Читанка для Мануеля

* * *

Інколи й тому, ти знаєш, цікаво було спостерігати Андреса, що немов сидів на двосхилому дахові, а інколи він міг написати на якійсь картонці про близькість між такими людьми, як Андрес, і, скажімо, Генрі Джеймс, що теж сидів верхи на гребені між світом свого покоління і першими поштовхами у вигляді телефону, автомобіля і Ґульєльмо Марконі. Проте сьогодні його дужче цікавив інший тип межової ситуації в таких людей, як Андрес: на рівні свідомості це сидіння верхи на власному житті провокувало самопожирання, справжні бойні міфічного катоблепаса[97] з головою, що волочиться по землі, майже завжди сміховинні спроби переламу на площині мови, життя стосунків, поточних ідеологій, усього, що зрештою вкрай заплутується, і той, ти знаєш, користався цією миттю, щоб підняти свою лупу й пробурмотіти щось на кшталт, мовляв, почекай, поки тебе схопить Мао, і ти побачиш, чи там Франсина, або сентиментальне визволення, або твоє крісло зі стереофонічними наушниками.

Мені це все видалося не менш очевидним, ніж тому, ти знаєш, надто після сновиддя про фільм Фрица Ланґа, що було абсолютно незбагненним, а водночас відмінною і неясною формою глухої вулички з подвійною назвою Людмили і Франсини. В цій непроглядній пітьмі все було найяснішим, бо тієї пори я щодня натикався на вперту необхідність ліквідувати пряму лінію як найменшу відстань між двома точками, яка-небудь неевклідова геометрія видавалася б мені придатнішою для мого ставлення до життя і до світу, але як утовкмачити це Людмилі або Франсині, коли так довго блукати і чекати, неодмінно лишаються нудота й розчарування, докори завжди в межах ортодоксальних ліній, гризоти й гидкий присмак у роті людини, що є рабом свого західного і дрібнобуржуазного походження, відчуття, що треба щось зробити і нічого не зроблено, відчуття невиконаного завдання, відчуття чорної плями між миттю, коли гарсон у кав’ярні повів мене до зали, де мене чекали, і миттю, коли я вийшов звідти, знаючи, що я щось забув, що я мав щось зробити, проте не міг, бо ж не міг пригадати. Отак щодня і, звичайно, пильне над-Я, надбудова буденного утверджувалася, штовхаючись ліктями, вершник на покрівлі, який намагається обняти світ Людмили і світ Франсини (і більше, набагато більше за це, повну розу вітрів, що розриває всяке уявлення про локалізацію обрію), щоб торкнутися коли-небудь рукою крайнього жадання світу Людмили—Франсини, і тому, звичайно, щокроку зіткнення з двоїстістю, непримиренний двоїстий погляд із верху двосхилої покрівлі.

— Знаєш, — сказав Андрес, наливаючи Людмилі ще вина по тому, як поставив платівку «Процесії» і взяв люльку, — знаєш, полячко, мене змалку чарувала така ідіотська річ, як їзда верхи, просування вперед, споглядаючи майже одночасно зміну подвійного латерального краєвиду, ранчо ліворуч і низки тополь праворуч, руїн праворуч і жебонливого струмочка ліворуч, а спереду майже нічого, конячі вуха, обрій, що вже здалеку починає зсуватися ліворуч або праворуч, я знаю, якоїсь миті крислате дерево посередині шляху зійде ліворуч, а сова на сухому стовбурі стане совою з правого, правильного боку і спростує цим свою незаслужену репутацію.

Людмила згорнула книжку литовських віршів і дивилася на мене очима, ще трохи загубленими у світі образів, який мало що мав спільного зі світом, який вона бачила, з чоловіком, що повернувся від музики Штокгаузена і огидного ремигання, бо, бачиш, Людо, найстрашніше не обирати: адже людина щодня обирає дедалі більше, це неминуче, ти прагнеш зануритись у Веремію, а я став на бік арабських країн, звісно, cum grano sablis[98], і то тільки подумки, і, тут певність ще більша, найважче й найризикованіше — не це, хоч і тут можуть постати різноманітні проблеми; оскільки моя проблема з арабськими країнами надто вже піщана, я, люба дівчинко, відчуваю огиду до всякого поділу вод, тільки простодушні вважають, ніби поділяють ножем, ніби це лишається з одного боку, а це — з другого. Ти, полячко, звичайно, не розумієш жодного слова з того, що я кажу.

— Як же ти хочеш, щоб я розуміла, — пробурмотіла, підступивши ближче, Людмила, запустила руки мені у волосся й чухала мене нігтями, мов кота, це завжди було для мене несказанною насолодою, — якщо ти, моторошний птаху, починаєш говорити про світло в кінці тунелю. А втім, дивися, чи я розумна, я вважаю, що розумію тебе і що немає потреби діставати дорожні карти «Michelin».

