Бляшаний барабан

Екстрені повідомлення

На білому крузі мого барабана багато не наекспериментуєш. Я мав би про це знати. Ця бляха вимагає, щоб дерево повсякчас було те саме. Вона хоче вислуховувати запитання під ударами паличок і давати влучні відповіді або безневинно дудоніти, лишаючи відкритими й запитання, й відповіді. Одне слово, мій барабан — це вам не сковорода, що, коли її підігріють, наводить жах на сире м'ясо, й не танцювальний майданчик для парочок, які ще не знають — парочки вони чи поки що ні. Тим-то Оскар ніколи, навіть коли на душі в нього було аж геть самотньо, не посипав свого барабана шипучим порошком, не крапав на нього слиною і не влаштовував видовища, якого не бачив уже багато років і якого мені бракує аж-аж-аж. Щоправда, від експериментів з уже згаданим порошком Оскар не міг відмовитися зовсім, але тут він простував прямим шляхом і барабана в справу не втягував; одне слово, я виставив себе на ганьбу, позаяк без барабана мені судилося повік жити в ганьбі.

Наприпочатку добувати порошок було нелегко. Я посилав Бруно до всіх бакалійних крамниць у Графенберзі, змушував його їздити трамваєм до Ґересгайма. Я просив його навіть спробувати щастя в місті, однак Бруно не знаходив мені шипучого порошку навіть у тих ятках із прохолодними напоями, які стоять на кожній кінцевій зупинці будь-якого маршруту. Молоді продавщиці взагалі не знали, що воно таке, старші власники яток задумливо, як розповідав Бруно, потирали чоло, багатослівно розводилися про минуле й перепитували: «Що-що вам треба? Порошок для шипучки? Таж його вже давно немає! Ним торгували ще за Вільгельма й за Адольфа, на самісінькому початку. О, то були часи! Та якщо ви бажаєте пляшечку лимонаду чи колу...»

Отож мій санітар випив моїм коштом багато пляшок лимонаду та кока-коли, але того, що я просив, так і не роздобув. І все ж Оскар не втрачав надії, адже Бруно невтомно працював далі. Учора він приніс мені біленького мішечка без напису. Виявляється, лаборантка лікувально-опікунського інтернату, така собі фройляйн Кляйн, перейнялася розумінням, з готовністю повідкривала всі свої коробочки та шухлядки, погортала довідники, взяла кілька грамів звідти, кілька грамів звідти й нарешті, після численних спроб, приготувала порошок, про який їй розповів Бруно: порошок шипів, пінився, робився зеленим і навіть ледь-ледь пахнув маренкою.

А нині саме був день відвідин. Приходила Марія. Але спершу прийшов Клеп. Ми з ним добрих три чверті години просміялися з якоїсь дурниці, що про неї й згадувати не варто. Я пожалів Клепа та його леніністські почуття, отож у розмові злободенних тем не зачіпав, навіть не згадав про надзвичайне повідомлення, з якого через невеличкий транзисторний радіоприймач — кілька тижнів тому його подарувала мені Марія — довідався про смерть Сталіна. Проте Клеп, схоже, про це знав, бо на рукаві його бурого картатого пальта був незграбно пришитий жалобний креп. Потім Клеп підвівся, і ввійшов Вітляр. Обидва товариші, видно, знов погиркались, бо Вітляр, вітаючись із Клепом, засміявся й показав йому пальцями ріжки.

— Сьогодні вранці, коли я голився, смерть Сталіна просто накрила мене мокрим рядном, — уїдливо казав він, допомагаючи Клепові вдягти пальто.

Клеп — його широке обличчя святобливо залисніло, мовби від смальцю, — показав на чорну стрічку в себе на рукаві.

— Через те ж я й ношу жалобу, — зітхнув він і, мавпуючи Армстронґову трубу, видав кілька похоронних тактів у дусі нью-орлеанського диксиленду: — Тррра, тра-та-та, тра-та-та, та-та-та. — І вшився за двері.

А Вітляр лишився. Сідати він, щоправда, не схотів, ба більше — заходився пританцьовувати перед дзеркалом, і ми з чверть години порозуміло всміхались один до одного, аж ніяк не маючи на увазі Сталіна.

