Бляшаний барабан

Мурашина стежка

Уявіть собі плавальний басейн, викладений небесно-голубими кахлями, а в басейні плавають засмаглі, спортивні з вигляду люди. Перед купальними кабінками край басейну сидять чоловіки й жінки, такі самі спортивні з вигляду. Можливо, зі стишеного гучномовця ще долинає музика. Здорова нудьга, легенька еротика, від якої напинаються купальники і яка ні до чого не зобов'язує. Кахлі гладенькі, одначе ніхто на них не послизається. Тільки де-не-де таблички, які щось там забороняють, але й вони тут зайві, позаяк люди приходять сюди лише на дві годинки, а все, що заборонено, встигають зробити за межами басейну. Час від часу хтось стрибає з триметрового трампліна, однак не може привернути до себе погляди тих, хто плаває, й відвернути погляди від ілюстрованих часописів тих, хто лежить край басейну... І раптом якийсь ледь відчутний повів! Ні, то не повів, скоріше то якийсь юнак, що неквапно, зосереджено перехоплюючи руками щабель за щаблем, підіймається драбиною на десятиметровий трамплін. І вже опускаються часописи з репортажами з Європи і з-за океану, погляди підіймаються разом із ним, тіла, що повилягались, витягуються, якась молодиця приставляє дашком до очей долоню, хтось забуває, про що думав, слово затримується на язику, щойно розпочатий флірт завчасу, на середині фрази вривається — бо он він уже стоїть на дошці, добре збитий, сповнений снаги, підстрибує на місці, перехиляється через поручень із плавно вигнутої сталевої труби, ніби знуджено позирає згори вниз, вишуканим порухом стегон відштовхується від поручня, сміливо ступає на трамплін, що виходить далеко вперед і пружинить під кожним його кроком, дивиться вниз, дає своєму погляду зосередитись на небесно-голубому, навдивовиж маленькому басейні, де знов і знов перемішуються червоні, жовті, зелені, білі, червоні, жовті, зелені, білі, червоні, жовті шапочки плавчинь. Десь там мають сидіти знайомі — Доріс і Еріка Шюлєр, а також Юта Даніельс зі своїм приятелем, який їй зовсім не пара. Вони махають руками. Юта також. Він махає їй, потерпаючи, що втратить рівновагу. Вони щось гукають. Чого вони там хочуть? Вони гукають, щоб він не стояв, нехай він стрибає вже, гукає Юта. Але ж він зовсім і не мав такого наміру, він хотів лише поглянути, як воно там, нагорі, а тоді поволеньки, щабель по щаблю, спуститися вниз. А вони вже розгукалися так, що всі чують, просто на все горло:

— Стрибай! Та стрибай уже! Стрибай!

І ситуація ця, хоч би як близько до неба стояв ти на тому трампліні, з біса складна — гадаю, ви зі мною погодитесь. Отак самісінько — тільки сезон, щоправда, був не купальний — у січні сорок п'ятого обернулися справи і з ватагою трясунів та зі мною. Ми ризикнули піднятись аж на вершечок і тепер тупцяли, збившись до гурту, на стрибальній дошці, а внизу врочистою підковою довкола басейну без води сиділи судді, засідателі, свідки й усілякі там секретарі.

І ось на пружинистий трамплін без поручня ступає Смажений Осетер.

— Стрибай! — гукає хор суддів.

Але Смажений Осетер не стрибає.

І тоді внизу, де лави для свідків, підводиться щуплявенька дівоча постать у берхтесґаденській в'язаній жакетці й сірій плісированій спідничці. Немовби яскраво освітлену мішень, підводить вона своє біле, проте аж ніяк не розпливчасте обличчя — навпаки, я ще й тепер стверджую, що воно було трикутне. І ось Люція Ренванд не гукає, а шепоче:

— Стрибай, Смажений Осетре! Стрибай!

І тоді Смажений Осетер стрибає, а Люція знов сідає на тверду дерев'яну лаву для свідків і натягує на свої кулачки рукава в'язаної жакетки.

А на трамплін уже виходить, накульгуючи, Мокро-ступ. Судді закликають його стрибати. Але Мокроступ не хоче, він збентежено всміхається, розглядає свої нігті, чекає, поки Люція відпустить вовняні рукава, виставить кулачки й поверне до нього свій обрамлений чорним трикутник із вузенькими щілинами очей. І тоді він стрибає — стрибає простісінько на цей трикутник, але так до нього й не дістається.

