Читанка для Мануеля

* * *

У Мануелевій читанці ця стаття фігурує під досить загадковою назвою «Пригоди невеличкого наказу», авторське право на яку знову належить Маркосові:

Можна було передбачити, що Лонштайн раз по раз забуватиме про Мануеля, тож хлопчик меланхолійно ссав бахрому на віконних шторах, ніколи не праних людською рукою після 1897 р., коли мадам Лавуазьє, власниця квартири, повісила цей гідний похвали допоміжний пристрій для захисту очей від сонця, що його, на думку рабинчика, годі побачити коли-небудь під час осоружного життя в цьому вавилоні, недоречно прозваному містом світла. Ще не доторкнувшись до дзвоника, Андрес почув регіт Лонштайна, що привітав його лівою рукою, бо до правої в нього причепилася вирізка, безперечно призначена Мануелеві, щоб він прочитав її коли-небудь, якщо настоянки бахроми на слині дадуть йому змогу дійти до ліквідації неписьменності.

— Глянь, яка краса, — прохрипів рабинчик, — глянь, друже, на цей супердовис, список ювілеїв, і зверни увагу, що пише один з наших співвітчизників, думаю, він ще ніколи не відступав так далеко від мистецтва нічого не казати.

— Найвидатніша річ, мабуть, отой кружечок, який ти намалював йому кульковою ручкою, — сказав Андрес, умостившись у фотелі й одразу помітивши, що ноги Мануеля невідривно заплуталися в шторі, а сам він екстатично ссе брудну тканину. Виявивши неабияку терплячість і смирення, він зрештою виплутав дитину з виру торочок і китичок, і то не без нещадної боротьби, бо Мануель затято опирався, сповнений твердого наміру обсмоктати ще тридцять сантиметрів бахроми, а коли нарешті опинився в нього на колінах, видав якісь звуки на кшталт іфктугпі, фенуде та інші варіанти відрижок і гикавок, тож Андрес запитав Лонштайна, чи в будинку є бодай трохи молока та інших безглуздих речей, якими запихають дітей.

— Не дуже багато, — признався збентежений рабинчик. — Хоча Сусанна й лишила мені понад три літри молока, але, розумієш, унаслідок радіорепортажів і патріотичного ентузіазму, який спровокувала в мені ця звістка, мені, по-перше, було не до молочних режимів, уже не кажучи про те, що мій гриб похилився вправо, і це мені видалося лихою прикметою. І, нарешті, як подумаю, чого коштує шматок м’яса моїй старенькій матусі в її хатинці в Ріо-Кварто, і про те, як ці йолопи викинули на літаки сорок дев’ять мільйонів доларів із єдиною метою залякати бразильців.

— Ходи сюди, мій маленький, — сказав Андрес, і Мануель почав усвідомлювати, що ситуація навколо нього вже поліпшується, — ходи, поки оцей нелюд перекаже мені новини.

— Фіата, фіка, фіфа, фіго, — завзято озвався Мануель.

— Дивовижна пам’ять, — здивувався Лонштайн, — учора ввечері він чув, як я проказую абревіатури міжнародних організацій зі списку, який передав мені Расмусен, хлопець, що працює друкодонтом у ЮНЕСКО; до речі, як на мене, У Тан утратив єдину в своєму житті нагоду розв’язати міжнародні проблеми, поглянь на список і скажи свою думку.

— Новини, — повторив Андрес.

— Ет, дрібниці, слухай, завжди та сама платівка, ультиматум спливає опівдні, уряди тремтять від обурення, французька поліція винюшує сліди, отаке. Тебе бачили, як ти заходив?

— Думаю, ні.

— Зрештою, хай там як, тебе доконають разом зі мною, ти собі уявити не годен, скільки разів, відколи ввечері мені принесли цю дитину, вона просилася пісі або їсти.

— Це тому, що він умирає від голоду, — виснував Андрес під час процесу енергійного переливання молока з пляшки в Мануеля, — подивись, як він, бідолашка, одразу заснув, і тобі не соромно, я викрию тебе у ФАО та ЮНІСЕФ, якщо вже йдеться про абревіатури.

Далі Андрес і Лонштайн з найбільшою обережністю, якої можна було сподіватися від них, уклали Мануеля в ліжко й мимохідь зварили окріп для «нескафе», рабинчик подав каву разом з абревіатурами, і, п’ючи другу склянку грапи, Андрес таки поглянув на них («…чекають повідомлень про разюче викрадення… тим часом Мірей Матьє заспіває для вас дуже популярну…») і трохи уїдливо запитав, що в біса означає цей список за такого розвитку подій, бо Лонштайн і далі вперто уникав розмов про Веремію, дарма що не вимикав радіо, незважаючи на діарею босанови і Мірей Матьє, потім знову повернувся до міжнародного синкретизму й абревіатур, бо все, здається, виливалося в цю низку волохатих монстрів на ротапринтному аркуші, яким рабинчик зневажливо махав перед моїм обличчям.

