Читанка для Мануеля

* * *

Спосіб сприйняття дедалі більше наслідує добрий кіномонтаж; думаю, Людмила ще розмовляла зі мною, коли я подумав про готель «Terrass» із балконами над могилами; або ж мені туманно снився той готель, а потім Людмила, розбудивши мене склянкою фруктового соку, стала елементом останніх образів і заговорила, коли ще лишалося щось від готелю й балконів над цвинтарем. Потім метро довезло мене до площі Кліші, наче воно саме по собі ухвалило постанову й організувало потрібні переходи зі станції на станцію. З Людмилою ми багато не розмовляли, було вже пополудні, ми навіть не думали про обід, було тепло, я лежав голий у ліжку, а Людмила, не порушивши своєї поганої звички, загорнулась у мій халат, ми обоє курили, пили фруктовий сік і дивились одне на одного, Маркос, звичайно, Веремія і таке інше. Отак воно. Чудово. Так, Андресе, сказала я, я не хочу, щоб це все лишилося, наче у вимкненому холодильнику, й повільно загнивало. Він дивився на мене пестливо, голий, напівсонний, і дуже здалеку. Ти робиш поступ, Людлюд, це мій метод, і ти дійшла висновку, що він придатний тільки на те, щоб багато чого зіпсувати в житті. Це не метод, а саме життя, заперечила я, я завжди була тобі вдячна, що ти казав правду, хоча було б краще, якби ти не ходив до мене розповідати про Франсину. Людлюд, я можу сказати тобі саме, дай Боже, щоб ти ніколи не ходила до мене з новинами, напахченими Веремією і грейпфрутовим соком, але ж ти бачиш, бачиш. Я, звичайно, теж тобі вдячний. Ми напрочуд добре виховані, це аж очі ріже.

Потім я навіть не дійшов до готелю «Terrass», як мене пронизав немов механічний імпульс, що дав мені паузу, потрібну, щоб увійти до нового часу, підтвердити щось припущене, але ще не засвоєне; я знаю, що я вийшов із метро на площі Кліші й пішов по вулицях, пив коньяк в одній або двох кав’ярнях, думав, що Людмила і Маркос учинили напрочуд добре, що немає сенсу ставити проблеми на майбутнє, бо, майже як і завжди, можливо, інші вирішать за нас. Але стрілочник опустив важіль до самого низу, і все на повній швидкості повернуло вбік, неможливо змиритися відразу з новими краєвидами за вікном, засвоїти їх без спротиву. Ніщо, мабуть, не видавалося б мені страшнішим за інтроспекцію на терасі однієї кав’ярні, легкий внутрішній монолог, ремиґання блювотини; просто факти вискакували, наче в покері, можливо, їх треба було упорядкувати, покласти два тузи поряд, послідовність від восьми до десяти, запитати себе, скільки я карт проситиму, чи вже пора блефувати, а чи мені лишиться шанс на фул. Хай там як, коньяк, авжеж, і вчепитися за новий шлях усіма своїми колесами аж до нового повороту стрілок.