Уже й не пригадую, який я мав тоді намір — відкрити Вітлярові свою таємницю чи спровадити його за двері. Принаймні я зробив знак, щоб він підійшов до ліжка, зробив знак, щоб він нахилився, й прошепотів у його лапате, як лопух, вухо:

— Порошок для шипучки! Ти знаєш, Ґотфріде, що це таке?

Вітляр, ужахнувшись, відскочив від мого заґратованого ліжка, тицьнув у мене вказівним пальцем і патетично, з властивою йому театральністю просичав:

— Дияволе, пощо ти надумав спокусити мене своїм порошком для шипучки? Невже ти й досі не знаєш, що я — янгол?!

І Вітляр, справді мов той янгол, випурхнув з палати, не проминувши нагоди насамкінець іще раз зазирнути до дзеркала над умивальником. Ні, ця молодь поза мурами нашого лікувально-опікунського інтернату таки якась дивна, ще й досить манірна.

А потім прийшла Марія. Вона була в новому, пошитому на замовлення весняному костюмі й елегантному мишачо-сірому капелюшку з вишуканим, хоч і скромним, солом'яно-жовтим оздобленням і цю споруду не скинула навіть у палаті. Марія недбало привіталася, підставила мені щоку й відразу ввімкнула отого самого приймача, — вона його хоч і подарувала мені, проте, схоже, вважає, що користуватися ним має сама. Бо в дні відвідин та огидна пластмасова коробочка замінює частину наших розмов.

— Ти сьогодні вранці чув, що передавали по радіо? Оце клас! Як гадаєш? Чи ти іншої думки?

— Так, Маріє, — стримано відповів я. — Від мене теж не стали приховувати, що помер Сталін. А тепер прошу тебе, вимкни радіо.

Марія мовчки послухалася, потім сіла — так само в капелюшку, — і ми, як завжди, завели мову про Куртика.

— Уявляєш, Оскаре, цей шибеник уже крутить носом — не хоче носити довгих панчіх, а вже березень, ще може похолоднішати, он і по радіві казали.

Я пустив повз вуха те, що казали по радіо, однак щодо довгих панчіх став на бік Куртика й промовив:

— Хлопцеві вже дванадцять, Маріє, ходити у вовняних панчохах він соромиться перед однокласниками.

— А мені його здоров'я важливіше, і нехай носить панчохи до Великодня.

Цей термін вона призначила так рішуче, що я спробував обережно заперечити:

— То купи йому вже ліпше лижні штани, бо довгі вовняні панчохи й справді мають жахливий вигляд. Ти згадай, яка сама була в його роки. Пам'ятаєш наш двір на Лабесвеґ? Малий Кесхен теж мусив носити довгі панчохи до самого Великодня, і що вони з ним зробили? А Нухі Айке, який так і зостався на Криті? А Аксель Мішке, який не діждався кінця і врізав дуба десь у Голландії? А Гарі Шляґер? І що ж усі вони зробили з малим Кесхеном? Вимастили ті довгі панчохи смолою, вони поприлипали йому до ніг, і хлопця довелося відвести до лікарні.

— Призвідцею була Зузі Катер, то вона винна, а не довгі панчохи!

Марія викрикнула ці слова розгнівано. Хоч Зузі ще на самому початку війни пішла допомагати зв'язківцям, а згодом нібито вискочила заміж у Баварії, Марія ненавиділа ту дівчину, лише на кілька років старшу від неї, такою лютою ненавистю й так довго, як уміють ненавидіти тільки жінки, що проносять свою неприязнь від юних літ до глибокої старости. Однак згадка про вимащені смолою панчохи в малого Кесхена таки трохи подіяла. Марія пообіцяла купити Куртикові лижні шаровари. Після цього ми перевели розмову на інше. Виявляється, про нашого Куртика можна розповісти й таке, що варте доброго слова. На останніх батьківських зборах штудіенрат Кьонеман відгукнувся про нього схвально.

