Бляшаний барабан

Кремінці й надгробки

Густа Тручинська: сонне, добродушне тіло, що запливло салом. Їй не довелося мінятись навіть тоді, коли вона стала Густою Кьостер, адже з Кьостером вона встигла побути лише два тижні — після того, як вони заручились, і до того, як його відіслали на Північний фронт, — та ще під час його відпустки з фронту, коли вони побралися, і то переважно на розкладачках у бомбосховищах. І хоч після капітуляції Курляндської армії жодних звісток від Кьостера не надходило, Густа, коли її запитували про чоловіка, відповідала впевнено, щоразу показуючи великим пальцем на кухонні двері: «Та він там, у полоні в Івана. Як повернеться, тут усе переміниться».

Переміни, що мали настати в бількському помешканні з поверненням Кьостера, могли стосуватися Марії, а також, певна річ, Куртика. Коли мене виписали з лікарні, я попрощався із сестрами-жалібницями, пообіцяв їм часом навідуватись і поїхав трамваєм у Більк, до обох сестер і свого сина Курта. На третьому поверсі будинку з помешканнями на винайм, який від даху до четвертого поверху вигорів, я застав таку собі філію чорного ринку, де порядкували Марія з моїм шестирічним сином, що вже вмів лічити на пальцях.

Марія, вірна й віддана своєму Мацератові навіть у нелегальній торгівлі, взялася за штучний мед. Вона набирала той ерзац з якихось відер без написів, ляпала його на домашні ваги й, щойно я переступив поріг і трохи оговтався, поставила мене пакувати стодвадцятип'яти грамові кавалки.

Куртхен сидів за коробкою з-під «Персілю», наче за прилавком. Він хоч і вшанував поглядом свого батька, що видужав і повернувся додому, однак його завжди по-зимовому сірі очі були спрямовані на щось таке, що можна було побачити й розгледіти тільки крізь мене. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому він виводив стовпчики уявних чисел; походивши неповних півтора місяці до переповнених, погано опалюваних шкільних класів, він набув вигладу мислителя й кар'єриста.

Густа Кьостер саме пила каву. «Натуральна», — подумки завважив Оскар, коли вона посунула філіжанку й мені. Поки я клопотався біля штучного меду, Густа зацікавлено й не без співчуття до сестри розглядала мого горба. Вона не могла спокійно всидіти, не погладивши його, адже якщо жінка погладить горба, то буде щаслива, а для Густи щастя — це повернення Кьостера, який тут усе перемінить. І все ж таки вона стрималася, замість горба погладила філіжанку, хоч та й не обіцяла щастя, і з неї вихопилося одне з тих зітхань, які протягом наступних місяців я мав чути щодня:

— Ось як вернеться Кьостер, він тут усе перемінить. Щоб я з цього місця не встала! Ось побачите, побачите!

Густа засуджувала підпільну торгівлю, одначе любила посмакувати натуральною кавою, добутою зі штучного меду. Коли з'являлися покупці, вона виходила з вітальні, човгала на кухню й на знак протесту гуркотіла там посудом.

А покупців приходило багато. Відразу по дев'ятій, після сніданку, лунали дзвінки в двері: короткий, довгий і ще один короткий. Пізно ввечері, ближче до десятої години, Густа — нерідко всупереч протестам Куртика, який через школу міг віддавати торгівлі лише половину робочого дня, — дверний дзвінок вимикала.

Люди казали:

— Штучний мед?

Марія стримано кивала головою й питала:

— Чверточку чи половинку?

Але дехто приходив і не по мед. Такі люди казали: «Кремінці?» У відповідь Куртик, в якого уроки були через день то зранку, то пополудні, вигулькував із-за своїх виписаних стовпчиками чисел, видобував із-під светра ганчір'яного мішечка й дзвінким, задьористим хлопчачим голосом викрикував у вітальню:

— Три чи, може, й чотири? А краще візьміть усі п'ять. Бо скоро дешевше, ніж по двадцять чотири, вже не дістанете. Минулого тижня вони йшли ще по вісімнадцять, сьогодні вранці мені вже довелося казати: «Двадцять», а якби ви прийшли були годинки зо дві тому, коли я саме повернувся зі школи, то я ще міг би сказати: «Двадцять один».

В околиці завдовжки чотири й завширшки шість вулиць кремінці можна було придбати лише в Куртика. Він мав своє джерело, однак нікому його не виказував і раз у раз, навіть перед сном, замість молитви промовляв: «Я маю джерело!»

На правах батька я хотів усе ж таки довідатися, що ж то в мого сина за джерело. Отож коли він, навіть не приховуючись, а скорше самовпевнено проголошував: «Я маю джерело!», я відразу його запитував: «Звідки в тебе камінці? Негайно скажи, де ти їх береш!»

А Марія протягом усіх тих місяців, коли я пробував дізнатися про джерело, незмінно казала: «Оскаре, облиш малого. По-перше, це тебе анітрохи не стосується, по-друге, коли вже хтось у нього й питатиме, то робитиму це я, а по-третє, не корч із себе батька. Ще кілька місяців тому ти не годен був і рота роззявити!»

Та коли я не вгамовувавсь і допитувався про те джерело аж надто настирливо, Марія ляскала рукою по відру зі штучним медом і, до глибини душі обурюючись, накидалася й на мене, й на Густу, яка іноді підтримувала мої спроби з'ясувати джерело:

— Теж мені праведники знайшлися! Хочете зіпсувати хлопцеві всю торгівлю? А самі живете з того, що він приробляє. Я як подумаю про ті кілька жалюгідних калорій, які Оскарові видають на хворобу і які він за два дні підмітає, то мені аж недобре стає. Але я не плачу — я лише сміюся!

Що правда, то правда: тоді апетит у мене був слава Богу, і саме завдяки Куртиковому джерелу, від якого пуття було більше, ніж від штучного меду, Оскар після злиденних лікарняних харчів знов набрався сили.

Одне слово, довелося присоромленому батькові припнути язика і з чималими кишеньковими грішми, одержаними завдяки дитячій ласці того ж таки Куртика, якомога частіше виходити з помешкання в Більку, щоб не бути свідком власної ганьби.

Нині хтозна й стільки добре влаштованих критиків економічного чуда стверджують (і що менше вони пригадують тодішню ситуацію, то більшим захватом сповнені їхні голоси): «О, то були дивовижні часи перед грошовою реформою! Тоді в житті бодай щось та відбувалося! Люди з порожніми шлунками стояли в чергах перед театральними касами! Навіть нашвидкуруч зімпровізовані вечірки з картопляною горілкою були просто казкові й удавалися багато краще, ніж фуршети з шампанським та коньяками, що їх влаштовують тепер».

Так міркують романтики втрачених можливостей. У мене, власне, теж були причини нарікати, адже в ті роки, коли невичерпно било Куртикове кремінцеве джерело, я з тисячами спраглих надолужити чи поглибити свою освіту майже задарма відвідував вечірні загальноосвітні курси, почав учащати до німецького центру Британської Ради, що мав назву «Міст», дискутував з католиками й протестантами про колективну провину, відчував і власну провину разом з усіма тими, хто гадав: «Якщо ми поставимо всі крапки над «і» тепер, то все лишиться позаду, і нас не гризтиме совість потім, коли справи підуть на краще».

Принаймні своїми знаннями, хоч і досить скромними, зате разюче неповними, я завдячую саме тим вечірнім курсам. У ту пору я багато читав. Книжки, яких мені, поки я не почав рости, цілком вистачало, щоб поділити світ навпіл між Распутіним і Ґьоте, мої знання, добуті з кьолєрівських морських альманахів за дев'ятсот четвертий — дев'ятсот шістнадцятий роки, мене вже не задовольняли. Уже й не пригадую всього того, що я тоді читав. Я читав, сидячи у вбиральні. Читав, годинами стоячи за квитками в чергах перед театральними касами, затиснутий між молодими дівчатами з книжками в руках і з моцартівськими кісками. Я читав, поки Куртик торгував кремінцями, читав, розфасовуючи штучний мед. А коли вимикали електричне світло, я читав, поставивши обабіч дві свічки, — завдяки Куртиковому джерелу ми мали ще й трохи лойових свічок.

Сором казати, але все, що я тоді читав, не западало в мене, а радше прослизало крізь мене. Щоправда, окремі фрази, тексти на клапанах суперобкладинок таки лишилися в пам'яті. Як щодо театру? Імена таких акторів і актрис, як Маріана Гопе, Петер Есер, «р» у вустах Елізабет Флікеншільдт, дівчата з театрального училища, які на сценах студій силкувалися вимовити оте «р» краще від самої Флікеншільдт, Ґустаф Ґрюндґенс, що, граючи Тасо, весь у чорному, скидав з перуки передбаченого Ґьоте лаврового вінка, бо те листя нібито обпалює йому чуба. Або знов той-таки Ґрюндґенс, і теж увесь у чорному, але вже в ролі Гамлета. А Флікеншільдт стверджує, буцімто Гамлет важко дихає. На мене справив враження й череп Йоріка, бо те, що казав про нього Ґрюндґенс, узагалі дуже вражало. Потім вони грали перед приголомшеною публікою в неопалюваних залах «Там, за дверима», і в моїй уяві замість Бекмана в поламаних окулярах поставав Кьостер, Ґустин чоловік, який нібито вже повернувся додому і, за словами Густи, мав усе перемінити й засипати кремінцеве джерело мого сина Курта.

Нині, коли все це лишилося позаду і я знаю, що повоєнне сп'яніння було саме сп'яніння, і воно призвело до тяжкого похмілля, від якого на серці шкребуть коти, без угаву нявкаючи й уже сьогодні проголошуючи історією все, що вчора ще сходило нам з рук, як сходить з рук свіже й криваве діяння чи злодіяння, — нині я з глибокою вдячністю пригадую уроки Гретхен Шефлєр між сувенірами від «Сили в радощах» і її в'язаними речами: не надто багато Распутіна, в міру Ґьоте, штрихами історія міста Данцига у викладі Кайзера, озброєння давно потопленого лінкора, швидкість у морських вузлах усіх японських міноносців, що брали участь у битві під Цусімою, а далі — Велізарій і Нарсес, Тотіла й Тея, «Битва за Рим» Фелікса Дана.

Уже навесні сорок сьомого я кинув ходити й на курси, й до Британського центру, й до пастора Німьолєра, попрощався з другого ярусу з Ґустафом Ґрюндґенсом, що в програмі й далі стояв як Гамлет.

Ще не минуло й двох років відтоді, як над могилою Мацерата я надумав рости, а до життя дорослих мені було вже байдужісінько. Я шкодував, що втратив пропорції трирічного малюка. Я не міг забути про свої дев'яносто чотири сантиметри і мріяв бути меншим від свого товариша Бебри й покійної Розвіти. Оскарові бракувало його барабана. Під час тривалих прогулянок він нерідко опинявся поблизу лікарняного містечка. Він і так мав щомісяця показуватися професорові Ірделю, який називав його «цікавим випадком», отож принагідно Оскар раз у раз навідував і знайомих сестер-жалібниць, і навіть коли вони зовсім не мали для нього часу, він почувався поруч із тими жвавими білими халатиками, що обіцяли одужання або смерть, спокійним, майже щасливим.

Сестри мене любили, по-дитячому, проте незлостиво жартували з мого горба, завше пригощали чимось смачненьким і крадькома ділилися зі мною своїми нескінченними, заплутаними, приємно-стомливими лікарняними історіями. Я слухав, давав поради, навіть брав на себе посередництво в дрібних інтрижках, позаяк мені симпатизувала старша сестра. Для двох-трьох десятків дівчат, схованих під білими сестринськими халатиками, Оскар був єдиним і, хоч як дивно, жаданим чоловіком.

Бруно вже згадував: у Оскара гарні, виразні долоні, легенький хвилястий чуб і оті — досить-таки сині — все ще чарівливі очі Бронських. Можливо, мій горб, а також випнуті й воднораз вузькі груди, що починаються відразу під підборіддям, відтінюють, мов вигідне тло, красу моїх рук, очей, привабливість чуба; принаймні досить частенько траплялося так, що сестри, коли я сидів у них у кімнаті, хапали мене за руки, гралися моїми пальцями, ніжно торкалися чуба, а як виходили, то казали одна одній: «Як зазирнеш йому в очі, то про все інше в нього враз забуваєш».

Одне слово, я стояв вище від власного горба й, поза всяким сумнівом, зважився б на звитяги в лікарняних стінах, якби на той час ще тримав у руках барабана й був певний свого не раз підтверженого хисту барабанщика. Присоромлений і збентежений, не довіряючи невиразним порухам власного тіла, після таких ніжних прелюдій я, уникаючи головної дії, йшов з лікарняного містечка, давав собі волю, гуляв у парку чи довкола дротяної огорожі, яка одноманітно тяглася з усіма своїми дрібними вічками навколо лікарняної території, навіюючи на мене таку байдужість, що хотілося на все начхати. Я дивився вслід трамваям, які їхали в бік Веретена й Бенрата, втішався приємною нудьгою на бульварах уздовж велосипедних доріжок і посміювався з марнотратної природи, що гралась у весну і, дотримуючись календаря, розкривала, мов хлопавки, бруньки.

А по другий бік вулиці наш спільний художник-аматор з дня на день вичавлював із тюбика щораз більше соковитої зелені на дерева Верстенського кладовища. Кладовища мене завжди приваблювали й доти. Там усе таке доглянуте, однозначне, логічне, мужнє й живе. Кладовище — це те місце, де можна набратися духу й ухвалити рішення; тільки на кладовищі життя прибирає чітких обрисів — я маю на увазі, певна річ, не обкантовку могил — і, якщо хочете, набуває сенсу.

З північного боку вздовж кладовищенського муру тяглася алея для молитовних процесій. Там конкурували між собою сім майстерень, що виготовляли надгробки. Були з-поміж них солідні підприємства, як, приміром, «К.Шнооґ» чи «Юліус Вьобель». А також халабуди всілякої дрібноти — «Р. Гайденрайх», «Й. Бойс», «Кюн і Мюлєр» та «П. Корнеф». Щось середнє між бараком і майстернею скульптора, великі, або ще свіжо пофарбовані, або вже майже геть облуплені вивіски на дахах з написом під прізвищем власника, як-от: «Виготовлення надгробків», «Пам'ятники й огорожки», «Надгробки з природного й штучного каменю», «Надгробний живопис». Над халабудою Корнефа я прочитав по літерах: «П. Корнеф. Каменяр і скульптор».

Між цією майстернею і дротяною огорожею навколо кладовищенської території вишикувалися — так, щоб усіх їх було добре видно, — готові надгробки: на звичайних і подвійних постаментах, призначені для могил від одномісних до чотиримісних, так званих сімейних. Одразу за дротяною огорожею, терплячи на собі, коли світило сонце, ромбики від її узору, стояли підставки з черепашнику для потреб скромніших, поліровані діабазові плити, де матовим лишилося тільки пальмове гілля, типові — вісімдесят сантиметрів заввишки — обведені канавками дитячі надгробки із сілезького, трохи тьмяного мармуру, з рельєфами, вибитими на горішній його третині, — здебільшого то була троянда з надламаною ніжкою. Далі — ряд звичайних метрових кахменів з рудого майнського пісковику, який, потрапивши сюди з розбомблених фасадів торгових домів та банків, святкував тут своє воскресіння, якщо тільки так можна сказати про надмогильний камінь. А в центрі цієї експозиції — її перлина: пам'ятник, складений із трьох постаментів, двох бічних плит і великої, розкішно оздобленої стели — все з блакитно-білого тірольського мармуру. Над центральною стелою велично здіймалося те, що каменярі зазвичай називають «торсом». Голова й коліна цього торса були повернені ліворуч, терновий вінець, три цвяхи, бороди нема, долоні розтулені, з рани в грудях скапує стилізована кров — краплин, мені здається, п'ять.

І хоч уздовж молитовної алеї таких пам'ятників з поверненим ліворуч торсом стояло цілком достатньо — перед початком весняного сезону нерідко їх добрий десяток розкривали тут свої обійми, — корнефівський Ісус Христос припав мені до вподоби найдужче, через те, авжеж, саме через те, що він нагадував мого атлетичної статури гімнаста, який, випнувши груди й граючи м'язами, висів над головним вівтарем у церкві Серця Ісусового. Біля тієї огорожі я простоював годинами.

Я проводив палицею по її дрібних вічках, мріяв про се, про те, думав про все на світі — й ні про що. А сам Корнеф на очі мені довго не траплявся. З одного віконця в його халабуді витикалася, переходячи з коліна в коліно, й нарешті здіймалась над пласким дахом труба від грубки. Жовтавий димок від поганенького вугілля кволо курився вгору, спадав на толь, якою був укритий дах, плив вікнами вниз, стікав ринвою, танув серед необроблених каменів та уламків мармурових плит із Лана. Перед розсувними дверима майстерні під кількома парусиновими чохлами, немовби замаскувавшися від штурмової авіації, чекало триколісне авто. Звуки з майстерні — дерево гупало по залізу, залізо билось об камінь — свідчили про те, що всередині працює каменяр.

А в травні чохли з триколісного авта зникли, і розсувні двері вже стояли навстіж. У майстерні я побачив складені один на одного камені, сірі на сірому тлі, шибеницю шліфувального верстата, полиці з гіпсовими моделями й, нарешті, самого Корнефа. Він ходив згорблений, позгинавши в колінах ноги. Витягнену вперед голову тримав нерухомо. Уся його шия була заліплена навхрест рожевими пластирами, просоченими чимось чорним і масним. Корнеф вийшов із граблями й почав загрібати — адже настала весна — між виставленими напоказ надгробками. Він робив це дуже ретельно, лишаючи на гравії різноманітні сліди, а ще збирав торішнє листя, що поприлипало до декотрих пам'ятників. Уже коли він під самою огорожею обережно проводив граблями між підставками з черепашнику й діабазовими плитами, мене несподівано вразив його голос:

— То що, хлопче, тебе, либонь, виживають із дому, еге?

— Ваші надгробки мені так подобаються! — спробував підлизатись я.

— Тілько не тра' про це так кричати, а то матимемо клопіт.

Аж тепер він трохи поворухнув шиєю і повів скоса очима на мене чи, радше, на мій горб.

— Що це вони з тобою зробили? Воно ж, видко, й спати не дає?

Я зачекав, поки він досхочу насміється, а тоді пояснив, що горб не конче має заважати, що я певною мірою головніший від свого горба, що навіть трапляються жінки й дівчата, яких так і тягне до горба, які навіть залюбки пристосовуються до незвичайних обставин і можливостей горбатого чоловіка, які, відверто кажучи, від такого горба ще й дістають насолоду.

Корнеф, спершись підпоріддям на граблище, замислено промовив:

— Мо', так воно і є. Але я про таке не чував.

Потому він розповів мені про те, як жив колись в Айфелі, працював у базальтовому кар'єрі й мав до діла з одною жінкою, а в тої була дерев'яна нога, нібито ліва, і її можна було відстібати, і ту ногу він порівняв із моїм горбом, хоч мій «заплічних», мовляв, і не відстібається. Про свої пригоди каменяр згадував довго, велемовно і з багатьма подробицями. Я терпляче слухав, поки він вибалакається, а та жінка знов пристібне ногу, а тоді попросив дозволити мені подивитись на його майстерню.

Корнеф відчинив бляшану хвіртку посеред дротяної огорожі, показав граблями в бік відчинених розсувних дверей — мовляв, заходь, і під моїми ногами зарипів Гравій, а тоді мене огорнув запах сірки, вапна й вільгости.

На залізних листах з іще грубими гострими краями, але вже відрихтованих на ріжках, лежали важкі дерев'яні довбні грушоподібної форми, з одного боку розмачулені і з волокнистими заглибинами від постійного биття. Залізні насадки для киянок, залізні насадки з дерев'яними головками, щойно викувані, ще сині від гартування зубила, довгі, пружисті травильні щипці й молотки для мармуру, широко розведені скарпелі на гематитовій плиті; на квадратних дерев'яних козлах підсихала шліфувальна пульпа, а на дерев'яних котках стояла, поставлена на прут і готова до перевезення, стела з травертину: масна, жовта, пориста, як сир, — для могили на двох.

— Оце-о — бучарда, оце-о — фриз, оце-о — фальцювання, а оце-о... — Корнеф узяв планку з долоню завширшки й кроків три завдовжки, перевірив на око її край. — Оце-о — правило. Ним я правлю штихелі, коли вони вже не вибирають борозенки.

Я звернувся до нього із запитанням і то не тільки з чемности:

— А учнів ви берете?

Корнеф заходився нарікати:

— Та я знайшов би роботу й для п'ятьох. Але ж ниньки жодного й зі свічкою не знайдеш. Тепера всі вони, бач, учаться торгувати на чорному ринку, песиголовці!

Отже, каменяр, як і я, не схвалював отих темних оборудок, що не давали сповненому надій юнакові надбати пристойне ремесло. Поки Корнеф демонстрував мені різноманітні грубі й тонкі карборундові камені та їхні шліфувальні властивості на прикладі сольнгофської плити, у голові в мене крутилася одна невеличка ідейка. Пемза, шоколадно-бурий шелак для попереднього полірування, трепел, за допомогою якого все, що потьмяніло, доводять до блиску... А в моїй голові, тільки вже чимдалі яскравіше, та сама невеличка ідейка. Корнеф тим часом показував зразки шрифтів, розповідав про шрифти випуклі й заглиблені, про те, як їх позолочують, а щодо золота, то, мовляв, не так воно все й страшно: одним справжнім давнім талером можна позолотити і коня, і вершника. Ці слова відразу нагадали мені про пам'ятник Кайзерові Вільгельму в Данцигу, — отой, що на Сінному базарі весь час скаче в бік піщаного кар'єру (польські прихильники давнини нібито збираються тепер покрити його золотом); але згадка про коня з вершником у сухозлотиці не витіснила з моєї голови ту невеличку, проте чимдалі ціннішу для мене ідейку, я бавився нею, уже вбирав її в слова, поки Корнеф пояснював мені будову триногої пунктирувальної машини для скульптурних робіт, постукуючи кісточками пальців по різноманітних, повернутих то ліворуч, то праворуч гіпсових зразках розп'яття.

— Отже, ви взяли б собі учня? — Моя ідейка почала торувати собі шлях. — Адже загалом ви шукаєте собі учня, еге ж? і.

Корнеф потер пластирі в себе на шиї, обкиданій чиряками.

— Тобто ви взяли б мене, коли що, до себе учнем?

Запитання я поставив невдало, тож відразу виправився:

— Не варто недооцінювати мої сили, шановний пане Корнеф. У мене лише ноги трохи слабенькі. Зате руки — о-го-го!

У захваті від власної рішучости, ладен іти до кінця, я підсмикав лівий рукав і запропонував Корнефові помацати хоч і невеличкий, зате твердий, як у бика, м'яз. Але каменяр мацати не схотів, отож я взяв на плиті з черепашника долото, на доказ своїх слів дав тій шестигранній залізяці пострибати на моєму чималому, як тенісний м'ячик, м’язі й припинив цю демонстрацію аж тоді, коли Корнеф запустив шліфувальну машину і синьо-сірий карборундовий круг завищав по підставці з травертину для двомісної стели. Не відводячи погляду від машини, Корнеф крикнув крізь шліфувальний скрегіт:

— Ти, хлопче, помізкуй гарненько, виспись. Робота тут — не мед. А як не передумаєш, приходь, візьму тебе таким собі практикантом.

Пам'ятаючи про пораду каменяра, я цілий тиждень засинав і прокидався зі своєю ідеєю, день при дні порівнював Куртикові кремінці з надгробками вздовж молитовної алеї і чув Маріїні докори: «Ти ж бо сидиш у нас на шиї, Оскаре! Візьмися бодай за що-небудь — хоч би за чай, чи за какао, чи за сухе молоко». Але я ні за що не брався, я слухав, як Густа — вона ставила мені за приклад свого далекого Кьостера — нахвалює мене за моє стримане ставлення до чорного ринку, і дуже страждав через свого сина Курта, що, складаючи цілі колонки чисел і переносячи їх на папір, не помічав мене так само, як я вмів роками не помічати Мацерата.

Ми саме обідали. Дзвінок на дверях Густа відімкнула, щоб покупці не застали нас за яєчнею зі шкварками. Марія сказала:

— Бачиш, Оскаре, ми це можемо дозволити собі лише через те, що не сидимо, згорнувши руки.

Куртик зіхтнув. Кремінці впали до вісімнадцятьох. Густа їла багато й мовчки. Я від неї не відставав, наминав з апетитом, одначе, наминаючи з апетитом, почувався — може, через яєчний порошок — нещасливим і, коли в шкварці попадався хрящик, мені щоразу хотілося — так хотілося, що аж серце заходилось — бути щасливим; атож, хоч я вже й не раз опікався, мені однаково праглося щастя, весь мій скепсис нічого не важив проти мрії бути щасливим, мені хотілося безмежного щастя, отож я, поки решта за столом ще їли, задоволені яєчним порошком, підвівся, ступив до шафи, немовби саме там на мене чекало щастя, покопався на своїй полиці, знайшов — не щастя, ні, — за фотоальбомом, під своїм підручником я знайшов два мішечки дезінфекційного засобу від пана Файнґольда, видобув із одного з мішечків — ні, певна річ, не щастя, а добряче продезінфіковане рубінове кольє бідолашної моєї матусі, що його багато років тому однієї пропахлої снігом ночі Ян Бронський дістав з вітрини, де Оскар, тоді ще щасливий і здатний розтинати голосом скло, зробив перед тим круглу дірку. Прихопивши ту коштовність, я вийшов з помешкання. Я бачив у тій коштовності перший східець до... Я вирушив до... Я поїхав до вокзалу, бо, міркував собі, якщо в мене все вийде, тоді... Я довго торгувався через... і добре усвідомлював, що... Але однорукий і той саксонець, якого всі чомусь називали асесором, тільки й того, що добре знали ціну, одначе вони навіть не здогадувались, яким дозрілим для щастя вони мене зробили, коли дали мені за рубінове кольє бідолашної моєї матусі теку з натуральної шкіри і п'ятнадцять блоків американських сигарет «Лакі страйк».

Пополудні я знов повернувся в Більк, до сім'ї. І виклав п'ятнадцять блоків сигарет — ціле багатство. «Лакі страйк», по двадцять штук у кожній коробці. Я зачекав, поки решта моїх надивуються, посунув до них ту запаковану біляву тютюнову гору й сказав:

— Це — вам, тільки віднині дайте мені спокій. Сподіваюся, ці сигарети варті того, щоб я дістав спокій, а крім того, віднині щоб мені щодня були судки з обідом, бо віднині я щодня братиму з собою в теці на роботу обід. А ви тіштеся собі від щастя зі своїм штучним медом та кремінцями.

Я промовив це спокійно, без гніву чи докору. Відтепер моє мистецтво мало називатись по-іншому, моє щастя мало бути виписане або, висловлюючись професійною мовою, викарбуване на надгробках.

Корнеф узяв мене практикантом за сто райхсмарок на місяць — по суті, майже задарма. І все ж таки згодом це окупилось. Уже через тиждень з'ясувалося, що для важкої каменярської роботи сили в мене замало. Я мав обтесати щойно привезену з кар'єру плиту з бельгійського граніту для могили на чотирьох, але не минуло й години, як я вже ледве тримав у понімілих руках зубило й киянку. Грубу обробку каменів теж довелося облишити Корнефові, зате сам я досить вправно виконував тонке заточування, робив зубчики, рівняв двома правилами поверхні, обрубував усі чотири краї, кант за кантом, і скарпелем підготував доломитовий бордюр для подальшої обробки. Прямовисно поставлений дерев'яний брус, на ньому набита дощечка, на дощечці сидів я, у правій руці тримав долото, а лівою — всупереч протестам Корнефа, який хотів зробити з мене правшу, — отож лівою я змушував дерев'яні груші, кийки, залізні молотки гуркати й брязкати, бучарду — всіма шістдесятьма чотирма зубцями одночасно гризти й розтирати камінь: щастя, хоч це був і не мій барабан, щастя, хоч воно було й не справжнє, але щастя буває ж і несправжнє, щастя, мабуть, узагалі буває лише несправжнє, щастя — це завжди тільки подоба щастя, воно відкладається пластами — щастя мармурове, щастя пісковикове, а пісковик з-над Ельби, пісковик з-над Майну, пісковик твій, пісковик наш, щастя кірхгаймерське, щастя ґренцгаймерське. Або щастя тверде: вівіаніт. Щастя крихке й недовговічне: алебастр. Загартована криця щасливо вгризається в діабаз. Доломіт — зелене щастя. М'яке щастя: туф. Пістряве щастя з Лана. Пористе щастя: базальт. Застигле щастя з Айфеля. Щастя вивергалося, мовби лава з вулкана, й відкладалося пластами пороху, й рипіло в мене на зубах.

Особливо щасливою виявилася моя рука тоді, коли я почав карбувати написи. Тут я перевершив самого Корнефа. Я взяв на себе орнаментальну частину скульптурних робіт: листя в аканті, надламані троянди на дитячих надгробках, пальмове віття, християнські символи, як, наприклад, PX та INRI, канелюри, прутики, іонійські пасмечка, фаски й подвійні фаски. Щонайвигадливішими профілями ощасливлював Оскар надгробки на будь-які гроші. І коли за вісім годин роботи я лишав на полірованій діабазовій стелі, ще спітнілій від мого подиху, напис на взірець: «Тут спочиває вічним сном мій коханий чоловік...» — і з нового рядка: «наш любий батько, брат і дядько...» — і з нового рядка: «Йозеф Есер...» — і з нового рядка: «нар. 03.04.1885 — пом. 22.06.1946...» — і з нового рядка: «Смерть — це брама до життя», — то мене, коли я перечитував увесь текст, сповнювало несправжнє, тобто приємне щастя, і я вже вкотре дякував за це Йозефу Есеру, що помер у віці шістдесят один рік, і зеленим діабазовим хмаринкам, які пливли від мого долота, і виражав свою вдячність тим, що особливо ретельно вибивав усі десять «О» в напису на Есеровому надгробку, отож ця літера, яку Оскар любив найдужче, в мене виходила хоч і гарненька й добре заокруглена, а проте щоразу трохи більша, ніж треба.

У каменяра Корнефа я почав практикуватися наприкінці травня; на початку жовтня в нього вискочили два нові чиряки, а ми мали доправити на Південне кладовище травертинову стелу для Германа Вебкнехта й Ельзи Вебкнехт, уродженої Фрайтаґ. Доти Корнеф, який усе ще не вірив у мої сили, брати мене з собою на кладовища ніколи не хотів. Перевозити надгробки йому допомагав здебільшого один майже глухий, але загалом досить тямущий робітник із фірми «Юліус Вьобель». Натомість Корнеф, коли Вьобелеві — а той тримав аж вісім чоловік — було сутужно з робочими руками, ніколи не відмовлявся підсобити. Я щоразу марно пропонував свою допомогу на кладовищах, мене туди просто тягло, хоч на той час і не треба було ухвалювати жодних рішень. На щастя, на початку жовтня кон'юнктура у Вьобеля склалася сприятлива, і до настання морозів він не міг позичити жодного зі своїх робітників. Отож довелося Корнефові брати мене.

Ми вдвох підтягли травертинову стелу до триколісного ваговозика, поклали її на дерев'яні котки, вкотили до кузова, поряд прилаштували постамент, пообкладали краї порожніми паперовими мішками, щоб плити не подряпалися, повантажили інструмент, цемент, пісок, щебінь, дерев'яні котки та ящики для розвантаження, і, поки я закривав заднього борта, Корнеф уже сидів за кермом, запускав двигуна і, вистромивши з кабіни голову й обкидану чиряками шию, кричав:

— Хутчій там, хлопче! Хапай свої судки й вилазь уже!

Ми повільно об'їхали навколо Міського лікарняного містечка. Перед головним входом — білі хмаринки сестринських халатиків. Серед них — одна знайома моя санітарка, Ґертруд. Я махаю рукою їй, вона махає мені. «Яке щастя, — знову чи все ще міркую я, хоч тепер Ґертруд уже й не видно, бо ми повернули до Райну, в бік Капес-Гама. — Треба було б її куди-небудь запросити. Може, в кіно чи до театру, подивитися на Ґрюндґенса. (Ось вона вже вітає нас, жовта цегляна будівля.) Атож, запросити, і не конче до театру. (Над напівголими деревами валує дим із крематорію.) А як ви дивитесь на те, сестро Ґертруд, щоб трохи перемінити обстановку?» Інше кладовище, інші майстерні. Почесне коло перед головною брамою на честь сестри Ґертруд. «Бойц і Краніх», «Потґісер. Природний камінь», «Бьом. Художнє оформлення надгробків», «Ґокельн. Озеленювання могил». Перевірка перед брамою — на кладовище потрапити не так просто, представник адміністрації у форменому кашкеті: травертин для могили на двох, місце номер сімдесят дев'ять, ділянка вісім, Вебкхнет, Герман; рука — до дашка кладовищенського кашкета, судки здати, щоб підігріли в крематорію. А перед трупарнею стоїть Пришелепко Лео.

Питаю в Корнефа:

— Отой, що в білих рукавичках, часом не такий собі Пришелепко Лео?

Корнеф, мацаючи на шиї чиряки:

— То Вілєм Слинько, а не Пришелепко Лео. Він тутечки живе.

Та хіба ж мене задовольнить така відповідь! Зрештою, сам я теж був колись у Данцигу, а тепер ось — у Дюсельдорфі, але ж звати мене так само — Оскар.

— У нас був один такий на кладовищах, і точнісінько схожий на цього, а прозивали його Пришелепко Лео. Але наприпочатку, коли його звали ще просто Лео, він учився в духовній семінарії.

Корнеф — ліва рука на чиряках, права крутить кермо триколісника перед крематорієм:

— А чого ж, усе може бути. Я сам знаю багацько людей, на вигляд усі такі самі, і спершу всі були в семінарії, а теперички живуть на кладовищі й звуться по-іншому. А це ось — Вілєм Слинько!

Ми проїхали повз Вілєма Слинька. Той помахав нам білою рукавичкою, і я почув себе на Південному кладовищі, як удома.

Жовтень, кладовищенські алейки, у природи випадає волосся й зуби, тобто, я хочу сказати, згори падає, кружляючи, жовте листя. Тиша, горобці, перехожі, гуде двигун вантажівки, ми ідемо на восьму ділянку, до якої ще дуже далеко. Дорогою — старі жінки з поливальницями й онуками, сонце на чорному шведському граніті, обеліски, алегорично розчахнуті колони, а то й справжні сліди війни, легенький зеленуватий наліт на янголі, що ховається чи то за тисом, чи то за якимсь іншим кущем, схожим на тис. Жінка, що, засліплена блиском власного мармуру, затулилася мармуровою рукою. Ісус Христос у кам'яних сандалях благословляє в'язи, а той Христос, що на четвертій ділянці, той благословляє березу. Приємні думки на алеї між четвертою і п'ятою ділянками — скажімо, про море. А море виносить на берег, з-поміж усього іншого, трупа. З причалу в Сопоті — звуки скрипки й несміливі спроби влаштувати фейерверк для тих, що посліпли на війні. Я, як Оскар і як трирічний малюк, схиляюся над тим, що море викинуло на берег, сподіваючись, що це Марія, а може, сестра Гертруд, яку я мав би нарешті куди-небудь запросити. Але це — вродлива Люція, бліда Люція, про що мені каже й що підтверджує фейерверк, який саме наближається до своєї кульмінації. І на ній, як завжди, коли вона замислить щось недобре, — ота її в'язана берхтесґаденська жакетка. Я стягую з неї ту вовнянку, а вона мокра. Така сама мокра й блузка, яку Люція носить під жакеткою. І ще раз розквітає переді мною ота берхтесґаденська жакетка. І вже зовсім на завершення, коли й фейерверк охляв, і лишилися самі скрипки, я знаходжу під вовнянкою, на вовнянці, у вовнянці її серце, загорнене в спортивну майку Спілки німецьких дівчат, — серце Люції: холодний крихітний надгробочок, а на ньому напис: «Тут спочиває вічним сном Оскар... Тут спочиває вічним сном Оскар... Тут спочиває вічним сном Оскар...»

— Не спи, хлопче! — уриває Корнеф мої такі чудові, принесені морем, осяяні фейерверком мрії.

Ми вже завернули ліворуч, і восьма ділянка, зовсім іще необжита, без дерев, з поодинокими надгробками, розкинулася перед нами, пласка й голодна. Серед цієї одноманітности виразно виділялися п'ять останніх поховань, ще зовсім свіжих, а тому недоглянутих: гори відданих тліні, вже бурих вінків із розмоклими, розмитими дощем стрічками.

Сімдесят дев'яте місце ми знайшли досить швидко — воно було на початку четвертого ряду, відразу біля сьомої ділянки, порослої поодинокими, молодими гінкими деревами і досить щільно заставленої метровими надгробками, переважно сілезького мармуру. До сімдесят дев'ятої могили ми під'їхали ззаду, вивантажили інструмент, щебінь, цемент, пісок, постамент і травертинову стелу, яка трохи блищала, наче була намащена салом. Коли ми приставили до кузова колоди й спустили стелу вниз, на ящика, триколісна вантажівка трохи аж підстрибнула. Корнеф витяг із землі в головах могили тимчасового дерев'яного хреста, на поперечці якого стояло: «Г. Вебкнехт і Е. Вебкнехт», звелів подати йому лопату й заходився копати ями для двох бетонних стовпів завглибшки, як того й вимагали кладовищенські приписи, один метр шістдесят сантиметрів, а я тим часом приніс на сьому ділянку води, замісив бетон і вже впорався зі своєю роботою, коли Корнеф, дійшовши до одного метра й п'ятдесятьох сантиметрів, сказав: «Готово». Після цього я почав трамбувати бетон в обох ямах, а він сидів на травентиновій стелі, сопів і, задерши руку, обмацував на шиї чиряки.

— Скоро визріють. Я нюхом чую, коли вони ось-ось мають визріти й сказати: все, гамба.

Я знай трамбував, а тих його балачок і в голову не брав. Із сьомої ділянки через восьму на дев'яту поповзла протестантська поховальна процесія. Вона йшла за три ряди від нас і, коли пастор порівнявся з нами, Корнеф сповз зі стели, й ми, поки не пройшли найближчі родичі, стояли, як того й вимагали кладовищенські приписи, простоволосі. За домовиною ступала самотою невеличка, чорна, скособочена жінка. Ті, що сунули вслід за нею, були всі вищі й дебеліші.

— Сам ти дверцят не причинеш! — простогнав поруч Корнеф. — Нюхом чую: вони всі прорвуть ще доти, як ми поставимо цю стелу.

Тим часом поховальна процесія дійшла до дев’ятої ділянки, збилася до гурту, і з неї вихопився пасторів голос, який то злітав, то опадав. Бетон уже схопивсь, і можна було ставити постамент на підмурівок. Але Корнеф ліг долілиць на травертинову стелу, картуза натяг на очі, а коміра куртки й сорочки відкотив назад, оголивши потилицю. А з дев'ятої ділянки до нас на восьму вже долинали подробиці з життя небіжчика. Мені довелося не лише вибратися на травертинову стелу, а й сісти верхи на Корнефа, й аж тоді я все збагнув: їх було два, один побіля одного. Якийсь чоловік, спізнившись, поспішав із надто великим вінком на дев'яту ділянку, щоб застати проповідь, бо вона вже йшла до кінця. Рвучко відірвавши пластир, я стер буковим листком рештки іхтіолової мазі й побачив обоє затвердінь: майже однакові завбільшки, колір бурий, аж чорний, і переходить у жовтизну.

— Помолімося! — почулося з дев'ятої ділянки.

Я сприйняв це як знамення, схилив голову набік і, підклавши під великі пальці букові листки, щосили натне.

— Отче наш...

Корнеф заскреготав зубами:

— Ти не натискай, а витискай!

Я спробував витискати.

— Ім'я Твоє...

Корнефові навіть пощастило приєднатися до молитви:

— Хай прийде царство Твоє...

Цієї миті я все ж таки добряче натиснув, бо з витисканням нічого не виходило.

— Хай збудеться воля Твоя, як на...

Просто дивно, але нічого не луснуло. І ще раз:

— Дай нам нині...

І знов подав голос Корнеф:

— Гріхи наші, і не введи нас у спокусу...

Вилізло навіть більше, ніж я сподівався.

— Царство, сила і краса...

Я витиснув строкаті рештки.

— На віки вічні, амінь.

Я натиснув іще раз (Корнеф: «Амінь!»), потім іще («Амінь!»), і коли на дев'ятій ділянці вже почали висловлювати співчуття, Корнеф, лежачи крижем на стелі, знай бурмотів: «Амінь!» і з полегкістю стогнав: «Амінь!», а тоді спитав:

— А бетон на постамент у тебе лишився?

Бетон у мене лишився, а він:

— Амінь.

Я висипав кілька останніх повних лопат, зробивши перемичку між обома стовпами. Тоді Корнеф сповз із полірованої стели й попросив Оскара показати оті поосінньому строкаті букові листки з таким самим строкатим гноєм з обох чиряків. Ми поправили картузи, підклали руки під стелу й поставили надгробка Германові Вебкнехту й Ельзі Вебкнехт, уродженій Фрайтаґ. Тим часом поховальна процесія на дев'ятій ділянці помалу розходилась.