Читанка для Мануеля

* * *

Парадоксальна річ, кінець розповіді про Онана став, здається, однією з причин, чому Лонштайн говорив і далі, про Онана як про одного з численних психічних страховиськ, якого ніхто не міг знищити, тлуму глибинних, внутрішніх монстрів, справжніх господарів повсякденної гармонії, яку стільки людей називали мораллю і яка згодом стає коли-небудь індивідуально неврозом і диваном аналітика, а колективно — фашизмом і (або) расизмом. Друже, послухай, бурмотів той, ти знаєш, розчавлений прихованими твердженнями і тенденціями промови рабинчика, проте марно було вставляти різноманітні фрази, щоб він зупинив свій словесний потік, Лонштайн твердо вирішив говорити й далі, цей своєрідний Раскольніков самотніх церемоній вимальовував щось на кшталт гротескної саги, спуску Гільгамеша або Орфея в пекло лібідо, і байдуже, що той, ти знаєш, інколи сміявся йому в обличчя, а інколи відсахувався, майже ображений тим ексгібіціонізмом о четвертій годині ранку і за п’ятою склянкою грапи; мало-помалу він зрозумів, що Лонштайн прагне витягти Онана на поверхню аж ніяк не задля єдиної втіхи надати йому легального статусу абощо, відрив Онана від внутрішнього тлуму означав убивство принаймні одного страховиська, ба навіть більше, його метаморфозу в процесі контакту з буденним і відкритим, щоб він уже не був страховиськом, заміну потаємної безрадісної мастурбації пишнотою і дзвонами, рабинчик одразу став ліричним, наполягав і прагнув викласти все до найменших подробиць, став своєрідним public-relations[121] і виконавцем страховиська, що, зрештою, був володарем, як і багато страховиськ, просто йому годилося допомагати, щоб він перестав бути страховиськом. Той, ти знаєш, почав розуміти, що Лонштайн промовляє як справжній рабин, удавшись до прикладу, обравши одного страховиська поміж багатьох і пропонуючи нові шляхи доступу до тлуму в глибині, щоб мало-помалу знищити й решту страховиськ, планує своєрідну підпільну субверемію, а кінець кінцем збагнув, що його роль цієї ночі, якщо чесно виконувати її, полягає тільки в тому, щоб стимулювати, мучити і гнівити рабинчика, щоб ловля і метаморфоза Онана, можливо, прислужилися чому-небудь, якщо він стане його репортером, Лонштайн, мабуть, і сподівався цього й не помилився, бо той, ти знаєш, не забарився розповісти мені про справу (я прокинувся пізно після лихого сновиддя, Людмила спала на дивані, ніхто не снідав і, здається, навіть не думав про сніданок), і, хоча на початку я нічого не зрозумів і навіть, як і той, ти знаєш, погано думав про Лонштайна, розглядаючи питання з усіх боків, я зрештою помітив той надмірний екзорсизм, бо і я мав жалюгідну думку, ніби я промовляв з балкона й покінчив із кількома страховиськами, проте мій балкон був лише крихітним балкончиком коло вікна з квітами в горщиках і виходив у двір, де видніли вікна лише Людмили і Франсини, це був індивідуальний та егоїстичний екзорсизм, незрілість, мертвий птах, спроба та її результати. А Лонштайн, можливо, мав слушність, і прилучатися до Веремії треба по-різному (якщо припустити, що і він, і я ясно знаємо, про що йдеться), хай там як, рабинчик розповідав тому, про кого я казав, про Онана, не задля чистого задоволення, а в пошуках найкращого можливого способу опосередковано спроектувати на Веремію (фортран, звичайно!) той нестямний ступінь оголеності слів, який висвітлить коли-небудь, що стриптиз, до якого він удався перед тим, ти знаєш, був, по суті, необхідною умовою Вер’єра і п’ятничного вечора, іншої ловлі страховиськ, і, хоча це все схоже на оповідки божевільних, той, ти знаєш, і я стали відчувати, що в майже непомисленній, у майже безсоромній поведінці Лонштайна міститься щось на кшталт збройної сторожі напередодні ночі у Вер’єрі. Те, що сьогодні видається лише безумним поєднанням різнорідного, проясниться, можливо, коли-небудь для інших людей і нових веремій, тож ми, той, ти знаєш, і я, — немов поганенькі сивіли і пророки, що водночас і знають, і не знають, ми поглядаємо один на одного з виглядом людини, яка підозрює, що її співрозмовник випустив гази, полегкість, завжди гідна осуду.