Бляшаний барабан

Чуда не сталося

Нині, лежачи в ліжку свого лікувально-опікунського інтернату, я частенько і з тугою згадую про ту силу, якою міг скористатися щохвилини, силу, яка, долаючи ніч і холод, розморожувала візерунки на шибках, розкривала вітрини й підводила до них за руку крадіїв.

Ох, з якою насолодою я вибив би скельце у вічку, вмонтованому в горішній третині моїх дверей, щоб Бруно, моєму санітарові, зручніше було за мною стежити!

А за рік до того, як мене привезли до цієї лікарні, — скільки ж я настраждався через те, що мій голос упав! Коли вночі десь на вулиці я, вибравши ціль, посилав у неї свій крик, однак успіху не домагався, то бувало, що я, той, хто ненавидів будь-яке насильство, хапався за камінець і брав на приціл чиєсь кухонне вікно на вбогій дюсельдорфській околиці. З особливою насолодою я продемонстрував би щось таке Вітляру, декораторові. Коли вже далеко за північ я впізнавав його, верхня половина кого була схована за шторою, по зелено-червоних вовняних шкарпетках у вітрині крамниці модного чоловічого одягу на Кьоніґсалєе або парфумерної крамниці неподалік від колишньої Тонгалє, я б задля нього, хоч він і мій учень або міг ним стати, залюбки розітнув би своїм голосом вітринну шибу, бо й досі не знаю, як мені його називати — Юдою чи Іоаном.

Вітляр шляхетного роду, й ім'я в нього — Ґотфрід. Коли після ганебно марних співочих зусиль я привернув увагу декоратора легеньким барабанним дробом по неушкодженій вітринній шибі, коли він на чверть годинки вийшов надвір, погомонів зі мною й посміявся зі свого оформлювального мистецтва, мені довелося називати його Готфрідом, позаяк мій голос не спромігся на те чудо, яке дало б мені право називати його Іоаном чи Юдою.

Той спів перед ювелірною крамницею, через який Ян Бронський став злодієм, а моя матуся — власницею рубінового кольє, поки що мав покласти край моєму вокалу перед вітринами з омріяними речами. Матуся стала набожною. З якого такого дива? Набожною, спраглою святого таїнства її зробили стосунки з Яном Бронським, крадене кольє, солодкі тривоги зрадливої дружини. А гріхові можна легко зарадити: щочетверга — побачення в місті, малого Оскара можна лишати в Маркуса, а коли на Тішлєрґасе задля власної втіхи — здебільшого — й доводиться трохи докласти зусиль, то потім — приємний відпочинок за філіжанкою міцної кави й тістечками в кав'ярні «Вайцке», перегодя забрати в крамаря синочка, вислухати від того єврея кілька компліментів, на додачу ще й одержати майже задарма пакуночок шовкових ниток, а тоді знайти свого п'ятого трамвая і, витаючи думками десь далеко-далеко, всміхаючись, із насолодою прокататися повз Олівську браму, вздовж Гінденбурґалєе, майже не помітити поряд із спортивною залою отого Травневого лугу, де Мацерат щонеділі висне від ранку до обіду, з приємністю об'їхати довкола спортивної зали (який же огидний вигляд може мати ця коробка, коли тобі зовсім недавно випало так порозкошувати!), ще один поворот ліворуч, і за вкритими курявою деревами — «Конрадинум» з його гімназистами в червоних шапочках; ох, як чудесно було б, якби отака червона шапочка із золотистим «К» прикрашала й голівку Оскарчика, він мав би вже дванадцять з половиною, і сидів би в четвертому класі, й скоро почав би вивчати латину, й поводився б як справжній «конрадист» — невеличкий, старанний, хоча, щоправда, трішечки зухвалий і гордовитий.