— Уявляєш, за успішністю він — другий у класі. А в крамниці підсобляє мені так, що просто не можу нахвалитися.

Я задоволено кивнув головою і погодився вислухати розповідь про те, що нового з'явилося в делікатесній крамниці. Я підохочував Марію відкрити філію в Оберкаселі. Обставини сприятливі, казав я, кон'юнктура стала — про це я, до речі, краєм вуха почув по радіо, — й нарешті вирішив, що пора вже викликати дзвоником Бруно. Той прийшов і подав мені білого мішечка з порошком.

Свій план Оскар добре продумав. Нічого не пояснюючи, я попросив у Марії її ліву руку. Спершу вона надалася простягти мені праву, але похопилась і, похитуючи головою й усміхаючись, підставила другий бік лівої долоні, очікуючи, мабуть, що я її поцілую. Здивувалася Марія аж тоді, коли я повернув її руку долонею догори й між місячним та венериним горбочками витрусив з мішечка порошок. Вона не заперечила й проти цього, а злякалась аж тоді, коли Оскар схилився над її долонею й щедро полив слиною ту купку шипучого порошку.

— Та облиш ці дурниці, Оскаре! — обурилася вона, тоді підхопилась, відступила від мене й нажахано втупилася в порошок, що шипів і пінився зеленими пухирцями. Потім усе її обличчя — від чола до підборіддя — зашарілось. У мені вже ворухнулася надія, але цієї миті Марія ступила три кроки до умивальника, пустила воду — огидну воду, спершу холодну, потім теплу воду на наш шипучий порошок і, нарешті, вимила руки моїм милом.

— Часом ти буваєш і справді нестерпний, Оскаре! І що тільки подумає про нас пан Мюнстерберґ?

Благаючи виявити до мене поблажливість, вона перевела погляд на Бруно, який тим часом став у ногах ліжка й звідти спостерігав за моїм експериментом. Щоб Марії не довелося бентежитись і далі, я попросив санітара вийти з палати й, щойно він причинив за собою двері, ще раз підкликав Марію до ліжка.

— Невже ти забула? Прошу тебе, пригадай! Порошок для шипучки! По три пфеніги за мішечок. Ну, пам'ятаєш — маренка, малина? Як гарно воно пінилося й шипіло! А відчуття, Маріє, яке відчуття!

Але Марія нічого не пригадувала. Вона відчувала переді мною якийсь безглуздий страх, навіть ледь помітно тремтіла, а тоді сховала ліву руку, гарячково спробувала перевести мову на інше, заходилася ще раз розповідати про те, як добре Куртик навчається, сказала, що помер Сталін, що в делікатесній крамниці пані Мацерат з'явився новий холодильник, що вони мають намір відкрити філію в Оберкаселі. Однак я лишався вірний шипучому порошку, я так і сказав: «Шипучий порошок», — і вона підвелася. Я благально промовив: «Шипучий порошок!» — і вона почала квапно прощатися, поправила на собі капелюшка, не знаючи — йти їй чи не йти, покрутила приймача, в ньому щось захрипіло, і я, щоб заглушити його, вигукнув:

— Шипучий порошок, Маріє! Пригадай!

Але Марія вже стояла в дверях, вона заплакала, похитала головою й лишила мене з тим хрипучим і свистючим приймачем самого, прихиливши за собою двері так обережно, немовби виходила від умирущого.

Отже, Марія порошка вже не може пригадати. Що ж до мене, то він пінитиметься доти, доки я буду спроможний дихати й барабанити, адже це моя слина наприкінці літа сорокового року оживляла маренку й малину, пробуджуючи почуття, що послали мою плоть на пошуки, навчила мене збирати лисички, зморшки й інші грибки, хоч мені й незнані, однак не менш смаковиті, зробила мене батьком, атож, батьком, ще зовсім молоденьким батьком, від слини — та в батьки, пробуджуючи почуття, батьком, збираючи гриби й зачинаючи дітей, бо на початку листопада відпали вже будь-які сумніви: Марія вагітна, вже на другому місяці, а я, Оскар, — майбутній батько.

