Читанка для Мануеля

* * *

Хай там як, десь півгодини Оскарові довелося потруситися за свою шкуру, і хоча, на щастя, він вимовив лише кілька слів, сказавши, мовляв, Аргентинське товариство зоофілії і таке інше, мить, коли він сів у автомобіль і лишив позаду митників, стала такою великою полегкістю, що її можна було виразити, тільки відкривши портфель і діставши з нього коробку кордовських медових пряників, привезених для Маркоса, але цьому намірові миттю перешкодили Людмила і Ґладіс, що завзято спожили більшу частину коробки, натомість окрадена жертва і Оскар обмінювалися першими враженнями про події в Арамбуру і швидке утвердження на чолі влади генерала Левінґстона. А паскуда Ередіа? — запитав Оскар, що вдихав повітря автостради з такою насолодою, наче воно було чисте, й почувався неймовірно щасливим. Прибуває сьогодні ввечері з Лондона, відповів Маркос. У Польщі є тістечка, схожі на ці пряники, зауважила Людмила, але молочного варення навіть близько немає. Я можу навчити тебе, як його готувати, запропонувала Ґладіс, що теж уже відродилася після протокольної півгодини, за неодмінної умови, що є тростинний цукор, бо буряковий огидний, бачиш, як воно, ти ж полячка? Позаду тяглася низка імен і швидких повідомлень, Оскар звільнявся від новин, наче від мух, найтерміновіші він ліквідував, поки машина ще не доїхала до паризьких брам. Ні, в принципі я не думаю, що на борту були мурахи, хоча про таке не знаєш ніколи. А тут вони аж зі шкури пнуться, казав Маркос, останнє повідомлення від Ередіа препаскудне. Через двісті метрів автомобіль представників Венсенського зоопарку обігнав, за всіма правилами, поліційний автомобіль, і Лонштайн, бездоганно дотримуючись правил дорожнього руху, знову повернув праворуч, а обидва представники зоопарку вчепились одне за одного, щоб не впасти від сміху на широкому задньому сидінні, бо пригадували головні моменти церемонії передачі і прийняття, неспокій запакованих броненосців, коли прибув багаж, і сонна зневага пінгвіна, на якого «екваніл» справив приголомшливий ефект. Висади нас коло Орлеанської брами, попросив Ролан, ти, мабуть, і сам упораєшся з усіма тваринами. Чудово, месьє директор, Маркос уже казав мені: що рідше вас бачать коло мого дому, то краще з погляду мурахології. Лише невідомо, чи зможеш ти сам підняти контейнери, докинув Люсьєн Верней. Моя консьєржка важить сто вісім кілограмів, заявив Лонштайн, і це соматично діє на сходи, дарма що це начебто порушує закон тяжіння, і коли та гладуха розганяється, щоб принести мені телеграму, ракета «Аполлон» — ніщо проти неї. Ну, якщо так, мотнув головою Ролан. Гадаю, Маркос тобі казав не діставати тварин з контейнерів, вважав за потрібне додати Люсьєн Верней. Ти хочеш, амурчику, сказати, що не треба викидати контейнери на сміття, виснував Лонштайн, але не переживай, коли Маркос пояснив мені справу, це стало немов Трійцею, доступною для кафрів[85]. Прощавайте, месьє директори, щасливої вам зустрічі з верблюдом і кентавром. Ох, я й забув, мій гриб виріс на півтора сантиметра, це вже привід прийти й побачити його, коли ми проминемо етап контейнерів та інших дрібних веремій, я тут ні на що не натякаю. Але чому ти так уперто переказуєш мені цей дурнуватий діалог? — нарікав той, ти знаєш. Бо він не дурнуватий, відказав Лонштайн, треба, щоб ці хлопці, тобто месьє представники зоопарку, затямили, що я не гірше від них знаю, про що йдеться, але це їм анітрохи не сподобається, бо вони — технократи революції і вважають, що веселість, гриби і моя консьєржка не входять у діалектику історії. Одне слово, сказав той, ти знаєш, що не був технократом, а просто спішив, занось тварин до своєї халупи і поверни автомобіль. Так, мовив рабинчик, і за цей час гриб виріс іще на три міліметри.

На бульварі Распай стало очевидно, що Оскара вже зморив сон. Іди, спочинь трохи, мовив Маркос, поговоримо ввечері, коли прибуде Ередіа, і обережно з телефоном. Я маю для тебе цілу купу новин, протяг Оскар, виходячи з другого позіхання. Маркос подякував йому за медові пряники під акомпанемент непристойного реготу Ґладіс і Людмили, що вже спорожнили коробку, й дав Ґладіс технічні вказівки для вечірньої зустрічі. На тротуарі перед готелем «Лютеція» Оскар зупинився на мить, спостерігаючи рух навколо станції метро Севр-Бабілон, із валізою в одній руці і Ґладіс у другій.

— Чому вони рушили так швидко? Ми могли б поїсти разом або піти кудись, я так багато маю розповісти Маркосові.

— Цей хлопець знає, що робить, — відповіла Ґладіс. — Коли глянеш на себе в дзеркало, ти зрозумієш, ходи, я зарезервувала тобі номер-люкс, щодо мене, то я, мій коханий, потребую душу, хоча цього разу в нас уже не буде пінгвіна у ванні.

— Отже, це Париж, — дивувався Оскар. — ^{Негідниці, вони зробили дірку в огорожі} Ми в Центрі?

— Тут немає того, що називають центром, або ж центр потрохи є всюди, як-от у визначенні вже не знаю чого, — пояснила Ґладіс. — Я вже не можу, лиши Париж by day[86] й ходімо в номер митися і спати, одразу видно, що ти не подавав трьохсот таць зі сніданком і не доглядав чотирнадцятьох дітей із різними розладами у верхній і нижній половині.

— Вибач мені, я трохи сонний, мабуть, мені бракує вологості Ла-Плати. ^{переріжте їм шлях із цього боку, бо інакше вони втечуть через поле} Слухай, ти і ота полячка поїли всі пряники, безсоромниці.

— Вони дуже смачні, але надто солодкі, — виснувала Людмила, звернувши згодом з бульвару Распай і виїхавши на вулицю Деламбр. — Чому ти не лишився з Оскаром? Мені здається, ніби він трохи розгубився.

— Таж він спав на ходу, — озвався Маркос, — а в такому стані годі про щось говорити. Але, якщо хочеш знати правду, є речі, які я хочу краще зрозуміти, і тепер, коли в нас усе вийшло, я можу спокійно подумати якусь мить. Зупинися тут, запрошую тебе ковтнути чого-небудь.

Ще раніше, ідучи опівдні в Орлі, Маркос запитував себе, чому Людмила. Йому сподобалося, що вона запропонувала сама вести машину, що вона не намагалася вплинути на Андреса, що навмисне зосередився на патефоні та обернувся до них плечима. Розповісти їй про бірюзового пінгвіна було недовго, і на Людмилу, коли вона дізналася про Ролана й Люсьєна Вернея, а надто про Лонштайна, напав такий шалений сміх, що вона мало не зіткнулася з 94-м автобусом. Та коли вони вже виїхали на автостраду, Маркос відчув, що вона починає відступати, заглибилась у думки, які змінили її манеру керувати машиною, вона враз стала поривна і немов змучена. Він дивився на неї кутиком ока, запалив сигарету і дав їй.

— Як життя, — озвалася Людмила, — якийсь жарт або фарс, а позаду вже чекає щось інше. Є дві речі, не думай, ніби я не бачу, дві вкрай зрозумілі речі. По-перше, розповідь про пінгвіна — не жарт, по-друге, ти втаємничив мене. Ти розповів мені, про що йдеться. Тепер я поєдную ці обидві речі, розумієш? І цілком логічно, що я тебе запитую: чому ти розповів мені про це, чому мені?

— Тому, що розповів, — відповів Маркос. — У таких речах не завжди існують ясні причини.

— Ти казав про це Андресу?

— Ні, ми розмовляли більше про жінок. Я тільки згадав про пінгвіна, і це, як ти бачила, не дуже зацікавило його.

— Натомість тепер… Чому? Тому, що я запропонувала поїхати з тобою в Орлі? Тебе ніхто не змушував. Уяви собі, що я… хай йому біс, повія, я не можу дібрати слів, до дідька!

— Полячко, ти змішуєш однаковими дозами аргентинську іспанську і галісійську.

— Бо маю перевагу не дуже добре розуміти, про що йдеться, — пояснила Людмила. — На початку Андрес примушував мене повторювати фрази, щоб пореготати над ними разом із Патрісіо та Сусанною, скажімо, concha peluda у pija colorada[87], цей вираз видавався мені дуже милим.

— Справді милий, — погодився Маркос, — тільки інколи люди хибно вживають його і тому занапащають. Я, здається, довіряю тобі, це один з виявів інтуїції. Тут не треба думати про щось незвичайне.

