мав голос! І з Бебриних глибин пролунало:

— Отак людські дороги й сходяться знов, пане Мацерат. Хіба ж я не казав вам багато років тому, коли ви ще воліли спілкуватися з цим світом як трирічне хлоп'я: такі люди, як ми, не гублять одне одного?! Щоправда, мушу, на превеликий свій жаль, констатувати, що ви нерозважливо дуже змінили — і то не в кращий бік — свої пропорції. Хіба то не ви колись мали якихось дев'яносто чотири сантиметри зросту?

Я ладен був заплакати, але тільки кивнув головою. На стіні, за кріслом наставника, яке рівномірно хурчало, бо в ньому працював електричний двигун, висіла єдина картина в цьому кабінеті — у бароковій рамі портрет моєї Розвіти, великої Раґуни, в натуральну величину. Бебра не стежив за моїм поглядом, однак добре знав, куди я дивлюся, тому, майже не ворушачи губами, промовив:

— А-а, добра душа Розвіта!.. Цікаво, чи сподобався б їй новий Оскар? Навряд. Вона мала до діла з іншим Оскаром, трирічним, круглощоким, а проте сповненим любовної жаги. Вона на того Оскара молилась, і про це мені радше заявила, ніж зізналася. А він одного чудового дня не схотів принести їй кави, і вона пішла по каву сама — пішла й наклала головою. А втім, той круглощокий Оскар убив, як я знаю, не лише Розвіту. Хіба то не він барабанним боєм звів у могилу свою бідолашну матусю?

Я кивнув головою, плакати я, хвалити Бога, ще не забув і все не зводив очей з Розвіти. Але цієї миті Бебра замахнувся, щоб завдати ще одного удару,

— А як було з отим поштовим службовцем, Яном Бронським, що його трирічний Оскар зволив називати своїм гаданим батьком? Оскар віддав його до рук катів. А ті вистрілили Янові Бронському в груди. А чи не могли б ви, пане Оскар Мацерат, який сміє виступати в новій подобі, розповісти мені про те, що сталося зі ще одним гаданим батьком трирічного барабанщика — з бакалійником Мацератом?

Зізнався я і в цьому вбивстві, визнав, що в такий спосіб позбувся Мацерата, описав, як улаштував так, щоб той удавився, вже не звертав усе на російський автомат, а сказав:

— Це правда, наставнику Бебра, то був я. Я зробив це, і те зробив я. Цю смерть спричинив я, і навіть у тій смерті була моя вина... Згляньтеся!

Бебра засміявся. Вже й не знаю, чим він там сміявся. Крісло його затремтіло. Над сотнями, тисячами зморшок, з яких складалося його обличчя гнома, заколихався, мов на вітрі, білий чуб.

Я ще раз благально, вперто попросив зглянутися наді мною; я намагався говорити влесливим голосом, знаючи, що це допомагає, і навіть затулив обличчя руками, знаючи, що вони гарні й також допомагають.

— Згляньтеся, пане Бебра! Згляньтеся, любий мій наставнику!

Тоді Бебра, що сам призначив себе моїм суддею і грав цю роль чудово, натис кнопку на пульті кольору слонової кості, якого тримав на колінах.

Килим у мене за спиною підвів до столу секретарку в зеленому светрі. Вона принесла теку й розгорнула її на тій дубовій площині, яку тримало на собі плетиво із залізних трубок і яка сягала мені до підпоріддя, тож я не мав змоги розгледіти, що там та дівчина у светрі розіклала. А вона вже подавала мені авторучку: за те, щоб Бебра зглянувся наді мною, треба було заплатити власним підписом.

І все ж я зважився поставити кілька запитань у бік крісла на коліщатах. Нелегко було отак наосліп підписатися там, де зробив помітку лакований ніготь.

— Це — трудова угода, — почув я Бебрин голос. — Підписати її треба повним ім'ям. Напишіть: «Оскар Мацерат», щоб ми знали, з ким маємо справу.

Відразу по тому, як я поставив підпис, електродвигун захурчав уп'ятеро гучніше, я підвів погляд від авторучки і ще встиг помітити, як швидкохідне крісло на коліщатах рушило, стало меншим, склалося, з'їхало на паркет і зникло за дверима збоку.