— Я маю свої причини, — мовив Лонштайн, — і, до речі, мені хотілося б знати, чому ти такий блідий.

— Погано спав і таке інше, до того ж хочу одразу піти туди, скажи точно, як туди добиратися.

— Ох, друже, це…

— Кажи, — повторив Андрес.

— Невже тобі не цікаво дізнатися, що означає CNUURC або SACLANT? A UMOSEA та AEJI тобі нічого не сповіщають?

— Друже, будь ласка.

— Ох, фінал завжди однаковий: будь ласка, будь ласка. По-перше, сповіщаю тобі, що ці фонеми відповідають Комісії ООН з об’єднання та відновлення Кореї, Головному командуванню союзних військ в Атлантиці, Світовому об’єднанню організацій захисту дитинства і, запам’ятай добре, Асоціації європейських виробників джуту.

— Тобто ти не хочеш мені казати?

— Не зовсім так. Ти ставиш запитання, я відповідаю sidestep[158], оце й усе.

— Я піду туди, Лонштайне.

— Ах, сеньйор піде туди. Це декларація намірів, але, як на мене, розумієш.

— Це важко пояснити, Лонштайне, так важко, що я й сам не розумію або розумію невідомо що. Є одне давнє питання, те, що приснилася мені, і є Людмила, Веремія і певна втома.

— Що ж, ти справді розгублений і прибитий, але, повторюю, всі ці причини… Дуже легко, хлопче, стати до лав, коли вже бамкнув дзвін, в усякому разі, з тієї сили слів, яку ти вжив, правдиво звучить тільки Людмила, або знову-таки дейтолдблекмеджиколдлав, як співала illo tempere[159] Джуді Ґарленд.

— Але, звичайно, є й інші причини, Людмила недаремне пішла з Маркосом, хоч і ризикує, що її там уб’ють.

— Як і можна було передбачити, вам усім властиве двоїсте функціонування, навіть Павлов заснув би, побачивши ваші вагання між Веремією і сексом, ви не маєте права, а мені завжди припадає роль гладити кота проти шерсті, ви принаймні мали б дати мені змогу трохи порозважатися, але ж ні, коли я показав вам гриб, ви стали невблаганні, а коли тому, ти знаєш, я розповів свою істину, гаразд, слід чесно визнати, що він поставився не так уже й суворо, надто якщо взяти до уваги, що питання тернисте.

Андрес не розумів ані слова з того, що так палко виголошував рабинчик. Випив ще одну склянку грапи, події тягнулися страшенно повільно, вікно було вже не там, де Мануель ссав бахрому, все потихеньку відходило від шлунка і поверталося в шлунок, якби тістечко мало свідомість, думав я, то написало б свої мемуари. Можливо, Лонштайн зрештою дасть мені точні вказівки, поки що він розгніваний і сповнений гіркоти, краще почекати й поглянути на цей славетний мімеографічний аркуш, заохотити його висловити все, що накипіло йому на серці, й дати ще трохи грапи, заплющити очі, слухати, рабинчик, зрештою, має цілковиту слушність, лише Людмила в тій нудоті Вер’єра, необхідність іти туди, побачити її, бути там, Веремія, і тому ще й Фриц Ланґ, несправедливо казати собі, що тільки Людмила, і все-таки, це ж очевидна річ, ще й як очевидна цієї миті, коли я слухаю виступ рабинчика, яку ти, Франсино, мала слушність, якою мірою один трикутник, коли вдатися до давнього вислову, може відрізнятися від другого, де зазнала краху моя зручна, дешева мінімачистська й дуже аргентинська теорія трикутника, де я правлю за вершину, а вони обидві становлять основу, коли тепер Людмила і Маркос, майбутнє вимальовує трикутник з двома чоловіками і однією жінкою, гіпотеза, яку я не раз визнавав теоретично, а тепер, тепер. Тепер, Людлюд, тепер.

— Мій метод напрочуд раціональний, — пояснював Лонштайн, не спускаючи з мене ока. — Справжня координація цих організацій та користь, яку можна видобути з них, мають походити від їхніх абревіатур із причин чистої семантики, ти помітиш, що в кожному з цих слів міститься пророцтво щодо найважливішого, хоча кретин У Тан там нічого не тямить.

— Дуже добре, Лонштайне, вибач, що хотів заскочити тебе зненацька, але я на грані, не знаю чого, але на грані, отак-то.

