Читанка для Мануеля

* * *

— Знаєш, як годують гусей, щоб вони захворіли на цироз печінки і паштет був набагато смачніший? Нам теж треба отаку лійку, щоб улити суп в оцю дитину.

Мануель розважливо знехтував крилаті батькові плани, проте Сусанна видала чотири енергійні слова, що їх славна й мужня аргентинська дитина не повинна чути в ранньому дитинстві. В глибині кімнати, звукоізольованої якомога краще ширмою, ковдрами й платівкою Анібала Тройло[78], або ж Пічуко, муркотів мімеограф. У руках Ґомеса й Моніки він працював удесятеро краще, ніж у решти, тож документи французькою та іспанською мовами були майже готові; той, ти знаєш, пробігав їх очима й дивувався їхній лаконічності та об’єктивності, хоча їх надрукували начебто з метою спровокувати вкрай конвульсивні реакції; в усякому разі, вимоги Веремії були сформульовані навдивовижу ясно, тож агентство «Reuter» та інші вашингтонські агенції мали вжити всю риторичну помаду, щоб викривити їх. На другому краї столу, де Патрісіо й суп скористалися тим, що вони вдвох проти одного, — хоча Мануель не належав до тих, що вмирають мовчки, — прозірлива Сусанна й далі виготовляла читанку, призначену для ще далекої боротьби з неписьменністю в Мануеля, її праця полягала в уклеюванні в зошит газетних повідомлень різними мовами, ті вирізки мимохідь мали сприяти білінгвізації бідолашного створіння. Той, ти знаєш, уважний спостерігач створення читанки, а інколи й учасник цього процесу, надто тішився тим, що Сусанна сприятиме розвиткові майбутніх інтуїтивних і творчих здібностей Мануеля, і серед іншого передав епіграф Едґара Вареза[79] до книжки «Arcana», текст якого, на думку Андреса, походив не від кого, як від самого Парацельса, і то після бозна-якої кількості змін, бо той, ти знаєш, переклав його іспанською мовою з французького тексту, що теж, напевне, був перекладений із латинського або німецького оригіналу і, хай там як, проголошував: «Перша зоря — зірка Апокаліпсису. Друга — зоря сходу. Третя — зоря стихій, їх чотири. Отже, є шість зірок. І є ще одна зоря — зірка Уяви».

— Дурниці, — проказав Ґомес, що вийшов з-за ширми, геть заляпаний чорнилом «Gestetner», — ми бачимо тут в усій красі словник ілюмінатів, або алхіміків, або, хай там як, спіритуалістів. Мені такий мотлох не продадуть.

— Ти сам верзеш дурниці, — повчав Патрісіо. — Властива системі помилка відносно майбутніх верифікацій із боку науки — це одне, а притаманна системі істина — річ зовсім інша, і ця істина те, що лишається від системи, навіть якщо вона — купа вигадок. Хтозна, що є певного в Платона чи Арістотеля, і все-таки не можна не прочитати цих обох бородатих греків, не збагатившись більше за, скажімо, чоловіка Марії Каллас, і, до речі, іспанською мовою її прізвище не може бути ще суперечливішим, бо означає «мовчи».

— Гик! — проказали суп і Мануель у тісному союзі, миттю порушеному нападом кашлю, що розметав їх у протилежних напрямах. Дивлячись на Патрісіо, що витирав собі обличчя в супроводі непристойних вигуків, той, ти знаєш, подумав, слава Богу, що тут немає рабинчика, бо він сперечався б із Ґомесом; він сам мало не став на бік Парацельса й Сусанни, проте волів мовчати і далі провадити інспекцію Мануелевої читанки, непевно пригадуючи фразу Берн-Джонса[80], в якій художник стверджував: що матеріалістичнішою ставатиме наука, то більше янголів він малюватиме. Звичайно, в стимулах для розвитку уяви Мануеля не було нічого ангельського, бо Сусанна передбачила, що в дев’ять років він уже навіть зможе ввійти до сучасної історії, і то отаким шляхом:

— Погукай Маркоса, — сказав Ґомес Патрісіо, — пончики вже готові й гарячі. Моніко, дай мені склянку вина, чорнило затопило мені душу.

Образи, образи; той, ти знаєш, подумав, що три хвилини тому Ґомес виступав проти Парацельса, а тепер чорнило затопило йому душу; та сама уява, яку він нещодавно зневажав, забезпечила йому оцей спосіб висловити свою втому. Поглянь, наполягала Сусанна, розсміявшись до сліз, коли клеїла ще одну вирізку для майбутнього вихованця, на щастя, в цьому клоачному світі ще досі можна знайти розраду, не покидаючи закутку, де почалося твоє існування, знайти її, власне, в кінотеатрі на вулиці Свіпача, куди я ходила дивитися фільми з Ґрегорі Пеком, — поглянь, як спохмурнів мій чоловік, він ревнує мене навіть до кіноекрана. Краще я прочитаю вам, ця вирізка з тих, які справді доходять до самої суті:

— «9 липня під час виконання національного гімну на другому вечірньому сеансі в кінотеатрі на вулиці Свіпача, 378, Лопес не підводився з місця, а коли до нього звернувся розпорядник, відповів, мовляв, не вставав, бо має англійське громадянство, а якби знав, що це злочин, пішов би до вбиральні». Далі йде кілька нудних абзаців про спершу виправдання, а потім перегляд справи, згодом з’явився й прокурор, що між іншим заявив: «Не маю сумніву, що Лопес почув перші акорди національного гімну, але й далі сидів, навмисне і з повним усвідомленням, що він чинить усупереч традиції й давно усталеному звичаю, який утвердився завдяки спонтанному патріотичному вшануванню цього національного символу. Одразу зазначу, що він пускав повз вуха нагадування, що треба підвестися, хоча це дало б йому змогу уникнути звинувачень, натомість вийшов із зали і, спричинивши обурення, заявив, що краще пішов би до вбиральні».

— Можливо, він прийшов слухати брязкіт кайданів, які розбиваються (в тексті гімну), — пояснив Патрісіо, — саме отак ми й жартували в четвертому класі, і тому дуже добре, що ти додаєш це повідомлення до лектури Мануеля, а я водночас уникну ядучих докорів того, ти знаєш. (А він сим часом, заглибившись у Парацельса, аж ніяк не нудився).