— Людлюд, вибір сам по собі неважкий, але я думаю, що проблема вибору, — яка дедалі більшою мірою є проблемою цього паскудного й дивовижного сторіччя з маестро Сартром або без нього, щоб перетворити її в психічну музику, — полягає в тому, що ми не знаємо, чи наш вибір зроблено чистими руками. Я знаю, обирати — це вже багато, дарма що людина помиляється, тут є ризик, спрацює якийсь випадковий або генетичний чинник, а загалом вибір сам по собі має певну вартість, він визначає й підтверджує. Проблема, на мою думку, мабуть, полягає ось у чому: обираючи те, що я вважаю за визвольну поведінку, розширення своїх можливостей, я, можливо, корюся імпульсам, примусам, табу або упередженням, які походять якраз із того боку, який я хочу покинути.

— Блуп, — мовила Людмила, як і завжди, коли хотіла заохотити мене.

— Хіба не багато таких, як ми, що хочуть поламати буржуазні шаблони, спираючись на не менш буржуазну ностальгію? Ти бачиш, як революція не бариться запустити машину репресій — психологічних, еротичних, естетичних, — які збігаються майже симетрично з машиною, начебто зруйнованою в політичній і практичній площинах, але й далі думаєш, що треба, мабуть, пильніше придивлятися до більшості наших варіантів вибору.

— Гаразд, але це все-таки краще, ніж споглядати пупок, як чиниш ти, годилося б спробувати здійснювати якусь надреволюцію щоразу, коли трапляється нагода, і я згодна, що вона існує щодня.

— Людо, звісно, що так, але краще продемонструвати інфільтрацію скасованого в нове, бо сила усталених ідей майже страхітлива. Лонштайн, що, як ти знаєш, удається до своєрідної мастурбації, хоча він, здається, ніколи не казав тобі про це, показав мені один науковий трактат вікторіанської доби з описом симптомів дитини-онаніста, який цілком відповідає картині, яку зображували наші батьки-матері та вчителі в Аргентині в 1930-х роках. Синці під очима, жовте обличчя, нерозбірлива мова, вологі руки, ухильний погляд і т. ін.; ця картина, безперечно, й досі зберігається в уяві багатьох людей, дарма що зміна поколінь не забариться ліквідувати її. Лонштайн сміявся не тільки тому, що ніколи не відповідав цій картині у віці від одинадцяти до п’ятнадцяти років, а ще й тому, що добре пригадував: він вважав себе в цьому аспекті за дивовижний виняток і був задоволений, що його старий тут не може йому нічим дорікнути; тобто, якщо добре придивишся, він зрештою визнав традиційну клінічну картину, яка спонукає його уявляти, ніби він становить привілейований виняток.

— Одного разу в одинадцять років я мастурбувала з гребінцем, — призналася Людмила. — Хай йому грець, це мало не скінчилося бідою, я, певне, була дурна!

— Не забувай, гребінці існують на те, щоб слухняні дітки вкладали в них шовковий папірець і видобували веселі мелодії. Якщо ми вже говоримо про сексологію, в тій книжці згадано ще й іншу річ, яка завжди вражала мене в ницих розпусних романах де Сада, і це розповідь про начебто еякуляцію в жінок. / Еякуляцію в жінок? / Так, люба, ти наче ніколи не читала «Джульєтти» або її численного потомства. / Атож, «Джульєтти» не читала, бо не могла знайти, а «Жюстину» читала. / Це те саме, обидві досить ниці, але й там жінки еякулюють, і глибокі причини цієї переконаності, яку поділяли всі медичні світила тієї доби, — це ще одна проблема, яка стосується сексуальної дискримінації і примату чоловічого світу, що стає взірцем для наслідування, тож саме отак жінка визнає, а то й вигадує властиву їй еякуляцію, натомість чоловік вважає це за річ звичайну: адже саме він накидає взірець. / Бачу, ти тямиш, що до чого. / Не я, а такий собі Стівен Маркус, що орел у цих питаннях, але йдеться не про це, колись, під час розмови з одним французьким скрипалем, що полюбляє лібідонозні звіряння, він розповів мені, що одна з його коханок, якась загадкова кавказка на ймення Базиліка, кохалася з таким шаленством, що зрештою еякулювала так, що намочувала йому всі стегна. / Блуп. / Збагни, цей хлопець знав про жінок набагато більше, ніж я, а проте, здається, вірив, що Базиліка — просто найвищий вияв феномена, який, на його думку, властивий усім жінкам. Я не вважав за потрібне розкрити йому очі на проблему, але, як бачиш, певні погляди можуть перескочити бар’єр і далі справляти свій вплив на протилежному боці, і то навіть у людини, що знає все. Я запитую себе: можливо, те, що я хотів би змінити в собі, я хочу змінити так, щоб по суті майже нічого не змінювати, можливо, коли я вважаю, ніби вибрав щось нове, мій вибір потай визначений усім, що я хотів би лишити позаду.