Вуглекрад і Путя, які на трамплін підіймалися вже начебто досить мирно, нагорі знову зчепилися. Вутлекрад заходився трясти Путю й не відпускав його, вже навіть коли обидва стрибнули.

Молотило, що мав довгі шовковисті вії, перед тим, як стрибнути, заплющив свої безпричинно сумні очі лані.

Усім юним помічникам зенітників, перед тим, як вони мали стрибнути, уніформу наказали скинути.

Братам Ренвандам теж не дозволили стрибати з трампліна у небо в одінні церковних служок. Цього повік не допустила б і Люція, їхня сестричка, що в потертій вовняній одежині воєнних часів сиділа тепер на лаві для свідків і сприяла цим стрибкам.

На відміну від історичної послідовности подій, спершу стрибали Велізарій і Нарсіс, а вже потім — Тотіла й Тея.

Стрибнув Синя Борода, стрибнув Лев'яче Серце, а також ландскнехти з ватаги трясунів: Ніс, Бушмен, Нафтопорт, Свистун, Гірчичник, Ятаган і Бондар.

Після того, як стрибнув Штухель — навдивовиж зизоокий шестикласник, що був у ватазі, власне, лише однією ногою та й то випадково, — вгорі на дошці зостався лише Ісус, і судді хором закликали його вже як Оскара Мацерата стрибати. Але Ісус до їхнього заклику не прислухався. І коли з лави для свідків підвелася невблаганна Люція з тоненькою моцартівською кіскою між лопатками, розпростерла свої в'язані рукава й, не ворушачи підібганими вустами, прошепотіла: «Стрибай же, солодкий мій Ісусе, стрибай!», аж тоді я збагнув, яка ж спокуслива природа в десятиметрового трампліна, аж тоді під жижками в мене завовтузилися невеличкі сірі котенята, тоді під підошвами почали паруватися їжаки, тоді ластів'ята під пахвами вбилися в колодочки, тоді до ніг мені ліг цілий світ, а не сама тільки Європа. Тоді на острові Лусон американці вкупі з японцями пустилися в отой танок зі смолоскипами. Тоді й зизоокі, й вирлоокі погубили зі своїх мундирів ґудзики. Але в Стокгольмі був кравець, який саме в той час пришивав ґудзики до вечірнього костюма в ледь-ледь помітку смужечку. Тоді в Бірмі Маунтбатен годував слонів снарядами всіх калібрів. Тоді, в той самий час, у Лімі одна вдовиця навчила свого папугу повторювати вслід за нею слівце «карамба». Тоді посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сідати, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального. Однак це не справило жодного враження на одного трамвайного кондуктора в Гапаранді, що саме повернувся з роботи додому. Він розбивав над сковородою яйця, двоє — для себе, двоє — для своєї нареченої, яка ось-ось мала прийти, і, всміхаючись, заздалегідь усе обмірковував. Певна річ, не завадило б передбачити також, що армії Конева й Жукова знову почнуть рухатись, і поки в Ірландії йшов дощ, вони прорвали фронт на Віслі, взяли, хоч і надто пізно, Варшаву, а також Кьоніґсберг — хоч і надто рано, та навіть ці армії не могли завадити тому, що в однієї жінки у Панамі, яка мала п'ятеро дітей і одного-однісінького чоловіка, на газовій плиті підгоріло молоко. Неминуче мало дійти й до того, що з нитки щоденних подій, яка спереду ще не наситилась, петляла й творила історію, ззаду цю історію вже плели. А ще мені впало в око, що таких речей, як сидіти, згорнувши руки, морщити лоба, схиляти голівку, тиснути руки, робити дітей, підробляти гроші, вимикати світло, чистити зуби, розстрілювати противників і сповивати немовлят, люди вчилися повсюди, хоч опановували їх і не однаково майстерно. Ці численні цілеспрямовані дії просто збивали мене з пантелику. Тим-то я знов зосередив свою увагу на процесі, влаштованому на мою честь біля підніжжя трампліна. «Стрибай, солодкий мій Ісусе, стрибай же!» — шепотіла та завчасу дозріла свідчиця Аюція Ренванд. Вона сиділа на руках у диявола, і це ще дужче підкреслювало її дівочу незайманість. Люцію тішило те, що він пригощав її бутербродом із ковбасою. Вона впиналася зубами в бутерброд, але дівочої цноти своєї не втрачала. «Стрибай, Ісусе, стрибай же!» — плямкала вона, хизуючись переді мною своїм ціленьким трикутничком.

