Бляшаний барабан

Наступник Христа

Отже, я повертаюся додому! О двадцятій годині чотири хвилини потяг із фронтовиками, що їхали у відпустку, підійшов до Головного вокзалу в Данцигу. Фелікс і Кіті доправили мене аж на Макс-Гальбе-плац, попрощалися (Кіті навіть пустила сльозу) й вирушили до свого управління на Гохштріс, а Оскар за кілька хвилин до двадцять першої години вже простував з речами вздовж Лабесвеґ.

Повернення додому... Досить поширена й безглузда традиція нині обертає на такого собі Одіссея кожного безвусого юнака, який підробив дрібного векселя, через це подався в чужоземний леґіон, а за кілька років, трохи вбившись у колодочки, повернувся додому й розповідає всілякі небилиці. Або хто-небудь, упіймавши ґаву, сідає не в той потяг, замість Обергаузена вирушає до Франкфурта, дорогою зазнає сяких-таких пригод — чом би й ні! — а тоді, щойно приїхавши, просто сипле такими іменами, як Цірцея, Пенелопа й Телемах.

З Оскара не вийшов Одіссей уже хоч би через те, що він, повернувшись додому, застав усе так, як було. Біля його коханої Марії — бувши Одіссеєм, він називав би її Пенелопою — не увивалися похітливі залицяльники, у неї був той самий Мацерат, і вона вибрала його ще задовго до того, як Оскар гайнув з дому. До того ж читачам освіченим, сподіваюся, й на думку не спаде в бідолашній моїй Розвіті — тільки через її сомнамбулічні захоплення — побачити Цірцею, що крутить чоловікам голову. І, нарешті, щодо мого сина Курта, то він задля свого батька не поворухнув би й пальцем, отож Телемах із нього теж нікудишній, хоч Оскара не впізнав і він.

Та коли вже порівнювати — я ж бо розумію: той, хто повертається додому, просто мусить миритися з порівняннями, — то нехай я буду для вас біблійним заблуканим сином, бо Мацерат відчинив двері й зустрів мене як батько, а не як гаданий батько. Атож, йому пощастило так зрадіти Оскарові — він навіть мовчки, але по-справжньому сплакнув, — що від того дня я називаю себе не лише і тільки Оскаром Бронським, а й Оскаром Мацератом.

Марія зустріла мене стриманіше, хоча й не можна сказати, що непривітно. Вона саме сиділа за столом і наліплювала харчові талони для господарського управління, а на курильному столику поряд уже наготувала кілька ще не розгорнених подарунків для Куртика. Марія була жінка бідова й насамперед подумала про мій стан здоров'я, отож одразу роздягла мене, викупала, як колись, не помічаючи, що я по самі вуха зашарівся, а коли я вже був у піжамці, посадила за стіл, де Мацерат тим часом поставив яєчню зі смаженою картоплею. Усе це я запивав молоком, а поки їв і пив, вони почали мене розпитувати:

— Де це ти пропадав? Ми тебе шукали, де тілько могли, і поліція шукала, як скажена, і в суді довелося присягати, що ми тебе не вколошкали. А ти взяв та й наче з-під землі уродився! Але клопоту ми через тебе натерпілися ого скілько, та й ще, либонь, натерпимося, бо ж тепера знов маємо про тебе заявити. Може ж, вони таки не схочуть запроторити тебе до того закладу, хоча ти на це й заслуговуєш! Дременув, бач, із дому — й хоч би тобі слово сказав!

Марія виявилась, як завжди, далекоглядною. До клопоту таки дійшло. З'явився чиновник із міністерства охорони здоров'я й спробував довірчо побалакати з Мацератом, але той на все горло — так, щоб усі чули, — як закричить:

— Про таке годі й думати, я мусив пообіцяти це дружині, коли вона лежала на смертнім одрі. Я — батько, а не санітарна поліція!

Одне слово, до закладу мене не здали. Але від того самісінького дня що два тижні до нас почали надходити офіційні листи, і Мацерат мав за них розписуватись. Щоправда, робити це він відмовлявся, однак на обличчі в нього щоразу залягали заклопотані зморшки.

Оскар вирішив утрутитись, він мав стерти з Мацератового обличчя оті заклопотані зморшки, адже того вечора, коли я повернувся додому, він просто-таки сяяв, і сумнівався менше, ніж Марія, й розпитував менше, — його цілком вдовольняло те, що я щасливо повернувся додому, одне слово, він поводивсь, як справжній батько, а коли у трохи спантеличеної матінки Тручинської мене вкладали в ліжко, сказав:

— Ох і радітиме ж Куртик, що в нього знову з'явився братик. До того ж завтра ми справляємо малому день народження. Уже гри роки!