Я вірю в це й досі, бо історія з Мацератом сталася вже багато пізніше. За два тижні, ні, за днів десять після того, як я запліднив сонну Марію в ліжку її порубцьованого брата Герберта, серед листівок польової пошти від її молодшого брата обер-єфрейтора Фріца, в отій темній кімнаті, між стінами й світлозахисним папером на вікнах, я застав Марію в нас на канапі, і вона не тільки не спала, а навпаки, вона навіть жваво хапала ротом повітря. Марія лежала під Мацератом, а Мацерат лежав на ній.

Оскар саме спустився тоді з горища, де розмірковував про життя-буття, на перший поверх і ввійшов з барабаном до вітальні. Жодне з тих двох мене не помітило. Обличчя в обох були повернені до кахельної груби. Навіть до пуття не роздяглися. Підштанки в Мацерата висіли на колінах. Штани лежали купою на килимі. Сукня й комбінація в Марії були підібгані вище від ліфчика, аж під пахви. Трусики погойдувалися в неї на правій нозі, що, якось огидно вивернута, звисала з канапи. Трохи підігнута ліва нога лежала, ніби зайва, на спинці канапи. А між ногами в неї — Мацерат. Правою рукою він відвертав їй набік голову, а лівою розчепірював її отвір, намацуючи туди дорогу. Марія вибалушеними очима дивилася крізь Мацератові пальці кудись убік, на килим, так наче вивчала поглядом візерунок, що ховався десь під стіл. Мацерат закусив зубами оксамитову подушечку й випускав її лише тоді, коли вони перемовлялися. Бо час від часу вони таки перемовлялися, не кидаючи, однак, робити своє діло. Аж коли годинник почав бити три чверті, обоє, поки хурчав його механізм, принишкли. Коли бій годинника відлунав, Мацерат, знов узявшись товкмачити, як і перед цим, Марію, кинув:

— Уже за чверть.

А тоді спитав, чи добре їй так, як він це робить. Вона кілька разів сказала «так, так», але попросила, щоб він був обережний. Він пообіцяв, що буде надзвичайно обережний. Вона наказала йому, ні, вона заблагала його, щоб цього разу він пильнував аж-аж-аж. Потім він поцікавився, чи скоро вона скінчить. І вона відповіла: «Зараз, зараз». А тоді в неї, мабуть, зсудомило ту ногу, що звисала з канапи, бо вона почала нею дриґати, хоча трусики з неї так і не спали. Тоді він знов закусив оксамитову подушечку, а вона скрикнула: «Годі, виходь!» — і він справді хотів вийти, але не встиг, бо тієї миті зверху на них уже сидів Оскар, бо я вдарив Мацерата барабаном по крижах, а паличками — по блясі, бо я вже не міг далі чути отого: «Та виходь, виходь уже!», бо моя бляшанка перекривала оте її «Виходь!», бо я не хотів, щоб він виходив точнісінько так, як Ян Бронський щоразу виходив з моєї матусі. Бо матуся теж щоразу казала «виходь» та «виходь» — і Янові, й Мацерату. А потому вони розпадались, а слиз свій кудись скидали — може, в заздалегідь наготовану хустинку, а коли хустинки напохваті не було, то й просто на канапу чи на килим. Але я не міг уже на це дивитися. Зрештою, я ж бо також не вийшов. До того ж я був перший, хто не вийшов, отож батько — я, а не отой Мацерат, який завше й аж до гробової дошки був певний, нібито мій батько — він. А насправді моїм батьком був Ян Бронський. І мені це дісталося в спадок від Яна — те, що я не вийшов ще до Мацерата, що зостався там і все лишив там. І те, що з того вийшло, був мій син, а не його син! Мацерат узагалі не мав жодного сина! Він узагалі ніякий не батько! Нехай би він хоч десять разів підряд одружувався на моїй бідолашній матусі, а потім на Марії, бо вона виявилася при надії. А він гадав, що ніхто не має сумніву — ні в нашому будинку, ні на вулиці. Певна річ, люди думали, що то саме Мацерат зробив їй дитинку, а тепер бере її заміж. Але ж Марії — сімнадцять з половиною, а йому скоро вже сорок п'ять. А втім, вона, як на свої роки, досить бідова, а щодо малого Оскара, то цей може тільки порадіти, що в нього така мачуха, бо Марія дбає про бідолашного хлопчика не як мачуха, а як рідна мати, хоч Оскарчик, звісно, трохи несповна розуму, а взагалі його краще було б покласти до лікарні — у Зільбергамері або в Топіау.

Мацерат таки прислухався до порад Ґретхен Шефлєр і вирішив одружитись на моїй коханій. Отож якщо його, мого гаданого батька, називати батьком, то картина вийде така: мій батько взяв заміж мою майбутню дружину, потім назвав мого сина Курта своїм сином Куртом, тобто зажадав від мене, щоб його внука я визнав своїм зведеним братом і змирився з тим, щоб моя кохана Марія, яка пахла ваніллю, на правах мачухи лежала в його постелі, просмерділій риб'ячим молочком. Та коли я сам собі тверджу: цей Мацерат тобі — навіть не гаданий батько, він геть чужий чоловік, він не викликає в тебе ні симпатії, ні антипатії, він уміє смачно варити й смажити, і отак, вправно пораючись на кухні, він сяк-так дбав замість батька про тебе, бо твоя бідолашна матуся лишила його тобі, а тепер він на очах у людей краде в тебе найкращу в світі жінку, а з тебе робить свідка спершу на своєму весіллі, а через п'ять місяців — на хрестинах, себто таким собі гостем на двох сімейних святах, влаштовувати які годилося б радше тобі, бо це ж ти мав повести Марію до загсу, тобі належало вибирати хрещених батька-матір, одне слово, коли я, придивившись до головних ролей у нашій трагедії, дійшов висновку, що постановка цієї драми дуже багато втратила саме через хибний розподіл головних ролей, то весь театр викликав у мене сумніви. Адже Оскарові, справжньому характерному акторові, дісталася роль статиста, яку без жодної шкоди можна було викреслити з тексту взагалі.

Перше ніж дати своєму синові ім’я Курт, тобто назвати його так, як зватися він у жодному разі не мав, — адже сам я нарік би хлопчика на честь його справжнього діда Вінцента Бронського, — одне слово, перше ніж змиритися з ім'ям Курт, Оскар, поки Марія виношувала дитину, як міг упирався проти майбутніх пологів і не хоче цього приховувати.

Ще ввечері того самого дня, коли я застукав обох на канапі, а тоді, барабанячи, осідлав спітнілу спину Мацерата й не дав йому вдатися до запобіжного заходу, як того вимагала від нього Марія, я зробив відчайдушну спробу відвоювати кохану.

Скинути мене з себе Мацератові пощастло аж тоді, коли було вже надто пізно. Через те ж він мене й лупонув. Марія заступилася за Оскара й почала докоряти Мацератові за те, що в того нічого не вийшло з обережністю. Мацерат захищався, як захищається вже немолодий чоловік. Винна сама Марія, виправдовувався він, нехай би, мовляв, удовольнилася була й одним разом, та їй же, мовляв, усе мало й мало. Після цього Марія розплакалася, сказала, що вона так швидко не вміє — щоб раз, два та й усе, що коли так, то нехай пошукає собі іншу, бо вона досвіду не має, а ось її сестра Густа — та, яка працює в «Едемі», — знає що й до чого, і вона їй казала, що так хапкома це не робиться, і щоб Марія малася на бачності, бо трапляються чоловіки, яким аби лише злити малаф'ю, а він, Мацерат, теж, видко, такий самий, тільки вона вже на це не піде, їй треба, щоб в обох виходило одночасно, як оце щойно. Але ж він однаково мав би пильнувати, вона ж бо, либонь, має право сподіватися, щоб він бодай трохи зважав на неї. Отоді Марія й розплакалася, хоч із канапи й не встала. А Мацерат у своїх піигганках закричав, що цього пхикання вже не годен чути, хоч відразу й пошкодував за цей свій вибух гніву і знов поласився на Марію, тобто спробував був мацнути її під спідницею, адже вона була ще без трусиків, і після цього Марія просто оскаженіла.

