Бляшаний барабан

То пора мені чи не пора?

Першими прийшли руґи, потім — ґоти й ґепіди, а вже згодом — кашуби, прямим нащадком яких і був Оскар. Невдовзі по тому поляки наслали Адальберта Празького. Той прийшов із хрестом, але чи то кашуби, чи то пруси сокирою вкоротили йому віку. Сталося це в одному рибальському селі, і називалося те село Ґиданич. З «Гиданича» люди зробили «Данчік», «Данчік» став «Дантцигом», згодом цю назву почали писати без «т», а нині Данциг називається Гданськ.

Та поки дійшло до такого написання, в Ґиданич після кашубів прибули герцоги з Померелії. Звали їх так: Субіслав, Самбор, Мествін і Свантополк. Село розрослося до невеличкого містечка. Потім прийшли дикі пруси й трохи поруйнували містечко. Потім звідкись іздалеку прийшли бранденбуржці й також трохи поруйнували. Польському Болеславу теж скортіло трішечки поруйнувати, а рицарський орден і собі подбав про те, щоб сліди шкоди, які ледве вдалося стерти, знову виразно проступили під ударами рицарських мечів.

Ось так, граючись то в руйнівні, то у відбудовчі війни, герцоги Померельські, магістри рицарського ордену, королі польські та їхні супротивники, графи Бранденбурзькі і єпископи Влоцлавські кілька сторіч поспіль змінювали один одного. Тих руйнівників і будівничих звали: Отто і Вальдемар, Боґуша, Гайнріх Плоцький, а також Дітріх Альтенберзький, що звів свій рицарський замок саме на тому місці, де в двадцятому сторіччі на Гевеліусплац стояла в обороні Польська пошта.

Прийшли гусити, спалили трохи тут, трохи там — та й пішли собі. Потім з міста прогнали рицарів і розвалили замок, бо не хотіли, щоб посеред міста взагалі бовванів замок. Поставали поляками й непогано собі жили-поживали. Король, який цього домігся, мав ім'я Казимир, називали його Великим, і був він сином Владислава Першого. А потім прийшов Людовік, а за Людовіком — Ядвіґа. Ця вийшла заміж за Яґайла Литовського, й почалася доба Яґелонів. За Владиславом Другим ішов Владислав Третій, потім — ще один Казимир, якому правити не дуже й кортіло, одначе він цілих тринадцять років тринькав чималенькі гроші данцизьких купців на війну з рицарським орденом. А ось Іоан Альбрехт, на відміну від нього, мав до діла переважно з турками. За Александером ішов Сиґізмунд Старий, або, як його ще звали, Жиґмунд Старий. В історичній книжці за розділом, присвяченим Сиґізмундові Августу, йде розділ про того самого Стефана Баторія, на честь якого поляки так люблять називати свої океанські лайнери. Баторій тримав місто в облозі й обстрілював його, як можна вичитати з книжок, досить довгенько, але взяти так і не зміг. А тоді прийшли шведи й повелися так само. Цим облога міста припала до смаку, і вони влаштовували її навіть кілька разів. А Данцизьку бухту тим часом так уподобали голландці, данці й англійці, що багато чужоземних капітанів, яким пощастило зайти на данцизький рейд, навіть поставали морськими героями.

Олівський мир... Як же мирно й гарно це звучать! Саме там великі держави вперше завважили, що землі поляків просто дивовижно придатні для того, щоб їх ділити. Шведи, шведи й ще раз шведи — звідси шведські шанці, шведський пунш (це коли на тортурах катованому заливали в горло фекалії), шведська стінка. Згодом прийшли росіяни й саксонці, тому що в місті переховувався бідолашний польський король Станіслав Лещинський. Через того одного-однісінького короля було зруйновано тисячу вісімсот будинків, а коли нещасний Лещинський утік до Франції, позаяк там жив його зять Людовік, мешканцям міста довелося витрусити зі своїх гаманців цілий мільйон.

