Читанка для Мануеля

* * *

Між десятою годиною і полуднем була мертва година, тож, мабуть, тому, що вона мертва, Маркосові не спало на гадку ніякої кращої ідеї, як подолати п’ять поверхів мого будинку саме тоді, коли я зосередився (sic) на дев’ятому розділі одного з тих сучасних французьких романів, у яких геть усі вкрай інтелігентні, передусім сам читач, і це причина, чому мені вкрай не сподобалося, коли мене дзвінком відірвали від книжки і, привіт, Андресе, я прийшов запитати, чи можна позичити твою машину, але це не горить, якщо хочеш, можна трохи порозмовляти. Розмова мала не менш глибокий зміст, ніж роман, і тому між грапою і кавою ми балакали, як цей кордовець, якщо година вже мертва, може заявляти, буцім прийшов збавляти час, говорили й про інше в такому дусі й про останню промову генерала Онґанії, що, підсумована й перекладена в газеті «Le Mond», не сповіщала нічогісінько. Я завжди був егоїст, я не терпів, коли хтось відривав мене від музики чи від книжки, а цього ранку я почувався ще гірше, бо французький роман був не чим іншим, як заспокійливою свічкою, щоб трохи стишити мій неспокій, відколи Людмила нещодавно пішла до Патрісіо й Сусанни фабрикувати сірники абощо, я бачив її далеку усмішку між двома порціями мате, а передусім марний спалах ще марнішого діалогу перед тим, як ми заснули цієї ночі. Хтозна, чи розуміє Маркос ці речі, раз чи два я мав бажання розповісти йому свій сон про Фрица Ланґа, але потім усе розсотувалося до діалогу, що якимсь чином мав брати до уваги й відсутність Людмили, її профіль, який, здається, ще виднів на дверях, і червоні туфлі, тож, мабуть, аж ніяк не випадково Маркос заговорив про жінок; заховавшись за хмарку сигаретного диму, він дивився на мене й говорив про жінок, то був справді чудовий спосіб збавляти час.

Ось вам уявлення про цю розмову:

— Усім їм я робив життя неможливим, — розповідав, наприклад, Маркос. — Мабуть, забагато вимагав від них, можливо, мені не щастило, можливо, я погано вибирав. І все-таки це не проблема вибору, бо в інших сферах мені нема чого нарікати, навпаки. А от щодо ентузіазму, друже, так його немає, ніколи не було.

— Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції.

— Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо.

— Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго.

— Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі.

Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові.

— Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце.

— Ніхто не вважає, ніби жінка має перебувати в постійному пароксизмі; невже ти думаєш, що я ніколи не шугав до криниці?.. Це не те, але ж є константи, латентності, називай їх, як хочеш. Як на мене, ентузіазм має бути константою і ніколи не повинен бути винятком або своєрідним святом почуттів. А Лючія і Магдалена саме такі, і це не їхня провина, вони, бідолашки, просто пов’язані з певним різновидом байдужості, але найгірше, друже, не це, — Маркос простиг до мене порожню склянку, — найгірше те, що їм не бракує здатності виявляти себе, яка, по-твоєму, начебто непритаманна їм, проте застосовують її негативно, тобто тоді, коли їм щось не подобається або нічого не клеїться ані в політиці, ані на кухні, й тоді вони здатні на сварку, вияв обурення, красномовство, — куди там до них Стоуклі Кармайклу. Вони мають мотор зі зворотним прискоренням, тобто в гальмуванні вони чемпіони, не знаю, чи розумієш ти мою думку. Завваж, якщо коли-небудь я забіжу до тебе мимохідь і почую, як Людмила шаленіє через зламану застібку-бліц, мені це видасться цілком нормальним, бо ж я пригадаю картоплю-фрі, Людмила має повне право нетямитися з люті, бо раніше повнилася щастям, коли ти запропонував їй поїсти смаженої картоплі й погуляти по вулицях.

— З огляду на це все ти, мабуть, закохаєшся в Людмилу, — неприязно вп’явся я в Маркоса очима, бо ж він мав цілковиту слушність, а таке не подобається нікому.

— Хтозна, — відповів Маркос. — І то не тільки через ентузіазм, як ти й сам добре знаєш.

— Ти, власне, шукаєш жінку, що скидалася б на чоловіка у сфері своїх почуттів, що геть на все реагувала б так само, як і ти. Вчора ти думав про смажену картоплю з не меншим захватом, ніж Людмила, і, звичайно, тебе страшенно зворушило, що вона робить чи каже те саме, що й ти.

— Не перебільшуй, — заперечив Маркос. — Ідеться не про пошук однакових реакцій, бо це набридало б; мені здається, я говорив про схильність, латентність, що виявляється слушної миті, і причини не конче мають бути однакові, в жінок інші вподобання й таке інше: адже ти чудово розумієш, що я не пурхатиму, як метелик, через вітрину, заставлену літніми модельками.

— Гм, — протяг я.

— Що гм? — запитав Маркос.

— По-твоєму, мракобіс — це мракобіс, дарма що в якомусь іншому аспекті це може бути пречудова жінка?

— Якщо мракобіс, це вже не жінка.

— Слухай, дай мені закінчити. Як на мене, те, що ти називаєш манією або ентузіазмом, — річ суто чоловіча, надто в дорослому віці, бо ж архівідомо, що в чоловікові більше від дитини, ніж у жінці.

— Нехай, але, хай там що, я завжди шукатиму жінок, які, коли вдатись до образів, що п’ять хвилин вигадують літак або підводний човен, які не можуть бачити ножиць і аркуша паперу, щоб не вирізати кролика, які, готуючи, ллють на сковороду мед замість олії, щоб побачити, що діється з котлетками, а інколи накладають туш на вуста, а вії підмальовують помадою.