Але я не стрибнув і стрибати з трамплінів узагалі ніколи не збираюся. Для Оскара той процес був не останній. Мене вже багато разів, зокрема й останнім часом, підбивали, щоб я стрибнув. Як на процесі над трясунами, так і на процесі підмізинного пальця — краще я називатиму його третім процесом над Ісусом, — глядачів край басейну, обкладеного небесно-голубими кахлями й без води, було цілком досить. А ті, що хотіли пережити мій процес і жити й після нього, сиділи на лавах для свідків.

Одначе я повернув назад, подушив у себе під пахвами оперених ластів'ят, розтоптав їжаків, що справляли в мене під ногами своє весілля, заморив голодом сірих котенят під жижками і на задерев’янілих ногах, махнувши рукою на високі почуття стрибуна, підійшов до поручня, ступив на драбину, поліз униз, і кожен щабель підтверджував мені, що з трампліна можна не лише стрибати, а й спускатися, не стрибнувши.

Унизу на мене чекали Марія з Мацератом. Його велебність Вінке поблагословив мене, хоч його ніхто й не просив. Гретхен Шефлєр принесла мені зимове пальтечко, а також тістечко. Куртик підріс і не хотів признавати мене ні за батька, ні за зведеного брата. Бабця Коляйчек тримала попід руку свого брата Вінцента. Той добре знав цей світ і плутано щось белькотів.

Коли ми вже виходили із суду, до Мацерата підійшов службовець у цивільному, передав йому якийсь папір і сказав:

— Пане Мацерат, ви б таки ще раз гарненько все обміркували. Малого треба забрати з вулиці. Адже ви бачите, які елементи використовують це безпорадне створіння.

Марія заплакала й почепила на мене барабана, якого його велебність Вінке під час процесу тримав у себе. Ми рушили до трамвайної зупинки біля Головного вокзалу. Решту шляху мене ніс Мацерат. Я дивився через його плече назад, шукав серед людей трикутне обличчя, хотів довідатися, чи довелось і їй вибиратися на той трамплін, чи стрибнула й вона вслід за Смаженим Осетром та Мокроступом чи, як і я, вибрала інше — скористалася драбиною і спустилась униз.

Я й досі не відвик на вулицях і майданах шукати очима худеньку дівчину, не вродливу й невиродливу, але ту, що неухильно занапащає чоловіків. Навіть тут, у моєму лікувально-опікунському інтернаті, я, лежачи в ліжку, щоразу лякаюся, коли Бруно повідомляє, що до мене прийшов хтось незнайомий. Мій жах можна описати так: зараз на порозі постане Люція Ренванд і, як ото в дитинстві потороча або Чорна кухарка, востаннє зажадає, щоб ти стрибнув.

Десять днів Мацерат розмірковував, чи підписувати того листа й відсилати його до міністерства охорони здоров'я. Коли одинадцятого дня він таки підписав його й відіслав, місто вже обстрілювала артилерія, і було вже під сумнівом, чи пошта ще встигне доправити листа адресатові. Передові танкові частини маршала Рокосовського дійшли вже до Ельбінга. А інша армія — та, якою командував Вайс, — захопила позиції на висотах навкола Данцига. Життя перебралося до підвалів.

Як ми всі знаємо, наш підвал був під крамницею. Потрапити до нього можна було з під'їзду через окремий вхід навпроти вбиральні, спустившися вісімнадцятьма східцями вниз, — це за підвалом Гайландта й Катерів і перед підвалом Шляґера. Старий Гайландт ще жив у будинку. Пані Катер, годинникар Лаубшад, Шляґери й усі Айке, прихопивши з собою кілька вузлів, зникли. Про них, а також про Гретхен та Александера Шефлєра казали потім, нібито вони ще встигли в останню хвилину сісти на судно колишнього товариства «Сила в радощах» і вийти в море — у бік чи то Штетіна, чи то Любека, чи то взагалі наскочили на міну і злетіли в повітря. У кожному разі понад половину помешкань і підвалів тепер стояли порожні.