Після того Польщу ділили тричі. Прийшли непрохані пруссаки й на всіх міських брамах польського королівського орла замалювали своїм птахом. Шкільний учитель Йоганес Фальк ледве встиг скласти різдвяну пісеньку «О, радісна моя...», як з'явилися французи. Наполеонівського генерала звали Рaп, і після тяжкої облоги саме йому данцизці мусили викласти двадцять мільйонів франків. У тому, що французький період в історії міста був періодом жахливим, годі й сумніватися. Але він тривав лише сім років. Прийшли росіяни з пруссаками й підпалили снарядами Шпайхерінзель. Вільному місту, що його придумав Наполеон, настав кінець. А пруссакам знов трапилася нагода пообмальовувати всі міські брами своїм птахом, і вони зробили це досить старанно, а на додачу ще й по-своєму, по-прусському, розквартирували в Данцигу 4-й гренадерський полк, 1-шу артилерійську бригаду, 1-й саперний батальйон і 1-й лейб-гусарський полк. Тільки не надовго затримався в місті 30-й піхотний полк, 18-й піхотний полк, 3-й гвардійський піхотний полк, 44-й піхотний полк і 33-й мотострілецький полк. А ось отой знаменитий піхотний полк номер 128, навпаки, покинув місто аж в одна тисяча двадцятому році. Щоб нічого не випустити, треба ще сказати, що за прусських часів 1-шу артилерійську бригаду збільшили й перетворили на 1-й фортечний гарнізом і 2-й батальйон важкої артилерії східнопрусського артилерійського полку за номером 1. До цього додався ще померанський полк важкої артилерії номер 2, що його згодом замінив західнопрусський полк важкої артилерії номер 16. Після 1-го лейб-гусарського полку прийшов 2-й лейб-гусарський полк. Зате 8-й уланський полк затримався в мурах міста, навпаки, зовсім недовго. Натомість поза цими мурами, у передмісті Ланґфур, на казармене становище перевели західнопрусський обозний батальйон номер 17. За часів Буркгардта, Раушнінґа й Ґрайзера у Вільному місті була лише зелена поліція. Але в тридцять дев'ятому за Форстера ситуація змінилася. Цегляні казарми знов сповнилися радісним сміхом чоловіків у мундирах, і ті чоловіки жонглювали різноманітною зброєю. Можна було б, звісно, перелічити всі військові частини, які від тридцять дев'ятого по сорок п'ятий стояли в Данцигу та його околицях чи в Данцигу ж таки вантажилися на кораблі й вирушали на Північний фронт. Але ці подробиці Оскар випускає і каже просто так: а потім, як ми довідалися, прийшов маршал Рокосовський. Він побачив непошкоджені будівлі, пригадав великих своїх міжнародних попередників і для початку артилерійським вогнем підпалив у Данцигу все, що могло горіти, щоб ті, котрі прийдуть після нього, мали змогу добряче попогріти чуба, відбудовуючи місто.

Дивно, але цього разу після росіян не прийшли ні пруссаки, ні шведи, ні саксонці, ані французи. Прийшли поляки.

З усіма своїми пожитками з Вільнюса, Білостока та Лемберга повалили поляки й кинулися підшуковувати собі житло. А до нас з'явивсь один пан, що назвався Файнґольдом; він був сам-самісінький, однак поводився так, наче його оточувала багатодітна родина, якій треба було раз у раз давати лад. Пан Файнґольд негайно перебрав на себе бакалійну крамницю, показав своїй дружині Любі, яка й далі лишалася невидимкою і, звісно ж, нічого йому не відповідала, десяткові ваги, бак на гас, мідну поперечину, де мали висіти ковбаси, порожню касу й, неабияк зрадівши, припаси в підвалі. Марія, яку він одразу найняв продавщицею й багатослівно відрекомендував уявній своїй дружині Любі, зі свого боку, показала панові Файнгольду нашого Мацерата, що вже три дні лежав під парусиною в підвалі, бо на вулицях росіяни щокрок перевіряли на якість велосипеди, швацькі машинки й жінок, і ми ніяк не могли його, Мацерата, поховати.

