Бляшаний барабан

Трибуна

Розтинаючи співом вікна у фойє Міського театру, я шукав і вперше знайшов контакт із сценічним мистецтвом. Хоча того дня матуся була цілком під враженням домагань торговця дитячими іграшками Маркуса, вона, мабуть, здогадалася, що я безпосередньо причетний до театру, бо незадовго перед Різдвяними святами купила чотири квитки — собі, Стефанові й Марзі Бронським, а також Оскарові — й останньої неділі перед Різдвом повела нас трьох на виставу Різдвяної казки. Ми сиділи в першому ряду збоку на балконі другого ярусу. Розкішна люстра, що висіла над партером, сяяла, як могла. Тож я був радий, що того разу не розтрощив її своїм співом з Ярусної вежі.

Дітей було надто багато вже тоді. На ярусах їх сиділо більше, ніж матерів, тоді як у партері, де місця купували люди заможні й у зачатті обережніші, співвідношення тих і тих було десь один до одного. Але ж діти просто не можуть спокійно всидіти! Марґа Бронська, чиє місце було між мною й досить посидющим Стефаном, сповзла з відкидного сидіння, вилізла була в крісло знов, потім відразу передумала — їй здалося, що краще поперекидатися перед балюстрадою, але застрягла у відкидному сидінні, зарепетувала, хоча, проти решти горлодерів довкола, ще досить стерпно й недовго, бо матуся заткнула її дурного дитячого писка цукеркою. Отак, передчасно стомившись від вовтузіння в кріслі й посмоктуючи цукерку, маленька Стефанова сестричка заснула відразу після того, як почалася вистава, і після кожної дії її доводилося будити, щоб вона поплескала в долоні, й вона робила це дуже старанно.

Ставили казку про Хлопчика-мізинчика, яка вже від першої сцени прикувала мою увагу, бо, зі зрозумілих причин, стосувалася мене особисто. Вони зробили це досить майстерно, самого Хлопчика-мізинчика зовсім не показували, було чути лише його голос, а дорослі дійові особи бігали по сцені за невидимим, але дуже активним головним героєм. А він то сидів у вусі коня, то переконував батька продати його за великі гроші двом волоцюгам, то мандрував на крисах бриля одного з волоцюг, розмовляючи з ними звідтам, а згодом шаснув до мишачої нірки, а тоді — до равликової шкаралупки, потім зайшов у спілку зі злодіями, опинився в сіні, а разом із сіном — у шлунку в корови. Та ось корову ріжуть, бо вона розмовляє голосом Хлопчика-мізинчика. І ось коров'ячий шлунок із тим малючком усередині потрапляє на смітник, і його проковтує вовк. Але метикуватий Хлопчик-мізинчик умовляє вовка пробратися до батьківської хати, а тоді — до комори й, тільки-но вовк починає грабувати, зчиняє галас. А кінцівка саме така, яка й буває в казках: батько вбиває злого вовка, мати розпорює ножицями тому ненажері черево, і Хлопчик-мізинчик виходить на волю, тобто ми чуємо тільки, як він гукає: «Ох, татусю, я побував і в мишачій нірці, і в коров'ячому шлунку, й у вовчому череві, а тепер я зостануся з вами».

Така кінцівка мене зворушила, а коли я звів очі на матусю, то побачив, що вона сховала обличчя в носову хустину, бо те, що відбувалося на сцені, сприймала, як і я, так, ніби це діялося з нею самою. Розчулити матусю було дуже легко, і протягом наступних тижнів, зокрема поки тривали Різдвяні свята, вона раз у раз притискала мене до себе, цілувала й називала Оскара то жартома, то з сумом у голосі «Хлопчиком-мізинчиком». Або «моїм маленьким Хлопчиком-мізинчиком». Або «бідолашним, бідолашним Хлопчиком-мізинчиком».

Удруге надумали повести мене до театру аж улітку тридцять третього. І хоча через непорозуміння, причиною якого став я сам, той похід не вдався, одначе запам'ятався він мені надовго. У мені ще й досі все гуде й гойдається, бо було це в Сопоті, у Лісовій опері, де щоліта просто нічного неба природі звіряли ваґнерівську музику.

Загалом на опері трохи розумілася лише матуся. Мацератові було забагато навіть оперети. Ян брав приклад з матусі й дуже любив арії, хоч, попри свій музикальний вигляд, слуху для такої чарівної музики анітрохи не мав. Зате він знав братів Формела, колишніх своїх однокашників у неповній середній школі в Картгаузі, які жили тепер у Сопоті, завідували освітленням на морському причалі, біля водограю перед курзалою та казино, а також працювали освітлювачами на фестивалях у Лісовій опері.

Дорога на Сопот вела через Оліву. Ранок у Замковому парку. Золоті рибки, лебеді, матуся з Яном Бронським у знаменитому Гроті Шепоту. Потім — знов золоті рибки й лебеді, що працювали рука в руку з фотографом. Коли робили знімок, Мацерат узяв мене собі на плечі. Я поклав барабана йому просто на голову, що викликало в усіх сміх і завжди викликало його навіть тоді, коли той знімок уже наліпили в альбом. Прощання із золотими рибками, лебедями, Гротом Шепоту. Неділя була не лише в Замковому парку, а й за ґратчастою огорожею, і в трамваї на Ґлеткау, і в курзалі Ґлеткау, де ми обідали, поки Балтійське море невтомно, так ніби йому більш не було чого робити, запрошувало купатися. Неділя була скрізь. Коли ми, прогулюючись берегом, дійшли до Сопота, неділя зустріла нас і тут, отож Мацератові довелося сплатити за всіх курортний збір.