Наш підвал мав неабияку перевагу — ще один вхід, і це була, як ми всі також уже знаємо, ота ляда за прилавком. Тим-то ніхто й не міг бачити, що саме Мацерат несе до підвалу й що з нього виносить. Багато хто луснув би із заздрощів, якби вздрів припаси, що їх Мацерат натягав до підвалу за воєнні роки. У теплому й сухому приміщенні було повнісінько харчів: бобові й макаронні вироби, цукор, штучний мед, пшеничне борошно й маргарин. На коробках із рафінованою кокосовою олією стояли коробки з житніми хрустанцями. На полицях, що їх практичний Мацерат поробив власноруч і поприкріплював до стін за допомогою дюбелів, консервні бляшанки з ляйпцизьким овочевим рагу штабелями здіймалися по сусідству зі слоїками з мірабеллю, зеленим горошком та сливами. Кілька підпор між бетонною підлогою і стелею, що їх Мацерат десь посеред війни поставив за порадою Ґрефа, мали надати харчовому складу надійности бомбосховища, обладнаного згідно з приписами. Мацерат уже не раз хотів був ті підпори вибити, позаяк Данциг, якщо не брати до уваги кількох розвідувальних нальотів, справжнього бомбардування не бачив. Та коли боєць добровільної протиповітряної дружини Ґреф впливати на бакалійника вже не мав змоги, лишити підпори Мацерата впросила Марія. Вона хотіла бути спокійною за Куртика, а певною мірою й за мене.

Під час перших бомбардувань наприкінці січня старий Гайландт і Мацерат, об'єднавши зусилля, щоразу зносили крісло з матінкою Тручинською до нашого підвалу. Згодом — може, на її прохання, а може, не бажаючи перенапружуватись і тягати те крісло з жінкою туди-сюди, — вони почали залишати її в помешканні, біля вікна. Після одного великого нальоту на центр міста Марія з Мацератом застали стару з відвислою спідньою щелепою, а очі в неї так закотилися, ніби в них залетіла липка мошка.

Тоді двері до спальні скинули із завіс, а старий Гайландт приніс зі своєї халабуди інструменти й кілька дошок від ящиків. Потягуючи сигарети «Дербі», які йому подарував Мацерат, він заходився знімати мірку. Оскар допомагав. Решта людей знову зникли в підвалі, бо з однієї з висот знов розпочався артилерійський обстріл.

Гайландт поспішав збити простеньку труну і то якомога швидше, тож вона в нього до ніг не звужувалася. Проте Оскар віддавав перевагу формі традиційній, він ніяк не міг утамуватись і підставляв дошки під пилку так, що старий кінець кінцем усе ж вирішив зробити труну до ніг вужчою — зрештою, на це має право кожен покійник.

Отож труна вийшла на вигляд навіть досить нічогенька. Ґрефиха обмила матінку Тручинську, взяла із шафи свіжовипрану нічну сорочку, обрізала покійній нігті, довела до ладу пучечок кіс, закріпивши його трьома шпильками, — одне слово, подбала про те, щоб матінка Тручинська й на смертному одрі нагадувала ту сіру мишку, яка за життя любила посмакувати солодовою кавою й картопляниками.

Але та сіра мишка під час бомбардування скарлючилася в своєму кріслі й не бажала лежати в труні інакше, ніж підібгавши ноги. Мусив старий Гайландт, коли Марія з Куртиком на руках на кілька хвилин вийшла з кімнати, зламати покійній обидві ноги, щоб можна було накрити віко.

На жаль, фарба знайшлася в нас лише жовта, чорної не було. Тож матінку Тручинську довелося виносити з помешкання, а тоді сходами вниз у непофарбованій труні, хоч до ніг вона й звужувалась. Оскар тюпав з барабаном позаду й, розглядаючи віко, вичитував на ньому написи. «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло», — тричі стояло там через рівні проміжки, нагадуючи нам про смаки матінки Тручинської. Вона, поки була жива, надавала перевагу доброму маргарину «Вітелло» з чистих олій перед будь-яким маслом, бо він корисний для здоров'я, додає бадьорости, тривкий і поліпшує настрій.

Старий Гайландт потяг візка з труною, позиченого в Трефовій крамниці, через Луїзенштрасе, Марієнштрасе, Антон-Мьолєрвеґ — там саме горіли два будинки — в бік жіночої клініки. Куртик лишився в нашому підвалі із вдовою Треф. Марія з Мацератом підпихали візка ззаду, Оскар сидів на візку; він залюбки вибрався б і на саму труну, але ж — зась. Вулиці були заповнені біженцями зі Східної Пруссії й узбережжя. Пропхатися залізничним підземним переходом перед спортивною залою годі було й сподіватись. Мацерат запропонував викопати могилу в парку біля гімназії Конрада. Марія не погодилася. Старий Гайландт, який був того самого віку, що й матінка Тручинська, тільки махнув рукою. Я теж був проти шкільного парку. Принаймні про Міське кладовище годі було й думати, бо від спортивної зали й далі по Гінденбурґалєе пускали їздити лише військові машини. Так нам і не пощастило поховати сіру мишку поряд з її сином Гербертом, зате ми знайшли їй місцину в Штефенспарку за Травневим лугом, якраз навпроти Міського кладовища.

