Бляшаний барабан

Карткова хатка

Переносити коменданта, який ставав щодалі важчим, хоч і втрачав щодалі більше крови, нам допомагав Віктор Велюн. Тоді дуже короткозорий Віктор ще носив окуляри й не спотикався на кам'яних сходах. На пошті він, нехай якою неймовірною здається така робота для короткозорого чоловіка, розносив грошові перекази. Тепер, коли про нього заходить мова, я називаю його бідолашним Віктором. Достоту як ото моя матуся після однієї сімейної прогулянки на мол стала бідолашною матусею, так і поштар Віктор, утративши окуляри — хоч свою роль відіграли тут і інші обставини, — став бідолашним Віктором без окулярів.

— Ти часом не бачив бідолашного Віктора? — питаю я в свого товариша Вітляра, коли той навідується до мене.

Та після тієї поїздки з Флінґерна до Ґересгайма (про це я ще розповім згодом) Віктор Велюн зник із наших очей. Лишається тільки сподіватися, що й нишпорки розшукують його так само марно, що він знайшов свої окуляри або придбав нові, такі, які йому потрібні, й тепер цей чоловік, короткозорий, але в окулярах, можливо, як у давні часи, нехай уже й на службі не в Польської, а у федеральної пошти, все ж таки й далі ощасливлює людей, розносячи перекази — строкаті папірці й дзвінкі монети.

— Це просто жах! — важко хекав Ян, несучи Кобиєлу за ліву руку й ліву ногу.

— І чим воно скінчиться, якщо не прийдуть ні англійці, ні французи? — бідкався Віктор, який ніс коменданта за праву руку й ногу.

— Прийдуть, прийдуть! Он Рітс Шміґлі ще вчора сказав по радіо: «Ми маємо тверді гарантії: коли щось почнеться, то у Франції піднімуться всі як один!»

Янові нелегко було проказати цю фразу до кінця однаково впевнено, бо вигляд власної крови на подряпаному другому боці долоні хоч і не ставив під сумнів польсько-французьку гарантійну угоду, проте давав підстави побоюватись, що він, Ян, зійде кров'ю, перше ніж у Франції піднімуться всі як один і, вірні Гарантійним зобов'язанням, посунуть через Західний вал.

— Вони запевне вже на марші! А британський флот уже розтинає хвилі Балтійського моря! — Віктор Велюн полюбляв сильні, гучні фрази. Він спинився на сходах, правою рукою підтримуючи покаліченого коменданта, а ліву викинуши так, ніби стояв на кону, — щоб кожен із п'ятьох пальців міг сказати своє слово. — Приходьте ж, горді британці!

Поки Ян із Віктором, раз у раз повертаючись до польсько-французько-англійських взаємин, поволі зносили Кобиєлу до тимчасового шпиталю, Оскар подумки гортав книжки Ґретхен Шефлєр, відшукуючи місця, що стосувалися цих взаємин. Кайзерова «Історія міста Данциг»: «Під час німецько-французької війни 1870-71 рр. двадцять першого серпня 1871 р. чотири французькі бойові кораблі пополудні ввійшли до Данцигської бухти, стали на рейді й навели гармати на місто й порт, однак уже наступної ночи гвинтовий корвет «Німфа» під командуванням капітана Вайкмана примусив відступити флотилію, що стояла на якорі в невеличкій Путцизькій затоці».

Ми вже були майже біля сховища листів на другому поверсі, і тут я нарешті, хоч і не відразу, дійшов висновку, який дістав подтвердження згодом: поки Польська пошта й уся рівнинна Польща перебувала в облозі, Флот метрополії стояв у більшій чи меншій безпеці в одному з фіордів північної Шотландії; велике французьке військо ще розкошувало за обіднім столом, не маючи сумніву, що, провівши кілька розвідувальних операцій перед лінією Мажино, свої зобов'язання за польсько-французькою гарантійною угодою виконало.