Тепер хтось іще подумає, нібито за тією угодою, яка була в двох примірниках і яку я підписав двічі, я продавав свою душу або Оскар зобов'язувався коїти страшні злочини. Аж ніяк! Коли в передпокої я з допомогою доктора Дьоша заходився вивчати ту угоду, то швидко й легко зрозумів: Оскарове завдання полягало в тому, щоб виступати самому зі своїм барабаном перед публікою так, як я робив це в свої три роки, а згодом ще раз — у «Цибульному погрібці» шинкаря Шму. Концертна агенція брала на себе зобов'язння готувати мої турне, цебто перше ніж на кону вдарить у свою бляшанку «Оскар-барабанщик», добряче вдарити в барабан реклами.

Поки розгорталася рекламна кампанія, я жив з другого щедрого авансу, який мені сплатила концертна агенція «Захід». Час від часу я навідувався до адміністративної будівлі, зустрічався з журналістами, давав себе фотографувати, якось навіть заблукав у тій коробці, де повсюди однаково пахло, все мало однаковий вигляд і, за що не візьмись, сприймалося як щось дуже непристойне, — так ніби хтось обтягнув і ізолював усе величезним, безмежним презервативом. Доктор Дьош і дівчина в зеленому светрі обходилися зі мною люб'язно, і тільки наставника Бебру я ніколи вже не бачив.

Власне, я ще до початку свого першого турне міг би перебратися до кращого помешкання. Але задля Клепа лишався в Цайдлєра, намагався заспокоїти товариша, який засуджував мене за моє спілкування з менеджерами, однак не погоджувався з ним, і до Старого міста вже не ходив, і пива вже не пив, свіжої кров'янки з цибулею не їв, а, щоб підготуватися до майбутніх поїздок залізницею, харчувався в солідних привокзальних ресторанах.

Розводитися тут про свої успіхи було б, на думку Оскара, недоречно. За тиждень до початку турне з'явилися оті перші афіші, що справляли ганебне враження; вони готували мій успіх, називаючи мої концерти виступами чарівника, цілителя, месії. Спершу я мав об'їхати міста в Рурській області. Зали, де я виступав, були розраховані на півтори-дві тисячі глядачів. Я сидів на кону сам-самісінький на тлі чорного оксамитового задника. Мене висвітлював промінь прожектора. На мені був смокінг. І хоч грав я на барабані, на мої концерти приходили аж ніяк не молоді джазфани. Мене слухали, мною захоплювалися дорослі люди віком від сорока п'ятьох років і старші. Щоб уже бути геть точним, скажу: близько чверті моєї публіки становили люди віком від сорока п'ятьох до п'ятдесятьох п'ятьох років. Це була наймолодша частина моїх прихильників. До другої чверті входили люди від п'ятдесятьох п'ятьох до шістдесятьох років. А найчисленнішу й найвдячнішу половину моїх слухачів становили сивенькі дідусі й бабусі. Я звертався до вже літніх людей, і вони мені відповідали, вони не мовчали, коли я змушував говорити свого трирічного барабана, вони раділи, але радість висловлювали не мовою свого віку, а дитячим лепетом і щебетанням трирічних малюків, вигуками «рус, рус, русі», коли Оскар барабанив їм що-небудь із дивовижного життя дивовижного Распутіна. Та куди більший успіх, аніж Распутін, який уже сам собою для більшости слухачів був особистістю надто суперечливою, мені приносили теми, в яких окрема дія, власне, й не звучала, а звучав лише стан, і які я називав так: «Перші молочні зубки», «Давлючий кашлюк», «Довгі вовняні панчохи кусають», «Кому присниться вогонь, той набурить у ліжко».