Купатися ми пішли до Південної купальні, бо там було нібито не так людно, як у Північній. Чоловіки переодягалися на чоловічій половині, а мене матуся завела до кабінки на жіночій, зажадала, щоб я бовтався в сімейній купальні голяка, тоді як сама, чиє пишне тіло вже тоді виступало з берегів, нацупила на себе солом'яно-жовтого купальника. Щоб не дуже світити голизною перед тисячоокою сімейною купальнею, я затулив своє хазяйство барабаном, ліг долілиць на пісок і поклав собі не пірнати в таку спокусливу балтійську воду, а сховати свій сором у піску й сповідувати страусову політику. Мацерат та і Ян Бронський зі своїми вже трохи кругленькими черевцями мали такий кумедний, такий, можна навіть сказати, жалюгідний вигляд, що я був навіть радий, коли надвечір усі розійшлися до кабінок, понамащували там свою засмагу бальзамом, а тоді, як помазанці «Нівеї», знов повлазили у звичайну недільну одіж.

Кава й тістечка в «Морській зірці». Матусі скортіло з'їсти ще один, уже третій шматок п'ятиповерхового торта. Мацерат був проти, Ян — і за, і проти водночас. Матуся замовила, відломила трішки Мацератові, пригостила Яна й, догодивши так обом своїм чоловікам, заходилася ложечка по ложечці вганяти той аж надто солодкий клинець у власний шлунок.

О, священний вершковий крем! О, потрушений цукровою пудрою, ясний недільний день, коли тільки вряди-годи десь пропливе невеличка хмарка! Польська аристократія сиділа в синіх сонцезахисних окулярах за газованим лимонадом, якого навіть не торкалась. Жінки хизувалися ліловими нігтиками й на морському вітерці пригощали нас запахом нафталіну від своїх хутряних пелерин, які вони, очевидно, взяли напрокат на сезон. Мацерат назвав це мавпуванням. Матуся теж залюбки взяла б напрокат, хай навіть лише на півдня, таку пелерину. Ян стверджував, нібито польських аристократів нині опанувала така нудьга, що вони, попри чимдалі більші свої борги, навіть розмовляють уже не по-французькому, а, просто через снобізм, звичайнісінькою польською мовою.

Та не можна ж було весь час сидіти в «Морській зірці» і тільки те й робити, що видивлятися на лілові нігтики та сині окуляри в польської аристократії. Напханій тортом матусі скортіло розім'ятись. Нас прийняв у свої обійми курортний парк, мені довелося прокататись на віслюку й спинитися, щоб мене знову сфотографували. Золоті рибки, лебеді — чого тільки не навигадує природа! — і знов золоті рибки та лебеді, завдяки яким звичайнісінька прісна вода набуває цінности.

Серед підстрижених тисових кущів, які, однак, зовсім не шепотіли, як нерідко стверджують, нам трапилися брати Формела — освітлювачі казино, освітлювачі Лісової опери брати Формела. Молодшому з них не терпеливилося спершу видати всі анекдоти, які йому випало почути на посту освітлювача. Старший, хоч ті анекдоти й знав, з братерської любови щоразу в потрібному місці заразно вибухав реготом, демонструючи на одного золотого зуба більше, ніж мав молодший брат, а цей мав їх лише три. Усі гуртом вирушили до «Шпрінґера» випити по чарочці ялівцівки. Матусі був більше до смаку «Курфюрст». Потім щедрий молодший Формела, так само сиплючи анекдотами зі своїх запасів, запросив усіх повечеряти в «Папузі». Там ми застали Тушеля, а Туш елю належала половина Сопота, крім того, частина Лісової опери й п'ять кінотеатрів. До того ж брати Формела ходили під його рукою, і він був вельми радий познайомитися з нами, а ми були вельми раді познайомитися з ним. Тушель без утаву крутив у себе на пальці персня, одначе той перстень навряд чи був чарівний і навряд чи виконував бажання, бо нічого, ну анічогісінько ж не ставалося, хіба що Тушель також почав розповідати анекдоти й то ті самі, які ми вже чули від Формели, тільки з подробицями, позаяк мав не стільки золотих зубів. І все ж усі за столиком реготали — адже анекдоти розповідав сам Тушель. Лише я тримався поважно, намагаючись своєю застиглою міною звести нанівець усю сіль анекдота. О, яку ж товариську атмосферу створювали ті розгонисті, хоч і не зовсім щирі, вибухи сміху разом із круглими, потовщеними посередині шибками у вікнах того куточка, де ми вечеряли! Тушель виявився вдячним розповідачем, він раз у раз пригадував ще один анекдот, замовляв «Золоту водичку» — прозорий лікер, в якому плавали золоті лусочки, — і, купаючись у хвилях сміху й золотих лусочках, крутнув свого персня раптом у другий бік. І тоді й справді щось сталося: Тушель запросив усіх нас до Лісової опери, адже шматочок тієї опери належить, мовляв, йому, сам він, на жаль, прийти не зможе, бо в нього, мовляв, зустріч і таке інше, але ми, сподівається він, будемо задоволені своїми місцями, крісла в ложі там м'які, хлопченя, якщо стомилося, зможе навіть поспати. І Тушель черконув срібним механічним олівцем кілька тушелевських слів на тушелевській візитці, яка, мовляв, відчинить перед нами всі двері й брами. Так він сказав, і так воно потім і сталося.

Те, що сталося, можна описати небагатьма словами. Лагідний літній вечір, Лісова опера напхом напхана, всі як один чужоземці. Але ще до того, як почалася вистава, налетіли комарі. Та аж коли останній з них, той, що завше трохи спізнюється, вважаючи, що це — аристократично, сповістив про себе кровожерним дзижчанням, все й почалося — по-справжньому й одночасно. Давали «Летючого голландця». З лісу, що й дав назву Лісовій опері, виткнулося судно — схоже радше на кипіло лісових розбійників, ніж на фреґат морських піратів. Матроси співали, звертаючись до дерев. Я заснув у м'якому тушелевському кріслі, а коли прокинувся, матроси все ще співали — чи знов уже співали: «Стій на чатах, стерновий...» Але в цьому місці Оскар задрімав удруге, щоправда, встигнувши ще порадіти, що матуся так переймається долею голландця, й наче лине на хвилях, і по-вагнерівському вдихає й видихає повітря. Вона зовсім не помічала, що Мацерат з її Яном, позатулявшись долонями, видавали такі звуки — в одного нижчі, в другого вищі, — немовби спилювали різні завтовшки дерева, і що й сам я раз у раз намагаюся відбитись від вагнерівських рук, аж поки Оскар прокинувся остаточно, бо серед лісу самотньо стояла жінка й щось кричала. Коси в неї були жовті, а кричала вона через те, що один з освітлювачів — мабуть, молодший Формела — сліпив і надокучав їй своїм юпітером. «Ні!» — кричала жінка. І ще: «Ой лишенько!» А тоді: «Хто наробив мені такого зла?» Та Формела — а того зла наробив їй саме він — юпітера вбік не відвів, і крики самотньої жінки, яку матуся потім обізвала солісткою, перейшли в жалібне схлипування, яке час від часу здіймалося срібною піною, від якого хоч передчасно й пов'яло листя на деревах у сопотському лісі, але яке з юпітером Формели не могло нічого вдіяти. Вона була обдарована співачка, але голос її підвів. Довелося втрутитись Оскарові: він знайшов те невиховане джерело світла й одним-однісіньким далекосяглим криком, ще нечутнішим, ніж тиха настирливість комарів, завдав юпітерові смертельного удару.

Того, що станеться коротке замикання, зробиться темно, полетять іскри й у лісі спалахне пожежа — що-правда, її пощастило загасити, хоч вона й устигла зчинити паніку, — я навіть не міг передбачити, до того ж у давкотні я й сам згубив не лише матусю, але й обох її так грубо розбурканих чоловіків. У тій метушні як у воду канув і мій барабан.

Навесні тридцять четвертого року ця моя третя зустріч із театром наштовхнула на думку матусю — після того вечора в Лісовій опері вона почала опановувати Ваґнера в легкому перекладенні на нашому піаніно — познайомити мене з цирковою атмосферою.

Ні, розводитися тут про сріблястих жінок на трапеції, про тигрів із Бушового цирку чи про спритних тюленів Оскар не збирається. З-під склепіння цирку ніхто не впав. Жодному приборкувачу звірі нічого не відкусили. Тюлені теж робили те, чого їх навчили, — жонглювали м'ячами, а в нагороду за це їм кидали живих оселедців. Цирку я вдячний за веселі дитячі вистави й за оте таке важливе для мене знайомство з Беброю, клоуном-музикантом, який грав на пляшках «Jimmy the Tiger» і керував групою ліліпутів.

Ми випадково зустрілися з ним у звіринці. Матуся і двоє її чоловіків терпіли образи біля клітки з мавпами. Гедвіґ Бронська, що, як виняток, теж була з нашою компанією, показувала своїм дітям поні. Після того, як мені просто в обличчя позіхнув лев, я легковажно спинився перед совою. Я спробував був утупитися тій птасі в очі, проте вона втупилася в очі мені. І Оскар, розгублений, з почервонілими вухами, до глибини душі скривджений тим совиним поглядом, ушився геть, сховавшись за синьо-білими житловими фургончиками, бо там, окрім кількох карликових кіз, та й то прив'язаних, жодних інших тварин не було.

Він пройшов повз мене в штанях на підтяжках і в пантофлях з відром води у руці. Наші погляди зустрілися лише мимохідь, проте ми впізнали один одного відразу. Він поставив відро на землю, схилив велику голову набік, ступив до мене, і я прикинув на око, що він вищий від мене сантиметрів на дев'ять.

— Ви лишень погляньте! — заздрісно крекнув він згори вниз. — Ниньки трирічні вже не хочуть рости.

Я нічого не відповів, тоді він знов:

— Бебра. Мене звати Бебра. Веду свій рід по прямій лінії від принца Євгенія, батьком якого був сам Людовік Чотирнадцятий, а не якийсь там савояр, як дехто стверджує.

Я так само мовчав, і він правив своєї далі:

— Рости перестав того самого дня, як мені сповнилося десять років. Трохи пізненько, та все ж таки!

Він розмовляв так щиро, що я відрекомендувався також, однак прибріхувати щось до свого родовідного дерева не став, а просто назвався Оскаром.

— Скажіть, любий мій Оскаре, то вам тепер рочків, либонь, чотирнадцять-п'ятнадцять чи вже й усі шістнадцять? Та що ви кажете! Не може бути, невже лише дев'ять з половиною?

Тепер настала моя черга назвати його вік, і я зумисне дав йому менше років.

— А ви підлесник, мій юний друже. Тридцять п’ять мені минуло вже давно. У серпні я святкуватиму вже свої п'ятдесят три. Я міг би бути вашим дідом!

Оскар сказав Бебрі кілька приємних слів з приводу його акробатичних номерів у ролі клоуна, назвав його глибоко-музичною натурою і в пориві марнолюбства продемонстрував невеличкий фокус. Допомогли мені в цьому три електричні лампочки на цирковому майданчику, а пан Бебра вигукнув: «Браво, бравісимо!» — і хотів був одразу взяти Оскара на роботу.

Я ще й тепер іноді шкодую, що не прийняв його пропозиції. Щоб якось пояснити свою відмову, я сказав:

— Ви знаєте, пане Бебра, мені більше до вподоби бути глядачем, а моє скромне мистецтво нехай розквітає собі потай, поодаль від усіляких овацій. Одначе ваші виступи я перший вітатиму бурхливими оплесками.

Пан Бебра підніс свого скарлюченого вказівного пальця й повчально промовив:

— Оскаре, любий мій, повірте на слово досвідченому колезі. Наш брат не має права сидіти серед глядачів. Наш брат повинен бути на сцені, на арені. Наш брат повинен сам задавати тон і визначати хід подій, а то його долю визначать глядачі. І вони ох як залюбки утнуть із нами злий жарт!

І він, поглянувши на мене давнім-прадавнім поглядом, прошепотів мені в самісіньке вухо:

— Вони ще прийдуть! Вони ще вийдуть на святкові майдани! Вони влаштовуватимуть процесії зі смолоскипами! Вони ставитимуть трибуни, виходитимуть на трибуни й проголошуватимуть із трибун нашу загибель. Ви ще побачите, мій юний друже, що діятиметься на тих трибунах! Тож намагайтеся завше сидіти серед тих, хто на трибуні, а не стояти перед трибуною!

Цієї миті мене покликали, і пан Бебра взяв своє відро.

— Вас шукають, любий друже. Але ми ще побачимося. Ми з вами надто малі для того, щоб утратити один одного. До того ж Бебра любить казати: «Такі маленькі люди, як ми, знайдуть собі містечко навіть на переповненій трибуні. А якщо й не на трибуні, то під трибуною, але перед трибуною вони ніколи не стоятимуть. Це каже Бебра, який веде свій рід по прямій лінії від принца Євгенія.

Матуся, що, гукаючи Оскара, саме вийшла з-за одного з фургончиків, ще вгледіла, як пан Бебра поцілував мене в чоло, потім підхопив із землі відро й, ніби загрібаючи плечима воду, рушив до свого фургончика.

— Ви собі уявляєте?! — обурювалася згодом матуся перед Мацератом і Бронськими. — Він був у ліліпутів. І один гномик поцілував його в лоба. Сподіваюся, це нічого такого не означає!

Але той Бебрин поцілунок мав означати для мене дуже багато. Політичний розвиток наступних років підтвердив його слова: доба процесій зі смолоскипами й парадів перед трибунами настала.

Так само, як я дослухався до порад пана Бебри, матуся, зі свого боку, взяла близько до серця частину застережень, на які не скупився Сиґізмунд Маркус, повертаючись до них щочетверга під час наших відвідин Цойґгауз-пасажу. І хоч матуся й не поїхала з Маркусом до Лондона, — особисто я проти такого переїзду не дуже б і заперечував, — але вона все ж таки лишилася при Мацераті, а з Яном Бронським зустрічалася не часто, принагідно — на Тішлєрґасе Яновим коштом або за сімейною грою в скат, який обходився Янові чимдалі дорожче, бо той щоразу програвав. А Мацерат, на якого поставила матуся, на якого вона, прислухаючись до поради Маркуса, зробила ставку, не подвоюючи її, у тридцять четвертому, тобто досить рано усвідомивши силу порядку, вступив до партії, хоч піднявся там лише до керівника осередку. З приводу цього підвищення, що, як і решта незвичайних подій, стало приводом для ще одного сімейного вечора за картами, Мацерат уперше надав своїм застереженням, які він і доти не раз висловлював Янові Бронському через його роботу на Польській пошті, трохи суворішого характеру — в них уже навіть вчувалося занепокоєння.

А загалом змін сталося небагато. Із цвяха над піаніно зняли похмурого Бетговена — подарунок від Грифа, — і на той самий цвях почепили напоказ Гітлера з таким самим похмурим поглядом. Мацерат, який серйозної музики не любив, хотів був спекатися того глухого композитора зовсім. Але матуся, що була глибоко закохана в повільні пасажі бетговенських сонат, дві чи три з них розучила на домашньому піаніно у ще повільнішому темпі, ніж було вказано в нотах, і час від часу набринькувала їх, наполягла на тому, щоб Бетговена перечепили на інше місце — якщо не над канапою, то принаймні над мисником. Так і дійшло до одного з найпохмуріших протистоянь: Гітлер і геній висіли тепер один навпроти одного, поглядали один на одного, бачили один одного наскрізь, але щоб тішитись один одним, то ні, не тішились.

А Мацерат помалу скуповував собі уніформу. Якщо мені не зраджує пам'ять, почав він із форменого партійного кашкета, якого любив носити навіть за сонячної погоди та ще й з ремінцем, що натирав йому підборіддя. Якийсь час він одягав до того кашкета білі сорочки з чорною краваткою або штормівку з нарукавною пов'язкою. А коли купив першу коричневу сорочку, то вже за тиждень йому скоротіло придбати ще й брудно-коричневе ґаліфе та чоботи. Матуся була проти, й минуло знову ще кілька тижнів, поки Мацерат нарешті зібрав увесь комплект.

Нагода вбратися в ту уніформу траплялась по кілька разів на тиждень, однак Мацерат обмежувався лише участю в недільних маніфестаціях на Травневому лугу поряд із спортивною залою. Зате вже тут він виявляв залізну волю, навіть коли погода була собача, а брати до уніформи парасольку рішуче відмовлявся, і нам досить частенько випадало чути від нього слова, що невдовзі стали його гаслом. «Служба — це служба, — казав щонеділі вранці Мацерат. — А горілка — це горілка». Потім, приготувавши на обід печеню, лишав матусю саму, а мене ставив у прикре становише, бо Ян Бронський, зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, що складалася щонеділі, й поки Мацерат стояв у зімкнених лавах, робив по-цивільному однозначні візити моїй самотній матусі.

А мені не лишалось нічого іншого, як ушиватися з дому. Я не мав наміру ні заважати обом отим на канапі, ні підглядати за ними. Отож як тільки один мій батько — той, що в уніформі, — зникав з очей, а другий, цивільний — цього я вже тоді називав своїм імовірним батьком — ось-ось мав надійти, я під власний барабанний дріб вирушав з дому в бік Травневого лугу.

Вам, мабуть, кортить знати, чи неодмінно треба було йти саме на той луг? Повірте мені на слово: в неділю у порту нічого путнього не відбувалося, гуляти в лісі я не зважувавсь, а те, що було всередині в церкві Серця Ісусового, мене тоді ще не цікавило. Щоправда, лишалися ще скаути пана Ґрефа, однак, сказати по щирості, товкотнеча на Травневому лугу була мені миліша, ніж ота скута скаутська еротика. Навіть якщо тепер ви назвете мене попутником.

Виступав там або Ґрайзер, або ґауляйтер Льобзак, який керував навчанням. На Ґрайзера я ніколи не звертав аж такої уваги, він був надто поміркований, і згодом його замінили одним метким баварцем на прізвище Форстер, який і став ґауляйтером. Зате Льобзак був такий, що міг замінити й самого Форстера. Авжеж, якби Льобзак не був горбатий, то тому чолов'язі з Фюрта не легко було б зачепитися в портовому місті. Партія гідно поціновувала Льобзака, вбачаючи в його горбі ознаку високого інтелекту, тож і поставила його керувати навчанням. І справу свою він знав.

Коли Форстер тільки те й робив, що раз у раз викрикував зі своєю огидною баварською вимовою: «В обійми райху!», то Льобзак більше приділяв уваги подробицям, розмовляв усіма данцизькими говірками, розповідав анекдоти про Болєрмана й Вульсуцького, вмів знайти спільну мову і з портовими робітниками в Шіхау, і з простими людьми в Орі, і з мешканцями Емауса, Шідліца, Бюрґервізена й Прауста. Слухати, як цей невеличкий чоловік, чий горб коричнева форма особливо увиразнювала й ніби аж підносила, розмовляє з поважними, бундючними комуністами чи відповідає на кволі вигуки окремих соціалістів, — це була просто насолода.

Льобзак був чоловік дотепний, жарти свої він видобував із горба й називав його на ім'я, бо людям таке завжди до вподоби. Він, мовляв, скорше згубить свого горба, ніж комуна зіпнеться на ноги. Від самого початку було очевидно, що горба свого Льобзак не згубить, що горб сидить міцно, отож правда на боці горба, а з ним — і на боці партії, з чого випливає, що горб — це ідеальна основа для будь-якої ідеї.

Ґрайзер, Льобзак, а згодом і Форстер щоразу виступали з трибуни. Йшлося про ту трибуну, яку мені так розхвалював малий пан Бебра. Через це я довгенько вважав Льобзака, коли він, горбатий і обдарований оратор, виходив на трибуну, за Бебриного посланця, який, вбравшись у коричневу форму, захищає з трибуни його, а по суті, й мою справу.

А власне, що воно таке, ота трибуна? Цілком незалежно від того, для кого й перед ким її споруджують, вона в будь-якому разі має бути симетрична. Ось і трибуна на Травневому лузі поряд із спортиною залою була підкреслено симетрична. Почнемо згори: шість знамен зі свастикою, одне побіля одного. Далі — знамена, вимпели й штандарти. Далі — шеренга чорних есесівців у кашкетах з підборідними ремінцями. Далі — дві шеренги штурмовиків, що, поки лунали пісні й промови, тримали руки на пряжках ременів. Далі кількома рядами сиділи члени партії, всі в уніформі, за спиною в оратора — також партайґеносен і керівниці жіночих спілок та об'єднань з такими материнськими-материнськими обличчями, а також представники сенату в цивільному, гості з райху й начальник поліційного управління або його заступник.

Підніжжя трибуни омолоджував гітлерюґенд чи, правильніше сказати, окружний загін фанфаристів юнґфольку та загін барабанщиків і трубачів районного гітлерюґенду. Іноді на маніфестаціях дозволяли ліворуч і праворуч від трибуни, тобто знову ж таки симетрично, розташуватися змішаному хору, який або скандував гасла, або уславлював такий улюблений балтійський вітер, що на ньому, як співалося в пісні, краще, ніж на решті вітрів, полощуться знамена.

Бебра, поцілувавши мене в чоло, сказав також: «Оскаре, ніколи не ставай перед трибуною. Місце нашого брата — на трибуні!»

Здебільшого мені щастило знайти місце серед керівниць жіночих спілок та об'єднань. На жаль, ті матрони не проминали нагоди під час маніфестації погладити мене з пропагандистською метою по голівці. Зі своїм бляшаним барабаном я не міг приєднатися до литавр, фанфар та великих барабанів біля підніжжя трибуни, бо мій барабан не визнавав барабанного гуркоту ландскнехтів. Зазнали краху, на жаль, і надії, які я покладав на ґауляйтера Льобзака, керівника навчань. Я глибоко помилився в тому чоловікові. Всупереч моїм сподіванням, він і посланцем Бебри не був, і, попри свій такий багатонадійний горб, не мав ані найменшого уявлення про мій справжній вік.

Коли однієї з таких трибунних неділь я підійшов до нього перед самісіньким ораторським пультом, попартійному привітав, спершу подивився йому просто у вічі, а потім, підморгнувши, прошепотів: «Бебра — наш фюрер!», він навіть ні про що не здогадався, а тільки погладив мене по голівці — точнісінько так, як це робило оте націонал-соціалістське жіноцтво, а тоді наказав — адже він саме мав виступати з промовою — відвести Оскара від трибуни, після чого мене затисли з обох боків дві фюрерки зі Спілки німецьких дівчат і до кінця маніфестації розпитували про «татуся й матусю».

Тож і не дивно, що вже влітку тридцять четвертого я почав розчаровуватися в партії, і ремівський путч ніякого стосунку до цього не мав. Що довше я розглядав трибуну, стоячи перед нею, то глибшу підозру викликала в мене та симетрія, що її тільки трохи порушував Льобзаків горб. Цілком можливо, що мій критичний настрій викликали насамперед барабанщики й фанфаристи. І ось у серпні тридцять п'ятого, одного задушливого дня, коли вони там знов зійшлися на свою маніфестацію із загоном барабанщиків і трубачів, я прилаштувався біля підніжжя трибуни.

Мацерат вийшов з дому вже о дев'ятій ранку. Я ще допоміг йому почистити коричневі ґамаші, щоб він не спізнився. Навіть такої ранньої пори стояла нестерпна спека, і Мацерат, поки вибрався надвір, уже геть упрів; на його партійній сорочці під пахвами повиступали темні плями, які чимдалі більшали. Рівно о пів на десяту надійшов Ян Бронський — у тоненькому, світлому літньому костюмі, солом'яному брилику й легеньких черевиках приємного сірого кольору і в дірочках. Він погрався трохи зі мною, але й граючись, не зводив очей з матусі, яка напередодні саме помила голову. Досить скоро я помітив, що моя присутність заважає обом розмовляти, сковує їх і стримує Янові рухи. Легенькі літні штани вочевидь починали йому тиснути, і я вшився з дому й подався слідами Мацерата, хоч брати з нього приклад і не збирався. Я обачно уникав вулиць, якими до Травневого лугу плавом пливли люди у формі, й уперше підійшов туди з боку тенісних кортів, що були поряд із спортивною залою. Зробивши такий гак, я дістав змогу роздивитися трибуну ззаду.

Чи бачили ви коли-небудь трибуну ззаду? Перед тим, як збирати людей перед трибунами, всім їм треба було б показати — це просто така пропозиція, — який вигляд мають трибуни ззаду. Хто хоч один раз погляне — гарненько погляне — на трибуну ззаду, той від цієї самої хвилини стає міченим, і йому вже не страшні жодні чари, що в тій чи тій формі діються на трибунах. Те саме можна сказати й про вигляд церковних вівтарів ззаду. Але це — вже з іншої опери.

Проте Оскарові, хто завжди любив робити все ґрунтовно, вигляду голого помосту, справжнього в своїй потворності, виявилося замало, він пригадав слова свого наставника Бебри, зайшов з другого, грубого боку підвищення, яке звичайно розглядають лише спереду, проліз разом із барабаном, без якого з дому ніколи не виходив, поміж розпірками, вдарився головою в горішню поперечку, обдер коліно об клятий цвях, що стримів із дошки, почув, як над головою в нього човгають чоботи членів партії й черевички представниць жіночих організацій, і нарешті дістався туди, де, відповідно до місяця серпня, було найзадушливіше: біля самісінького підніжжя трибуни, з внутрішнього її боку, за шматком дикту він знайшов досить зручне й безпечне місце, де можна спокійнісінько втішатися акустичними чарами політичної маніфестації і де ні відвертають увагу знамена, ні муляють очі мундири.

Я всівся під тим місцем, де мав стояти промовець. Ліворуч і праворуч від мене, а також наді мною стояли, широко розставивши ноги і, як я знав, примруживши очі від сліпучого сонця, молодші барабанщики з юнґфольку й старші — з гітлерюґенду. А далі — людська юрба. Я нюхом чув її крізь щілини трибунної обшивки. Все це стояло, торкаючись одне одного ліктями й вихідним одягом, все це прибуло сюди пішки чи на трамваї, все це почасти вже побувало на вранішній месі, проте нею не вдовольнилося, все це прийшло, щоб, ведучи попідруки наречену, щось їй запропонувати, все це хотіло й собі бути тут, коли твориться історія, — на таке не шкода згаяти й півдня.

«Що ж, — сказав собі Оскар, — то нехай же не станеться так, що вони припхалися сюди марно». І він, припавши оком до дірочки від сучка в обшивці, помітив якусь метушню з боку Гінденбурґалєе. Вони підходили! Над головою в нього почулись якісь команди, начальник загону барабанщиків та фанфаристів махнув жезлом, музики легенько дмухнули в свої фанфари, приладналися до мундштуків, а тоді, як справжні ландскнехти — так, що гірше вже нікуди, — подули в оті начищені асидолом бляшанки, аж в Оскара загуло в голові. «Нещасний штурмовик Бранд, — подумав він, — нещасний гітлерюнґе Квекс, ви пропали ні за цапову душу!»

Ніби бажаючи приєднатися до його співчуття жертвам руху, відразу за фанфарами пролунало важке гупання барабанів, обтягнених телячою шкірою. Прохід, що вів крізь юрбу до трибуни, вказував на те, що здалеку наближаються уніформи, й Оскар видихнув:

— А тепер, народе мій, слухай мене, народе мій!

Барабан уже лежав переді мною напоготові. Божественно розкуто я дав волю двом паличкам у руках, м'якими рухами зап'ястків видобув зі своєї бляхи чудовний, веселий вальсовий ритм і, чимдалі наполегливіше звертаючись до Відня й голубого Дунаю, примушував їх лунати дедалі гучніше, аж поки вгорі першому й другому ландскнехтським барабанам мій вальс припав до вподоби, і плискуваті барабани старших хлопців — одні більш, інші менш майстерно — підхопили мою прелюдію. Щоправда, були й серед них непохитні, яким ведмідь на вухо наступив, вони й далі бухкали собі та бухкали, хоч я задавав такий популярний у народі рахунок на три чверті. Оскар уже мало не впадав у відчай, але цієї хвилини у музик таки сяйнула якась думка, й поперечні флейти також засвистіли: «Дунай, голубий мій Дунай!» Тільки командири фанфарного й барабанного загонів ніяк не хотіли повірити в короля вальсу і набридливо викрикували свої команди. Але я поскидав їх з постів, тепер це була моя музика. І народ висловив мені за це свою вдячність. Перед трибуною розлігся регіт, дехто вже почав підспівувати: «Дунай!..», — і над усім лугом попливло: «Голубий мій Дунай!» — аж до самої Гінденбурґалєе: «Дунай!..» — і до Штефенспарку: «Голубий мій Дунай!» Мій ритм набирав сили, підтриманий увімкненим на повну потужність мікрофоном у мене над головою. А коли я, й далі старанно барабанячи, зазирнув у дірочку від сучка, то побачив, що людям мій вальс припав до душі, і вони вже збуджено пританцьовують, не в змозі звладати зі своїми ногами. Ось уже дев'ять пар, а тоді ще одна пустилися танцювати, і з'єднав їх король вальсу. Тільки Льобзаку, що вкупі з крайсляйтерами та штурмбанфюрерами, з Форстером, Ґрайзером і Раушнінґом — одне слово, з довгим коричневим хвостом керівних діячів варився в гущі юрби, тільки Льобзаку, що перед ним ось-ось мав зімкнутися прохід до трибуни, вальс, хоч як дивно, був не до смаку. Він уже звик, що до трибуни його завжди приводить, долаючи всі перепони, прямолінійна маршова музика. А такі легковажні звуки позбавляли цього чоловіка віри в народ. Крізь дірочку я бачив, як він страждає. У дірочку дув протяг, і хоч від нього в мене вже запалилося око, Льобзака мені було все ж таки шкода. Отож я змінив вальс на чарльстон «Jimmy the Tiger», вибравши той ритм, у якому в цирку клоун Бебра вибивав на порожніх пляшках із-під зельтерської води. Проте хлопці перед трибуною чарльстона не доганяли. Це було вже інше покоління. Хлопці, звісно ж, не мали жодного уявлення ні про чарльстон, ні про «Джіммі-тигра». Вони тарабанили — о друже мій Бебро! — не Джіммі, й не тигра, вони молотили хто в горох, а хто в сочевицю й видували на фанфарах Содом і Гоморру. Тут поперечним флейтам було море по коліна. Командир загону фанфаристів сварив їх на чому світ стоїть. Але хлопці із загону барабанщиків і загону фанфаристів барабанили, висвистували, сурмили, аж очі на лоба лізли, і Джіммі, та ще серед такого спекотно-скаженого, як тигр, серпневого дня не міг із цього натішитись, і до співвітчизників, що сотнями й тисячами товпилися перед трибуною, нарешті дійшло: та це ж «Джіммі-тигр» запрошує всіх на чарльстон!

І на Травневому лузі ті, хто ще не танцював, заходилися розбирати, поки не пізно, останніх ще вільних дам. Тільки Льобзак мусив танцювати зі своїм горбом, бо поблизу все, що носило спідницю, було вже зайняте, а ті дами з жіночих організацій, котрі могли б йому зарадити, совалися далеко від самотнього Льобзака на твердих дерев'яних лавах трибуни. І все ж він — так йому підказував власний горб — танцював, воліючи зробити веселу міну в поганому чарльстоні й урятувати те, що ще можна було врятувати.

Але рятувати вже не було чого. Люди відтанцювали з Травневого лугу, і тепер він стояв порожній, нещадно витоптаний, одначе зелений. За компанію з «Джіммі-тигром» люди розбрелися по просторому Штефенспарку, що був по-сусідству. Їх вабили туди джунглі, які обіцяв Джіммі, в тих джунглях походжали тигри на лапах з оксамитовими подушечками, ті джунглі були незайманим пралісом для людей, які ще недавно товпилися на лугу. І закон, і дух порядку — все зійшло нанівець. А хто так дуже любив культуру, той міг на широких, доглянутих променадах Гінденбурґералєе — тієї самої Гінденбурґералєе, яку вперше посадили у вісімнадцятому сторіччі, вирізали у тисяча вісімсот сьомому році, коли Наполеонове військо оточило місто, а в тисяча вісімсот десятому на честь Наполеона посадили знов, — одне слово, на Гінденбурґералєе, на цьому історичному місці танцюристи могли тішитися моєю музикою, бо мікрофона наді мною так ніхто й не вимкнув, бо мене було чути аж до Олівської брами, бо я не здавався, поки мені й бравим хлопцям біля підніжжя трибуни таки пощастило за допомогою випущеного на волю тигра Джіммі звільнити Травневий луг геть від усього — якщо, звісно, не брати до уваги стокроток.

І навіть коли я дав своїй бляшанці давно заслужений спокій, юні барабанщики ніяк не могли вгамуватися. Минуло ще трохи часу, поки мій музичний вплив почав утрачати силу.

Залишається ще сказати, що Оскар не міг так одразу вибратися з-під трибуни, бо делегації штурмовиків та есесівців добру годину обстукували чобітьми дошки, розпанахуючи свої коричневі та чорні сорочки: вони щось шукали і то, судячи з усього, всередині трибуни — може, якогось социка, а може, навіть цілу групу підривників-комуняк. Не хочу перелічувати, до яких вивертів та хитрощів мусив удаватися Оскар, скажу лише: вони його не знайшли, і не знайшли через те, що до нього просто не доросли.

Нарешті таки настав спокій у дерев'яному лабіринті, завбільшки, мабуть, як той кит, що в його череві сидів Йона, просмердюючись риб'ячим жиром. О ні, пророком Оскар не був, отож йому скортіло їсти! Але поруч не виявилося Всевишнього, який сказав би йому: «Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй на нього!..» І Бог не виростив мені рицинового куща, що його потім, на Господнє веління, мав підточити черв'як. Я не тужив ні за тим біблійним рициновим кущем, ні за Ніневією, хай навіть те місто називалося Данциг. Свого барабана, аж ніяк не біблійного, я сховав під светрика, я мав досить клопоту і з самим собою й, ні на що не наштовхнувшись, не зачепившись за жоден цвях, вибрався з нутрощів трибуни, призначеної для всіляких мітингів та маніфестацій і тільки випадково такої завбільшки, як той кит, що ковтав пророків.

І нікому не було діла до невеличкого хлопчика, що, насвистуючи й неквапом, мов трирічний, простував краєм Травневого лугу в бік спортивної зали. За тенісними кортами вистрибували мої хлопці — ті, що доти стояли біля самісінької трибуни, тримаючи поперед себе ландскнехтські барабани, пласкі барабани, поперечні флейти й фанфари. «Штрафні навчання», — подумав я і трішки поспівчував тим хлопцям, що вистрибували під свисток ґебітсфюрера. Збоку від того місця, де частенько був його оперативний штаб, походжав туди-сюди Льобзак зі своїм самотнім горбом. В обох кінцях свого цілеспрямованого маршруту він, крутнувшись на підборах, знищував усю траву разом із стокротками.

Коли Оскар повернувся додому, на столі вже стояв обід: м'ясний рулет з вареною картоплею і червоною капустою, а на десерт — шоколадний пудинг із ванільною підливою. Мацерат сидів за столом, мов сич надутий. Оскарова матуся витала думками десь далеко-далеко. Зате після обіду вибухнув сімейний скандал — ішлося про ревнощі й Польську пошту. Надвечір гроза зі зливою й чудовим барабанним дробом, що його вибивав град, влаштувала тривалу виставу й освіжила повітря. Натомлена Оскарова бляшанка нарешті дістала змогу спокійно відпочивати й наслухати.