Перед сховищем і воднораз тимчасовим шпиталем на нас уже чатував доктор Міхон — так само в сталевому шоломі, з нагрудної кишеньки так само галантно виглядав ріжок хустини — й такий собі Конрад, уповноважений з Варшави. І в Янові Бронському тієї ж миті прокинувся колишнй страх, так і сяк малюючи в його уяві якнайжахливіші каліцтва. Віктор Велюн — адже він був цілий-цілісінький та ще й в окулярах, одне слово, цілком годящий стрілець — мав спускатися до оперційної зали, а нам дозволили залишитися в кімнаті без вікон, ледве освітленій лойовими свічками, бо електростанція міста Данциг уже не хотіла забезпечувати Польську пошту енергією.

Доктор Міхон не дуже вірив у те, що рани в Яна серйозні, однак і здатність свого секретаря захищати пошту теж ставив не високо, отож наказав йому побути тут таким собі санітаром і понаглядати за пораненим, а заразом не спускати з очей і мене (кого він мимохідь і, як мені здалося, у розпачі погладив по голові) — щоб хлопченя, мовляв, не потрапило під кулі.

Польова гаубиця поцілила в стіну операційної зали. Нас підкинуло, мов гральні кості. Сталевий шолом Міхон, варшавський посланець Конрад і рознощик грошових переказів Велюн кинулися на свої бойові позиції. А ми з Яном та ще семеро чи восьмеро поранених лишилися в кімнаті без вікон, куди тільки глухо долинало відлуння бою. Навіть полум'я свічок тут майже не миготіло, коли гаубиця надворі бралася за своє діло по-серйозному. Тут було тихо, хоч поранені й стогнали, а може, саме через те й було тихо, що вони стогнали. Ян поквапно й незграбно обмотав стяжками від порваного простирадла Кобиєлине стегно, а тоді надумався подбати й про себе, однак ні щока, ні другий бік долоні в нього вже не кровоточили. Порізи зашерхли й заніміли, та, схоже, все ж таки трохи нили й цим живили Янів страх, який у низенькій і задушливій кімнаті не знаходив собі виходу. Дядько стривожено обмацав свої кишені й дістав повну колоду карт. Скат! І доти, доки оборона зазнала поразки, ми грали в скат.

Ми перетасували тридцять дві карти, підрізали, роздали, походили. В усіх кошах уже лежали поранені, і ми посадовили Кобиєлу просто на підлозі, зіперши його спиною на один із кошів, потім, оскільки він раз у раз поривався впасти, ще й прив'язали до коша підтяжками, які взяли в іншого пораненого, й наказали комендантові не випускати з рук карт, бо він був нам потрібний. Що б ми робили без нього, адже в скат можна грати лише втрьох! Ті, що лежали в кошах, уже не відрізнили б чорну масть від червоної, їм було не до скату. А втім, Кобиєлі вже також було не до карт. Він хотів просто лягти й лежати. Нехай буде, як буде, пустити все на самоплив — ось чого хотів комендант. Згорнути без діла свої комендантські руки, приплющити повіки без вій і спостерігати, як добігає кінця цей крах. Але нам такий фаталізм був ненависний, ми міцно прив'язали Кобиєлу до коша, ми присилували його бути третім, тоді як Оскар був другим, і нікого не дивувало те, що такий недоросток уміє грати в скат.

Щоправда, коли я вперше озвався мовою дорослих, кинувши: «Вісімнадцять!», Ян підвів погляд від своїх карт, коротко й спантеличено зиркнув на мене своїми синіми очима, однак ствердно кивнув головою. Тоді я знов: «Двадцять!» Ян одразу: «Так само». Я: «Два! А три? Двадцять чотири?» Ян, скрушно зітхнути: «Пас». А що ж Кобиєла? Той, попри підтяжки, вже знов надався був зсунутися набік. Але його підхопили, перечекали, поки вляжеться гуркіт снаряда, що вибухнув десь надворі, далеко від нашої кімнати, і тоді в тиші, яка запала відразу по цьому, Ян нарешті процідив: «Двадцять чотири, Кобиєло! Невже ти не чуєш, що замовляє хлопець?»

Уже й не знаю, звідки, з яких глибин випірнув комендант. Здавалося, свої повіки йому довелось підводити домкратом. Нарешті його водявий погляд ковзнув по десятьох картах, що їх перед цим делікатно, навіть не спробувавши змахлювати, вклав йому в руку Ян.

— Я — пас, — сказав Кабиєла.

Правильніше сказати, ці слова ми прочитали на його губах, надто, мабуть, пересохлих для того, щоб ними розмовляти.

Я зайшов з жирового валета. Ми розіграли перші взятки, Ян оголосив «контру» й мусив гаркнути на коменданта, а потім добродушно, хоч і досить різко, штовхнути його під бік, щоб той очумався й не забував, чого тут сидить. Бо я вже видурив в обох усі козирі, викинувши жирового короля, якого Ян покрив виновим валетом; та позаяк бубни в мене не було, я взяв у Яна бубнового туза й знову перебрав хід — чирвовим валетом вибив у нього десятку. Кобиєла скинув бубнову дев'ятку, і мені лишилося тільки добити їх купою чирви: раз-походив-два-контра-три-не-набрав-очок-і-програв-чотири-побив-жир-і-це-вже-сорок-вісім-очок-або-дванадцять-пфеніґів! Аж у другій партії — я саме ризикнув більше ніж ризикованим ґрандом без двох валетів, а Кобиєла, що хоч і мав тих валетів, дійшов лише до тридцятьох трьох очок і взяв мого бубнового валета своїм жировим — гра трохи пожвавішала. Комендант, ніби взявши сам себе на власну взятку, пішов бубновим тузом, на якого я мусив викласти всю свою бубну, а Ян ще й підкинув десятку. Кобиєла згріб узятку й походив королем, якого я мав би взяти, але не взяв, а тільки скинув жирову вісімку. Ян підмащував комендантові як міг, навіть зайшов з винової десятки, і я мало не взяв її козиром, але цей Кобиєла, дідько його матері, перебив мене виновим валетом — я чи то забув про нього, чи то гадав, що він у Яна, а той валет раптом виявився таки в Кобиєли, — одне слово, перебив мене й аж зареготав. Звісно, тепер він пішов вином, я мусив раз у раз скидати карти, а Ян і далі підмащував комендантові, і коли вони нарешті пішли чирвою, мені це вже не допомогло, я налічив усього-на-всього п’ятдесят двоє очок: без-двох-граєш-тричі-ґранд-це-буде-шістдесят-програв-сто-двадцять-або-тридцять-пфеніґів. Ян позичив мені два гульдени дрібняками, я заплатив, але Кобиєла, хоч і виграв, знов скис, грошей не взяв, і навіть коли на сходах тієї хвилини вперше вибухнув снаряд із протитанкової гармати, комендант теж не зронив жодного слова, хоч то були його сходи, які він багато років невтомно прибирав і натирав.

Зате Яна, щойно двері нашого сховища листів здригнулись, а вогники лойових свічок уже не знали, що з ними коїться і в який бік їм хилитися, знову пойняв страх. Навіть коли на сходах стало вже досить тихо, коли ще один протитанковий снаряд вибухнув далеченько від нас, аж перед фасадом, Ян Бронський, тасуючи карти, поводився, мов божевільний, і навіть двічі роздав собі. Але я вже тільки мовчки дивився на нього. Поки тривала стрілянина, казати щось Янові була марна річ, він сидів знервований, раз у раз кидав не ту карту, забував навіть залишати прикуп і весь час прислухався котримсь із своїх невеличких, гарненьких, чуттєво-пухкеньких вух до того, що діялося надворі, тоді як ми нетерпляче чекали, коли вже він нарешті повернеться до гри. А ось Кобиєла, на відміну від Яна, що грав чимдалі неуважніше, — Кобиєла пильности на втрачав, хіба що час від часу скисав і зсувався набік, і тоді нам доводилося штурхати його під ребра. Грав він не так уже й кепсько, як цього, коли судити з його вигляду, слід було сподіватись. А осувався він лише тоді, коли вигравав партію або коли, оголосивши «контру», зводив нанівець Янові чи мені ґранд. Вигравати чи програвати — йому було вже байдуже. Йому — аби грати. А коли ми лічили й перелічували очки, він косо повисав на позичених підтяжках і дозволяв лише своєму борлаку злякано посмикуватись, даючи так знати, що комендант Кобиєла ще живий.

Оскара також стомлювала ця гра втрьох. Ні, я досить спокійно сприймав отой гуркіт та двигтіння, що супроводжували облогу й захист пошти. Причина була радше в тому, що мені довелося вперше, несподівано і, як я поклав собі, на певний час відмовитися прикидатись кимось іншим. Коли доти без личини мене бачили тільки наставник Бебра й ота його сновида Розвіта, то цього дня уже й перед Яном, своїм дядьком і гаданим батьком, а також перед інвалідом Кобиєлою, тобто людьми, які згодом могли бути лише свідками й у жодному разі нічим більшим, я постав, згідно зі своєю метрикою, п'ятнадцятирічним підлітком, який хоч трохи й ризиковано, а проте досить непогано грає в скат.

Та ба, не минуло й години, і ці зусилля, що загалом відповідали моїм намірам, однак аж ніяк не відповідали моєму карликовому зросту, спричинили до того, що я відчув у голові, в руках і ногах, у всіх суглобах страшенний біль.

Оскар уже ладен був облишити гру, і він легко знайшов би привід, щоб, скажімо, між двома вибухами снарядів, які майже один за одним стрясали будівлю, втекти звідти, якби доти незнане почуття відповідальности не наказало йому терпіти далі й страху гаданого батька протиставити єдино можливий дійовим засіб — гру в скат.

Отож ми грали далі, не даючи Кобиєлі померти. Йому просто було не до цього. Адже я дбав про те, щоб карти ні на мить не залежувались. А коли після вибуху на сходах лойові свічки попадали й погубили свої пломінці, саме я, не втрачаючи самовладання, зробив те, що можна було зробити насамперед: дістав у Яна з кишені сірники, заразом прихопивши звідти й сигарети з золотим мундштучком, повернув на землю світло, припалив Янові заспокійливу «Регату» й відновив у темряві вогник за вогником, щоб Кобиєла не скористався з темряви й не змотав назавжди вудочки.

Дві свічки Оскар поставив на свій новий барабан і поклав напохваті сигарети, хоч сам, однак, від них зневажливо відмовився: зате Янові він пропонував сигарету за сигаретою, одну стромив навіть до перекривленого рота Кобиєлі, і справи пішли на лад, гра знов пожвавішала, тютюн утішав і заспокоював, хоч і не заважав Янові Бронському програвати партію за партією. Цей пітнів і, як і щоразу, коли чимось захоплювався, облизував кінчиком язика горішню губу. Ян так розпалився, що, забувши про все на світі, почав називати мене то Альфредом, то Мацератом, а в Кобиєлі побачив як партнера бідолашну мою матусю. І коли в коридорі хтось крикнув: «Конрада вбило!», він докірливо подивився на мене й промовив:

— Прошу тебе, Альфреде, вимкни радіо! А то вже самого себе не чути.

І вже геть розлютився бідолашний Ян, коли рвучко розчахнулися двері, й до сховища листів унесли вже готовенького Конрада.

— Причиніть двері, тягне! — обурився Ян.