Коли пан Файнґольд побачив мерця, що його ми перекинули горілиць, він так характерно сплеснув над головою в долоні, як Оскар колись, багато років тому, не раз спостерігав у свого торговця іграшками, в Сиґізмунда Маркуса. Пан Файнґольд покликав до підвалу всю свою сім'ю, не лише дружину Любу, і він, пена річ, бачив, як усі вони поспішали сюди, бо до кожного звертався ж на ім'я, він казав: «Любо, Леве, Якубе, Береку, Леоне, Менделеє, Соню», пояснював усім їм, хто це лежить і хто це помер, і відразу по тому розтлумачив, але тепер уже нам, що всі, кого оце він щойно покликав, лежали так самісінько, перше ніж потрапили до печей у Треблінці, й не лише вони, а і його невістка, й невістчин зять, який мав п'ятьох діточок, і ось усі вони лежали, й тільки він, пан Файнґольд, не лежав, бо мав посипати все хлоркою.

Потім він підсобив нам перенести Мацерата сходами нагору, до крамниці, а тоді знову скликав усю свою сім'ю, а дружину Любу попросив усе ж таки допомогти Марії обмити тіло. Однак Люба не допомогла, і пан Файнгольд цього, зрештою, й не помітив, бо тим часом уже заходився перетягувати припаси з підвалу до крамниці. Ґрефиха, яка колись обмивала матінку Тручинську, помогти нам також не прийшла, бо в помешканні у неї було повно росіян. Звідти долинали їхні співи.

Старий Гайландт, який уже з перших днів окупації знайшов собі шевську роботу й тепер пришивав підметки до російських чобіт, позчісувані під час наступу, спершу збивати труну відмагався. Та коли домовлятися з ним пішов пан Файнґольд і за електричного мотора із Гайландтової халабуди запропонував сигарети «Дербі» з нашої крамниці, старий відклав чоботи вбік і взяв інший струмент, а також останні свої дошки від ящиків.

А жили ми тоді, поки нас вигнали й звідти і пан Файнґольд віддав нам підвал, у помешканні матінки Тручинської, яке доти вже встигли геть обібрати сусіди та прийшлі поляки. Старий Гайландт скинув із завіс двері на кухню, позаяк двері з вітальні до спальні вже пішли на труну для матінки Тручинської. Він курив унизу, в дворі, сигарети «Дербі» й майстрував труну. А ми лишилися нагорі, і я взяв останнього стільця, що його ще не прихопили з собою непрохані гості, порозчиняв побиті вікна й розлютився на старого, який збивав труну сяк-так, навіть не думаючи про те, що до ніг вона має звужуватись.

Мацерата Оскар так уже й не побачив, бо коли труну поставили на візок удови Ґреф, то віко з дошок від ящиків з-під маргарину «Вітелло» було вже прибите, хоч за життя Мацерат не лише не їв маргарину, а навіть гребував на ньому що-небудь готувати.

Марія попросила пана Файнґольда піти з нами, позаяк боялася російських солдатів на вулицях. Файнґольд, що сидів по-турецькому на прилавку і їв ложечкою з паперової склянки штучний мед, спершу був завагався — зі страху, що дружина його приревнує, — але потім Люба, мабуть, таки дозволила йому піти з нами, бо він з'їхав з прилавка, мед віддав мені, я передав його далі Куртикові, який і вилизав склянку до решти. Тим часом Марія допомогла панові Файнґольду вдягти довге чорне пальто на сірому кролячому хутрі. Перше ніж замкнути крамницю й наказати дружині нікому не відчиняти, він накинув на голову циліндра, який був на нього замалий і якого Мацерат колись надівав на всілякі похорони та весілля.