Земля була мерзла. Поки Мацерат навпереміну зі старим Гайландтом довбали її кайлом, а Марія намагалася викопати плюща біля кам'яних лавок, Оскар виявив самостійність і невдовзі опинився під деревами на Гінденбурґалєе. Скільки ж там було людей, скільки машин! Танки, що їх відвели з пагорба, тягли один одного на буксирі. На деревах — якщо мене не зраджує пам'ять, то були липи — висіли ополченці й солдати. На картонних табличках у них на грудях поверх мундирів недбало зроблені написи повідомляли, що на всіх цих деревах, тобто на липах, висять зрадники. Я придивлявся до напружених облич багатьох вішальників, порівнював їх між собою, але насамперед — із самогубцею Ґрефом. А ще там цілими кетягами висіли молоді хлопці в завеликих мундирах, часом мені навіть здавалося, що я впізнав Смаженого Осетра... А втім, у зашморгу всі вони мали однаковий вигляд, і все ж таки я сказав собі: «Виходить, Смаженого Осетра повісили. Хотів би я знати, чи вони й з Люцією Ренванд зробили те саме?»

Ця думка окрилила Оскара. Він заходився обстежувати дерева то з одного боку, то з іншого, шукаючи повішену худеньку дівчину, і зважився навіть пробратися поміж танками на другий бік вулиці. Але й там побачив лише ополченців, старих резервістів та хлопчаків, схожих на Смаженого Осетра. Розчарований, я прочесав Гінденбурґалєе аж до напівзруйнованої кав'ярні «Чотири пори року» й вельми неохоче повернув назад. І, вже навіть стоячи над могилою матінки Тручинської і разом з Марією потрушуючи горбик плющем та листям, я все ще виразно, з усіма подробицями уявляв собі повішену Люцію.

А візка ми вдові Ґреф так і не повернули. Мацерат зі старим Гайландтом розібрали його на частини, поскладали перед прилавком у нашій крамниці, після чого бакалійник тицьнув старому три коробки сиґарет «Дербі» й сказав:

— Може, візок іще знадобиться. Принаймні звідси він нікуди не дінеться.

Гайландт нічого не відповів, однак прихопив іще з майже порожніх полиць кілька коробок з макаронами та два мішечки цукру й почовгав своїми повстяними пантофлями, в яких був на похороні — він і туди в них ішов, і назад у них повертався, — з крамниці, лишивши Мацерата переносити до підвалу жалюгідні рештки з полиць.

Тепер ми з того підземелля майже не виходили. Люди казали, нібито росіяни вже в Ціґанкенберзі, Піцґендорфі й підходять до Шідліца. У кожному разі вони вже, схоже, позаймали висоти, бо місто обстрілювали прямою наводкою. Праве місто, Старе місто, Перцеве місто, Передмістя, Молоде місто, Нове місто й Нижнє місто — все, що люди спільними зусиллями зводили протягом понад сімох сторіч, вигоріло за три дні. Але то була не перша велика пожежа в місті Данциг. Померанці, бранденбурзці, рицарі орденів, поляки, шведи й іще раз шведи, французи, пруссаки, росіяни, а також саксонці ще й раніше, творячи історію, що кілька десятиріч доходили висновку: це місто непогано було б пустити за димом. І ось тепер цеглу мистецької готичної кладки вже всоте обпалювали спільно росіяни, поляки, німці й англійці, хоч сухарі з тієї цегли в них і не виходили. Горіли Гекерґасе, Аанґґасе, Брайтґасе, Велика Вольвеберґасе й Мала Вольвеберґасе, горіли Тобіасґасе, Гундеґасе, Грабен у Старому місті й Грабен у Передмісті, горіли вали й Довгий міст. Кранова брама була дерев'яна й горіла особливо гарно. На Малій Кравецькій вогонь кроїв собі кілька на диво яскравих штанів. Церква Святої Марії спалахнула спершу всередині, полум'я перекинулося надвір, і тепер її стрілчасті вікна стояли в святковій ілюмінації. Поодинокі дзвони, яких ще не встигли евакуювати — на церкві Святої Катаріни, Святого Іоана, Святої Бріґіти, Барбари, Елізабет, Петра й Павла, Трійці й Святого Розп'яття, — плавилися на дзвіницях і скапували вниз, не бемкаючи й не передзвонюючи. У Великому млині мололася червона пшениця. На Фляйшерґасе, себто на Різницькій, пахло підгорілою недільною печенею. У