Тягло й справді. Стривожено заблимали свічки, і вгамувалися вони аж тоді, коли Конрада забгали в куток, і чоловіки, що принесли його, причинили за собою двері. Ми троє мали вигляд далебі примарний. Знизу нас осявало світло від свічок, і в ньому ми здавалися всевладними чарівниками. І коли потім Кобиєла вирішив зіграти чирвою без двох валетів і сказав: «Двадцять сім», а тоді: «Тридцять» — навіть не сказав, а пробелькотів, до того ж очі в нього раз у раз закочувалися під лоба, а в правому плечі сиділо щось таке, що поривалося вихопитись назовні, здригалося, безглуздо там вовтузилось, а тоді нарешті вгамувалося, зате вже й не стримувало Кобиєлу, і він упав ницьма, через що білизняний кіш із листами й мертвяком без підтяжок — той самий кіш, до якого було прив'язано коменданта, покотився на коліщатах, коли потім Ян рвучко, одним-однісіньким рухом перехопив і Кобиєлу, й білизняного коша, коли Кобиєла, якому й цього разу не дали піти, нарешті прохрипів: «Чирва без прикупу!», а Ян тільки прошипів: «Контра!», а Кобиєла спромігся видавити з себе: «Ре», Оскар збагнув: оборона Польської пошти вдалася, ті, хто саме наступає, щойно розпочату війну вже програли — навіть якщо до її завершення їм іще пощастить захопити Аляску й Тибет, Острови Пасхи і Єрусалим.

Одне лиш було кепсько: те, що Янові так і не пощастило завершити свого великого, безпрограшного гранта з чотирма валетами, оголошеними тридцятьма очками й без взяток.

Почав він із жиру — у нього була його ціла купа, — називав мене тепер уже Аґнес, а Кобиєлу приймав за свого суперника Мацерата, облудно виклав бубнового валета (я, до речі, волів удавати для нього краще вже мою бідолашну матусю, ніж Мацерата), потім — чирвового валета (бути Мацератом я не хотів нізащо) й терпляче чекав, поки той Мацерат, а насправді каліка й комендант на ім'я Кобиєла, скине карти; на це пішло чимало часу, але потім Ян ляснув по підлозі червовим тузом і не міг, та й не хотів збагнути, зрештою, він так і не втямив цього по-справжньому ніколи, бо завжди був усього-на-всього синьооким, пахнув одеколоном, не мав клепки в голові, а тому й не зрозумів, чого це раптом Кобиєла випустив усі карти, поставив білизняного коша з листами й покійником у ньому на ребро, поки спершу той покійник, а вслід за ним пака листів і нарешті й увесь на совість сплетений кіш перекинувся, присипавши нас цілою купою кореспонденції, так ніби ми — адресати, так ніби тепер настала й наша черга полишити карти й заходитися читати ті послання чи колекціонувати поштові марки. Але Ян читати не хотів, він не хотів колекціонувати марки, він наколекціонувався їх ще в дитинстві, він хотів грати, хотів дограти свій грант; Ян хотів виграти, перемогти. Тож він підвів Кобиєлу, поставив коша на коліщата, але покійника лишив лежати й листів збирати теж не став, одне слово, коша як слід не завантажив, а проте був непомалу вражений, бо Кобиєла, прив'язаний до вже легенького коша на коліщатах, тепер не міг усидіти на місці й щораз нижче хилився наперед, поки Ян гримнув на нього:

— Альфреде! Прошу тебе, Альфреде, не псуй гру! Ти чуєш? Ще одну партію, й підемо додому. Чуєш, Альфреде!

Оскар, пересилюючи дедалі глибший біль у голові, в руках, ногах і всіх суглобах, звівся на ноги, поклав на плечі Янові свої невеличкі, але витривалі руки барабанщика й змусив себе негучно, однак настійливо промовити:

— Та облиш його, тату. Він помер і вже не гратиме. Якщо хочеш, пограємо в шістдесят шість.

Ян Бронський, якого я оце назвав татом, відпустив комендантову тлінну плоть, втупився в мене своєю синизною, потім та синизна розпливлася, й він заплакав:

— Ні, ні, ні, ні, ні!

Я почав його гладити, але Ян і далі щось заперечував. Тоді я багатозначно поцілував його, однак він тільки й думав, що про свій недограний ґранд.

— Я б його виграв, Аґнес! Я б запевне пішов додому з грандом!