Тягти візка аж на Міське кладовище старий Гайландт відмовився. Сказав, що йому ніколи, треба ось підбивати чоботи. На Макс-Гальбе-плац, де все ще курилися руїни, він повернув ліворуч, на Брьозенервеґ, і я здогадався, що старий тримає курс на Заспе. Росіяни сиділи перед будинками на благенькому лютневому сонці, сортували наручні та кишенькові годинники, чистили піском срібні ложечки, натягали на голову ліфчики, щоб зігріти вуха, і вправлялись у фігурній їзді на велосипедах: на свій тренувальний майданчик вони позносили картини, високі годинники, ванни, радіоприймачі, вішаки для одягу, виписували між ними вісімки, всілякі змійки, спіралі, спритно обминали такі речі, як дитячі візки та люстри, що їх хтось викидав із вікон, і як нагороду за свою майстерність діставали оплески. Коли під'їздили ми, солдати на кілька секунд розважатися припиняли. Декотрі з них, що понацуплювали поверх форми жіночу білизну, допомагали нам підпихати візка й ТЯГАЙСЯ руками до Марії, однак пан файнґольд, який розмовляв по-російському й мав при собі посвідку, ставив їх на місце. А один у жіночому капелюшку навіть подарував нам клітку з живим хвилястим папугою на сідалі. Куртикові, що біг підтюпцем за візком, одразу скортіло повискубувати в пташки строкате пір'ячко й порвати його. Марія не зважилася відмовитись від подарунка, підняла клітку вище, щоб Куртик її не дістав, і поставила до мене на візок. Оскар, якому папуга видався аж надто пістрявим, переставив клітку на збільшений ящик з-під маргарину, де тепер лежав Мацерат. Я сидів аж на задку возика, звісивши ноги, й дивився в обличчя пана Файнґольда — зморшкувате обличчя, на якому проступав то задумливий, то похмурий вираз, аж складалося враження, ніби пан Файнґольд тужиться розв'язати якусь складну задачку, а вона в нього ніяк не виходить.

Я трохи побарабанив на своїй бляшанці, побарабанив весело, щоб розвіяти похмурі думки в пана Файнґольда. Але зморшки в нього не розгладжувались, він дивився хтозна й куди — може, в далеку Галичину, а барабана мого так і не побачив. І тоді Оскар облишив свої марні спроби, і тепер було чути лише, як порипують колеса від возика та схлипує Марія.

«Яка м'яка зима!» — подумав я, коли ми проминули останні будинки Ланґфура, і навіть поглянув на хвилястого папугу, що настовбурчив пір'ячко у промінні післяобіднього сонця, яке висіло над аеродромом.

Перед аеродромом стояла охорона, дорога на Брьозен була закрита. Якийсь офіцер звернувся до пана Файнґольда, що, розмовляючи, тримав циліндра на розчепірених пальцях, і його ріденький рудуватий чубчик куйовдив вітрець. Нарешті офіцер коротко, мовби перевіряючи, постукав по ящику з Мацератом, подражнив пальцем папугу й пропустив нашу процесію, однак приставив до неї двох хлопців років по шістнадцять, не більше, в надто малих пілотках і з надто великими автоматами — хлопці мали нас чи то охороняти, чи то супроводжувати.

Старий Гайландт тяг візка, жодного разу не озирнувшись. До того ж він ще й примудрявся, навіть не спиняючись, прикурювати однією рукою сигарети. У небі гули літаки. Їхні мотори було чути так виразно через те, що стояв чи то кінець лютого, чи то початок березня. Тільки навколо сонечка плавали, помалу танучи, кілька хмаринок. Одні бомбардувальники тримали курс на півострів Гела, інші поверталися звідти — там усе ще змагалися рештки Другої армії.

На мене ця погода й гудіння літаків навіяли смуток. Бо ніщо так не наскучує, ніщо так не навіває нудьги, як безхмарне березневе небо, де то наростає, то завмирає гудіння літаків. Як на те, обидва молоденькі росіянини всю дорогу марно силкувалися крокувати в ногу.

Поки наш візок трясся спершу бруківкою, а потім асфальтом з вибоями, кілька дошок у нашвидкуруч збитій труні, мабуть, відійшли, до того ж їхали ми проти вітру, в кожному разі від мертвого Мацерата пішов важкий дух, і Оскар був радий, коли ми нарешті дісталися до кладовища в Заспе.

