Читанка для Мануеля

* * *

Можливо, безкінечна балаканина про заперечення, яке вони називали протестами, подіяла йому трохи на нерви, а можливо, Сарині листи зринули на поверхню свідомості завдяки словесній асоціації або простому бажанню зринути (хіба спогади не можуть мати власних примх, своїх припливів і відпливів, прагнення виявити або приховати що-небудь залежно від настрою і нинішніх чуток?), — хай там як, той, ти знаєш, якусь мить думав про ті листи, тимчасом як Маркос коментував або критикував найсвіжіші форми протестів у периметрі Парижа. Ті листи прибули за доби, коли один Сарин приятель мешкав у домі того, ти знаєш, де прожив цілий місяць, перше ніж повернувся до Аргентини; їдучи, він лишив ті листи, бо певною мірою вони були призначені й тому, ти знаєш, дарма що він уже років десять не бачив Сари, що ніколи не приїздила до Європи; останній її образ, збережений у його пам’яті, був такий: чайна ложечка і Сарина рука, яка повільно крутить ложечку, немов боїться нашкодити цукру або каві, о третій годині пополудні в кав’ярні на вулиці Майпу.

Тієї пори, коли Маркос, Патрісіо та інші члени гурту організовували Веремію, той, ти знаєш, здається, вважав, що принаймні Маркос заслуговує ознайомитися з Сариними листами, і одного вечора дав йому прочитати їх, коли вони чекали важливих телефонних повідомлень (чекав, власне, Маркос, а Лонштайн і той, ти знаєш, були такі, як і завжди: рабинчик нерозлучний і далекий, а той, ти знаєш, більш-менш; вони теж розмішували цукор у чашках, але недбало). Я прийшов, коли Маркос читав листи, і побачив, що той, ти знаєш, забирає листи, тільки-но їх прочитано, навіть не вибачаючись, що не втаємничує Лонштайна й мене, хоча якого біса вони мали цікавити нас (вони цікавили, але якого біса ми мали признаватись у цьому?). Авжеж, тут немає нічого нового, коментував Маркос, але ж це як нещасні випадки, вони більше вражають тебе, коли йдеться про твою тітку. Дай поглянути на почерк, мовив Лонштайн, на зміст мені просто начхати. Але той, ти знаєш, уже запхав їх до кишені і обмежився тим, що підтвердив Маркосів коментар. Не те що він не довіряв Лонштайну, але ті листи не мали стати об’єктом графологічних зацікавлень рабинчика, його радіоестетичного маятника і своєрідної досить тривожної психоспелеології, до якої він удавався, починаючи з використання паперу й чорнила, аналізу полів та пропусків і аж до способу наклеювання марок; щодо Андреса: хтозна, чому йому не дають листів, це своєрідна туманно прустівська недовіра, підозра, мовляв, Андрес зацікавиться ними з інших причин, ніж Маркос та Лонштайн, і захоче знати більше, втягнути якимсь чином образ та історію Сари до цієї кав’ярні на вулиці Бусі, що не мала нічого спільного з бістро на вулиці Майпу. Той, ти знаєш, був саме такий, мірою власних повноважень він по-своєму розподіляв гру й виявляв свою прихильність навіть тим, як порядкував листами, цього вечора листи були призначені тільки Маркосові, дарма що в них не було нічого прямо пов’язаного з Веремією. А він сам, хоч і викидав багато листів, Сарині не тільки зберіг, а й інколи перечитував, проте йому ніколи не спадало на думку відповісти на них. А втім, ті листи вимагали не так відповіді, як певної поведінки; крім того, йому хотілося б знову побачити Сару, овал її обличчя, що разом із голосом і чайною ложечкою був його найвиразнішим спогадом, а також її напружений і ясний погляд. 2 жовтня 1969 р. Capa писала з Манагуа: любі, я маю розповісти вам одну довгу бувальщину[25]. Довгу, плутану (можливо, навіть кумедну, хоча мені тепер вона такою не видається), а назвати її можна було б так: «Capa, або Злигодні чесноти в Центральній Америці». Зрозуміло, що спершу я мав би написати першу частину цієї розповіді: «Як Capa потрапила до Центральної Америки через Зону Панамського каналу». Але на саму думку, що треба писати про це все, я відчуваю таку втому, що хочу перейти одразу до фактів.