За шляхопроводом під залізничним мостом — як їхати в бік райхсколонії та школи Гелени Ланґ — думки пані Аґнес Мацерат про «Конрадиум» і втрачені можливості для синочка Оскара розвіюються. Ще один поворот ліворуч, повз церкву Христову з банею, повз Макс-Гальбе і кавову крамницю Кайзера, тут зійти, мимохідь кинути погляд на вітрини конкурентів і подолати важкий шлях уздовж Лабесвеґ, як долають хресний шлях: у душі зринає відраза, поруч за руку йде неповноцінна дитина, нечисте сумління і палке бажання робити те саме ще й ще. Отак, ненатло і з переситом, з огидою й добродушною прихильністю до Мацерата моя матуся зі мною, з моїм новим барабаном, з пакуночком майже дармових ниток долала вздовж Лабесвеґ шлях до крамниці, до вівсяних пластівців, до гасу поряд із діжечками з оселедцями, до коринки, родзинок, мигдалю, прянощів для печива, пекарського порошку від доктора Еткера, до «Персіль» — він завжди Персіль», до «Урбін у мене напохваті», до «Маґі» і «Кнора», до «Катрайнера» й кави «Гаґ», до «Вітело» й «Пальміна», до оцту «Кюне» й мультифруктового повидла, до двох отих мухоловок, які висіли в нас над прилавком, солодко пахли медом, по-різному дзижчали і замість яких улітку що два дні треба було чіпляти нові, — отож до них і вела мене матуся, а щосуботи вона з такою самою нудотно-солодкавою душею, яка і в влітку, і взимку, і взагалі цілий рік приваблювала до себе гріхи — вони теж дзижчали і дзвінко, й басовито, — ходила до церкви Серця Ісусового й сповідувалася в його велебности Вінке.

Як щочетверга матуся брала мене з собою до міста й робила, сказати б, своїм співучасником, так само й щосуботи вона вела мене через портал на холодні католицькі плити, перед тим забгавши мені під светрика чи під пальтечко барабана, тому що без нього я ніяк не міг обійтися, а без тої бляшанки на череві я ніколи не зміг би осінитися католицьким хрестом, торкнувшись чола, грудей та плечей, і зігнути коліно, наче ото взуваєш черевика, й спокійно сидіти собі на гладенькій церковній лаві, тоді як на переніссі в мене повільно висихала свята вода.

Церкву Серця Ісусового я запам'ятав ще відтоді, як мене хрестили. Тоді через поганське ім'я виникли деякі ускладнення, проте наполягли все ж таки на «Оскарові», і в церковному порталі Ян, хрещений батько, так і сказав: «Оскар». Потім його велебність Вінке тричі дмухнув мені в обличчя, щоб вигнати з мене диявола, перехрестив, поклав руку, потрусив сіллю і зробив іще щось там супроти диявола. Уже в церкві спинилися ще раз — перед самою хрестильницею. Поки до мене звертались із «Символом віри» та «Отче наш», я був спокійний. Але потому його велебність вирішив, що не завадить проказати: «Щезни, дияволе!» — й, гадаючи, що відкриває мені, хто й так усе знав, органи чуттів, доторкнувся до Оскарового носа й вух. Далі йому скортіло почути мою відповідь ще раз, гучно й чітко, і він запитав: «Чи станеш ти супроти диявола? І супроти всіх діянь його? І пишнот його?»

Та не встиг я й головою кивнути, бо ж і не думав заперечувати, як замість мене Ян тричі промовив: «Стану! Стану! Стану!»

І його велебність помазав мені груди й між лопатками, хоч після цього горшків із дияволом я й не побив. Перед хрестильницею ще раз проголосили «Символа віри», тоді нарешті тричі покропили водою, помазали тім'ячко миром, потім біле одіння (щоб було що бруднити), свічка на темні дні, розгрішення (платив Мацерат), і коли Ян виніс мене уже з порталу церкви Серця Ісусового, де на нас чекало таксі (надворі було «ясно, часом хмарно»), я спитав у диявола в собі: «То як, щасливо минулося?»

Диявол підстрибнув і прошепотів: «А ти бачив, Оскаре, які вікна в церкві? Самі шибки, самі шибки!»