— Хай там як, ти вибираєш, і то як, — мовила Людмила, і я відчував її як ганчірку, що складається вдвоє, вчетверо, увосьмеро. Я цілував і лоскотав її, міцно пригортав до себе, аж поки вона запручалася, завжди в роздумах, завжди в балачках двоїстий Андрес вийшов за межі свого єства, цілує мене, лоскоче, пригортає, аж поки я запручалася, послухай мене, Людлюд, я знаю, що це все — то Франсина, послухай мене, Людлюд, я йду на пошуки, мені необхідно йти на пошуки, отже, Франсина або та поїздка до Лондона, в яку я тебе відправив, бо мав потребу побути на самоті, проте лишається тільки дізнатися, чи я справді шукаю, чи я справді пішов на пошуки, а чи тільки віддаю перевагу своїй культурній спадщині, своєму буржуазному Заходові, своєму дрібному, гідному зневаги й дивовижному індивідові.

— Ох, — зітхнула Людмила, — якщо ти вже заговорив про це, я не думаю, що ти дуже змінився, відколи, як ти кажеш, став виходити. Радше навпаки, тож quod erat demonstrandum[99], ось тобі.

— Гм, — протягнув Андрес, шукаючи люльку, це був характерний для нього метод зволікання. — Тоді чому змінилася ти?

— Бо ти мене розчаровуєш, бо ти нещирий, бо ти, власне, добре знаєш, що не хочеш нічого змінювати, що ця люлька завжди буде твоєю, і нехай начувається той, хто захоче її забрати, і водночас ти схильний зруйнувати дощенту цей дім, так само як руйнуєш дім Франсини, бо кожен удар тут або там відбивається з другого боку, тож нам немає потреби базікати одна з одною по телефону, щоб знати новини.

— Так, — погодився Андрес, — так, Людлюд, але це не один дім, а два, і, якщо дотримуватися твого порівняння, спробуй зрозуміти мене. Два доми — це шістнадцять вікон, а не вісім, це різні вподобання щодо соусів, там вікна виходять на північ, а там на схід, такі-от речі.

— Принаймні тобі твоя повсюдність і твої шістнадцять вікон стають у не дуже великій пригоді, ти сам признався в цьому, натомість є й те, що вже ніколи не буде таким, як давніше.

— Я хочу, щоб ти розуміла, я сподіваюся на певну мутацію в способі кохати і розуміти одне одного, мені здається, що можна розірвати нашу пару й водночас збагатити її, і нехай нічого не змінюється в наших почуттях.

— Нехай нічого не змінюється, — повторила Людмила. — Бачиш, твій вибір нічого не хоче змінювати по суті, це було і є грою, розкошуванням, дослідженням навколо миски з водою, фігурою танцю, і ти знову стаєш на ноги на тому самому місці. Але під час кожного стрибка ти розбиваєш якесь дзеркало, а сьогодні ти мені заявляєш, мовляв, навіть не певен, що розбиваєш їх, щоб змінити що-небудь. Бачу, ти недалеко відійшов від Мануеля.

— Полячко, в цій розмові корисне те, що ти притьмом десакралізуєш її, скажімо, заговорила про Мануеля. Таки твоя правда, я марно вигадую проблему, а крім того, навіть у ній сумніваюся. Не жалій мене, знаєш.

Людмила нічого не відповіла, а знову погладила мене рукою по обличчю, майже не торкаючись шкіри, і цей жест якраз дуже скидався на жалощі. Зрештою, як дізнатися, котра з них більше жаліє мене, бо й Франсина інколи поглядала на мене так, ніби хотіла втішити, а потім казала собі, що марно, бо навіть немає відчаю, це щось інше, без назви, і я не можу припинити свої пошуки або буття, і так далі, da capo al fine[100]. Розмова нічим не скінчилася, бо ми обоє мали свою правду, нашу правду. Розмова нічим не скінчилася, але нічого, здається, й не почалося; в кінці кожного діалогу чи то з Франсиною, чи то з Людмилою відкривався новий непевний проміжок часу, протягом якого пестощі та усмішки скидалися на скромних і чемних мешканців, що ходять навшпиньки; отже, переконати себе, переконати себе (ні, погодитися з цим неможливо: бути на покрівлі аж до кінця, скрутити собі в’язи, проте й далі сидіти верхи над двома схилами, над двома світами і прагнути зробити з них один або десять тисяч), отже, переконати себе, що ТРИКУТНИК — фігура, сформована трьома лініями, які взаємно перетинаються. Ні. Хоч і перетинаються, хтозна, чи перетинаються вони і до, і після пестощів. Ні. Евклід — ні, хай йому біс.