Читанка для Мануеля

* * *

Тобто, думав той, ти знаєш, ідучи сходами вниз після свого звичайного прощання, яке полягало в тому, щоб не прощатися ні з ким особисто, тобто в мить складання тексту з ідеологічним, ба навіть політичним значенням рабинчик відмовився від властивого йому усного жаргону і вдався до найшляхетнішого кастильського варіанта іспанської мови. Дивно, вкрай дивно. Що робитиме Маркос, якщо випадковості Веремії піднесуть його коли-небудь до статусу людини, яку на ассирійських табличках називають проводирем людей? Його теперішня мова скидається на його життя, це поєднання іконоборства і творчості, відбиток революційності, притаманної, як розуміють, усім системам, проте ще Володимир Ілліч, уже не кажучи про Льва Давидовича і ближчого до цих країв і часів Фіделя, таки добре бачили, щó веде від слів до діла, від вулиці до керма. І все-таки людина запитує себе, чому відбувається перехід від мови, визначеної життям, як-от від мови Маркоса, до життя, визначеного мовою, як-от урядовими програмами і незаперечним пуританством, притаманним революціям. Запитай коли-небудь Маркоса, чи забуде він, хай йому біс, поцьку твоєї сестри, якщо для нього настане пора керувати; це, звичайно, проста аналогія, йдеться не про брутальні слова, а про те, що спонукає пульсувати зад, про бога тіл, могутню гарячу річку кохання, еротику революції, що коли-небудь повинна буде обрати (не цих, а наступних, тих, хто має прийти, тобто майже всіх) для іншого визначення людини, і тому нова людина поки що має обличчя старої, тільки-но побачить міні-спідницю або фільм Енді Воргола. Ходімо спати, думав той, ти знаєш, усі належні до Веремії вже досить теоретизували, щоб я їм приніс ще й оці чотири занадто очевидні дурниці. Але хотілося б знати, що думає про це Маркос, як йому жилося б, якби настала ота пора.