Людмила ступила під душ, мов на сцену, не було потреби в публіці театру «Vieux Colombier», щоб халат упав на підлогу, мов велике біле крило. Кахляна стіна мала досконалу прозорість, хоча це суперечить природі, властивій кахлям, та її манері дивитися на них, коли по той бік сили тяжіння немов народжуються кристали, що б’ються об блискуче фіалкове небо пляжу, відродження часу, новий фенікс Веремії. Неможливо не всміхнутися перед екзальтацією, в якій не менше дитинності, ніж любовної знемоги, от тільки лихо, що мильна піна зайшла їй до рота, тільки-но вона припинила навмисне стискати губи, а губка тим часом совалась по стегнах і поясу, змиваючи промовисті й тривкі сліди ночі. Змило й Андреса, наче дрібку пилу, яку понесло водою в каналізацію, не кажучи вже нічого по тому, як усе було сказане, що й свідчить про його ясний розум; тиша квартири без Ксенакіса, без Джоні Мітчелл, без Хуана Карлоса Паса, тріумф душу, що нісся далеко за відчинені двері, мало-помалу затьмарив Людмилі зір, під кінець вона милилася вже без насолоди і знову загорнулася в Андресів халат, закурила і походжала по кімнаті з чашкою вже холодної кави в руці; транзистор, механічно ввімкнений по дорозі до вітальні, розповідав про ситуацію на біржі. Це вже край, подумала вона, але не висловила, і крутила цю думку в голові, наче психічний фрукт: край, карай, каракай, коровай і край. Вимкнула транзистор, підійшла до ліжка й розправила простирадло, яке Андрес лишив зіжмаканою купою, на вулиці Хлодвіга вона теж застелила ліжко, перше ніж піти, а Маркос тим часом варив каву й телефонував Ґомесу й Люсьєнові Вернею. Край, одне ліжко на вулиці Хлодвіга і друге на Західній: дрібна історія простирадл, нового часу і запаморочення, яке народилося між цими двома ліжками, єдине можливе слово не хотіло вимовлятися, вона думала про кожнісіньку мить, проте за порогом слів, думала, як тепло, як вітер, що обвівав їй тіло, чом би й ні, чом би й ні, якщо так, я кохаю тебе, тепер я знаю, за що і як палко я кохаю тебе, я кажу про це знову і знову, і це край, бо є ти і є Веремія, і все наповнене стрибками, криками, радістю, сподіваннями і надгорілими сірниками, велике дитя, незціленна шмаркачка, Маркосе, я кохаю тебе, і я теж кохатиму тебе завжди, але здалеку, відтепер ти глядач, дивишся на мене зі свого місця й, можливо, аплодуватимеш, якщо матиму добру роль. Край-коровай, ролі у великій грі розподілені, і вже друга година дня, треба перекусити і йти до Патрісіо, репетиція о пів на восьму. Все начебто те саме, Патрісіо і репетиція, їсти й курити, але сьогодні вона по той бік краю, прозора й бурхлива, наче море, що б’ється об небо кахлів у душі. На дивані якась покинута платівка, Лючіано Беріо[126], Людмила поклала її на програвач, простягла руку, щоб натиснути вимикач, але не закінчила руху, бачила очі Маркоса в пітьмі, до неї долинав його голос, розповідаючи про часи фенікса, про все, що чекає їх у ці дні, про всі дні, які проживуть разом.

— Ми майже не зважаємо на себе, — сказав Маркос, пестячи обличчя Людмили, що ткнулася головою йому в плече. — Все особисте мені видається зайвим, аж поки ми вийдемо з цього, якщо вийдемо.

— Якщо вийдемо? Гаразд, я знаю, що це небезпечно й важко, але гадаю, що ти, що ви… Добре, має значення тільки Веремія, ти маєш слушність, ми можемо зачекати.

— Ні, полячко, — заперечив Маркос, і Людмила відчувала, як він мовчки сміється в пітьмі, його шкіра здригалася, здається, всміхалося все його тіло, і ця усмішка входила в неї і ще дужче вабила до нього, — ми, як бачила, не можемо чекати, і добре, що ми не чекали. Звідки ця манія поділяти речі, мов ковбасу, нарізану кружальцями? Кружальце Веремії, кружальце особистого життя, ти нагадала мені про того, ти знаєш, з його проблемами організації, бідолаха не розуміє і хотів би зрозуміти, це своєрідний Лінней або Амехіно Веремії. Але ж насправді не так, ковбасу теж можна кусати, не нарізаючи кружальцями, і навіть скажу тобі, що отак смачніше, бо присмак металу псує смак віслюка.

— Ковбасу роблять із віслюків? — здивувалася Людмила.

— Мабуть, інколи, все залежить від пори року. Слухай, полячко, ця ніч і ми вдвох — теж Веремія, і дай Бог, щоб ти вірила в це, як і я, навіть якщо той, ти знаєш, б’ється головою об мур. Головне — не роздимати, треба просто додати наш союз до великої Веремії, не випускаючи з ока решту, треба зайняти позицію в центрі й бачити все, аж поки почнеться зіткнення, а можливо, ще й довго після нього.