— Так, але… Гаразд, я справді хотіла трохи допомогти, сигарети з Сусанною і що там іще, але те, що вже на першому розі ти розповідаєш мені про пінгвіна і двадцять тисяч фальшивих доларів, — річ зовсім інша.

— Якщо тебе бентежить, що я розповів про справу, то, знаєш, можна забути. Ніяких проблем, між нами нічого не зміниться.

— Ні, навпаки. Навпаки, Маркосе. Це… Хай йому біс, ти розумієш.

Маркос поклав руку їй на плече, потім забрав її.

— Треба, полячко, висловитись ясно. Ти не повинна вважати, ніби ти безпосередньо причетна до того, що ми робимо. Ти гадаєш, ніби я розповів тобі про це, бо, можливо, ти коли-небудь захочеш працювати з нами, але треба, щоб це прийшло до тебе, як бажання кохатися, або грати, або піти в кіно, це має народитись у тобі зненацька, як напад кашлю або лайка. Передусім не треба квапитись. Якщо тобі не цікаво, ми вже не повернемося до розмови про справу, оце й усе. І не думай, ніби я забув про Андреса.

— Він не має нічого спільного з тим, що я можу вирішити, — заперечила Людмила. — Я працювала з Сусанною, а це навіть не зацікавило його, не те що він проти — просто ваша діяльність видається йому інфантильною і дратує його. Спершу і я так думала, але це ще й розважало мене, а тепер починаю бачити по-іншому. Атож, мені треба подумати, — мовила Людмила, вправно обігнавши бельгійський автомобіль, що невпинно перескакував зі смуги на смугу, спонукавши обуритися французьких водіїв.

— Ти не звідти, — говорив далі Маркос. — Ніхто не може наполягати, що ти повинна брати участь з огляду на чуття відповідальності, те, що, скажімо, називають патріотизмом.

— Як і директори Венсенського зоопарку, — зауважила Людмила.

— Звичайно, ні, але це не легко, і годі казати, ніби всі так думають.

— Інтернаціональні бригади, еге ж?

— Якщо хочеш. Як на мене, не гірші за ті.

— За п’ять перша, — кинула Людмила. — Пінгвін, напевне, вже приземляється.

Почасти через це, а ще й тому, що то просто Людмила, кав’ярня на Одеській вулиці мала спокійні закутки, зелені лави й тишу, яка вимагала білого вина, сигарет і спогадів. Тепер це була Кордова, дружба з Оскаром у буенос-айреському пансіоні, старий Колінз — увесь той заплутаний клубок, з якого Маркос витягав ниточку для Людмили, відповідаючи на запитання або мовчанки, не дивуючись, що Людмила прагнула дізнатися, чи є інші різновиди медових пряників, чи Лонштайн теж учився разом з ними в університеті, і що тієї миті, коли він пояснював деякі причини, які привели його до Веремії, Людмила зіперлася підборіддям на кулаки й дивилася на нього, мов циганка крізь кришталеву кулю перед доленосним пророцтвом.

— Я не дуже добре розумію, — призналася Людмила, — правда, даної миті це не має значення. Я б тільки хотіла, щоб ти сказав мені…

— Знаю, — кивнув Маркос. — За годину ти повернешся додому, а там…

— Так. Бо я не люблю брехати, якщо можна уникнути брехні, а цієї миті ще більше, ніж будь-коли. Андрес ніколи не брехав мені, хоча переваги цієї системи ще треба перевірити. Отож є пінгвін, старий Колінз і таке інше. А є ще й пучеро, яке ми їстимемо разом цього вечора, і між двома картоплинками нам треба розмовляти.

— Як на мене, полячко, можеш розповісти йому все. Андрес не з нами, я завжди сподівався, що він ступить перший крок, але ж бачиш. Можливо, я мав би поговорити з ним відверто, як із тобою, можливо, він би добре зреагував, хтозна. З ним це теж питання інтуїції, якщо я не казав нічого, то не говорив, на цьому й кінець. А ти можеш розповісти йому все. Я знаю, що він ніде не бовкне, байдуже, згоден чи ні.

— Чудово, — зраділа Людмила. — Щодо мене, то не знаю чому, а я дуже щаслива. Не дивись на мене отак. Я завжди верзу такі дурниці.

— Я дивлюся на тебе не тому, — поправив Маркос. — Я, полячко, просто дивлюся на тебе.