Старим людям таке подобалося. Вони забували про все на світі. Вони страждали, бо в них прорізувалися молочні зубки. Дві тисячі перестарків заходилися страшним кашлем, бо я заражав їх кашлюком. А як вони чухмарилися, коли я натягав на них довгі вовняні панчохи! Не одна літня жінка, не один літній чоловік мочив собі білизну й сидіння крісла, коли я змушував цих діточок побачити вві сні пожежу. Вже й не пригадую, де це було — чи то у Вуперталі, чи то в Бохумі, ба ні, здається, все ж таки в Реклінґсгаузені: грав я перед старими гірниками, концерт підтримувала коштами профспілка, і там мені спало на думку, що оці старі роботяги, які роками мають до діла з чорним вугіллям, можуть витримати й трішечки чорного страху. Отож ушкварив їм Оскар «Чорну кухарку». І що ж він побачив? Півтори тисячі трударів, яких затоплювала вода в штольнях, які пережили вибухи рудникового газу, страйки й безробіття, через ту злу Чорну кухарку зчинили жахливий крик, жертвою якого — того ж я, власне, цю історію й розповідаю — за важкими віконними шторами стало багато шибок у вікнах концерної зали. Отак кружним шляхом я знов повернув собі той голос, що трощив колись скло, проте користався ним тепер дуже обережно, щоб не нашкодити своєму бізнесу.

Бо моє турне саме бізнесом і було. Коли я повернувсь і сів розраховуватися з доктором Дьошем, то виявилося, що мій барабан — просто-таки золота копальня.

Не почувши від мене запитання про мого наставника Бебру — тим часом я вже втратив будь-яку надію коли-небудь його побачити, — доктор Дьош повідомив мені, що Бебра на мене чекає.

Друга моя зустріч із наставником проходила трохи не так, як перша. Оскарові не довелося стояти перед залізною меблею, натомість він побачив обертове крісло на коліщатах, сконструйоване якраз на його зріст, з електричним двигуном, і стояло те крісло навпроти Бебриного. Ми довго сиділи, мовчали, слухали уривки з газет і розповіді про мистецтво Оскара-барабанщика, що їх доктор Дьош позаписував на плівку й тепер нам прокручував. Вигляд Бебра мав задоволений. А мені оті баляси з баляндрасами газетярів були навіть неприємні. Вони робили з мене культ, приписуючи мені й моєму барабанові цілющу дію. Мовляв, я можу вилікувати неміч пам'яти, й саме тоді вперше зринуло слівце «оскарнізм», яке невдовзі мало стати досить популярним.

Потім дівчина в зеленому светрі принесла мені чаю. Наставникові вона поклала на язик дві пілюлі. Ми гомоніли про се, про те. Він мене вже не звинувачував. Усе було, як багато років тому, коли ми сиділи в кав'ярні «Чотири пори року»; не було тільки синьйори, нашої Розвіти. Коли я помітив, що Бебра, слухаючи мою трохи задовгу розповідь про Оскарове минуле, задрімав, я ще з чверть годинки погрався своїм електричним кріслом на коліщатах, покатався в ньому на паркеті, повертав його ліворуч і праворуч, підіймав та опускав сидіння і ледве змусив себе розлучитися з тим універсальним меблевим витвором, безмежні можливості якого розвивали в людині безневинну розбещеність.

Друге моє турне припало на передріздвяні свята. З урахуванням цієї обставини я й склав свою програму, і численні дифірамби з'явилися як у католицьких, так і в протестантських газетах. Адже давніх, запеклих грішників мені пощастило обернути на дітлахів, які тоненькими голосками зворушливо виспівували Різдвяних пісень. «Задля тебе живу я, Ісусе, задля тебе помру я, Ісусе», — виводили дві з половиною тисячі людей, від яких, з огляду на їхній похилий вік, такої дитинно чистої й ревної віри вже ніхто не сподівався.

Так само зробив я й під час свого третього турне, що проходило в карнавальні дні. На жодному з так званих дитячих карнавалів не було стільки розваг і веселощів, як на моїх виступах, де кожна бабця-трясучка оберталася на простодушну й кумедну наречену, а кожен дідок-зморшок — на ватажка розбійників, який вигукує: «Піф-паф!»

Після карнавалу я підписав контракт із фірмою грамплатівок. Записували мене в студії зі звуконепроникними стінами, і спершу я ніяк не міг призвичаїтися до тієї надзвичайно стерильної атмосфери, але потім звелів почіпляти на стінах величезні знімки дідусів та бабусь, яких можна побачити в будинках для літніх людей та на лавках у парку. Після цього гра в мене пішла так само легко, як у напхом напханих концертних залах.

Платівки розходились, як ото вранці теплі булочки.