Вибратися нагору, аж до кутої огорожі, нам не пощастило, бо перед самісіньким кладовищем посеред дороги стояв обгорілий танк Т-34. Решта танків, що поспішали в бік Нойфарвасера, мусили його об'їздити, обабіч дороги вони позалишали після себе в піску колії та ще й повалили частину кладовищенського муру. Файнґольд попросив старого Гайландта взятися ззаду, і вони понесли труну, що посередині трохи прогиналась, спершу танковою колією, потім, напружуючись, через уламки кладовищенського муру й далі, докладаючи всіх сил, між поперекошуваними, ось-ось ладними впасти або вже поваленими надгробками. Старий Гайландт жадібно смоктав сигарету, пахкаючи димом у ноги труни. Я ніс клітку з хвилястим папугою на сідалі. Марія тягла за собою дві лопати. Куртик ніс кайло, правильніше сказати, розмахував ним навколо себе, а на кладовищі заходився цюкати по сірому граніті, наражаючи себе на небезпеку, поки Марія забрала в нього те кайло, щоб допомогти обом чоловікам копати яму — адже вона була жінка дебела.

«Добре ще, що земля тут піщана й не промерзла», — подумав я і вирішив відшукати за муром з північного боку кладовища місце Яна Бронського. Воно мало бути десь тут або трохи далі. Знайти його з точністю я вже не міг, бо за ті зими, весни, літа й осені, що кілька разів змінювали одне одного, колись по-зрадницькому свіжа побілка посіріла й пооблуплювалась — як і весь мур навколо кладовища.

Крізь ґратчасту хвіртку з другого боку кладовища я повернувся назад, звів погляд на верхівки калікуватих сосон і, щоб у голову не лізло чортибатьказна-що, подумав: «Ну ось, тепер вони загребуть і Мацерата». Я ще спробував знайти в цьому який-небудь сенс і знайшов його почасти в тому, що тут, у тій самій піщаній землі, тепер лежатимуть два любителі пограти в скат — Бронський і Мацерат, хай навіть без бідолашної моєї матусі.

Будь-який похорон неминуче навіює спогади про інші похорони...

Піщана земля не піддавалася, тут, либонь, потрібні були гробокопи вправніші. Марія стала перепочити, сперлася, важко дихаючи, на кайло і знов заплакала, коли побачила, як Куртик, відійшовши на чималу відстань, жбурляє камінцями в клітку з папугою. Поцілити йому ніяк не щастило, він кидав далі, ніж треба було. Марія плакала гірко й щиро, бо втратила Мацерата, бо бачила в Мацераті щось таке, що в ньому, як на мене, навряд чи й було, що в її спогадах навік лишиться, однак, виразним і дорогим. Пан Файнґольд заходився її втішати, скориставшись цією нагодою, щоб також перепочити, бо копати йому вже набридло. А старий Гайландт, здавалося, не яму копав, а золото шукав — так розмірено він працював лопатою, викидаючи пісок через плече, і навіть димом пахкав через рівні проміжки часу. Обидва молоді росіянини сиділи трохи збоку на кладовищенському мурі й про щось розбалакували проти вітру. Та ще оті літаки й сонце, Що робилося чимдалі стиглішим.

Вони вже викопали яму з метр завглибшки, а Оскар так само знічев'я, безпорадно стояв між старими гранітними надгробками, між калікуватими соснами, між Мацератовою вдовою й Куртиком, що жбурляв камінцями в папугу.

То пора мені чи не пора? Тобі, Оскаре, вже пішов двадцять перший рік. То пора тобі чи не пора? Ти — сирота. Виходить, пора. Відколи померла твоя бідолашна матуся, ти став напівсиротою. Ти мав зважитися ще тоді. Потім вони поклали в сиру землю твого гаданого батька Яна Бронського. Ти став гаданим круглим сиротою і стояв тут, на цьому піску, що зветься Заспе, й тримав у руці трохи позеленілу патронну гільзу. Йшов дощ, і саме заходив на посадку «Юнкерс-52». Хіба вже тоді не вчувалося виразно — якщо не в шурхоті дощу, то в гуркоті транспортного літака, що заходив на посадку, оте: «То пора мені чи не пора?» Ти казав собі, що то лише шумить дощ, а то — гуркоче мотор, у таких монотонних звуках може причутися, мовляв, будь-що. Ти хотів почути це ще виразніше, а не лише як здогад.