Так він скаржився мені замість моєї бідолашної матусі, і я, його син, змирився з цією роллю, я йому підтакував, присягався, що він виграв би, що він, по суті, вже виграв, треба тільки, щоб він, мовляв, твердо в це вірив і в усьому слухався своєї Аґнес. Та Ян не вірив ні мені, ні моїй матусі, спершу він гучно плакав, гірко нарікаючи на долю, потім перейшов на невиразне бурмотіння, вигріб з-під охололої гори — Кобиєли — карти, понишпорив рукою в коменданта між ногами, гора листів повернула йому кілька карт, однак він не вгамувався доти, доки зібрав докупи всі тридцять дві. Ян постирав з них оту липку сукровицю, що просочувалася крізь штани Кобиєли, ретельно обтріпав кожну карту, перетасував колоду, хотів був знов роздавати, й аж тоді під його гожим чолом, навіть не низеньким, однак обтягненим надто гладенькою, непроникною шкірою, зринула думка, що третього партнера для ската на цьому світі вже нема.

У сховищі листів запала глибока тиша. Мабуть, і там, надворі, зволили тривалою хвилиною мовчання вшанувати пам'ять останнього гравця й третього партнера. Та раптом Оскарові причулося, ніби тихенько прочинилися двері. Озирнувшися через плече й сподіваючись побачити будь-що, але тільки неземне, він угледів навдивовижу сліпе й безвиразне обличчя Віктора Велюна.

— Яне, я згубив окуляри! Ти ще тут? Треба втікати. Французи не прийдуть, а якщо й прийдуть, то надто пізно! Ходімо зі мною, Яне. Виведи мене звідси, я згубив окуляри!

Нещасний Віктор, певно, подумав, що втрапив не до тієї кімнати. Бо, не діставши ні відповіді, ні окулярів, ні простягненої Янової руки, ладної разом із ним утікати, він знову сховав своє обличчя без окулярів за дверима, причинив їх, і я ще чув, як Віктор ступив навпомацки кілька кроків, долаючи туман і пускаючись навтіки.

Що ж такого смішного сталося в невеличкій Яновій голові й чому він спершу нишком, ще крізь сльози, але потім гучно й весело розсміявся, заграв своїм свіжим, рожевим язиком з гострим кінчиком для всіляких там пестощів, підкинув над собою колоду карт і нарешті, позаяк у цій коморі з понімілими чоловіками й німими листами стало тихо і, як у неділю, врочисто, почав, затамувавши дух, обережно, виваженимим рухами складати карткову хатку? У підмурівок лягли винова сімка й жирова дама. Їх накрив бубновий король. З чирвової дев'ятки й винового туза Ян, скріпивши їх жировою вісімкою, спорудив біля першого підмурівка ще один. Обидва ці підмурівки він перев'язав: поставив на ребро десятки й валети, над ними зробив перекриття з дам і тузів так, що всі карти підтримували одна одну. Потім він надумав звести над другим поверхом ще й третій, і коли робив це, пальці його немовби виконували якийсь обряд заклинання, — ті самі пальці, що їх знала, мабуть, і моя бідолашна матуся, коли вони виконували такий самий обряд. І коли Ян прихилив чирвову даму до короля з червоним серцем, споруда зовсім не завалилася, ні, вона й далі стояла, така вся повітряна, тендітна, стояла, легко дихаючи в тій кімнаті, де було повно бездиханних мертв’яків і живих людей, що затамували подих, стояла, не потребуючи підтримки наших рук, змушуючи оцього скептика Оскара, що за всіма правилами оглядав карткову хатку, забути про ядучий чад і сморід, які звивисто й скупо просотувалися крізь шпарини в дверях і створювали таке враження, немовби ця комірчина з картковою хаткою в ній двері в двері сусідить із самим пеклом.

А ті вже застосували вогнемети; боячись контратаки, вони вирішили просто викурити з поштамту останніх його захисників. Доктора Міхона вони довели до того, що він скинув сталевого шолома, схопив простирадло, а тоді, коли простирадла, як йому здалося, виявилося замало, висмикнув зі своєї нагрудної кишеньки ще й хустину і, розмахуючи тим і тим, сповістив про капітуляцію Польської пошти.

І вони всі до одного — душ тридцять напівсліпих, обпечених чоловіків, — попідіймали, позакладали за потилицю руки, вийшли через лівий бічний портал з поштамту й поставали під муром, чекаючи на ополченців, що неквапно підступали до них. Згодом люди розповідали, нібито за той короткий час, поки захисники шикувалися на подвір'ї, а нападники ще не наспіли, а тільки підходили, трьом чи чотирьом пощастило втекти — через поштовий гараж, потім через поліційний гараж, що межував із поштовим — і сховатися в порожніх будинках на Ремі, з яких повибиралися люди. Там вони, мовляв, знайшли собі одяг, навіть з партійними значками, умились, одне слово, дали собі лад і по одному розбіглися, а про одного навіть казали таке: у Старому місті, на Грабені, він зайшов до оптичної крамниці й попросив окуляри, позаяк свої згубив у бою на пошті. І вже в новеньких окулярах Віктор Велюн — а то був саме він — на Дров'яному базарі вихилив кухоль пива, а тоді ще один, бо після вогнеметів його дуже діймала спрага. Потім він у тих новеньких окулярах, які хоч трохи й розвіяли йому туман перед очима, проте зовсім не так, як це робили колишні окуляри, вдався до втечі, що триває й донині. Отакі вперті виявилися його переслідники.

Що ж до решти захисників — а втікати не зважились, як я вже згадував, душ тридцять, — то вони поставали попід муром навпроти бічного порталу, і було це саме тієї хвилини, коли Ян прихилив чирвову даму до чирвового короля і, щасливий, відвів руки від карт.

Що я можу додати ще? Вони нас знайшли. Рвучко відчинивши двері, вони закричали: «Виходьте!» Розперезалися, впустили протяг, і Янова карткова хатка впала. Така архітектура їм була чужа. Вони покладалися на бетон. Будували на вічність. А на скривджене, обурене обличчя поштового секретаря Бронського навіть не звернули уваги. І коли тягли його за двері, то не помітили, як він ще раз запустив руку в карти й щось там прихопив і що я, Оскар, повідколупував недогарки свічок від свого нового барабана й узяв його з собою, а недогарки потім повикидав, бо ми надто багато чого побачили і в світлі від кишенькових ліхтариків; і ще вони не помітили, що оті їхні бликунці нас засліпили, і ми довго не могли втрапити в двері. Повиставлявши вперед свої військові ліхтарики, тримаючи напереваги карабіни, вони раз у раз гримали: «Виходьте!» Ми з Яном уже стояли в коридорі, а вони й далі кричали: «Виходьте!» Те їхнє «Виходьте!» стосувалося Кобиєли, й Конрада з Варшави, й Бобека, й малого Вишневського, що, поки був живий, приймав телеграми. Але ті ополченців не слухались, і вони поперелякувались. І аж коли до них дійшло, що виставили себе перед Яном і мною на посміховисько, бо у відповідь на їхні викрики «Виходьте!» я щоразу тільки гучно реготав, вони кинули горлати, сказали: «То он як?!» — і повели нас у двір до тих тридцятьох, що стояли, попідіймавши й позакладавши за потилицю руки, і всіх палила спрага, а «Вохеншау» знімало їх на плівку.

Щойно нас вивели через бічний портал, оператори з «Вохеншау» наставили в наш бік камери, закріплені на легкових автомашинах, і зняли про нас отой короткометражний фільм, який потім крутили в усіх кінотеатрах.

Мене відвели він гурту, що стояв під муром. Оскар згадав про свій карликовий зріст, про свій трирічний вік, який був виправданням усьому, знову відчув настирливий біль у голові, в руках, ногах, в усіх суглобах, упав зі своїм барабаном на землю, задриґав ногами, почасти страждаючи від нападу, почасти вдаючи його, але й під час нападу не випускаючи з рук барабана. А коли його схопили й запхали до воронка есесівських ополченців, коли машина рушила з ним до Міської лікарні, Оскар ще встиг угледіти безглузду й блаженну усмішку на обличчі в Яна, бідолашного Яна; тримаючи над головою кілька карт, він махав лівою рукою — якщо не помиляюся, в ній була чирвова дама, — махав услід Оскару, своєму синові, що від'їздив.