На столику з подарунками мій син Курт знайшов, окрім пирога з трьома свічками, бордового светрика, якого зв'язала Ґретхен Шефлєр і на якого він навіть не глянув. Лежав там іще огидний жовтий м'яч — Курт одразу сів на нього верхи, трохи проскакав, а тоді взяв і прохромив його кухонним ножем. Потім він висмоктав із гумової рани оту бридку нудно-солодку рідину, що осідає в усіх надутих м'ячах. Щойно в м'яча з’явилася неодмінна в таких випадках западина, яку вже годі вивести, Куртик заходився обривати з вітрильника все, що на ньому було, роблячи з нього купку уламків. Ціленькі, хоч і небезпечно близько в нього під рукою, лишалися тільки дзиґа та батіжок.

Оскар, який уже стільки передумав про день народження сина, який крізь такі люті життєві потрясіння поспішав на схід, щоб не пропустити третій день народження свого спадкоємця, стояв тепер збоку, спостерігаючи ці руйнації, чудувався завзяттю хлопчика, порівнював свій зріст із синовим, і я, трохи замислившись, зізнався собі: «Поки ти був у мандрах, Куртик тебе переріс. Ті дев'яносто чотири сантиметри, які тобі пощастило зберегти протягом майже сімнадцятьох років, що минули після твого третього дня народження, цей малюк перевершив на два-три сантиметри. Отже, пора зробити Курта барабанщиком і цьому його передчасному зростанню рішуче сказати: «Годі!»

З артистичного багажу, який я разом зі своїм великим просвітницьким томом сховав за стосом черепиці на горищі, я дістав нову-новісіньку, лискучу бляшанку, щоб подарувати моєму синові — коли вже до цього не додумався ніхто з дорослих — той самий шанс, який моя бідолашна матуся, виконуючи власну обіцянку, подарувала мені на мій третій день народження.

Я мав усі підстави гадати, що Мацерат, який колись планував поставити в свою крамницю мене, тепер, коли я не виправдав його сподівань, майбутнього бакалійника вбачає в Куртику. І коли тепер я кажу: «До цього допустити не можна!», то прошу вас: не вважайте Оскара запеклим ворогом роздрібної торгівлі. Я так самісінько вчинив би навіть у тому разі, якби мені чи моєму синові пообіцяли фабричний концерн або спадкоємне королівство з колоніями на додачу. Оскар не бажав нічого приймати з других рук, тож я й прагнув підштовхнути сина на такий самий крок, зробити з нього — ось де був мій прорахунок! — вічно трирічного барабанщика, так ніби прийняти в спадщину бляшаного барабана для молодого, сповненого надій юнака не так само огидно, як прийняти в спадщину бакалійну крамницю.

Так Оскар міркує тепер. Але тоді він мав лише одне-однісіньке бажання: поруч із барабанщиком-батьком поставити барабанщика-сина, споглядати дорослих знизу вгору, бити у барабани в чотири руки, заснувати династію барабанщиків, здатну розмножуватись; бо справа мого життя, втілена в блясі й покрита білим і червоним лаком, мала переходити від покоління до покоління.

Ох, яке ж на нас чекало життя! Ми б могли один біля одного, хоч і в різних кімнатах, могли пліч-о-пліч, хоч він — на Лабесвеґ, а я — на Луїзенштрасе, він — у підвалі, я — на горищі, Куртик — на кухні, Оскар — у вбиральні, батько й син могли б то там, то там у парі бити в бляху, при нагоді могли б пірнути під спідниці моїй бабці, а його прабабці Ані Коляйчек, могли б там мешкати, барабанити і вдихати запах трохи згірклого масла. Сидячи навпочіпки перед її брамою, я сказав би Куртикові: «Ти лишень зазирни туди, синку мій. То звідти ми вийшли, і якщо ти будеш слухняним хлопчиком, нам дозволять на годинку чи й надовше туди повернутись і навідати товариство, яке там зібралося».

І Куртик під спідницями нахилився б, зважився б глянути одним оком і чемно так попросив би мене, свого батька, пояснити, що й до чого.

«Та красуня, — прошепотів би Оскар, — причаїлася там, усередині, вона бавиться своїми гарненькими ручками, в неї таке чарівне овальне личко, що аж плакати хочеться. То — бідолашна моя матуся, а твоя добра бабця, вона померла через одну страву — через суп із вуграми — чи через своє надто солодке серце».

«Далі, татусю, розповідай далі! — наполягав би Куртик. — А хто отой вусатий дядько?»