То пора мені чи не пора? Ось вони копають яму для Мацерата, ще одного твого гаданого батька. Як ти знаєш, більше гаданих батьків у тебе нема. То чого ж ти й досі жонглюєш оцими двома зеленими пляшками «пора» й «не пора»? У кого ще ти збираєшся питати? В отих калікуватих сосон, яким і самим не завадить замислитися про те саме?

Цієї миті на очі мені трапився тоненький чавунний хрест із ламкими кренделиками й поїденими іржею літерами: Матильда чи то Кункель, чи то Рункель. Потім я знайшов (то пора чи не пора?) в піску між будяками й узбережним вівсом (пора!) три чи чотири (не пора!) залізні віночки, які були з тарілку завбільшки, поржавілі й уже розсипались і які колись (пора!) зображували, мабуть, дубове або лаврове листя (а може, все ж таки не пора?), зважив їх у руці (ні, все ж таки пора!), прицілився (пора!), отой вершечок хреста, що стирчав (чи не пора?), завтовшки був (пора!) сантиметрів чотири (ні!), я відійшов на два метри (пора!) й кинув (ні!) неподалік (то все ж таки: пора?), залізний хрест стояв дуже криво (пора!), Матильда Кункель чи то Матильда Рункель (пора, Кункель, пора, Кункель!)? Я кидав це вже вшосте, а всього дозволив собі сім разів, і шість із них вийшло «не пора», і тоді я запустив віночка всьоме (пора!), накинув його на хрест (пора!) й увінчав Матильду віночком (пора!) — лаври для фройляйн Кункель. «То пора мені?» — спитав я в молодиці Рункель. «Пора» — відповіла Матильда. Померла вона дуже рано, мавши двадцять сім років, а народилася в шістдесят восьмому. А мені йшов двадцять перший, коли за сьомим разом таки пощастило накинути віночка, коли оте «то пора мені чи не пора» я скоротив і дістав підтверджене, увінчане віночком, цілком певне, вигране «пора!».

І коли Оскар з новим «пора!» на язиці й «пора!» в серці поквапився назад до гробокопів, хвилястий папуга гучно скрикнув, і з нього полетіло жовто-блакитне пір'ячко — Куртик у нього таки вцілив. Я спитав сам себе: а що ж не давало спокою моєму синові, що змусило його так довго жбурляти у хвилястого папугу, поки цей останній камінчик дав йому відповідь?

Вони підсунули того ящика з Мацератом до ями завглибшки десь метр двадцять. Старий Гайландт поспішав, одначе мусив зачекати, поки Марія ще прокаже католицьку молитву. Пан Файнґольд тримав циліндра біля грудей, а поглядом був у Галичині. Тепер і Куртик підійшов ближче. Видко, після того, як йому пощастило вцілити, він ухвалив якесь рішення й тепер з тих чи тих міркувань, але так само рішуче, як і Оскар, ступив ближче до могили.

Ця непевність діймала мене до живого. Чи ж це таки мій син щойно ухвалив рішення на користь чогось чи проти чогось? Чи ж вирішив він нарешті визнавати й любити в мені справжнього і єдиного свого батька? Може, бодай тепер, хоч і надто пізно, він надумав узяти до рук бляшаного барабана? Чи, може, його рішення означає: смерть моєму гаданому батькові Оскару, який партійним значком убив мого гаданого батька

Мацерата лише через те, що ситий був цими батьками по саму зав'язку? Може, й він не вміє засвідчити свою дитячу приязнь, таку бажану між батьками й синами, інакше, ніж через убивство?