— Mutatis mutandi[73], ти хочеш, щоб жінки були такі, як ти, як не брати до уваги помади.

— Ні, не того, щоб були, як я, а щоб кожної хвилини спонукали мене почуватися собою.

— Одне слово, щоб були музами.

— Це не через егоїзм і не через те, що я потребую важелів, щоб зворухнути світ. Просто життя з пасивною жінкою мало-помалу розчавить мене, відбере в мене бажання заварювати новий мате і горлати пісень, коли я у ванні; завжди існуватиме немов тихе нагадування про потребу зберігати порядок, класти кожну річ на своє місце, канарка сумна, молоко не збігає на плиту — лиховісні знаки.

— Знаю, колись я теж мав отакі відчуття, але, друже, мені здається, що це плата за щось інше. Можливо, тільки найбезладніші любовні походеньки, паузи між минулим коханням і наступним, могутні помахи крил у бік Наді або Аврелїї й можуть дати тобі оте тисячолітнє царство, якого ти прагнеш. Усе інше — це дві кімнати, ванна і кухня, те, що називають життям, те, що триває, і це мені сказала одна жінка, і мала слушність, ти й сам це бачиш. Зрештою, ми з Людмилою жили так, як живемо, тому що, мабуть, наші стосунки не мали бути тривкими, через те ми й дозволяємо собі ентузіазм, якщо скористатися твоїм улюбленим терміном.

— Як знаєш, — роздратувався Маркос, так похапцем наливаючи грапу в склянки, що пролив грамів десять на скатертину, на щастя, її можна прати.

— А оскільки жінки, як бачу, вкрай мало надихають тебе, я запитую себе, чи не слід тобі спробувати вдатися до так званого гомосексуального досвіду, можливо, з тим, ти знаєш. Згадай Ореста й Пілада, Гармодія і Аристогітона, Тезея і Піріфоя[74], — годі вимагати більшого ентузіазму, якщо зважити на всі сліди, що їх лишили ці хлопці в міфології та історії.

— Ти кажеш так, наче радиш купити іншу марку пігулок від печінки абощо.

— Ти ніколи не мав такого досвіду? Якщо зважити на твої вимоги до характеру, можна запитати, чи не правлять вони за відповідь.

— Ні, ніколи, мене це не бентежить. Це питання не упереджень, а простого лібідо. А ти?

— Я — так, ще підлітком, це було прекрасно й сумно і стало мені у великій пригоді, коли я відкрив жінок, бо я перерубав усі швартови і згодом, на відміну від тебе, ніколи й у гадці не мав шукати груші на вербі. Цікава річ, Людмила теж мала гомосексуальні ініціації, які мало не спонукали її в Кракові перерізати собі вени під час, за її словами, великого снігопаду. Та, якщо ти дозволиш мені знову піти da capo al fine[75], увесь цей ентузіазм і манія — добрі речі, якщо спрямовані на щось високе, бо ентузіазм уболівальників, що обожнюють футбольний клуб «Сан-Лоренцо» чи боксера Ніколіно Локче, вже не кажучи про твою смажену картоплю, як на мене, анітрохи не зворушує, і, якщо бути з тобою щирим, ваші, скажімо, славетні кишенькові протести якогось іншого вечора навіяли мені страшенну нудьгу. Коли дізнаєшся, що, за даними однієї поважної організації, на цій хусточці лайна двісті п’ятдесят тисяч політичних в’язнів, твої надгорілі сірники аж ніяк не породжують ентузіазму.

Маркос запалив сигарету ще не вживаним сірником і повільно повів очима на Андреса:

— Дай мені машину, щоб я зустрів Оскара, він прилітає о першій годині.

— Гаразд, вона стоїть на розі, ліворуч. Чому ти нічого не відповів на мої слова?

— Якщо ти не відповіси на них сам, то не варто.

— Що ж, не думай, ніби я ніколи не міркував про вашу дріб’язкову діяльність, але мені спало на гадку тільки те, що це, можливо, якась підготовка, скажімо, дрібні, вступні випробування для людей, яких знають не дуже добре або які ще не знають себе. Ще одна можлива відповідь сумна, тож краще вимкнути радіо.

— Добре чиниш, бережеш батарейки для додекафонічної музики, — схвалив Маркос. — Дай мені ключі від машини. Бувай.

— Привіт! — озвалася Людмила, зайшовши з артишоками, пореєм і мийними засобами. — Я жалюгідна черепаха, поки я насилу спакувала дві пачки, Сусанна мала аж п’ять, уже не кажучи про коробки з сірниками. By the way[76], Мануель з’їв одну з найкращих коробок, довелося перевернути його догори дриґом і дати рицини, бідолашна Сусанна матиме пополудні чимало роботи. Ти поїси з нами аргентинське пучеро[77] з кукурудзою й таке інше? Андрес навчив мене, запитай, чи добре в мене виходить.

— Мені треба їхати за бірюзовим пінгвіном, — відмовив Маркос.

— Ой, Андресе, їдьмо з ним за пінгвіном!

— Їдь, я хочу закінчити книжку, він не дав мені дочитати, заодно пильнуватиму і страву на вогні.

— Що це за вигадка з пінгвіном?

— Я поясню в машині, — відповів Маркос, — поки ти вестимеш її, завжди добре, коли хтось веде її в цьому клятому місті. Отже, ти не їдеш?

— Ні.

— Сподіваюсь, я встигну помити порей і покласти все до каструлі, — похопилася Людмила, побігши на кухню.

— Порив ентузіазму, — прорік Андрес, — і то не від смаженої картоплі.