Читанка для Мануеля

* * *

Це все пам’яталося добре: голос Моріса Фанона[131] з платівки, діалог, що вже виснажився, опадав, розпливався й потребував через те нових склянок вина і сигарет, щоб не зникнути остаточно; голос Фанона був наче гірким підсумком: me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps[132], добре співає, зауважила Франсина, таке рідко можна почути в ресторані.

— Me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps. Так, дівчинко.

— Не сумуй, Андресе, ти забудеш про неї, забудеш про нас, повернешся до своєї музики, власне, ти ніколи не любив жінок, для тебе існує лише цей інтер’єр, не знаю, як назвати його, де ти повільно походжаєш, мов тигр.

Але чи справді вона казала ці слова, чи до мене знову промовляли з тієї пісні? Відволіктися, піти звідси на очах у Франсини, що прийшла сюди до мене й допомагала мені в мої сумні ночі (я ніколи не казав їй про це, і вона, хай там як, не зрозуміла б), піти, лишивши її зі спокійним, ба навіть уважним обличчям, налити їй склянку й піти геть далеко, обійти всі будинки, вулицю Хлодвіґа, Декарта, Туена, Естрапад, Клотильди і знову вулицю Хлодвіґа, але навіщо, навіщо, якщо я сам цього хотів. Бідолашна Франсина, ще більше покинута, ніж Людмила, і то цієї миті, коли я наливаю їй ще одну склянку вина, гладжу руку, і ми обоє слухаємо Фанона, me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps, і все було втечею і дистанцією, ґречною системою порожнеч і відсутності, Франсина в ресторані, голос Фанона, я завертаю за ріг вулиці Туена, наливаю ще одну склянку вина і гладжу руку, непевна система потягів на коліях, які схрещуються і розходяться, марні хусточки у вікнах, марна близькість, надто розвіяний, надто п’яний, водночас потяг і хтось загублений у ньому, що шукає когось іншого, слова знову упорядковуються, щоб назвати безладдя, слухай, дівчинко, слухай про ці