Перший шок я відчула в (…). Пепе, твої друзі, оті X, люди «серйозні». Ти не знаєш, що це означає? Означає не мати ліжка для вас, дорогенький мій, і не тому, що в них його немає або що вони лихі люди. Це просто чудові люди, але з іншого світу, з іншого покоління, мають іншу ментальність, інший спосіб буття, інше геть усе. Пепе, Люсіо, не знаю, чи це правда, але я впевнена в цьому і після всього, що сталося зі мною (в Коста-Риці мене мало не запроторили до в’язниці), я маю дедалі більшу впевненість, що — вибач мою непослідовність, — але в Манагуа ми жили втрьох в одній кімнаті. Тобі це все варто описати. Анхелес — чорна панамоамериканка, я — це я, а Джон — американець. Ми казали, що ми двоюрідні брат і сестри, а оскільки ми балакали ганебним суржиком англійської мови, жаргонів різних країн та іспанської мови й навколо нас витала та невідчутна атмосфера, яку навколишні одразу відчувають і яка становить своєрідну родинну атмосферу, нам повірили. Нас об’єднали інші. І, хоча ви, милі сеньйори, не повірите нам, кожен з нас вирішив сьогодні пополудні, що з нас уже досить.

Досить чого? Що люди глузують із нас на вулиці, тицяють у нас пальцями, ображають нас, і це правда, Джона закидали камінням, я вже навчилася роздавати ляпаси, Анхелес відповідає криком, тож ми даємо собі раду, як можемо. Це не трагедія, але інколи ми плачемо, і то лише через те, що вірили, ніби тут усе по-іншому, ніби ми будемо не дуже відрізнятися, а ще й через те, що не розуміємо, чому нас ненавидять.

Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа, ні, що йти, ні, нічого. Ми сиділи в кімнаті, вмирали від спеки, інколи падав дощ, а завтра ми всі поїдемо в Сальвадор, де буде так само, як і тут, і я намагалася знайти собі сукню, Джон мав навколо голови величезну пов’язку, яку щоранку ми накладали йому, щоб приховати волосся, Анхелес (що нікуди не їхала) поверталася до Панами, щоб роздобути гроші і спробувати жити в якійсь іншій країні. Я мала ілюзію, ніби в Мексиці все буде по-іншому, проте новини, почуті від людей, які прибували звідти, були страшні. Ох, я й забула, в країнах, де злидні, проституція, хвороби і бруд з’їдають твоє життя, вони заходилися робити велику чистку в ім’я моралі, релігії і закону. Отож смерть хіпі! А також усякій мерзоті, наркоманам, злочинцям. Це в митному і політичному аспекті, а про людей я не знаю. Не розумію. Але мене ненавидять, нас ненавидять, мені довелося сховати всі свої прикраси, я була змушена збирати коси на голові й намагалася поміняти свій рюкзак на щось інше, і це знову довело їх до сказу: побачивши рюкзак, вони одразу стали гамселити по ньому, й він розкрився, вони повитягали з нього геть усе: взуття, брудну білизну, намиста, мате і тростинові трубочки для нього, порозкидали все і якнайретельніше обшукали мене, бо радше, ніж хіпі, я могла бути ґерильєро[26]. Нарешті, діставши купу тумаків в ім’я Розуму, Моралі та всього іншого, що вони повигадували, я сказала собі, що вони, мабуть, мають слушність. Ще ніколи в житті я не почувалася так, як почуваюся сьогодні: це не сама ненависть чи біль, а поєднання їх обох, і водночас до них додавалися (повір мені) й співчуття, і досада, і я нічого не розуміла, ба гірше, не розуміла взагалі.

3.10.69

Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США, проте її не пускають? Отак почувалась і я. Йому скасували візу, побили і спровадили назад до Гватемали. Вже двадцять днів, як він крутиться по Центральній Америці, намагаючись знайти кого-небудь, хто позичить йому гроші, щоб він міг перетнути кордон. І це все тільки тому, що він міг бути хіпі. Вони, хоч і знають, що в хіпі небагато грошей, на додачу ще й вигадали спосіб привласнити їх. Треба тільки показати гроші, а якщо вони вкрадуть їх у тебе, коли ти обернешся плечима, це вже інша проблема. Навіть не запитуй, чому нам треба їхати і чому до США (здебільшого ми всі подаємось до Каліфорнії). Не знаю, чому нас ненавидять, думаю, тільки тому, що ми інші й можемо бути щасливі. А вони роблять усе, щоб ми були вкрай нещасливі! В кожній країні я намагалася зблизитися з найбіднішими людьми, але після Колумбії аж досі я натрапляла тільки на глузи, зневагу й ненависть. Що ж, інші люди, інтелектуали і «артисти», інколи допомагають нам, проте бояться, стережуть свій холодильник і одразу запитують: «Але, сподіваюся, ви не такі аморальні та брудні, як ті грінго? Не вплутаєте мене куди-небудь?» Вони по вуха загрузли в істеблішменті й забули, що значення має тільки життя, дух і все, Пепе, про що ми стільки разів говорили, все те, що, я певна, ти, Люсіо, ніколи не забудеш. Тож через це я тепер їду до Сан-Франциско, шукати свою родину, слухати свою музику й малювати, а передусім хочу жити як жива істота, а не як гвинтик серед безлічі інших, хочу снідати шматочком хліба, але поділеним з любов’ю, і докласти всіх зусиль, щоб розкрити життю свій дух, своє тіло й життя. Крапка.

Отже, вчора ввечері ми всі ще раз вирішили розлучитися, ще в Коста-Риці ми з’ясували, що так набагато легше перетнути кордон, і тепер я сама їду в Сальвадор, щоб спробувати знову [нерозбірливе слово]. Розповім вам про одну деталь. Джон допоміг мені нести валізи. Мені треба було сісти на автобус о п’ятій годині ранку, тож ми спали з запаленим світлом, бо в пансіоні ніхто не хотів ані розбудити нас, ані позичити будильника: адже вони бачили рюкзаки, а грінго (мало-помалу вже й аргентинців називають грінго) небезпечні. Ми з Анхелес обмотали Джонові голову, перше ніж вийти, але всі були дуже сонні. Ми поділили гроші Анхелес, бо і я, і Джон мали лише по кілька доларів, і вирушили: я — на автобус о п’ятій годині, Анхелес — на свій автобус о шостій до Коста-Рики, а Джон лишився ще на один день, щоб спробувати знайти роботу на кораблі й потрапити таким чином до США. На вокзалі одна жінка прийняла Анхелес за нікарагуанку й запитала її: «А ти не думаєш, що цей хлопець — один з тих хіпі? Мені здається, що в нього з отого боку вилізло довге волосся!»

Анхелес розповіла нам про це англійською мовою, і ми вийшли з вокзалу. Джона вже почали ображати. Анхелес один тип став розповідати жахіття, а на мене всі в тому автобусі поглядали з погордою і щоразу, коли хтось проходив повз мене, я чула, як шепочуть слова на кшталт: мерзота, [нерозбірливе слово], паскуда, darling[27] і т. ін. Прибувши до Коста-Рики, ми, поки ще не знали, подорожували разом, не варто й згадувати про те, коли-небудь я розповім вам про ці злигодні. Крім того, я з’ясувала, що в автобусі є ще один аргентинець. Дуже рідко трапляється почути акцент буенос-айреських передмість між Манагуа і Гондурасом. Чоловік був симпатичним і розповідав про Яна Кіпуру[28] і Паліто Ортеґу[29]. Дорога — справжнє болото, і тванюка чвиркала на всі боки. Але краєвиди гарні, над горами пролітали хмари, нарешті зійшло сонце, і я витратила свої останні кордоби на [нерозбірливе слово] з солодощами. Життя — це мішанина і goes on, sometimes too much for me to take. I iove you both[30], справді, великою любов’ю і скучила за вами.

Сарита

3.10.69

Сан-Сальвадор.

Зараз я сиджу ввечері на ліжку (розкладачці), яку мені дав директор телевізійних новин у Сан-Сальвадорі. Я поїла. Тепер спатиму, тут є навіть ванна. Крім того, цей сеньйор [нерозбірливе слово) розповів мені, що захищав хіпі в одній дискусії, що йому не видається поганим, що я вдягаю штани, і що він любить людей. Goes on, ні? Цілую, цілую, Сарита.

6 жовтня 1969 р.

Сан-Сальвадор, Сальвадор

…………….а це зовсім не просто з огляду на складну емоційно-фізично-психічно-духовну ситуацію, в якій я опинилася. Я нічого не досягла, нічого не маю, мені не щастить, я так і не можу зрозуміти світ. Тобто це не проблема метафізичної реальності. Це проблема надмірних злиднів і розпаду. Як-небудь я напишу Люсіо, і то тільки для розповіді, що я тепер у таборі сальвадорських утікачів, вигнаних із Гондурасу, я напишу, як приймає їх рідна країна, і про різноманітні хвороби, якими можна заразитися в тих таборах. Я працюю як доброволець у Міжнародному Червоному Хресті, і не тому, що вірю в індивідуальну допомогу, а тому, що, коли ніхто нічого не робить, хтось повинен допомагати робити дублікати перепису, правда? Я мимохідь заприязнилася геть з усіма, і співчуття та страждання, любов і відчай, які я відчуваю, виповнили мене, як тут кажуть, до краю. Це більше, ніж я здатна витримати. Я не розумію, але про це я вже казала в інших листах. Я закінчую виготовляти маскувальний костюм, який допоможе мені подорожувати далі, і хочу використати для нього частину твоїх доларів. Я маю повний список звинувачень, через які мене мало не запроторили до в’язниці в Коста-Риці, і повинна уважно придивитися до них, щоб виправити силу помилок: передусім позбутися рюкзака, викинути книжки, насамперед книжки англійською мовою. Не знаю, чи розповідала я тобі, що мені довелося вдатися до словника «Appleton Guyás», якого я взяла з собою в дорогу, щоб переконати одного капітана, що був добряче напідпитку і чоловік на всі сто, що «Alice in Wonderland»[31] — аж ніяк не комуністична пропаганда, проте ніщо, навіть англо-іспанський словник «Appleton», не могло переконати його, що вона не становить елемента властивого хіпі розпусного життя. Гаразд, відмовитися від штанів, носити спідниці нижче колін, зібрати коси на голові, ніяких прикрас, але навіть отак я завжди буду під підозрою, тільки не знаю чому: або тому, що я схожа на грінго, або тому, що маю звичай стукати в двері, перше ніж заходити. Але отак мене принаймні вже не ображатимуть на вулицях і не кидатимуть навздогін каміння та інші речі. Дехто вважає, ніби я агент компанії «United Fruit»[32], дехто — ніби я емісар Кастро (який жах), а ще дехто — ніби я везу партію марихуани. Хай там як, а твій переказ урятує мені життя, бо я вже майже нічого не маю на продаж і не маю грошей, і тепер чекання, поки я отримаю його, — це солодка надія, яка не має нічого спільного з потребою зібрати досить грошей, щоб перетнути кордон, хоча я наперед знаю, що ні, нічого не вдієш… Господи, я згадую вас усіх, мені здається, ніби я чвалаю по грузькому дну бака з покидьками, поки що минає добре, невдовзі я виберуся, виберуся…