Міському театрі йшла прем'єра — двозначна одноактівка «Мрії палія». У ратуші Правого міста ухвалили рішення, що мало зворотну чинність: після пожежі підвищити пожежникам платню. Вулиця Святого Духа палала в ім'я Святого Духа. Францисканський монастир весело палав в ім'я Святого Франциска — адже той любив вогонь і оспівував його. А Фрауенґасе спалахнула й за Отця, й за Сина відразу. Те, що Дров'яний базар, Вугільний базар і Сінний базар згоріли також, зрозуміло само собою. А на Булочній вулиці булочки так і зосталися в печах. На Молочній вулиці збігло молоко. Тільки будівля Західно-прусської компанії «Страхування на випадок пожежі» з причин суто символічних згоріти не схотіла.

Пожежами Оскар ніколи аж так не захоплювавсь. Тож коли Мацерат подався сходами на горище подивитися згори, на охоплений пожежами Данциг, я з підвалу не виткнув би й носа, якби на тому самому горищі з дурного розуму не тримав нечисленні свої, однак легкозаймисті скарби. Треба було рятувати й останнього барабана, що лишився від театрального реквізиту ще фронтових часів, і Гьоте вкупі з Распутіним. А крім того, між сторінками в мене там було сховане тонюсіньке, розмальоване ніжним візерунком віяло, яким уміла так вишукано обмахуватись моя Раґуна, моя Розвіта, коли була ще жива. Марія зосталася в підвалі. А ось Куртикові скортіло разом з Мацератом і зі мною піднятися на горище й помилуватись пожежею. З одного боку, мене дратувало те, що мій син так нерозважливо всім захоплювався, але, з другого боку, Оскар сказав собі: «Либонь, це в нього від його прадіда, а мого діда — палія Коляйчека». Куртика Марія нагору не пустила, зате мені дозволила піти з Мацератом. На горищі я зібрав своє добро, визирнув з вікна — й мене вразила ота іскрометна жива сила, на яку спромоглося наше давнє, гідне поваги місто.

Коли снаряди й міни почали вибухати вже неподалік, ми з горища вшилися. Згодом Мацерат хотів був вийти туди ще раз, однак Марія йому заборонила. Він послухався і, коли на прохання Трефової вдови, що лишалась унизу, заходився з усіма подробицями розповідати про пожежі, заплакав. Потім Мацерат іще раз піднявся з підвалу до помешкання й увімкнув радіо. Але радіо тепер мовчало. Яке там екстрене повідомлення — не чути було навіть, як потріскує полум'я в охопленій пожежею будівлі радіоцентру.

Якось несміливо, мов хлопчик, що не знає, чи вірити й далі в Діда Мороза, стояв Мацерат посеред підвалу, посмикуючи свої підтяжки. Уперше в нього закрався сумнів в остаточній перемозі, й на пораду Трефової вдови він відшпилив зі свого лацкана партійного значка, хоч і не знав, куди його тепер подіти: підлога в підвалі була бетонна, взяти значка собі Ґрефиха не схотіла, Марія запропонувала сховати його в картоплі, яку заготували на зиму, але Мацератові картопля видалася схованкою не вельми надійною, а сходити знову нагору він не зважився — вони ж бо мали скоро прийти, якщо взагалі вже не прийшли, або ось-ось прийдуть, або, поки він сидів на горищі, вже підступили з боями до Брентау й Оліви, і він раз у раз шкодував, що не лишив цю цукерку на горищі, в протиповітряному піску, бо якщо вони застануть його з цією цукеркою в руці тут, унизу... Мацерат упустив її на підлогу, хотів був ще й наступити ногою, щоб показати, який він розлютований, але ми з Куртиком обидва одночасно кинулися по неї, я схопив її перший і не випустив з руки навіть тоді, коли Куртик ударив мене, як бив щоразу, коли намагався щось відібрати, одначе партійного значка я своєму синові не віддав, я не хотів йому зашкодити, адже з росіянами жарти погані. Оскар запам'ятав це ще відтоді, як читав Распутіна, і я весь час, поки Куртик лупцював мене, а Марія силкувалася нас розборонити, думав про те, хто ж саме витрусить мацератівського значка в Куртика, якщо Оскар не витримає синових ударів, — білоруси, чи великоруси, чи козаки, чи грузини, чи калмики, чи кримські татари, чи русини, чи українці, а може, навіть киргизи.

