Читанка для Мануеля

* * *

— Як легко заперечувати порядок і логіку, — підсумувала Франсина, дивлячись на мене з глибин свого котячого єства або з вершин галлороманської мудрості + декарт + паскаль + енциклопедія + позитивізм + бергсон + посада викладача філософії. — Лихо, Андресе, полягає в тому, що цього вечора ти прийшов не заперечувати цей порядок, а навпаки, щось зламалося в твоєму порядку, чогось бракує в твоїй логіці, і скривджений бідолаха прийшов поплакати на плечі своєї подруги номер два. Зараз ти скажеш, що ні, потім ми питимемо каву і коньяк, мадам Франк піде додому, ми спустимося вниз, щоб ти погортав нові видання в книгарні, потім зійдемо нагору випити ще коньяку, і тоді тобі стане краще, ти знову почуватимешся маргінальною людиною, визволеною, цілуватимеш мене, і я тебе цілуватиму, ми роздягнемося, ти покладеш нічник на підлогу, бо тобі подобається фіалкова сутінь навколо ліжка, моє тіло вималюється в італійському к’яроскуро[113] (ти казав про це першого разу, таке не забувається), ти обійматимеш мене, я цілуватиму тебе, ми заперечимо час, почавши з повторення, стара система. І отак буде добре, Андресе, але мені таки слід сказати тобі, я не хочу, щоб ти приходив сюди так, ніби я не розумію, щó пригнічує тебе й доводить до безумства.

— Теніс, — проказав я. — Сам на сам.

Франсина глянула на мене трохи розгублено крізь сигаретний дим і чекала. Так, моя люба, теніс, сам на сам, спершу Людмила, а тепер ти, м’ячик літає туди-сюди між двома оксамитними ракетками, удар, ще удар, над самою сіткою, летить у найважчі місця, але його завжди напрочуд точно ловлять і відбивають, витончене і водночас жорстке сновигання, дві чемпіонки нещадно з’ясовують стосунки.

— Гаразд, Франсино, я прийшов не плакати на твоєму плечі, як ти кажеш, а просто розповів, що відбулося, ще раз зрозумів, що це помилка, що треба відокремити і на цьому терені немає нічого спільного.

— Нічого, — підтвердила Франсина. — Якби було спільне, ми з Людмилою ходили б разом у кіно та крамнички, лікували б тебе від грипу кожна зі свого боку ліжка, і кохалися б, як у добрих розпусних романах: утрьох, уп’ятьох, а то й усімох. Я знаю, що ти не шукаєш такого товариства, ти лише поділяєш, вирішуєш і повідомляєш; ти не говориш про помилку, але якраз вона і становить саму основу твоєї системи.

— Тобто я маю замовкнути, і тут, і там, приходити до тебе, наче все лишилося незмінним, а повернувшись додому, чинити так само, нічого не казати Людмилі, роздвоїтися без найменших поступок, убивати одну в другій, щодня і щоночі.

— Це не наша провина, я говорю про Людмилу й про себе. Повторюю, це питання усталеного порядку, ані ти, ані ми не можемо порушити його, він походить із давніх-давен і охоплює надто багато речей; твоя свобода безсила, це малесенька варіація того самого танку.

— Тоді коньяк, — мовив я, — я вже втомився від слів. Вважаймо, ніби я тільки-но зайшов і нічого тобі не розказував. Як ти, люба? Багато роботи було сьогодні?

— Комедіант, — усміхнулася Франсина, погладивши мене по голові. — Так, я мала дуже багато роботи.