Тієї хвилини, коли старий Гайландт радше зіпхнув, ніж опустив у яму ящика з Мацератом і партійним значком у того в трахеї, з повним магазином куль із російського автомата в Мацератовому череві, Оскар зізнався собі, що занапастив Мацерата вмисне, бо той, зважаючи на все, був йому батьком не лише гаданим, а й справжнім; а ще Оскар убив його через те, що йому, Оскарові, остогидло ціле життя тягати за собою якогось батька.

І це неправда, що, коли я підхопив з бетонної підлоги ту цукерку, шпилька на ній була вже розстебнута. Розстебнулася вона аж у моїй стиснутій долоні. І я передав ту відстовбурчену, колючу цукерку, яка за все чіплялася, Мацератові, щоб той орден знайшли в нього, щоб партію поклав собі на язик він, щоб удавився він — партією, мною, своїм сином. Бо колись цьому мав таки настати край!

Старий Гайландт почав закидати яму. Куртик йому допомагав — невміло, проте старанно. Я Мацерата не любив ніколи. Іноді він подобався мені. Він дбав про мене швидше як кухар, ніж як батько. А кухар з нього був непоганий. І коли тепер мені Мацерата часом і бракує, то все це через його кьоніґзберзькі фрикадельки, свинячі нирки з кислою підливою, короп із редискою й вершками, через такі його страви, як вугровий суп із зеленню, вуджена корейка з квашеною капустою й ота незабутня печеня щонеділі, яку я й досі ще відчуваю на язиці й між зубами. Йому, хто обертав почуття на супи, ми забули покласти з собою на той світ ополоника. Забули покласти йому в труну колоду скатних карт. Куховарив він краще, ніж грав у скат. Але від Яна Бронського він грав усе ж таки краще й майже так само добре, як моя бідолашна матуся. У цьому було його багатство, в цьому була його трагедія. А Марію я так ніколи йому й не пробачив, хоча ставився він до неї непогано, ніколи не бив, і коли вона ні з сього ні з того заводила сварку, то здебільшого поступався. І мене він не передав до рук міністерства охорони здоров'я, а того листа підписав аж тоді, як пошту вже ніхто не розносив. Коли я при світлі від електричних лампочок з'явився на білий світ, він визначив мені шлях — торгівлю. Щоб не стояти за прилавком, Оскар узяв до рук барабанні палички й понад сімнадцять років так і простояв з ними за доброю сотнею бляшаних барабанів, пофарбованих білим і червоним лаком. Тепер Мацерат стояти вже не міг, він лежав. Старий Гайландт прикидав його землею, покурюючи Мацератові сигарети «Дербі». Тепер крамницю мав би перебрати на себе Оскар. Але її тим часом перебрав на себе пан Файнґольд зі своєю численною невидимою родиною. Решта дісталася мені: Марія, Куртик і відповідальність за них обох.

Марія плакала й усе ще молилася — щиро й по-католицькому. Пан Файнґольд витав у Галичині або розв'язував хитромудрі арифметичні задачі. Куртик, хоч і стомився, без упину працював лопатою. Двоє молодих росіян сиділи на кладовищенському мурі й про щось гомоніли. Гайландт методично й похмуро кидав пісок заспенського кладовища на дошки від ящиків з-під маргарину. Оскар ще встиг прочитати три літери від слова «Вітелло», тоді скинув із шиї свою бляшанку, але вже не промовив: «То пора мені чи не пора?», а сказав: «Так тому й бути!» — і кинув барабана туди, де на труні вже лежало достатньо піску для того, щоб барабан не дуже загуркотів. Палички полетіли вслід за барабаном і лишилися стриміти в піску. Це був барабан періоду трясунів. Із запасів фронтового театру. То Бебра надарував мені тих бляшанок. Цікаво, що б сказав наставник про мій вчинок тепер? На цій бляшанці барабанив Ісус і отой здоровенний росіянин із грубою, наче покопаною, шкірою. Більше нічого такого з бляшанкою не сталося. Та коли на неї впав перший пісок, вона подала голос. Після другої лопати піску вона теж не змовчала. Але після третьої вона вже не видала жодного звуку, тільки ще виставила напоказ краєчок білого лаку, поки пісок зрівняв і це місце з рештою піску, якого щораз прибувало й прибувало, щораз більшало й більшало, купа піску на моєму барабані чимдалі вищала, росла, і я теж почав рости, й це далося взнаки тим, що з носа в мене почала юшити кров.

