Читанка для Мануеля

* * *

Так, безперечно існує механізм, але як пояснити його і, зрештою, навіщо пояснювати, хто просить пояснити, — ось де питання, які ставить собі той, ти знаєш, щоразу, коли такі люди, як Ґомес або Люсьєн Верней, розглядають його, піднявши повіки, а одного вечора я сам, напевне, сказав йому, що нетерпіння — мати всіх, хто підводиться, йде та стукає в двері або в сторінку, а тим часом той, ти знаєш, потихеньку цмулив вино, дивився на нас якусь мить, а потім зволив сказати, або тільки подумати, що механізм трохи схожий на лампу, яка загорається в саду до того, як люди прийдуть вечеряти й насолодитися свіжістю та пахощами жасмину, ці пахощі були знайомі тому, ти знаєш, ще з містечка поблизу Буенос-Айреса, — як давно це було, — коли бабуся діставала білу скатертину і накривала стіл під плетивом виноградних лоз, коло кущів жасмину, хтось запалював лампу, чувся дзенькіт приборів і тарілок на тацях, із кухні долинали балачки, тітка йшла аж до доріжки з білою хвірткою і гукала дітей, які гралися з приятелями в садку перед домом або на тротуарі, стояли теплі літні ночі, бабуся поливала сад і город до того, як споночіє, й відчувався запах мокрої землі, пожадливого лігуструму[11] й жимолості, повної прозорих крапель, які безліч разів відображували лампу для кожної дитини з очима, створеними бачити такі речі. Це все майже не має спільного з тим, що відбувається сьогодні, — адже збігло стільки років доброго чи лихого життя, — але однаково добре піддатися асоціації, яка пов’язує опис механізму з лампою літнього вечора в саду, де минало дитинство, бо завдяки цьому той, ти знаєш, з особливою втіхою розповідав про лампу і механізм, не почуваючись надміру теоретичним, він просто пригадував минуле, щодня дедалі присутніше внаслідок склерозу, часу, здатного бігти у зворотному напрямі, й водночас міг довести: те, що трапляється з людиною, якій, напевне, уривається терпець, — це лампа в літньому саду, що загорається над столом серед навколишніх рослин. Пройшло двадцять секунд, сорок, може, хвилина, той, ти знаєш, пригадав комарів, богомолів, нетель, скарабеїв; порівняння вибудовувалось швидко: спершу лампа, світло голе й самотнє, потім починають з’являтися різні елементи, окремі деталі, клаптики, зелені Людмилині туфлі, бірюзовий пінгвін, хрущі, богомоли, кучеряве волосся Маркоса, білісінькі трусики Франсини, такий собі Оскар, що несе двох справжніх королівських броненосців, як не брати до уваги пінгвіна, Патрісіо і Сусанна, мурахи, скупчення, і танок, і еліпси, і схрещення, і зіткнення, і раптові укуси над тарілкою смальцю чи кукурудзяної каші, і крики матері, що запитує, чому не закрилися серветкою; слова, мовляв, вони не знали, що вночі повно всякої комашні, видаються брехнею, Андрес іноді називає комашкою і Франсину, але, мабуть, мало-помалу ми вже зрозуміли механізм, і тому немає потреби в тому, щоб нас передчасно забрав із собою ентомологічний вихор; як приємно, як приємно і сумно озирнутися на секунду назад, перше ніж іти звідти, поглянути ще раз на стіл і лампу, на сиві коси бабусі, що подає вечерю, на подвір’ї гавкає собака, бо зійшов місяць і все тремтить між кущами жасмину і лігуструму, тим часом той, ти знаєш, обертається до всього плечима і вказівним пальцем правої руки натискає клавішу, що надрукує непевну, майже несміливу точку наприкінці того, що починається, того, про що годилося б розповісти.