Такою Оскар ще не бачив її ніколи: обличчя взялося червоними плямами, а сірі очі робилися чимдалі темнішими й темнішими. Мацерата вона обізвала хирляком, після чого той схопив штани, пірнув у них і застебнув ширіньку. І нехай тепер забирається геть, кричала Марія, до своїх братиків-однопартійців, вони, мовляв, теж такі самі чвиркуни, як він. Мацерат схопив свого піджака, потім — клямку на дверях і рішуче заявив, що відтепер гратиме на інших струнах, бо цими жіночими штучками вже ситий, мовляв, по саме нікуди, а Марія, коли вже вона така похітлива, нехай спіймає собі якогось чужоземного робітника, приміром, отого французика, котрий розвозить пиво, він запевне попорає її краще, а для нього, Мацерата, любов, мовляв, — це щось інше, не лише оце паскудство, і тепер він піде різатися в скат, принаймні там він знає, на що можна сподіватися.

І ми з Марією лишились у вітальні самі. Марія вже не схлипувала; задумливо, ледве чутно насвистуючи, вона натягала трусики. Потім довго розгладжувала сукню, якій на канапі довелося непереливки. А тоді ввімкнула радіо й почала прислухатися до повідомлення про рівень води у Віслі й Ногаті, і коли сказали, скільки води в нижній течії Мотлау, й оголосили, навіть заграли вальс, вона зненацька, ні з сього ні з того знов скинула трусики, пішла на кухню, загуркотіла там тазиком і пустила воду; я почув, як спалахнув газ, і здогадався: Марія надумала влаштувати собі сидячу ванну.

Щоб не бачити в уяві цього досить прикрого видовища, Оскар зосередився на мелодії вальсу. Якщо мене не зраджує пам'ять, кілька тактів Штрауса я навіть вибив на барабані й мав від того неабияке задоволення. Потім радіостанція урвала музику, щоб зробити екстрене повідомлення. Оскар одразу подумав про якусь звістку з Атлантичного океану й не помилився. На захід від Ірландії кільком підводним човнам пощастило потопити сім чи вісім кораблів загальною водотоннажністю стільки й стільки тисяч брутто-реєстрових тонн. Окрім того, ще одна група підводних човнів в Атлантичному океані пустила на дно майже стільки ж брутто-реєстрових тонн. Особливо відзначився підводний човен під командуванням капітан-лейтенанта Шепке; а втім, це міг бути й капітан-лейтенант Кречмер, у кожному разі один із цих двох, а може, то й зовсім третій, такий самий уславлений капітан-лейтенант уже потопив найбільше брутто-реєстрових тонн, а ще, чи на додачу, й англійського ескадреного міноносця класу «ікс-ігрек».

Поки я намагався відтворити на барабані пісню про Англію, яку пустили відразу після екстреного повідомлення, й переробив її майже на вальс, до вітальні ввійшла Марія з масажним рушником через плече й стиха промовила:

— Ти чув, Оскарчику, — знов екстрене повідомлення. Якщо вони коїтимуть таке й далі...

Не пояснюючи Оскарові, що ж буде, якщо таке коїтиметься й далі, Марія сіла на стілець, на спинку якого Мацерат звичайно накидав свого піджака. Мокрого рушника вона згорнула в ковбасу й досить гучно, навіть не фальшивлячи, насвистувала під радіо солдатську пісню про Англію. А коли пісня скінчилась і по радіо знов залунала вічно юна мелодія вальсу, Марія ще раз просвистіла кінцівку пісні й вимкнула ту гавкалку на миснику. Махрову ковбасу вона лишила на столі, сіла й поклала пухкенькі долоні на коліна.

У вітальні стало тихо-тихо, тільки годинник на підлозі подавав голос усе гучніше й гучніше, і Марія, схоже, вже замислилася над тим, чи не краще було б увімкнути приймача знов. Та, зрештою, передумала. Вона ввіткнулася чолом у масажну ковбасу на столі, руки її спорснули з колін і позвисали майже до самого килима. Марія заплакала — нечутно й рівно.