Церкву Серця Ісусового звели в роки ґрюндерства, тож вона, якщо казати про стиль, була позначена рисами неоґотики. Та позаяк мурували її з цегли, яка швидко темніє, а обшитий міддю шпиль дуже скоро вкрила традиційна пазелень, відмінності між давньоґотичними цегляними церквами й новою цегляною ґотикою помічало, прикро вражаючись, лише око знавця. Сповідувались і в старих, і в нових церквах однаковісінько. Щосуботи, коли зачинялися крамниці й контори, сотні велебностей, достоту як і його велебність Вінке, сідали в сповідальні й притискали своє волохате пасторське вухо до почорнілих лискучих ґраток, а паства крізь вічка в тих ґратках намагалася просилити в пасторське вухо ту нитку гріхів, на яку намистина по намистині нанизувалася гріховно-дешева прикраса.

Поки матуся, суворо дотримуючись переліку гріхів, про які слід згадати в сповіді, й послуговуючись слуховим каналом велебного Вінке, доповідала найвищим інстанціям єдинорятівної церкви, що вона зробила й чого зробити не встигла, що діялося в її думках, словах і вчинках, я, кому сповідатися не було в чому, сповзав із надто вичовганої, як на мій смак, церковної лави й ставав на кам'яні плити.

Скажу відверто: і плити в католицьких церквах, і запах католицької церкви, і сам католицизм і досі невідь-чому ваблять мене, як ото, бува, вабить руда дівчина, хай навіть ті її руді коси я залюбки перефарбував би, а католицизм штовхає мене на всілякі блюзнірства, які знов і знов нагадують про те, що мене хоч і намарно, та все ж безповоротно навернено в католицьку віру. Нерідко я, роблячи звичайнісінькі речі — скажімо, коли чищу зуби чи навіть коли сиджу у вбиральні, — ловлю себе на тому, що заходжуюся коментувати літургію, як-от: на святій месі оновлюється кровопролиття Христа, щоб кров текла задля твого очищення, ось чаша з кров'ю його, вино стає справдешнім і реальним, щойно проллється кров Христова, істинна кров Христова з нами, внаслідок споглядання святої крови душа окроплюється кров'ю Христовою, коштовна кров, омита кров'ю, коли відбувається перевтілення, тече кров, заплямований кров'ю плат, голос крови Христової пронизує всі небеса, кров Христова розливає пахощі перед образом Господнім.

Ви, певно, погодитесь, що певною мірою я зберіг католицькі інтонації. Колись я не міг навіть трамвая дочекатися, не згадавши про Діву Марію. Я називав її «велелюбною», «блаженною», «пречистою», «Дівою всіх дів», «Матір'ю милосердя», «о Ти, до праведників залічена», «Ти, гідна всіляких пошанувань», «Ти, що породила того», «о солодка Матір», «непорочна Матір», «уславлена Діва», «дозволь мені звідати насолоди ім'я Ісусового, як Ти звідуєш її в серці своїм материнськім, і це воістину гідно й праведно, належно й цілюще, о Царице пречиста, пречиста...»

Іноді, а надто в суботу, коли ми з матусею приходили до церкви Серця Ісусового, це слівце «пречиста» так підсолоджувало або так отруювало мені життя, що я просто вдячний дияволові, якому довелося всередині в мене перетерпіти обряд хрещення і який подарував мені протиотруту, що давала мені змогу, хоч у думках я й хулив Бога, гордо виступати кам'яними плитами церкви Серця Ісусового.

Ісус, ім’ям серця якого й назвали церкву, не раз поставав не лише в святих дарах, а й розмальованим на строкатих станціях хресного шляху: тричі в пластичному зображенні і воднораз — у кольорі й у різних позах.

Наприклад, один був із розфарбованого гіпсу. Довгочубий, у сукмані прусської синяви й сандалях, цей Ісус стояв на золотистому постаменті. Він розпанахав на собі одежину і, всупереч усім законам природи, просто посеред грудей являв своє уславлене помідорно-червоне серце, що сходило стилізованою кров'ю, — аби лиш ім'ям цього його органа назвали церкву.

Уже вперше побачивши цього відкритосердого Ісуса, я мимоволі констатував, як же до болю разюче був схожий Спаситель на Яна Бронського — мого хрещеного, мого дядька й мого гаданого батька воднораз. Оті простодушно-самовпевнені сині очі мрійника! Оті розквітлі, щомить ладні гірко скривитися вуста для поцілунків! Оті брови, в які вкарбувалась чоловіча скорбота! Повні, налиті рум'янцем щоки, спраглі за покаранням. І той, і той мали обличчя, що спокушало жінок погладити його і водночас так і напрошувалось на ляпас, а ще — по-жіночому стомлені, доглянуті, не звиклі працювати руки, що виставляли напоказ свої спричинені істерією виразки, як ото ювелір, виконуючи замовлення княжих дворів, виставляє напоказ свої шедеври. Мені було до болю прикро бачити на Ісусовому обличчі підведені пензликом Янові очі, які мене по-батьківському не розуміли. А я ж бо також мав той самий синій погляд, який лише викликав захват, але не переконував.

Оскар відвернувся від серця Ісусового у правому нефі й, поспішаючи вздовж станцій хресного шляху — від першої, де Ісус завдає собі на плечі хреста, до сьомої, де той удруге падає під його тягарем, — дістався до головного вівтаря, над яким висів іще один Ісус, також скульптурний. Однак цей — чи то від утоми, чи то щоб краще зосередитися — заплющив очі. Але ж які він мав м'язи! Дивлячись на цього атлета зі статурою десятиборця, я відразу забував про Ісуса з очима Яна Бронського, й щоразу, коли матуся сповідувалася в його велебности Вінке, я ставав перед головним вівтарем, святобливо споглядав того гімнаста й збирався з думками. Вірите, я молився! «Любий мій учителю! — промовляв я до нього. — Ти для мене — взірець у гімнастиці, спортсмен над спортсменами, чемпіон у зависанні на хресті за допомогою дюймових цвяхів!» А він навіть жодного разу не затремтів! Вічне світло тремтіло, а він знай виконував свою вправу, набираючи якомога більше очок. Цокали секундоміри. Йому відлічували час. У сакристії служка бруднуватими пальцями вже начищав належну йому золоту медаль. Та Ісус віддавався цьому спорту не задля пошанування. Я згадував про віру. І, коли давало змогу котресь із моїх колін, ставав на нього й вибивав на барабані хрест, намагаючись пов'язати слова на взірець «пречистий» чи «скорботний» з іменами Джесі Овена та Рудольфа Гарбіґа, переможців минулорічної Олімпіади в Берліні. Але зробити так мені таланило не завжди, бо тоді довелося б назвати поведінку Ісуса непорядною щодо розбійників. Отож я його просто дискваліфікував, а тоді повернув голову ліворуч і, сповнений нових сподівань, у глибині церкви Серця Ісусового побачив третє скульптурне зображення небесного гімнаста.

«Дозволь мені помолитись аж тоді, як я побачу тебе тричі», — пробелькотів я, знову відчув під ногами кам'яні плити й, скориставшись шаховим візерунком на підлозі, рушив до лівого бічного вівтаря, щокрок міркуючи: «Він дивиться мені вслід, святі дивляться мені вслід — Петро, якого вони розіп'яли догори ногами, Андрій, якого прибили до косого хреста». Звідси, до речі, й Андріївський хрест. Є ще, крім того, Грецький хрест, а також Латинський, або Страсний. На тканинах, картинах і в книжках малюють хрести з хрестиками на всіх чотирьох кінцях, хрести з невеличкими, схожими на гаки поперечками на кінцях, хрести із ступінчастими поперечками. Хрести з дугоподібними поперечками, якірні хрести й хрести з двома конюшино-подібними кінцями мені випадало бачити на скульптурних зображеннях. Гарний вигляд має хрест із ліліями, популярний Мальтійський хрест, хрест-свастика заборонений; Деголлівський хрест, Лотаринзький хрест, а Антоніїв хрест у морських битвах називають Crossing the Т — за Т-подібним схрещенням двох флотів-супротивників. На ланцюжку висить хрест із вушком, у хреста-виделки вигляд огидний, у хреста Папи — папський, а російського хреста називають іще Лазаровим. Є ще й Червоний Хрест. У Синього Хреста перехрестя сині, хоч і не від спиртного. «Жовтий хрест» тебе отруїть, хрестоносці мені не страшні, хрестовий похід навернув мене до іншої віри, павуки-хрестовики пожирають один одного, на перехрестях я перехрещуюся з тобою, хрест-навхрест, перехресний допит, хрестоцвіті блішки завдають шкоди капусті. Параліч крижів — хрест на все життя... Я відвернувся, облишив хреста, став спиною й до гімнаста на хресті, ризикуючи, що той копне мені ногою в крижі, бо я вже ступав до Діви Марії, що тримала на правому коліні маленького Ісуса.

Оскар стояв перед лівим бічним вівтарем у лівому нефі. У Марії був такий самий вираз обличчя, який бував, мабуть, у його матусі, коли вона, сімнадцятирічна дівчина, працювала помічницею в одній крамничці у Тройлі й, не маючи за що піти в кіно, тільки замріяно розглядала афіші з Астою Нільсен.

Марія, однак, на Ісуса не звертала уваги, вона розглядала іншого хлопчика, який сидів у неї на правому коліні і якого я, щоб надалі уникати помилок, відразу назву Іоаном Хрестителем. Обидва хлопчики на зріст були такі, як я. Ісусові я, якщо казати точніше, дав би на сантиметрів два більше, хоч за Святим Письмом він був молодший від Хрестителя. Скульптор залюбки скористався нагодою зобразити трирічного Спасителя голеньким і рожевим. На Іоані — адже згодом він пішов у пустелю — була волохата шкура шоколадного кольору, що затуляла йому половину грудей, пузце і поливальничка.

Оскар, звичайно, ліпше зачекав би перед головним вівтарем чи в крайньому разі біля сповідальні, ніж стовбичити поблизу тих двох хлопців, не на літа розумних та ще й страшенно на нього, Оскара, схожих. Вони, звісно ж, мали сині очі й такий, як у нього, каштановий чуб. Бракувало тільки, щоб цирульник-скульптор обчикрижив обом оті безглузді кучерики, що нагадували коркотяги, й позалишав їм на голові «їжачки», як в Оскара.

Та не охота мені виснути біля отого малого Хрестителя, який своїм лівим вказівним пальцем тицяє на малого Ісуса, немовби ось-ось розпочне лічилочку: «Еники-беники їли вареники...» Я не маю бажання приставати до їхньої лічилочки, тож відразу називаю Ісуса на ім'я й доходжу висновку: близнюк! Цілком міг би бути моїм братом. Статура — моя, і поливальничок, що його на той час я використовував тільки як поливальничка, — теж мій. Він дивився на світ моїм, тобто Яновим, кобальтово-синім поглядом, і навіть рухи в нього були — й це дратувало мене найдужче, — як у мене.

Мій двійник здійняв обидві руки догори й стулив долоні в кулаки так, що в них легко можна було що-небудь устромити — скажімо, мої барабанні палички. Якби скульптор здогадався був зробити це, а на додачу ще й приліпив збоку до рожевих стегенець такого, як у мене, біло-червоного барабана, тільки з гіпсу, то з Ісуса вийшов би я, викапаний Оскар, що сидить на колінах у Богородиці й скликає барабанним боєм парафіян. На світі є речі, що їх, хоч би якими святими вони здавалися, лишати просто так, без уваги, не можна.

До Діви Марії, вбраної в сріблясто-зелені шати, до волохатої шкури шоколадного кольору на Іоані й до малого Ісуса кольору вудженої шинки вели три східці, що їх супроводжувала килимова доріжка. Там стояв Маріїн вівтар з недокрівними свічками й квіточками на будь-які гроші. У всіх трьох — зеленої Діви, бурого Іоана й рожевенького Ісуса — до потилиці були приліплені німби, завбільшки як тарілка. Сухозлотиця робила ті тарілки ще дорожчими.

Якби перед вівтарем не було східців, я б не поліз туди повік. Але всілякі східці, дверні клямки та вітрини були тоді для Оскара великою спокусою, і вони не лишають його байдужим навіть тепер, коли йому, здавалося б, досить і лікарняного ліжка. Отож він і не сходив з килимової доріжки, даючи кожному східцю спокусити його стати на наступний. Статуї стояли поряд із Маріїним вівтарчиком, і Оскар міг обстукати всю оту трійцю кісточками пальців — кого зневажливо, кого шанобливо. А його нігтям навіть пощастило зішкребти фарбу так, що з-під неї проступив гіпс. Фалди на Діві спадали, вигинаючись, згори додолу, до кінчиків її пальців на хмаровинні. З ледь помітної Маріїної гомілки можна було здогадатися, що скульптор ліпив спершу плоть, а вже потім накинув на неї фалди. Коли Оскар прискіпливо обмацав у малого Ісуса поливальничка, якого забули обрізати, а тоді погладив його і обережно стис у долоні, так наче хотів поворухнути, то тієї ж миті відчув і власного — відчув і задоволено, і якось незвикло збентежено водночас, а тому дав спокій Ісусовому, щоб за це йому дав спокій власний.

А втім, забули обрізати чи не забули — я махнув на те рукою, вивільнив з-під светрика свій барабан, скинув його з шиї й почепив на шию Ісусові, навіть не поламавши йому німба. Зробити це, якщо зважити на мій зріст, було не так і просто. Довелося видертись на саму скульптуру, щоб уже з хмаровиння, що правило за постамент, наділити Ісуса інструментом.

Оскар робив усе це не через те, скажімо, що прийшов до церкви вперше по тому, як його тут похрестили, тобто не в січні тридцять сьомого, а на Страсному тижні того самого року. Матуся цілу зиму докладала зусиль, щоб, ревно сповідаючись, якось дати лад своїм взаєминам з Яном Бронським. Тож Оскар мав досить часу й субот для того, щоб продумати свій запланований намір, проклясти її, виправдати, виносити новий план, обміркувати його з усіх боків і нарешті, відкинувши всі попередні, просто здійснити його за допомогою молитви на східцях перед вівтарем у Страсний понеділок.

Матуся виявила бажання висповідатись іще до розпалу великодньої метушні, тож увечері Страсного понеділка взяла мене за руку, і ми рушили вздовж Лабесвеґ, на розі біля Нового базару завернули на Ельзенштрасе, потім — Марієнштрасе, повз крамницю різника Вольґемута, біля Кляйнгамерпарку — ліворуч, підземним перехом під залізничною колією, де на голову завжди капало щось жовтувате й огидне, дійшли до церкви Серця Ісусового, що якраз навпроти залізничного насипу, й ступили досередини.

Прийшли ми пізно. Перед сповідальнею чекали вже тільки дві старі жінки та сором'язливий молодик. Поки матуся готувалася очистити своє сумління — послинюючи великого пальця, вона гортала реєстр гріхів, як ото гортають конторську книгу, коли заповнюють податкову декларацію, — я сповз із дубового сидіння й, намагаючись не потрапляти на очі серцю Ісусовому та гімнастові на хресті, прослизнув до вівтаря в лівій ніші.

Діяти треба було якомога швидше, проте я все ж таки не забув про Introitus.[1] Три східці — й Introibo ab altere Dei.[2] До Господа Бога, що дарує мені втіху від юних літ моїх. Геть барабана з шиї, і, протягло виводи чи Kyrie,[3] — на хмаровиння, жодної миті не затримуватися біля поливальничка, ба більше, незадовго до Gloria[4] перечепити бляшанку на Ісуса, та обережніше з німбом, а тепер — униз із хмаровиння, перепочинок, відпущення й прощення, але треба ще встигнути стромити палички до Ісусових долонь, згорнених саме для цього; один східець, два, три, я здіймаю догори очі, ще трохи килимової доріжки, нарешті кам'яні плити й молитовний ослінчик для Оскара, який стає навколішки на подушечку й, склавши долонями перед собою руки барабанщика — Gloria in excelsis Deo,[5] — раз у раз позирає повз них на Ісуса з барабаном, сподіваючись на чудо: чи ж таки забарабанить? Чи він не вміє барабанити? Чи йому барабанити не можна? Або він забарабанить, або він — Ісус не справдешній, скоріше вже Оскар — справдешній Ісус, а не цей, якщо він, звісно, так і не забарабанить.

Коли хочеш чуда, вмій чекати. Тож я й чекав, і спершу робив це терпляче, хоч, може, й не досить терпляче, бо що довше проказував я слова: «Очі всіх на тебе сподіваються, о Господи», замінивши, відповідно до свого наміру, «очі» на «вуха», то глибше розчарування поймало Оскара на тому молитовному ослінчику. Щоправда, він давав Господу всілякі шанси, заплющував очі, щоб той, поки за ним не підглядають, швидше зважився, нехай навіть іще й незграбно, розпочати, та зрештою, після третього «Credo»,[6] після Отця, Творця, видимого й невидимого, а також після Сина єдинородного, від Отця... істинний від істинного... зачатий, не сотворений... той і той — одне ціле... завдяки йому... задля нас і в ім'я нас він зійшов... прибрав подобу... став... навіть був... він був унизу... поховали... воскрес, як і сказано... піднісся... посів місце поруч... вершитиме суд над мертвими... і нема кінця-краю... вірую в... буде з тим... одночасно... промовляв через... вірую в єдину, святу, католицьку і...

Ні, тут я відчував лише його запах — запах католицизму. Про віру навряд чи вже варто було й згадувати. Та й до запаху мені було байдуже, я сподівався на інше: я хотів почути власну бляшанку, Ісус мав виконати моє бажання, подарувати мені невеличке, неголосне чудо! Його не конче було доводити до грому, сюди не конче мав щодуху прибігти вікарій Рашцея, і його велебності Вінке, щоб побачити чудо, теж не треба було над силу перти сюди свою тлусту плоть, а потім з протоколами до єпископату в Оліві, а тоді з єпископським висновком — до Риму. Ні, щодо цього шанолюбство мене не шкребло, Оскар не хотів, щоб його прилучали до святих. Він хотів невеличкого, але тільки свого чуда, щоб побачити й почути, щоб раз і назавжди зрозуміти, як йому, Оскарові, барабанити — за чи проти, щоб знати, хто з двох синьооких близнюків надалі матиме право називатися Ісусом.

Я сидів і чекав. «А матуся, — промайнула в мене тривожна думка, — тим часом у сповідальні й уже перейшла, мабуть, шосту заповідь». Дідок, що завжди швендяє в церквах, прошвендяв повз головний вівтар, а тоді й повз той, який стояв у лівому бічному нефі, привітав Діву Марію з хлоп'ям, завважив, певно, й барабана, тільки не здогадався, що то таке. І, старіючи на очах, почовгав собі далі.

Час, як мені здається, спливав, а Ісус бити в барабан і не думав. З хорів долинали голоси. Я вже потерпав, щоб там нікому не прийшло в голову сісти за орган. Ще, міркував я, влаштують, чого доброго, перед Великоднем репетицію, і тоді в їхньому гуркоті потоне тихесенький дріб малого Ісуса, коли той саме надумає барабанити.

Але орган не грав. А Ісус не барабанив. Чуда не ставалось, і я, хруснувши коліньми, підвівся з подушечки; розчарований і набурмосений, я почвалав килимковою доріжкою, переступаючи зі східця на східець, хоч тепер уже й не проказував усіх молитов, які тільки знав, а тоді вибрався на гіпсове хмаровиння, поперекидавши дорогою недорогі квіти. Я хотів забрати в того дурноверхого голого пуцьвірінка свого барабана.

Я й тепер визнаю і кажу про це знов і знов; так, я припустився помилки, коли надумав його вчити. І надала ж мені лиха година забрати в нього палички, лишивши йому бляшанку, й тими паличками спершу тихенько, а тоді вже гучніше, як ото часом робить нетерплячий учитель, щось набарабанити тому фальшивому Ісусикові й знов стромити палички йому до рук — щоб він показав, чого навчився в Оскара.

Та не встиг я, не шкодуючи німба, відібрати в найтупішого з усіх учнів палички й бляшанку, як за спиною в мене (мій дріб уже виповнив усю церкву — від стіни до стіни й від підлоги до склепіння) виріс вікарій Рашцея, виросла матуся, виріс отой дідок, і вікарій смикнув мене за чуба, а його велебність ляснув мене по щоці, а матуся заплакала наді мною, і його велебність докірливо щось зашепотів до мене, а вікарій упав навколішки, потім підхопився на рівні, забрав в Ісуса палички, тоді ще раз упав навколішки вже з паличками, знов підхопився — по барабан, забрав його в Ісуса, зламав німба, зачепив паличками поливальничка в Ісуса, відламав край хмарки й навколішках — знов навколішках — повернувся на східці, але віддавати мені барабана не схотів, роздратувавши цим мене ще дужче й довівши до того, що я копнув ногою його велебність і засоромив матусю, якій і справді стало соромно через те, що я копав ногами, кусався, дряпавсь, а тоді вирвався від його велебности, вікарія, дідка й матусі, ту ж мить опинився перед головним вівтарем, відчув, як підскакує в мені диявол, і почув його голос — як тоді, коли мене хрестили: «Оскаре, — прошепотів диявол, — ти тільки поглянь, повсюди вікна, й у всіх — шибки, в усіх — скло!»

І поверх гімнаста на хресті — а він навіть не здригнувся, він просто мовчав — я пронизав своїм співом троє високих вікон апсиди, де червоним, жовтим і зеленим на синьому тлі було зображено дванадцятьох апостолів. Одначе ні в Марка, ні в Матвія я не цілився. Я цілився в голуба над ними, що стояв на голові й святкував Трійцю, і в Святого Духа цілився, і мій голос почав вібрувати, і своїм алмазом я вступив у бій із птахом, і... Чия ж то була провина — моя? Чи, може, гімнаста, який був проти, коли вже він не здригнувся? Чи то таки сталося чудо, тільки ніхто його не помітив? Вони бачили, як я тремчу, німо пориваючись до апсиди, і витлумачили — всі, крім матусі, — мою поведінку як молитву, хоч я просто прагнув битого скла. Та Оскар дав маху, його час іще не настав. Отож я впав на кам'яні плити й гірко заплакав, тому що Ісус схибив, тому що схибив Оскар, тому що його велебність і Рашцея не так мене зрозуміли й почали щось белькотіти про каяття. Не схибила лише матуся. Вона зрозуміла, чому я заридав, хоч загалом мала б радіти, що обійшлося без битого скла.

Вона взяла мене на руки, попросила вікарія віддати барабана й палички, пообіцяла його велебності відшкодувати збитки й аж після всього цього дістала від нього — я ж бо не дав їй висповідатись — відпущення гріхів. Оскарові теж дісталося трохи благодаті, але мені від неї було ні холодно, ні жарко.

Поки матуся виносила мене на руках із церкви Серця Ісусового, я лічив на пальцях: сьогодні — понеділок, завтра — Страсний вівторок, потім середа, Чистий четвер, а в Страсну п'ятницю йому й гаплик — тому, хто навіть барабанити не вміє, хто пошкодував мені битого скла, хто на мене схожий, а все ж таки фальшивий, хто має зійти в домовину, тоді як я барабанитиму й барабанитиму собі далі, тільки чуда повік уже не запрагну.