І Оскар розбагатів. Чи вибрався я через це з отієї вбогої кімнатки, колишньої ванної в Цайдлєровому помешканні? Ні, я звідти не вибрався. Чому не вибрався? Через мого товариша Клепа, а також через оту порожню комірчину за дверима з молочно-білою шибкою, де колись жила й дихала сестра Доротея. І що ж Оскар зробив із такою купою грошви? Він зробив Марії, своїй Марії, одну пропозицію.

Я сказав Марії: якщо ти, мовляв, даси своєму Штенцелєві відкоша, не лише не вийдеш за нього, а й узагалі виставиш його за двері, то я куплю тобі по-сучасному обладнану крамницю делікатесних товарів, бо ти, люба моя Маріє, народжена, зрештою, для торгівлі, а не для якогось там приблудного пана Штенцеля.

І я в Марії не розчарувався. Вона того Штенцеля покинула, обладнала за мої гроші першокласну крамницю на Фрідріхштрасе, а тиждень тому в Оберкаселі, як учора радо й не без вдячности повідомила мені Марія, пощастило відкрити ще й філію тієї крамниці, заснованої три роки тому.

З котрого ж це турне я тоді повернувся — із сьомого чи з восьмого? То було в спекотному місяці липні. На Головному вокзалі я підкликав таксі й поїхав простісінько до нашої агенції. І на вокзалі, й перед адміністративною будівлею на мене чатували надокучливі збирачі автографів — пенсіонери й бабці, яким краще було б няньчити внуків. Я відразу подався до кабінету шефа; двері, як завжди, навстіж, до залізної меблі вів той самий килим, але за столом сидів не мій наставник, і на мене чекало не моє крісло на коліщатах, а усмішка доктора Дьоша.

Бебра помер. Мого наставника не стало на світі вже кілька тижнів тому. На його бажання мені про його тяжкий стан нічого не повідомили. Моє турне не повинно було перервати ніщо, навіть його смерть. Невдовзі по тому розпечатали заповіт, і виявилося, що Бебра лишив мені чималу спадщину, а також портрет Розвіти; однак зазнав я й відчутних фінансових втрат, бо надто пізно відмовився від двох уже підписаних контрактів на турне — в Південній Німеччині й Швейцарії — і через це мав платити неустойку.

Якщо не брати до уваги кількох тисяч марок, то Бебрина смерть глибоко мене вразила й надовго вибила з колії. Я замкнув свого барабана й майже не виходив з кімнатки. На додачу мій товариш Клеп тоді саме одружувався з рудою дівкою, що торгувала сигаретами, — одружувався просто через те, що колись подарував їй свою фотокартку. Незадовго до весілля, на яке мене, до речі, не запросили, Клеп вибрався зі своєї кімнати, переїхав до Стокгольма, і в Цайдлєра лишився тільки один винаймач — Оскар.

Мої взаємини з їжачком трохи змінилися. Після того, як майже в усіх газетах замигтіло моє ім'я жирним шрифтом, він почав ставитися до мене надзвичайно шанобливо й дав мені — за відповідну платню, звісно — ключа від порожньої комірчини сестри Доротеї; згодом я ту комірчину й зовсім винайняв, щоб Цайдлєр її нікому не здав.

Отож моя журба мала свій шлях. Я розчиняв обоє дверей і рушав від ванни в своїй кімнатці кокосовою постілкою в коридорі до Доротеїної комірчини, там спинявся, тупо дививсь у порожню шафу, давав дзеркалу над комодом поглумитися наді мною, у відчаї застигав перед важким незасланим ліжком, рятувався втечею до коридору, втікав від кокосових волокон до своєї кімнатки, але й там довго не витримував.

Один спритний підприємець зі Східної Пруссії — він утратив маєток у Мазурах, — розраховуючи, мабуть, на самотніх людей, відкрив неподалік від Юліхерштрасе заклад, який називався просто й недвозначно: «Собаки на прокат».

Там я й узяв свого Люкса, міцного, трохи вгодованого ротвейлера, чорного й лискучого. З ним я тепер виходив гуляти, щоб не снувати туди-сюди в Цайдлєровому помешканні — від моєї ванни до порожньої шафи сестри Доротеї.

Пес частенько виводив мене на берег Райну. Там він заходжувався гавкати на пароплави. Нерідко Люкс водив мене й до Рата, у Графенберзький ліс. Там він заходжувався гавкати на закохані парочки. А наприкінці липня п'ятдесят першого Люкс повів мене до Ґересгайма, в передмістя Дюсельдорфа; той Ґересгайм, скориставшися своєю промисловістю — чималеньким скляним заводом чи що, — сяк-так приховував своє провінційно-сільське походження. Відразу за Ґересгаймом починалися садові ділянки, а між ними, біля них і за ними пооточували себе огорожами пасовища й погойдувалися хліба — здається, то було жито.

Чи я вже згадував про те, що день, коли мій пес повів мене до Ґересгайма, а звідти, поміж садовими ділянками та пшеничними полями, — за Ґересгайм, видався спекотним? Аж коли останні будинки передмістя лишилися позаду, я спустив Люкса з повідця. Проте він тримався при нозі, він був вірний пес, навдивовиж вірний, бо цей собака з прокату мусив виявляти вірність до багатьох господарів.

Одне слово, Люкс мене слухався, бо ротвейлер — це вам не якась там такса. Одначе мені така собача слухняність видалася зайвою; як на мене, то нехай би Люкс трохи побігав, пострибав, я навіть копнув його ногою, щоб він не сидів, але він хоч і відходив від мене, то ніби всупереч докорам сумління, і раз у раз повертав свою голову на лискучій чорній шиї, й дивився на мене, як ото кажуть, відданим собачим поглядом.

— Іди геть, Люксе! — вимагав я. — Іди геть!

Люкс кілька разів слухався й відбігав, але дуже ненадовго, і я аж із полегкістю зітхнув, коли він нарешті десь трохи затримався, зник у житі, що, як і належало хлібам, хвилями гойдалися од вітру. Та що я кажу, який там вітер — було тихо-тихо, як ото перед грозою.

«Либонь, погнався за кроликом», — подумав я. А може, і йому скортіло лишитися на самоті, скористатися нагодою й побути собакою, як і Оскарові хотілося не надовго зостатися без собаки й побути людиною.

Місцевість тут моєї уваги не привертала. Ні садові ділянки, ні сам Ґересгайм, ані пласке, повите серпанком місто, що лежало за ним, мого погляду не приваблювало. Я сів на порожню, поіржавілу котушку з-під дроту, яку я мушу назвати все ж таки барабаном, бо Оскар, щойно вмостившись на тій іржавій залізяці, почав барабанити по ній кісточками пальців. Було тепло. Костюм мені тиснув, для літа він був надто важкий. Люкс десь бігав і все ще не повертався. Барабан із-під дроту — це було, звісно, не те, що мій бляшаний барабан, і все ж таки я помаленьку відпливав у минуле, а коли сів на мілину, коли не міг посуватися далі, коли в уяві почали раз у раз поставати ті самі картини останніх років, сповнені спогадів про лікарню, то знайшов на землі дві дерев'яні палички й сказав собі: «Стривай, Оскаре, ану ж погляньмо нарешті, хто ти є і звідки ти прийшов». І ту ж мить наді мною спалахнули обидві оті шістдесятиватні лампочки, як тієї години, коли я з'явився на світ. Між ними тріпотів крильцями нічний метелик, десь далеко немовби пересувала важкі меблі гроза, я почув Мацератів голос, а вслід за ним — матусин. Мацерат обіцяв мені крамницю, матуся — іграшку: у три роки я мав одержати барабана, тож Оскар і намагався прожити ті три роки якомога швидше. Я їв, я пив, зригував, поправлявся, давав себе приколисувати, зважувати, сповивати, купати, чистити, потрушувати присипкою, робити щеплення, любити, називати на ім'я, усміхався, коли мене про це просили, радісно скрикував, коли хотів цього сам, засинав, як наставала пора спати, вчасно прокидався, а ві сні робив таке личко, яке дорослі називають янгольським. Я багато разів захворював на бігунку, часто застуджувався, підхопив кашлюка, якийсь час ходив із ним і позбувся його аж тоді, як осяг важкий ритм цієї хвороби й назавжди зберіг її в своїх пальцях, бо п'єска «Кашлюк», як ви вже знаєте, була в моєму репертуарі, і коли Оскар перед двома тисячами слухачів видавав на барабані того «Кашлюка», всі дві тисячі стареньких дідусів і бабусь заходилися кашлем.