Першим кров помітив Куртик.

— Тече, тече! — закричав він і своїм криком повернув пана Файнґольда з Галичини, відірвав Марію від молитви й навіть змусив обох молодих росіян, що так само сиділи на мурі й гомоніли собі, поглядаючи в бік Брьозена, хутко й злякано зиркнути на нас.

Старий Гайландт стромив лопату в пісок, узяв кайло й приклав ту синювато-чорну залізяку мені до потилиці. Холод подіяв. Кров текла вже не так. Гайландт знову взявся за лопату, піску біля ями лишалося небагато, а невдовзі й кров у мене текти перестала. Але ріст мій не припинився, він віддававсь усередині в мене якимсь скреготом, шумом і потріскуванням.

Коли старий Гайландт упорався з могилою, він висмикнув з однієї із сусідніх могилок трухлявого дерев'яного хреста без напису й увіткнув його в наш свіжий горбик — десь так між Мацератовою головою й моїм похованим барабаном.

— Готово! — мовив старий, узяв Оскара, який не міг іти сам, на руки, поніс його і повів за собою з кладовища й решту, навіть молодих росіян з автоматами, — через повалений мур і танковою колією до візка, що його ми покинули на трамвайній колії, перегородженій танком.

Я дивився через плече назад, на заспенське кладовище, Марія несла клітку з хвилястим папугою, пан Файнґольд — реманент, Куртик не ніс нічого, обидва росіяни несли надто маленькі пілотки й надто великі автомати, а приморські сосни згиналися й корчились.

З піску — на асфальт. На обгорілому танку сидів Пришелепко Лео. Високо в небі — літаки, вони летіли в бік Гели, летіли з боку Гели. Пришелепко Лео намагався не забруднити своїх рукавичок об чорний Т-34.

Сонце разом зі своїми набучавілими хмаринками опускалося на Турмберґ — гору біля Сопота. Пришелепко Лео з'їхав із танка й стояв рівно, мов палиця.

Побачивши Лео, старий Гайландт пожвавішав:

— Ви лишень погляньте на нього! Тут світ перевертом іде, а Пришелепкові Лео хоч би хни — його ніщо не бере! — Він доброзичливо поплескав вільною рукою по чорному сурдуту, а панові Файнґольду пояснив: — Це — наш Пришелепко Лео. Тепер він хоче висловити нам співчуття й потиснути руку.

Так усе й сталося. Лео змахнув рукавичками, потім, велемовно розпатякуючи, як він зазвичай це робив, висловив усім співчуття, й запитав:

— А ви бачили Господа? Чи бачили ви Господа?

Господа ніхто не бачив. Марія, вже й не знаю навіщо, подарувала Лео клітку з хвилястим папугою.

Коли Лео ступив ближче до Оскара, якого старий Гайландт поклав на візок, обличчя в Пришелепка ніби розпалося, вітер підхопив його одяг, у ноги йому вселився танок.

— Господь! Господь! — кричав він, стрясаючи в повітрі кліткою з папугою. — Ви тільки погляньте на Господа — як він росте! Ви тільки погляньте — як він росте!

Зненацька його разом із кліткою підкинуло вгору, і він побіг, полетів, він пустився в танок, захитавсь, упав, десь дівся разом із пташкою, що кричала, він і сам обернувся на пташку, в нього виросли крила, він замахав ними й полетів у бік поливних полів. І крізь голоси обох автоматів до нас долинув його крик:

— Він росте! Він росте!

Той крик не урвався й тоді, коли обом молодим росіянинам довелося перезаряджати автомати.

— Він росте!

І навіть коли вже знов озвалися автомати, коли Оскар уже падав сходами без східців у чимдалі глибшу, невблаганну знемогу, я й далі чув голос птаха, голос ворона — то Лео проголошував світові:

— Він росте! Він росте! Він росте!