Оскар питав себе, чи Марії не соромно, адже він застав її в такій прикрій ситуації. І я надумався її розвеселити. Я вислизнув з вітальні й у темній крамниці, серед пакуночків із пудингом та желатинових листочків знайшов мішечка, який, коли в напівтемному коридорі я роздивився його ближче, виявився шипучим порошком із присмаком маренки. Ця знахідка дуже потішила Оскара, бо іноді в мене складалося враження, ніби з-поміж усіх порошків той, що з присмаком маренки, Марії до вподоби найдужче.

Коли я повернувся до вітальні, Марія лежала правою щокою на тому ж таки масажному рушнику, згорненому ковбасою. І руки в неї так само звисали, безпорадно погойдуючись, між коліньми. Оскар підійшов з лівого боку й розчаровано побачив, що очі в неї заплющені й сліз у них не видно. Я терпляче дочекався, поки вона підвела повіки, вії на яких трохи позлипалися, й простяг їй мішечка. Але Марія на мою маренку навіть не глянула; здавалося, вона дивиться крізь мішечок і крізь Оскара.

«Мабуть, очі в неї запливли слізьми», — спробував я знайти для Марії виправдання і, недовго радившись із самим собою, поклав діяти рішучіше. Оскар забрався під стіл, підповз до Маріїних ніг — вони стояли носаками трохи всередину, — схопив її ліву руку, що майже торкалася пучками килима, повернув її долонею до себе, надірвав зубами мішечка, висипав половину порошку в безвладно підставлене мені блюдце, капнув трохи слини, устиг побачити, як порошок різко зашипів — і дістав від Марії досить болючого копняка в груди, від якого Оскар відлетів на килим аж під середину столу.

Попри біль, я ту ж мить підхопився на ноги й виліз із-під столу. Марія вже також підвелася. Важко дихаючи, ми стояли одне навпроти одного. Потім Марія схопила зі столу рушника, витерла собі ліву долоню, пожбурила те, що стерла, мені під ноги й обізвала мене бридким паскудником, уїдливим карликом, здурілим гномом, якому вже давно місце в дурдомі. Потім схопила мене за комір, дала запотиличника, облаяла бідолашну мою матусю, що дала життя такому вилупкові, а коли я хотів був закричати, коли я вже націлився на всі шибки у вітальні й у всьому світі, запхала мені до рота отого самого масажного рушника, який, коли спробуєш його перекусити, виявляється твердішим від яловичини.

Відпустила мене Марія аж тоді, коли Оскарові пощастило не лише побагровіти, а й посиніти. Тепер мені нічого не варто було потрощити своїм криком усі склянки й шибки в кімнаті, а тоді — вже вдруге — й скло на циферблаті годинника. Але я не закричав, я дав ненависті опанувати мене, і вона поселилася в моїй душі так надовго, що й тепер, коли Марія переступає поріг моєї палати, я відчуваю її між зубами, як відчував тоді масажного рушника.

Настрій у Марії мінявся швидко, тож вона, відпустивши мене, добродушно засміялася, хутко знов увімкнула радіо, потім, насвистуючи під нього вальс, ступила до мене й на знак примирення покуйовдила мені чуба, що я, власне, завжди любив.

Оскар зачекав, поки Марія підійде зовсім близько, а тоді обома кулаками зацідив її знизу вгору в те самісіньке місце, куди вона впускала Мацерата. І коли вона, перше ніж я встиг ударити вдруге, перехопила мої кулаки, я вп'явся в те розтриклятуще місце зубами й, не розтискаючи їх, упав разом із нею на канапу, краєм вуха встигнуши почути, що по радіо пообіцяли передати ще одне екстрене повідомлення. Проте Оскар уже не бажав слухати жодних повідомлень, і тому ви не довідаєтесь від нього, хто, що і скільки там пустив на дно, бо я, заридавши ридма, розтис зуби й так і лишився нерухомо лежати на Марії, що плакала від болю, тоді як Оскар плакав від ненависти й від кохання, і хоч кохання вже заступала кам'яна знемога, кінця-краю йому все ж таки не було.