Коли Марія з допомогою Трефової вдови все ж таки нас розборонила, я переможно затис цукерку в лівій руці. Мацерат був радий, що нарешті позбувся свого ордена. Марія втішала зарюмсаного Куртика. Розстебнута шпилька вп'ялася мені в долоню. Як і доти, я не бачив у цій штукенції нічого привабливого. Та саме тієї хвилини, коли я хотів був знову пришпилити цукерку Мацератові ззаду до піджака, — яке мені, зрештою, діло до його партії! — вони з'явилися над нами, в крамниці, а якщо зважити на жіночий вереск, то, дуже можливо, вже й у сусідніх підвалах.

Коли вони відчинили ляду, шпилька від партійного значка все ще стриміла у мене в долоні. Мені не лишалося нічого іншого, як припасти до охоплених дрожем Маріїних колін і спостерігати на бетонній підлозі за мурахами, чий військовий шлях проліг від кутка з картоплею на зиму навскоси через підвал до мішка з цукром. «Люди як люди, росіяни трохи мішаної крови», — подумав я, коли їх душ шестеро збилися вгорі на сходах до підвалу й повитріщалися на нас поверх своїх автоматів. Попри всі крики та зойки заспокоювало те, що мурахи на вступ російської армії не звернули аніякісінької уваги. На думці в них було тільки одне: картопля й цукор, тоді як ті, котрі стояли з автоматами, прагнули завоювати спершу щось зовсім інше. У тому, що дорослі попідіймали руки, я не побачив нічого особливого. Про таке ми знали з кінохроніки, та й після оборони Польської пошти там капітулювали теж так само. Тільки чому й Куртикові вдарило в голову наслідувати дорослих, я ніяк не міг утямити. Краще нехай би вже брав приклад із мене, свого батька — або, якщо не з батька, то бодай з мурах. Та позаяк одразу в трьох із тих квадратних мундирів спалахнула цікавість до Трефової вдови, досі заклякле товариство трохи заворушилось. Ґрефиха, яка після такого тривалого вдівства, а доти ще тривалішого постування, цього стрімкого натиску навряд чи й сподівалася, від несподіванки спершу вереснула, але потім, опинившись у вже майже забутій позі, хутенько оговталась.

Я ще в Распутіна читав про те, що росіяни люблять дітей. У нашому підвалі я дістав нагоду переконатися в цьому. Марія тремтіла вся без будь-якої причини й не могла збагнути, чому решта четверо — ті, котрих Ґрефиха не зацікавила, лишили Куртика сидіти в неї на колінах, замість забратися туди по черзі самим, ба більше, чому вони заходилися гладити малого, казати йому «так-так-так» і навіть поплескали по щоках саму її, Марію?

А мене з моїм барабаном хтось підняв з бетонної підлоги й узяв на руки, завадивши мені спостерігати за мурахами і порівнювати їхню запопадливість із тим, що діялося в світі. Бляшанка висіла в мене на пузі, й кремезний чолов'яга з покопаним віспою обличчям вибив на ній своїми товстими пальцями кілька тактів, і то, як на дорослого, навіть досить майстерно, так, що під них можна було й танцювати. Оскар залюбки віддячив би люб'язністю за люб'язність і видав би на блясі кілька своїх шедеврів, але не міг, бо в його лівій долоні все ще стримів Мацератів партійний значок.

У нашому підвалі запанувала мирна, майже сімейна атмосфера. Ґрефиха, стаючи чимдалі тихішою й тихішою, лежала під трьома хлопцями, що змінювали один одного, і коли один із них удовольнився, мій досить обдарований барабанщик передав Оскара йому, геть упрілому й трохи косоокому — назвімо його, скажімо, калмиком. Уже тримаючи мене лівою рукою, правою він застібав ширіньку й не бачив нічого поганого в тому, що його попередник, мій барабанщик, робив зовсім протилежне. А ось Мацератові ніякі зміни не світили. Він так само стояв біля полиць із лискучими бляшанками, наповненими ляйпцизьким овочевим раґу, й тримав руки над головою, демонструючи всі лінії своїх долонь, хоч ворожити йому на руці ніхто тут і не збирався. Зате жінки виявилися навдивовиж метикуватими. Марія вже підхопила кілька російських слівець, коліна в неї перестали тремтіти, вона навіть усміхалась і могла б заграти щось на губній гармоньці, якби та рипавка була десь напохваті.