Тоді я таємниче стишив би голос:

«А то — твій прадід Йозеф Коляйчек. Ти лишень поглянь, як у того палія спалахують очі, поглянь на божественну польську пихатість і практичне кашубське лукавство в нього на чолі! Зверни увагу й на перетинки між пальцями в нього на ногах. У тринадцятому році, коли зі стапелів саме сходив «Колумб», прадід потрапив під пліт, і йому довелося довго під ним пливти, поки він дістався до Америки й став там мільйонером. Та іноді він повертається до води, пливе назад і випірнає саме тут, де колись, скоївши пожежу, врятувався і доклав зусиль до того, щоб на світ з'явилася моя матуся».

«А отой вродливий чоловік, що досі ховався за жінкою, яка доводиться мені бабусею, а тепер сідає біля неї й погладжує їй руки? У нього такі самі сині очі, як у тебе, татусю!»

І тоді мені довелося б зібрати в кулак усю свою мужність, щоб, бувши поганим сином, сином-зрадником, відповісти своєму славному хлопчикові:

«А це, любий Куртику, на тебе дивляться дивовижні сині очі Бронських. Щоправда, ти зириш на світ сірими очима. Вони в тебе від матері. І все ж таки ти — викапаний Ян, що цілує руку бідолашній моїй матусі, чи його батько Вінцент, чоловік дуже й дуже чудний, однак по-кашубському — справдешній Бронський. Настане день, і туди повернемося й ми — повернемося до джерела, з якого йде запах ледь згірклого масла. Радій же!»

Аж там, в утробі моєї бабці Коляйчек або, як я це жартома називав, у бабиному шапличку з маслом, почалося б, за тодішніми моїми теоріями, справжнє сімейне життя. Навіть тепер, коли я, Бог-Отець, можу легко, завиграшки досягти й навіть перевершити Сина свого єдинородного і, що ще важливіше, самого Святого Духа, позаяк на мені лежить обов'язок хоч-не-хоч бути наступником Христа, так само як і сповнювати решту своїх професійних обов'язків, я, для кого нема нічого недосяжнішого, ніж повертатися до бабиної брами, малюю собі пречудові сімейні сцени в колі своїх предків.

І ось як я собі це уявляю, надто в дощові дні: бабця розсилає запрошення, і ми в ній збираємося. Приходить Ян Бронський; дірки від куль у своїх грудях — грудях захисника Польської пошти — він прикрасив квітками, скажімо гвоздиками. Марія, що дістала запрошения за моєю рекомендацією, несміливо підступає до моєї матусі, показує їй, намагаючись засягти прихильносте, бухгалтерські книги, що їх розпочала ще матуся й бездоганно веде далі Марія, і матуся вибухає своїм гучним кашубським сміхом, пригортає мою кохану, цілує в щоку й, підморгнувши, каже: «Та не карайся ти так, Маріє-Зеленавко! Ми ж бо обидвенькі вийшли за одного Мацерата й вигодували одного Бронського!»

Розмірковувати далі — наприклад, губитися в здогадах про отого сина, якого зачав Ян, виносила моя матуся в утробі бабці Коляйчек і нарешті привела на світ у шапличку з маслом, — я собі суворо забороняю. Бо якщо розповісти про це, то неминуче доведеться розповідати й ще про дещо. І тоді моєму однокровному братові Стефану Бронському, який, зрештою, належить теж до цього кола, ще скортить, чого доброго, поглянути одним оком на ідею спільної родини Бронських, а тоді й другим оком — на мою Марію. Тим-то свою розбурхану уяву я ліпше обмежу невинною сімейною зустріччю. Тепер я відмовляюся від третього барабанщика й від четвертого, годі й двох — Оскара та Куртика, розповідаю на своїй блясі тим, хто саме слухає, про Ейфелеву вежу, яка в чужих краях замінювала мені бабцю, і тішуся, коли гості, зокрема й Ана Коляйчек, яка їх запросила, дістають насолоду від нашої спільної гри на барабані й, прислухаючись до ритму, ляскають одне одного влад по коліну.

Так, спокуса велика — в утробі власної бабці осягати світ і стосунки в ньому, бути багатошаровим в обмеженому просторі, але Оскар (адже тепер він, як і Мацерат, батько лише гаданий) мусить повертатися до подій дванадцятого червня сорок четвертого року, до Куртикового третього дня народження.

Нагадую ще раз: хлопчикові подарували светрика, м'ячика, вітрильника, батіжка й дзиґу, а від мене він мав ще одержати біло-червоного, лакованого бляшаного барабана. Щойно малий обірвав усе на вітрильнику, до нього, ховаючи за спину бляшаного подарунка, підійшов Оскар; старий барабан у нього погойдувався нижче пояса. Ми стояли за крок один навпроти одного: Оскар, від горшка — два вершки, й Курт, теж від горшка — два вершки, але на два сантиметри вищий. Обличчя в Курта зробилося якесь зле, перелякане — він, певно, ще не дотрощив свого вітрильника й саме тієї миті, коли я дістав із-за спини барабана й підняв його вгору, відламав у «Паміра» — так називалася та посудина — останну щоглу.