— Це неважко, — мовила Людмила й повільно повела рукою по грудях Маркоса, зайшла на карту Австралії, щоразу зеленішу та жовтішу, попестила член, що спав, лігши на бік, відчула наелектризованість волосся на стегнах і зупинилася на твердій терасі коліна, — так, це легко, Маркосе, для мене, власне, тут немає нічого нового, думаю, від миті, коли ти ввійшов у мене, коли стис мені руку і, додам мимохідь, мало не розтрощив її. Твоя правда, не говорімо про Андреса, не робімо того, що роблять за звичкою, того, що я, безперечно, робила б цього самого ранку в Андреса, скажімо, прибирала квартиру. Маркосе, розкажи мені про мурах, ця тема справді дуже цікавить мене. І ти, Маркосе, і ти, але для цього, гадаю, ми маємо ще багато часу, еге ж?

— Полячко, — пробурмотів Маркос, — ти розмовляєш, як пташка.

— Гидкий, ти смієшся з мене.

— Сміюся, бо ти, полячко, схожа на жайворонка в полі, можливо, коли-небудь я покажу тобі наші ниви, ти побачиш, що там на них.

— Ну, — всміхнулася Людмила, — невже ти гадаєш, що їх немає в Польщі?

— Переклади оце хлопцеві, бо він не дуже тямить у галльській мові, — звелів Патрісіо, — а я тим часом погодую Мануеля. Слухай, цей хлопець закохався водночас у Людмилу і Ґладіс, буде, мабуть, викапаний батько, яка доля чекає нас, старенька?

Мануель демонстрував своє кохання ложками тапіоки, яку кидав по черзі на кожну з тих жінок. Стюардеса, дарма що тепер у відставці, Ґладіс зрештою синхронним рухом забрала в Патрісіо тарілку супу, Мануеля й ложку, що врятувало Людмилу від прямого влучання по обличчю. Сівши в найкращий у квартирі фотель, Оскар приглядався до сновигання, ще не вийшовши з того ступору, в якому він перебував після своєї висадки з пінгвіном і броненосцями в Орлі і який не змогли розвіяти нічні й ранкові події, але цей стан йому подобався, він відчував, ніби в нього душа співака танго, що витає поміж реальністю та її оздобами, що геть усі однієї барви, кінець кінцем душа поета, як казали,

вмираючи від сміху, члени вже, мабуть, розпущеного під три чорти Товариства зоофілії.

— «Міжнародна комісія юристів опублікувала свою доповідь про тортури», — перекладала Сусанна. — «Женева. Крапка. Ця організація (МКЮ) опублікувала в середу доповідь про рідкісне насильство, — чому, скажіть мені, рідкісне? / Хай йому біс, перекладай без коментарів, наказав Патрісіо. / Сукара лайнока, відповіла Сусанна, що розмовляла волапюком не гірше, ніж п’ятьма іншими мовами, — про рідкісне насильство під тортурами, заподіяне опозиціонерам і дванадцятьом тисячам політичних в’язнів, наявних, за даними цієї організації, в Бразилії».

— Дванадцять тисяч? — перепитав Ередіа, заходами з величезним пакунком цукерок для Мануеля, вгамованого завдяки аеронавтичному методові Ґладіс; тепер малий жбурнув величезну кількість тапіоки, збагнувши, що її годі порівнювати з тим, що чекає його за отим рожевим папером із зеленою стрічкою. — Я б сказав двадцять тисяч, але й це вже добре для міжнародної комісії. Читай далі, мала.

— «Доповідь, що спирається головно на документи і свідчення, які потай просочилися з в’язниць або потрапили до членів комісії завдяки колишнім в’язням, яким пощастило втекти, стверджує, що тортури перетворили в «політичну зброю» й систематично застосовують, щоб змусити в’язнів говорити, а водночас і як «спосіб переконування». Мати одного студентського лідера повідомила, що керівники табору інтернованих на «острові Квітів» мають звичай заводити до кімнати для побачень скаліченого юнака, «чиї безладні рухи і сліди пережитих страждань мають спонукати батьків-матерів, які провідують дітей, радити їм активно співпрацювати зі слідчими».

— Певне, мабуть, добра країна / та Америка, батьку, — продекламував Ередіа. — Ти б хотів поїхати туди? / З великою насолодою. / Тоді хоч казися тут, / ти туди не поїдеш. Ця прикінцева пародія свідчить про попередні дари, мати його сучка, хай простить і не сцить. Читай далі, сестричко.

Оскар чув Сусаннин голос, бачив руку Ґладіс, що гралася волоссям Мануеля, зрештою запхавши його тапіокою з нездоланною вправністю, відчував скутість Патрісіо, вже прийшли Моніка й Ґомес, і все звелося до швидких запитань, поглядів, спрямованих на нього і на Ґладіс, великих жертв пінгвіна, дітей місяця вповні, бо, починаючи віднині, все для них буде муром і уламками скла, взявшись за руки, їм треба тікати, виламувати ґрати, жити непевним життям, клятий пінгвін, пригнічено думав Оскар, дивлячись на Ґладіс немов із гордістю та підтвердженням надії. «В оповіді зазначено, що тортури загалом застосовують по-науковому (яка проституція мови в газетах, зухвало думав той, ти знаєш, вони плутають ремесло або техніку з наукою, цьому бідолашному слову дістається все лайно, на яке, по суті, воно заслуговує, коли забуває, що існує, щоб надавати нам гідності, а не перетворювати нас у роботів, і таке інше, ох-ох-ох, як ти добре говориш) і перелічено, — перекладала далі Сусанна, підвищивши голос із явним наміром попередити, мовляв, або вони замовкнуть бодай трохи, або ж вона припинить для них трансляцію кольорового каналу, — перелічено методи, які застосовують найчастіше: покарання водою (голову в’язня раз по раз занурюють у відро з брудною водою або наповнене сечею та екскрементами), покарання електричним струмом (прикладання електродів до статевих органів, вух, ніздрів, грудей або вивернутих повік), тортури морального порядку (скажімо, покарання дитини на очах у матері або чоловіка і жінки в одному приміщенні)». Ви тільки подумайте, якби це все з’явилось як стаття кореспондента газети «Le Monde», хлопці з мого чудового посольства казали б, що це наклеп, озвався Ередіа. Вони вже сказали, поправив Маркос, що зайшов, наче кіт, і сів у фотель коло вікна, ця газета сьогодні заявила, що Міжнародна комісія звернулася до твого посольства в Женеві, щоб воно передало їй ноту, в якій міністр юстиції Бразилії, — смійтеся з цієї посади в світлі всього сказаного, — чеснотливо висловив протест проти цієї доповіді й запевнив, що в Бразилії немає політичних в’язнів. Гаразд, слухай далі.

— Чи ви справді схильні дати мені закінчити? — запитала Сусанна. — «З другого боку, Комісія повідомляє, що у військовій в’язниці в Белу-Орізонті є поліційні собаки, — погляньмо, чи не скажуть, скільки їх там, — спеціально навчені нападати на чутливі частини людського тіла. В приміщеннях DOPS (федеральної цивільної поліції) Сан-Паулу до «поширених» методів належать виривання нігтів і здавлювання статевих органів. У Сан-Паулу, Курітібі й Жуїс-ді-Форі деяких в’язнів палили паяльною лампою.

Відгородившись від гамору, від криків Мануеля, що поривався до цукерок, інстинктивного жесту Ередіа, що легенько провів рукою по своєму лівому передпліччі, яке рік тому, в Сан-Паулу всіх місць, йому повільно зламали в трьох місцях, той, ти знаєш, спромігся знайти собі місце, щоб самому прочитати кінець доповіді, просту останню фразу, яку треба було б повторювати день і ніч на всіх хвилях, в усіх газетах, усіма перами (хоча цю кляту мову чистих рецидивів уже не вживають)