Прибіг Люкс і, скімлячи, потерся об моє коліно. Ох уже мені цей собацюра з прокату! Якби не самотність, я б його повік не взяв. Пес стояв на своїх чотирьох лапах і помахував хвостом — собака собакою, і погляд у нього був собачий, а в слинявій пащі він щось тримав: чи то паличку, чи то камінчика — а що ж іще потрібно собаці!

Перші, такі, важливі для Оскара роки поволі танули в моїх спогадах. Біль у яснах, що провіщав появу молочних зубів, минав, я стомлено відкинувся назад: дорослий, охайно, трохи тепліше, ніж треба, вдягнений горбань при наручному годиннику, з посвідкою особи й пачкою банкнот у гаманці. В губах у мене вже стриміла сигарета, я підніс сірника й дав тютюнові забити в роті такий неповторний присмак дитинства.

А Люкс? Люкс терся об мене. Я спробував був прогнати його — просто дмухнув на нього димом. Йому це не сподобалось, але він не одійшов, а терся об мене й далі. Пес облизував мене своїм поглядом. Я поблукав очима від одного телеграфного стовпа до іншого, шукаючи на дротах ластівок, — думав нацькувати на них цього надокучливого пса. Одначе ластівок не було, і прогнати Люкса мені не щастило. Він уткнувся мордою мені між ноги й уткнувся в одне місце так упевнено, немовби господар прокатної контори зі Східної Пруссії спеціально навчив його це робити.

Я двічі копнув його підбором. Пес відійшов і стояв, тремтячи, на своїх чотирьох, але мордою й далі тягнувся до мене так настирливо, наче в зубах у нього була не паличка або камінчик, а мій гаманець, якого я, однак, відчував у піджаку, чи годинник, що виразно цокав у мене на руці.

То що ж він усетаки тримав у зубах? І чому воно було таке важливе, що Люксові так хотілося показати його мені?

Я вже стромив пальці в теплу собачу пащу й одразу відчув те в долоні, відчув і здогадався, що саме тримаю, але вдав іще, немовби добираю слово, намагаючись назвати знахідку, яку Люкс приніс мені з жита.

Є такі частини людського тіла, розглядати які легше й краще тоді, коли вони лишаються самі, окремо від решти організму. Це був палець. Жіночий палець. Підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець із вишуканою каблучкою. Між п'ястковою кісткою і першим суглобом, сантиметрів на два нижче від каблучки, палець дав себе відтяти. На сухожиллі розгинача ще зберігся чистенький, виразний сегмент.

То був гарний, спритний палець. Коштовний камінь у каблучці, що його тримали шість золотих лапок, я назвав одразу і, як з'ясувалося згодом, не помилився: аквамарин. А сама каблучка в одному місці виявилася такою тонесенькою, такою зношеною, що, здавалося, ось-ось розламається, тож я сприйняв її як сімейну коштовність. Хоч бруд чи, краще сказати, земля лишила під нігтем темну окрайку, так ніби пальцеві довелося шкребти чи копати землю, сам ніготь, те, як він був обрізаний, справляли враження доглянутости. А загалом у пальці, коли я дістав його з теплої собачої пащі, відчувався холод, і на тлі цього холоду властива пальцеві жовтувата блідість здавалася природною.

Оскар уже багато місяців носив у нагрудній кишеньці піджака хустину, краєчок якої виглядав трикутничком. Отож він дістав ту шовкову пілочку, розгорнув і поклав на неї підмізинного пальця, завваживши, що його внутрішнім боком аж до третього суглоба тягнеться лінія, яка свідчить про старанність, цілеспрямованість і шанолюбну впертість пальця.

Сховавши пальця в хустину, я підвівся з котушки з-під дроту, поплескав Люкса по шиї, тримаючи в правій руці хустину, а в хустині — пальця, вже зібрався був вирушити до Ґересгайма, додому, маючи деякі плани щодо цієї знахідки, вже навіть дійшов був до огорожі крайньої садової ділянки — і цієї миті мене гукнув Вітляр, що лежав у розкаряці на яблуні й спостерігав і за мною, і за собакою, який приніс мені знахідку.