Курт випустив з рук уламки, взяв барабана, потримав його, покрутив так і сяк, і обличчя в нього стало трохи спокійнішим, хоч і лишилося таке саме напружене. Настав час передати йому барабанні палички. На жаль, хлопчик не так зрозумів цей рух обох моїх рук; відчувши загрозу, він краєм барабана вибив у мене з рук палички, а коли я хотів був нахилився по них, схопив щось у себе за спиною і, щойно я простяг палички йому вдруге, цьвохнув мене своїм подарунком — мене, а не дзигу, він цьвохнув Оскара, а не дзиґу, яка ніби спеціально була для цього вся в борозенках, він хотів навчити свого батька, а не дзиґу, крутитися й гудіти, він батожив мене, подумки приказуючи: «Ну, стривай же, братику!» Так Каїн батожив Авеля, поки той закрутився дзиґою, — спершу трохи перехиляючись набік, потім чимдалі швидше й рівніше, і спершу він гудів низьким голосом, потім від цього невдоволеного бурмотіння перейшов до дзвінкого співу — співу дзиґи. І щораз вище здіймав Каїн своїм батогом мій голос, ось він уже залунав чисто-пречисто, ось уже якийсь тенор завів свою вранішню молитву — так співають, мабуть, лише відлиті зі стрібла янголи, Віденський хор хлопчиків, вимуштрувані кастрати; певно, так само співав і Авель, поки беркицьнувся горілиць, як невдовзі під батогом хлопчика на ім'я Курт беркицьнувсь і я.

Побачивши, що я вже лежу на підлозі, й почувши, як стихає тужливе гудіння, він ще кілька разів цьвохнув батіжком у повітрі, так наче руці його було все мало й мало. А тоді, не зводячи з мене недовірливого погляду, заходився ґрунтовно випробовувати барабана. Спершу він торохнув біло-червоним лаком по спинці стільця, потім мій подарунок гримнув на підлогу, а Куртик узявся шукати й таки знайшов масивний корпус колишнього вітрильника. Цією цуркою він і почав гамселити по барабану. Він не барабанив, ні, він трощив барабана. Його руки не спробували вибити жодного, навіть простісінького ритму. З напруженою, застиглою міною на обличчі Курт розмірено й монотонно гатив по блясі, яка не сподівалася такого барабанщика, блясі, яка могла витримати грайливий дріб легесеньких паличок, однак аж ніяк не таранні удари важких уламків від корпуса вітрильника. Барабан зіщулився, немовби хотів уникнути розправи, вихопившись із власної обичайки, ставши невидимкою, відмовившись і від білого, й від червоного лаку й лишивши тільки синьо-сірий круг благати змилуватись. Одначе син до батьківського подарунка милости не мав. А коли батько ще раз спробував був захистити барабана й, попри біль у всьому тілі, рушив килимом до сина, його знов спинив батіжок. Цього володаря стомлена дзиґа вже добре знала, вона перестала крутитися й гудіти, та й барабан остаточно втратив надію на співчутливого барабанщика, який грайливо виконує дріб і б'є паличками хоч і притьма, але не брутально.

Коли до кімнати ступила Марія, барабан уже обернувся на брухт. Вона взяла мене на руки, поцілувала в очі, у яких стояли сльози, поцілувала розсічене вухо, злизала кров із пошмагованих рук.

Ох, якби ж Марія поцілувала не просто скривджену, недорозвинену й, на жаль, неповноцінну дитину! Якби ж вона впізнала в мені побитого батька і в кожній рані побачила коханого! Яка б це була втіха, яким таємним, однак справжнім чоловіком я міг би стати їй у наступні похмурі місяці!

Спершу — самої Марії це, звісно, не стосувалося — лихо спостигло мого однокровного брата Стефана Бронського, який на Північному флоті тільки-тільки дістав звання лейтенанта і який на той час уже носив прізвище свого вітчима Елєрса; так назавжди урвалася його офіцерська кар'єра. Та коли Стефанів батько Ян, розстріляний на кладовищі в Заспе як захисник Польської пошти, носив за пазухою карту зі скатної колоди, то лейтенантський мундир прикрашував Залізний хрест другого ступеня, значок штурмовика-піхотинця і так званий Орден мороженого м'яса — медаль за участь у російській зимовій кампанії сорок першого — сорок другого років.