Щодо Оскара, який пристосовуватися до нових обставин так швидко не вмів, то він, утративши змогу спостерігати за мурахами, почав розглядати численних плескатих, сіро-бурих звірят, що прогулювалися на комірі в мого калмика. Мені кортіло спіймати одну таку вошу й обстежити її, бо і в тому, що я читав — не так у Гьоте, як у Распутіна, — йшлося про воші. Але дотягтися однією рукою до тих вошей було важко, отож я вирішив будь-що здихатися партійного значка. А щоб свою поведінку якось умотивувати, Оскар і каже подумки: «Ну, коли вже в калмика на грудях он стільки орденів...» І я простяг ту колючу цукерку, що не давала мені ловити вошей, Мацератові, який стояв поруч. Але кулака я й далі не розтискав.

Тепер, коли минув час, можна сказати, що мені не варто було це робити. Але можна сказати й так: а нехай би Мацерат того значка не брав!

Одначе він узяв. Я цукерки спекався. А Мацерата, щойно той відчув у долоні значка своєї партії, просто на очах почав поймати дедалі глибший страх. Тепер, коли руки в мене були вільні, я вже не переймався тим, що Мацерат робитиме зі своєю цукеркою. Про вошей Оскар тим часом майже забув і вирішив знов зосередити свою увагу на мурахах. Але краєм ока він усе ж таки завважив, як Мацерат зробив швидкий рух рукою, а позаяк Оскар уже не пригадує, про що подумав тоді, то тепер він каже так: «Звісно, розумніше було б спокійно тримати собі ту строкату й кругленьку штукенцію в кулаку».

Але Мацерат хотів значка позбутись і, хоч не раз доводив, яка багата в нього уява, — й на кухні, й коли треба було оформляти вітрину бакалійної крамниці, — цього разу не придумав нічого кращого, як кинути його собі до рота.

Ох, яку ж важливу роль у житті людини може відіграти отакий ледь помітний порух рукою! Просто з долоні та в рот — і цього було досить, щоб обидва Івани, які мирно сиділи собі на розкладачці обабіч Марії, раптом злякано скочили на рівні. Ще мить — і вони вже стояли перед Мацератом, наставивши йому в черево автомати, і всім було добре видно, як бакалійник силкується щось проковтнути.

Якби ж він бодай устиг був перед тим защіпнути трьома пальцями шпильку на значку! Але тепер Мацерат стояв і давився кострубатою цукеркою, геть побагровівши, очі полізли йому на лоба, він і кашляв, і плакав, і всміхався, а позаяк усі ці відтінки душевного стану в нього виявлялись одночасно, то втримати руки вгорі він уже не міг. А саме цього Івани й не любили. Вони щось закричали й зажадали, щоб Мацерат показав долоні. Але тепер той не міг думати ні про що інше, крім своїх органів дихання. Він уже не годен був навіть як слід кашлянути й натомість заходився пританцьовувати та несамовито розмахувати руками, скинувши з полиці кілька бляшанок з ляйпцизьким рагу; дорозмахувався він до того, що мій калмик, який доти спокійно спостерігав своїми косими очима цю сцену, обережно зсадив мене на підлогу, мацнув позад себе рукою, приставив щось поземно до себе й вистріляв від стегна цілий магазин, — вистріляв ще доти, як Мацерат устиг задихнутися.

Чого тільки людина не зробить, коли в двері до неї постукає доля! Поки мій гаданий батько намагався проковтнути свою партію й помер, я, сам того не помічаючи й не бажаючи, роздушив у пальцях вошу, що її незадовго перед тим спіймав у калмика. Мацерат упав якраз упоперек мурашиної стежки. Івани пішли з підвалу сходами, що вели до крамниці, а дорогою ще прихопили кілька пакетиків штучного меду. Мій калмик виходив останнім, але меду не взяв, бо тим часом мусив приставляти до автомата новий магазин. Трефова вдова, вся якась перекривлена, заголена, лежала між коробками від маргарину. Марія щосили притискала до себе Куртика, так ніби хотіла його роздушити. А в мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втратив солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг.