Читанка для Мануеля

* * *

— Чому ти принижуєш мене? — запитувала Франсина, коли опівночі ми йшли по бульвару вгору впереміш із непевними гуртами людей, що поверталися додому, купками співрозмовників на кожному розі, алжирськими та іспанськими люмпенами, місцевими сутенерами, пропозиціями в сутіні дверей, cochon[136] кіно, пригодами, запахом картоплі-фрі, посмаженій на прогірклій олії, музикою барів, ох, дівчинко, як пояснити тобі, що тут не це, не так, дарма що ти мала слушність, бо маєш її й тепер, на це не поширюється логіка, і саме тому є дві протилежні причини, які, кажу тобі, не викрешуть іскри, поглянь на цю стару, що збирає недопалки і проказує бозна-колишній проклін злидарів, своєрідний підсумок на краю світу для привілейованих свідків, якими, звичайно, є ти і я, бо ані Ланса дель Васто[137], ані мадам Пучулу Гандара не з’являться тут і не дивитимуться як на найкращий західний підсумок 1960-х років на цю брудну руку, яка збирає недопалки, щоб скрутити собі вранці першу цигарку.

— Це все я знаю, — відказала Франсина, — знаю аж занадто добре, немає потреби вдавати заяложеного святого, щоб помітити купу неминучих покидьків.

— Ти висловилась, дівчинко, все гаразд у твоїй промові, але наприкінці ти бовкнула слівце, не менш неминуче у твоєму Weltanschauung[138], для твого світу і для мого, такі речі, звичайно, завжди неминучі, але ти помиляєшся, зважай на того негра, він от-от виблює на тротуар, і тому, бачиш, саме тому я й потребую тебе цієї ночі, ми з тобою стоїмо по один бік бар’єра, але ти всупереч власній волі плюєш мені в обличчя і навіть не знаєш про це. Слухай, якщо в мені лишилася бодай дрібка гідності, я повинен піти і лягти отам, щоб той п’яний негр обблював мене, але, коли знаєш напам’ять теми всіх квінтетів Моцарта, ти розумієш, що це річ неможлива, яке паскудство, and yet and yet and yet[139].

— Ти теж… ми теж п’яні, — поправилася Франсина. — Ходімо додому, Андресе. Вже знаю, ти глянеш на мене скрива і скажеш: ну, ясно, запариш мені трави і вкладеш у ліжко. Обіцяю, що цього не робитиму, але ходімо звідси, я більше не можу.

То був бар, як і багато інших, віскі зі смаком гасу, повії коло шинкваса і всі люди, яким так добре тут, у цій криївці зі склянок і приглушеного світла, а коли вони вже знову пішли вгору по вулиці Абатис, обійнявшись за пояс, Франсина запитала про завдання, двічі сповільнила крок і запитала: «Яке завдання?» — і я б хотів пояснити їй, одразу зупинитися й пояснити, слухай, ось воно, треба, щоб я, або я повинен, або, почавши від цієї миті чи якоїсь іншої я маю взятися до, але кінець кінцем бар, і ми мовчали, немов чекаючи чогось, хоча не мали чого чекати, годі розповісти їй про те, що було немов клубком колючого дроту серед ночі, муром, що здіймався набагато вище від простертих угору рук, чорним квадратом, путом із дисковими гальмами на чотирьох колесах, та й потім, треба лише докладно розповісти їй про свій сон, кінотеатр з екранами під прямим кутом, разючий абсурд і до, і після, немов щоб краще відмежувати чорне ніщо від середовища, те, що сталося між миттю, коли гарсон покликав мене, і миттю, коли я повернувся до зали, знаючи щось, хоча достеменно не знав нічого, незбагненний абсурд, бачиш, дівчинко, я був у кіно, це точно, але, ясочко, в якому кіно, а тепер затям собі добре: кіно — річ важлива на краю світу, скільки всякого ми починаємо в кіно або в автобусі, їдучи куди-небудь, починаємо те, що сталося і з Данте в монастирі чи на березі Арно, богоявлення відбуваються по-різному, ти їдеш у швидкому потязі до Братислави, і раптом, таки в ньому, тобі западають у голову нові пророчі отвори, оракули juke-box[140], галюцинації на березі телебачення, хтозна, чи кіно, якщо добре зважити, збагни, що втомлений зір робить нас чутливішими, хоч у цьому випадку я просто спав, але хтозна, чи, заснувши, ми не горимо так само, як і тоді, коли сон тікає від нас, почекай, не ворушися, дівчинко, я б сказав, що тобі впала муха у віскі.

— Яка дивина — муха отакої пори.

— Твоя правда, годі збагнути цей факт, бо й у мух є свій розпорядок, це, мабуть, муха-поет абощо.

— Вийми її, — попросила Франсина.

— Я краще замовлю тобі ще одне віскі, мій палець не чистіший за муху, дарма що самовіддані вчительки у школі нам вуха протуркали, які брудні ці комахи. А втім, покуштуй, може, в нього покращився смак, геть усе — питання пропорцій; Лонштайн казав мені колись, що в деяких театрах його кварталу публіка поширює такий страхітливий сморід, що існує один-єдиний спосіб очистити навколишнє повітря: треба щосили перднути.

— Так, тепер воно краще смакує, — оцінила Франсина. — В мою склянку просто впала мушка, тож не варто витрачати гроші на ще одне віскі, все й так дуже добре.

— О ні, не роби цього, дівчинко, не змушуй мене вдатися до терапевтичного ляпаса, щоб змінити полюс істерії. Ага, оце вже краще, всміхаєшся, крізь сльози, мов Андромаха, та от у мені, хай йому біс, немає нічого від Гектора.

Тут, цієї миті, саме на цьому місці Людмила сказала б «блуп». Але кожен має свою систему, Франсина опустила голову і швидко витерла пальцями повіки. Андрес поклав муху на край попільнички, муха поповзла, мов балерина-експресіоністка, й видала дзижчання, що передувало або цілковитому сп’янінню, або негайному польотові; вони мовчки приглядалися до неї, аж поки тваринка достатньо розігріла свої турбореактори, щоб полетіти в глибину зали й сісти на потилицю педика-мулата, що цілувався з месьє вельми вченого вигляду. Курячи й знову зазираючи у вічі Франсині, що розважливо скористалася косметичною серветкою зі своєї кишені, Андрес став докладно розповідати свій сон, Фриц Ланґ зі своїм тевтонським черевом зайшов до бару, гарсон, кубинець і якийсь невідомий приятель сіли за їхній стіл, просидівши, мов у кіно, аж до останньої бобіни, правлячи їм за супровід і зблизька, і здалеку, будучи і не будучи елементом усієї картини, ти ж бачиш, я мав слушність, сьогодні богоявлення стаються й серед мух, пиятик і непогашених недопалків, цієї ночі кожному дістанеться своє. Не дивися на мене так, я тобі поясню по-картезіанському, не сподівайся, дівчинко, що твої дипломи стануть тобі бодай у невеликій пригоді.