А наприкінці червня у матінки Тручинської стався крововилив, щоправда, легкий, у мозок, позаяк пошта принесла їй погану звістку. Унтер-офіцер Фріц Тручинський загинув за три речі воднораз: за фюрера, за народ і за вітчизну. Скоїлося це на Центральній ділянці, і Фріцового гаманця з фотокарточками гарненьких, переважно всміхнених дівчат із Гайдельберґа, Бреста, Парижа, Бад-Кройценаха й Салоніків, а також Залізного хреста другого ступеня, не пригадую вже котру нашивку за поранення, бронзового значка за ближній бій, дві відпорені нашивки за підбиті танки разом із кількома листами переслав із Центральної ділянки просто на Лабесвеґ до Ланґфура капітан на ім'я Канауер.

Мацерат допомагав як міг, і невдовзі матінці Тручинській стало трохи краще, хоч по-справжньому добре їй уже не стало ніколи. Вона сиділа нерухомо в кріслі під вікном і все розпитувала в нас із Мацератом, який двічі-тричі на день підіймався до неї й що-небудь приносив, де ж, власне, та «Центральна ділянка», чи далеко звідси й чи можна в неділю поїхати туди потягом.

Щодо цього Мацерат не міг їй нічого сказати, хоч би як хотів. Отож пробарабанити в довгі пообідні години матінці Тручинській — вона сиділа хоч і нерухово, однак весь час погойдувала головою, — кілька версій про чимдалі рухомішу Центральну ділянку випало мені, досить підкованому в географії завдяки екстреним повідомленням та воєнним зведенням вермахту.

А ось Марія, дуже прихильна до бравого Фріца, впала в набожність. Наприпочатку, тобто цілий липень, вона ще намагалася триматись завченої віри, щонеділі ходила до пастора Гехта в Христову церкву, і Мацерат іноді йшов із нею, хоч вона більше любила ходити сама.

Однак протестантського богослужіння Марії видалося замало. Серед тижня — це було чи то в четвер, чи то в п'ятницю, — ще до кінця роботи Марія полишила крамницю на Мацерата, взяла мене, католика, за руку, й ми вирушили в бік Нового базару, потім завернули на Ельзенштрасе, далі на Марієнштрасе, проминули різника Вольґемута, дійшли до Кляйнгамерпарку — Оскар уже подумав був, що вони йдуть на Ланґфурський вокзал, щоб звідти кудись прокататися, скажімо, до кашубів у Бісау, — але там ми взяли ліворуч, перед підземним переходом спинилися, забобонно перечекали, поки проїде товарняк, нарешті поспішили переходом, де гидко капало на голову, а вийшовши з нього, попростували не до Кінопалацу, а ліворуч, уздовж залізничного насипу. Я все ніяк не міг збагнути: чи то Марія тягне мене на Брунсгьофервеґ до доктора Голаца, чи то вона надумала перемінити віру й іде до церкви Серця Ісусового?

Та церква дивилася порталом на залізничний насип. Між насипом і відчиненим порталом ми поставали. Кінець серпня, день хилився до вечора, в повітрі щось дзижчало. Позаду нас, між рейками, східні робітниці в білих хустинках кайлами й лопатами довбали гравій. Ми стояли й дивилися в тіняве церковне нутро, що дихало прохолодою: десь у самісінькій його глибині спокусливо вабило до себе яскраве око — вічний вогонь. За спинами в нас, на залізничному насипу, українки опустили кайла й лопати. Пролунав сигнальний ріжок, з'явився потяг, підійшов ближче, порівнявся з нами, але повз нас іще не проїхав, нарешті зник, і знов пролунав ріжок, а українки заходилися довбати гравій далі. Марія нерішуче стояла, не знаючи, певно, з якої ноги ступити далі, а тоді переклала всю відповідальність на мене, хто від народження й хрестин до єдино-рятівної церкви стояв найближче: через кілька років, після тих двох тижнів, сповнених шипучого порошку й кохання, Марія знов здалася на волю Оскара.

Нарешті залізничний насип з його шурхотінням, серпень і серпневе дзижчання лишилися позаду. З ледь відчутним щемом у душі, легенько торкаючись пучками барабана під курточкою, не дбаючи про міну на обличчі й навіть не намагаючись стерти з нього байдужість, я пригадував меси, врочисті служби, що їх правили єпископи, абати й прелати, вечірній молебень і суботні сповіді поруч із бідолашною моєю матусею, яка незадовго до смерти через аж надто ревне спілкування з Яном Бронським упала в благочестя, щосуботи ходила до церкви, щоб трохи висповідатись, щонеділі — щоб покріпити свою сповідь святим причастям, і, діставши в такий спосіб полегкість і воднораз підтримку, найближчого четверга знов зустрічалася з Яном на Тішлєрґасе. Як же звали тоді його велебність? Його велебність звали Вінке, він і далі був пастором у церкві Серця Ісусового, виголошував свої проповіді приємнотихим і нерозбірливим голосом, співав «Вірую» так уже тонесенько й жалісно, що навіть у мою душу тоді закралося б щось схоже на віру, якби в цій церкві не було отого лівого бічного вівтаря з Дівою Марією, маленьким Ісусом і маленьким Хрестителем.

І все ж таки саме той вівтар і спонукав мене потягти Марію з яскравого сонячного світла до порталу, а звідти кам'яними плитами в церковний неф.

Оскар не поспішав, він спокійно, дедалі остигаючи, сидів біля Марії на дубовій лаві. Минули роки, а мені, однак, здавалося, немовби й досі ті самі люди, замислено гортаючи перелік гріхів, чекають, поки його велебність Вінке наставить їм своє вухо. Ми сиділи трохи збоку, ближче до середини нефа. Я хотів, щоб Марія сама зробила вибір, і не ускладнював його. З одного боку, вона була не так близько до сповідальні, щоб розгубитися, отож могла тишком-нишком, сказати б, неофіційно перейти до іншої віри; з другого боку, вона мала змогу подивитись, як усе відбувається перед сповідальнею, і так, спостерігаючи, ухвалити остаточне рішення, ступити на шлях до сповідальні й вуха його велебности і обговорити з ним подробиці свого переходу в лоно всепрощенної церкви. Мені було її шкода, коли я бачив, як вона, така маленька, стоїть навколішках серед оцих запахів, порохняви, ліплення, під янголами, що в'ються у неї над головою, в заломленому світлі, серед судомно застиглих святих, перед, серед і поміж любострасних мук католицизму й уперше хреститься навпаки. Оскар легенько торкнув Марію, продемонстрував, як треба правильно хреститися, показав їй, такій допитливій, де — за її чолом, де — глибоко у неї в грудях, де саме в її плечах живе Отець, Син і Святий Дух, а також як треба згортати руки, щоб дійти до «амінь». Марія послухалася, руки лишила там, де вони були, коли дійшла до «амінь», і почала проказувати нову молитву.

Спершу й Оскар намагався згадати в своїй молитві декого з небіжчиків, та, виторговуючи у Всевишнього вічний спокій і стежку до небесних радощів для своєї Розвіти, так заплутався в усіляких земних подробицях, що й вічний спокій, і радощі небесні зрештою оселилися в одному з паризьких готелів. Тоді я мусив рятуватися, вдавшись до загальних слів, бо вони ні до чого не зобов'язують, сказав «на віки вічні», «surrum corda, dignum et justum» — це достойно і справедливо, тим обмежився й тільки зацікавлено поглядав збоку на Марію.

Молитися по-католицькому їй личило. Вона робила це благоговійно й мала вельми привабливий вигляд — хоч бери та малюй. У молитві її вії подовшали, брови чіткіше окреслилися, щоки порум'яніли, чоло стало опуклішим, шия — гнучкішою, а ніздрі заворушилися. Цієї хилини Маріїне обличчя, що скорботно розквітало в мене на очах, мало не спокусило Оскара спробувати зблизитись. Але тим, хто молиться, не можна заважати, їх не можна спокушати, й не можна, дивлячись на них, піддаватися спокусі, навіть якщо тим, хто молиться, приємно, що вони варті уваги, і навіть якщо їм здається, що це йде на користь їхній молитві.

Отож я з'їхав з вичовганої церковної лави й добропристойно згорнув руки на барабані, що виглядав з-під курточки. Оскар утікав від Марії. Він ступив на кам'яні плити, прослизнув з барабаном повз усі станції хресного шляху в лівому нефі, не затримався біля святого Антонія — помолися за нас! — ми ж бо не згубили ні гаманця, ні ключа від дверей; святого Адальберта Празького, якому вкоротили віку пруссаки, ми обійшли праворуч — нехай лежить собі — й, не спиняючись, перестрибуючи з плити на плиту — виходила така собі шахівниця — дісталися до килимка, який сповіщав: тут починаються сходи до лівого бічного вівтаря.

Сподіваюся, ви мені повірите, що в новоготичній цегляній церкві Серця Ісусового й, звичайно ж, перед лівим вівтарем усе лишилося, як і було. Рожево-голенький Ісусик і досі сидів на лівому коліні в Діви — я вмисне не називаю її тут Дівою Марією, щоб не сплутати з моєю Марією, що саме наверталася в іншу віру. До правого коліна Діви так само притискався отой малий Хреститель, сяк-так затуливши свою голизну волохатою шкурою шоколадного кольору. А сама Діва, як і колись, показувала на Ісуса вказівним перстом правиці, водночас дивлячись на Іоана.

Але Оскара й після того, як його тут стільки років не було, цікавили не так гордощі незайманої матері, як статура в обох хлопчиків. Ісус був на зріст десь такий самий, як мій син Курт, коли тому сповнилося три роки, — тобто на сантиметрів два вищий від Оскара. А ось Іоан, що за всіма свідченнями був старший від назаретянина, зріст мав такий самий, як я. Проте вираз обличчя в обох був однаковий — постаречому мудрий, властивий, до речі, й мені, вічному трилітку. Не змінилося нічого. Та й міни в обох були такі самі — хитрющі, як і багато років тому, коли я навідувався до церкви Серця Ісусового разом із бідолашною своєю матусею.

Килимовою доріжкою на сходах усе вище, вище, тільки без отого Introitus. Я перевірив кожну фалду на одязі й своєю барабанною паличкою, куди чутливішою, ніж усі пальці разом, пройшовся розмальованим гіпсом обох голопуцьків — повільно, нічого не проминаючи: стегенця, черевце, руки, полічив жирові складочки, ямочки, зріст був точнісінько, як в Оскара, моя здорова плоть, мої міцні, трохи повнуваті коліна, мої короткі, зате м'язисті руки барабанщика. Та й тримав він їх так само, цей шибеник. Сидить собі на колінах у Діви й здіймає кулачки, так наче надумав постукати в бляшанку, так наче барабанщик уже не Оскар, а Ісус, так наче він тільки й очікував мого барабана, так наче цього разу й справді зібрався видати на бляшанці перед Дівою, Хрестителем і мною щось ритмічне й приємне для вуха.

І я зробив те, що вже робив багато років тому: скинув із себе барабана й поклав собі випробувати Ісуса. Обережно, щоб не завдати шкоди розмальованому гіпсу, я поклав Оскарову біло-червону бляшанку на його рожеві колінця, але зробив це задля власної втіхи, одне слово, не сподіваючись, мов останній дурень, на чудо, радше я хотів увіч переконатися в його неспроможності, бо хоч він і сидів отак, піднісши кулачки, хоч він і мав мої пропорції й мій незмінний зріст, хоч він і був гіпсовий і завиграшки вдавав із себе трирічного, що навіть мені давалося коштом великих зусиль і нестерпних страждань, а барабанити він однаково не вмів, а вмів лише вдавати, нібито вміє, і либонь, міркував собі так: «Ось якби я мав, то теж умів би". А я сказав: «Ти й маєш, а однаково не вмієш», а тоді стромив йому обидві палички, а сам трохи не покотився зо сміху — стромив у його пальчики-сосиски, в усі десять, мовляв, починай, любий Ісусику, розмальований гіпсику, лупи по блясі, а Оскар відійде назад, три східці, з килимка на плити, ну ж бо, барабань, Ісусику, й Оскар усе задкує й задкує. Він хоче поглянути збоку і криво всміхається, бо Ісус сидить собі й сидить, а барабанити не вміє, хоч, може, й хотів би... Мене вже почала гризти, мов шкварку, нудьга, і раптом він як ударить, як забарабанить!

Отож поки ніщо не ворушилося, він і правою, він і лівою, а тоді обома паличками відразу, а потім навхрест, і виходило в нього навіть досить незлецько, а в самого вигляд такий поважний-поважний, і любить побарабанити і так, і сяк, і простенький ритм тримає не гірше, ніж коли переходить на складніший, а тоді раптом кидає клеїти дурня й тримається лише своєї бляшанки, і я вже сприймаю його навіть не як релігійне явище чи як ландскнехта, що не на жарт розійшовся, а з боку суто музичного, не гребує шлягерами, серед усього іншого, що на той час було в моді, видає «Усе минеться», а також — ну звісно! — «Ділі Марлен», неквапно, тільки, може, якось трохи рвучко повертає до мене кучеряву голівку з синіми очима Бронських, досить зверхньо так усміхається, а після цього зводить усі улюблені Оскарові речі в одне попурі: спершу врізає «Чару, чарку, чарочку», мимохідь зачіпає «Розклад уроків», потім цей типчик розігрує, достоту як я, Гьоте проти Распутіна, підіймається зі мною на Ярусну вежу, забирається зі мною під трибуни, ловить вугрів на молу, простує зі мною за труною бідолашної моєї матусі — за труною, що від узголів'я до ніг звужується, і раз по раз, що вражає мене найдужче, пірнає під чотири спідниці моєї бабці Ани Коляйчек.

І тоді Оскар підійшов ближче. Тоді його просто потягло ближче. Тоді йому скортіло ступити на килимову доріжку, бо стояти на кам'яних плитах він уже не хотів. Східці, що вели до вівтаря, передавали Оскара один одному. Так я піднявся нагору до нього, хоч мені краще було б, якби він спустився вниз до мене.

— Ісусе, — згріб я докупи рештки свого голосу, — ми так не домовлялися. Негайно віддай мого барабана! Маєш он свого хреста — і годі з тебе!

Не кидаючи різко барабанити, він дограв до кінця, ретельно, аж надто ретельно склав палички навхрест на бляшанці й, не промовивши жодного слова проти, повернув мені те, що я так легковажно йому позичив.

Я вже хотів був, не дякуючи йому, стрімголов, так наче за мною гнався десяток чортів, кинутися східцями вниз, а тоді й зовсім із цього католицизму, коли це мого плеча торкнувся приємний, хоч і досить владний голос:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Не обертаючись, я кинув через плече:

— Хіба я знаю!

На що він тим самим голосом, анітрохи не підносячи його:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Я різко відказав:

— Мені шкода, але анітрішечки!

Тоді він чіпляється до мене втретє:

— Оскаре, чи ти любиш мене?

Нарешті я повертаюся до Ісуса обличчям:

— Та я тебе ненавиджу, пуцьвірінку, тебе й усі твої витребеньки!

Ця моя відповідь, хоч як дивно, допомагає йому переможно підвести голос. Він підносить указівного пальця, як ото вчителька в народній школі, й дає мені доручення:

— Ти, Оскаре, камінь, і на цьому камені я зведу свою церкву! Ступай за мною!

Уявляєте, як це мене обурило! Від люті мені аж мурашки по шкірі поповзли. Я відламав у нього на нозі гіпсового пальця, проте він уже не рухався.

— Тільки скажи це ще раз, — просичав Оскар, — і я зішкребу з тебе всю фарбу!

Але у відповідь він — ані пари з уст, тільки почулось, як завжди буває в таких випадках, човгання отого старця, що споконвіків никає в усіх церквах. Не помічаючи мене, він уклонився лівому вівтарю, почовгав далі й підійшов уже до Адальберта Празького. Отоді і я подався східцями вниз, із килимової доріжки ступив на кам'яні плити, потім, не озираючись, рушив шаховим візерунком до Марії, яка саме цієї хвилі справно, як я її й навчив, хрестилася по-католицькому.

Я взяв її за руку й підвів до кропильниці, посеред церкви, вже майже біля самого порталу, змусив обернутись обличчям до вівтаря й ще раз перехреститися, одначе сам цього не зробив, ба більше: коли вона надалася була стати навколішки, потяг її з церкви на сонце.

Ще тільки вечоріло. Східних робітниць на залізничному насипу вже не було. Зате перед самим приміським вокзалом маневрував товарняк. У повітрі гронами висіли комарі. Десь угорі забемкали дзвони. Але їхній дзвін потонув у гуркоті маневрового потяга. Комарині грона не розпадалися. Обличчя в Марії було заплакане. Оскар уже ладен був закричати. Що мені діяти з Ісусом? Я вже ладен був дати роботу своєму голосові. Та нащо мені його хрест? Одначе я добре розумів, що мій голос із вікнами в його церкві не впорається. То нехай і далі будує свій храм на людях, які носять ім'я Петро, чи Петрі, чи й геть на східно-прусський манір — Петрікайт.

— Гляди мені, Оскаре, щоб вікна в церкві були цілі! — прошепотів у мені диявол. — Бо він ще занапастить твій голос!

Отож я лише один-однісінький раз крадькома зиркнув угору, зміряв поглядом одне з тих новоготичних вікон і відвів очі, але не заспівав, не послав свій голос услід за поглядом, а поплентав поруч із Марією до підземного переходу попід Бангофштрасе, далі тунелем, де капало на голову, тоді нагору, до Кляйнгамерпарк, праворуч на Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, ліворуч на Ельзенштрасе, через Штрісбах у бік Нового базару, де саме копали водоймище для потреб протиповітряної оборони. Лабесвеґ була вулиця довга, та зрештою ми все ж таки прийшли. Оскар облишив Марію й, подолавши дев'яносто східців, дістався на горище. Тут висіли простирадла, а за ними здіймалися купи піску для тої ж таки протиповітряної оборони, а за піском та відрами, за стосами позв’язуваних старих газет та горами черепиці лежала моя книжка й запасні барабани часів фронтового театру. А в коробці від черевиків — кілька електричних лампочок; вони вже давно згоріли, однак грушоподібної форми не втратили. Оскар узяв одну з них, розітнув її голосом, узяв другу й обернув на скляний порох, третій чистенько відтяв пузату половинку, на четвертій гарненько так виписав слово «ІСУС», після чого й скло, й напис перетворив на порох, хотів був зробити те саме ще раз, але лампочки скінчилися. Виснажений, я сів на купу протиповітряного піску. Виходить, Оскар ще мав свій голос. А Ісус, виходить, мав можливого наступника. Що ж до трясунів, то вони мали стати моїми першими учнями.