— Ви ніколи не думали, що справжній фортран полягає в тих комбінаціях, що їх, власне, дають тобі довиси абревіатур, і перше, що треба вчинити, — забути про такі абсурдні речі, як Особливий рахунок для знищення малярії, подумай, лишень, або Туристична асоціація Тихоокеанської зони.

— Атож, друже, звичайно.

— Скажімо, якщо ти звернеш увагу, що абревіатурою того рахунку є MESA, що означає стіл, а асоціації — PATA, тобто нога, отже, тобі треба лише почати від ніжки стола, і відтоді цей фортран мало-помалу постає, мов диплодоки з малесенької кісточки, яка зрештою дасть цілий скелет.

— Лонштайне, я не хочу тебе образити, але мені треба було б так багато пояснити тобі, той балкон і кат його зна, що далі.

— Лишається тільки досягти каталітичних поєднань і дати впасти своїм очам і таланту на Расмусенів паштет, і тоді враз з’являться послання, мов зелені орли, довис! довис! Нині я припускаю, що я досить скутий, але я не втрачаю надії висловити прилюдно кредоснову і протоплазмувати нову структуру, яку ми пов’яжемо одразу з ЮНЕСКО, хоча, може, й розсміємося до сліз, коли Расмусена виставлять за двері.

— Коли знову передаватимуть новини?

— Ще є час. За десять перша. Слухай, поглянь сюди і скажи, чи тобі не здається, що ЕМА, AIDA, LIDIA і LILA призначені для нового танцю тієї миті, коли народжується Венера, тож треба об’єднати їх, нехай навіть члени їхніх виконавчих рад повикидаються з терас, що їх завжди мають такі організації. Зауваж, у цьому танку справжньої згоди та співпраці вони можуть покладатися на такі вишукані штучки, як ARPA, ECO, PICA і FIGO. Щоправда, якщо придивишся, чому відповідають такі мелодійні назви, — пробурмотів трохи збентежений рабинчик, — ти збагнеш, що дистанції тут — цілі галактики. Та якщо уважно придивитися, — не беручи до уваги Ліги античної книжки, бо я не дуже розумію сенс цієї організації, бідолашна LILA, — все інше має певний зв’язок, передусім гроші Валютної угоди, що крутить сонцем і зірками, потім паливом, харчем і питвом, а остання з названих організацій зумовлює певні нездорові наслідки, бо піди здогадайся, що таке пародонтопатії. Ох, це просто диво, — вигукнув рабинчик, знову підбадьорений надією, — я бачу тепер кульмінацію та гейзер поєднань, і як може бути інакше, коли починаємо з таких красунь, як AIDA, LILA та інші, що не зводяться до гінекології й акушерства. Тут є прийдешність, великий шедевр на марші, Яйце, Яйце!

— Здається, зараз передаватимуть новини. Вибач, друже.

— Що мені до твоїх вибачень перед лицем майже надприродного факту, що FEA — абревіатура не чого іншого, як Міжнародної федерації художньої освіти, a WCC означає Всесвітню раду церков, отак я дійду до одкровень, поряд з якими змаліє Вітґенштайн[160].

— Послухай, — мовив Андрес, посиливши звук радіо, — три уряди погодилися звільнити в’язнів, яких вимагає Веремія.

— Це ж очевидно, — не вгавав рабинчик, його годі було так просто збити з пантелику, — їм нічого не лишається, як пройти через ARO і організувати своє CORSO, а я й далі буду все розшифровувати й розкодовувати аж до останніх наслідків, і, повір мені, це буде ТАО, даосизм. А от ти, чого ти не хочеш сидіти спокійно тут? Ти досконалий baby-sitter, Мануель тепер цілковито нехтує мене.

— Лонштайне, скажи, як їхати. Я не знаю, як переконати тебе, але мені треба йти і край. Скажи мені, друже.

— Насправді я не повинен, — бурчав рабинчик. — По-перше, я й сам не знаю, по-друге, ти ніколи не мав нічого спільного з Веремією. Я знаю, Людмила і таке інше, але ж ти навіть не знаєш, чи пішла вона з Маркосом.

— Та знаю! — схопився руками за обличчя Андрес. — Навіть нема потреби телефонувати додому, вона мала так учинити, вона все поставила на переможця.

— Така причина не видається мені достатньою, краще почекай, поки повернуться, а вже потім удавай собі Достоєвського замість іти й сідати тепер на нудну електричку.

— Бачиш, — промовив я, намагаючись, щоб слова ще мали якийсь сенс у тому тумані, в який Лонштайн опускав свої клінмари, орки, умосеї та ін., — ти, зрештою, не так уже й відрізняєшся від них, ти вимагаєш від мене послідовності та несуперечливості, цього самого вимагали б від мене і Ролан та Ґомес, якби були тут. Ти миттю перекинувся до них, на бік логіки і слушних причин, для тебе не має значення ніч, яка минула, неймовірна кількість дурниць, які я скоїв, намагаючись дізнатися, лице або хрест, — і цього всього я тобі не розповім, бо відвертість для мене — річ нелегка, тож поглянь на мене й вирішуй.

Якщо треба поглянути — Лонштайн глянув.

— Якщо не зважати на пролегомени та інші химери… — заговорив він.

І тут Мануель, що приліз накарачки, схопився за ліву холошу Андреса, потім за праву і, напружившись, рішуче підвівся, видаючи слова на кшталт бееп, іфктугпі, іго, афіа і аехі.

— Дитина засцялася з голови до ніг, — відзначив Андрес, — тож я тепер бачу, яка з тебе нянька.

— Сусанна лишила мені кучугури вати і пелюшок у спальні, а також креми, тальк та інші дурниці, але, розумієш, із тим грибом і випусками новин… до речі, ти помітив, яке дивовижне чуття наслідування в цієї дитини, вона досконало вимовляє афіа і іфктугпі, а це не так уже й легко.

— І після цього ти кажеш не звертати уваги на пролегомени. Ходи, зробімо бодай що-небудь, щоб потім нас не викинули з вікна.

Рабинчик, здається, зрозумів і пішов за Андресом аж до ліжка, де вони вдвох роздягли Мануеля, що мав різноманітні карти, намальовані нижче від пояса, й запах, дуже далекий від аромату «Шанель». Несміливі й незграбні, переконані, що, притримавши дитину за ноги, вони поламають їх, а прокладання вати в зонах найбільшого ураження може призвести до найтяжчих катастроф, вони вже не чули повідомлення, що останній із південноамериканських урядів, до яких зверталися викрадачі, зрештою погодився вислати літаком п’ятьох ґерильєро, що їх вимагала Веремія. Операція миття рук, а в Лонштайна ще й лівої щоки та ліктя забрала не менше часу, ніж переодягання Мануеля, але зрештою всі троє повернулися до салону з великим чуттям братерськості та чистого сумління. Той, ти знаєш, згодом зазначить, що цей копрологічний та уринальний епізод таки мав своє значення, бо Лонштайн запропонував Андресу склянку грапи і поважно, майже врочисто запитав, на кий біс йому потрібно знати, як їхати у Вер’єр, якщо, по-перше, є дружба, а по-друге, певне чуття, далеке, але реальне, обов’язку. Якого обов’язку, запитав Андрес. Навіть уявити собі не годен, відповів Лонштайн, але ж недаремно мені лишили дитину й подалися готувати напад, що може нам усім обійтися дуже дорого, курва їх породила.

— Іфктугпі, — мовив Мануель, узявшись ссати ту частину бахроми, до якої він ще не дійшов.

— Я, друже, теж не маю точного уявлення чому. Людмила переспала з Маркосом, і за це ніхто, починаючи з мене самого, не може йому дорікнути. Лихо полягає в тому, що завжди настає мить, коли ти підводишся і хочеш одягтися і раптом опиняєшся за півсотні метрів над цвинтарем або в приміському будинку, де один сучий син, викрадений Веремією, готується вдатися до нової низки франко-південноамериканських репресій, ось що я кажу тобі.

— Ох, тоді Людмила пішла з ними, — проказав рабинчик, анітрохи не здивувавшись. — Не думай, ніби я впаду з ліжка, минув уже час, коли твоє найгірше чекало тебе на краю прокидання в Буенос-Айресі. Але, друже, одна річ — вона, й зовсім інша — ти.

— Ох, я. Звичайно.

— Я ще можу зрозуміти, що ти прийшов сюди із затамованим гнівом дрібненького гаучо, бо всі ми маємо серце, яка гидота, але звідси до того, щоб дати тобі те, чого просиш, кілька верст.

— Гаразд, — кивнув Андрес, випивши свою склянку одним духом і не менш проворно наповнивши її, — але лихо ще й у тому, що ти теж — гаучо-єврей і, коли треба зрозуміти що-небудь, ти спершу кидаєш ласо, а вже потім берешся за Талмуд. Нещастя, чому ти не дивишся на мене по-справжньому і не прагнеш зрозуміти мене?

— Фенуде! — вискнув Мануель, натрапивши на надто вже брудний шматок бахроми і ревно ссучи його.

— Ти уявляєш собі, — зрадів рабинчик, — ідеться не про що інше, як Спеціальний фонд економічного розвитку ООН!

— Хай йому біс, — мовив Андрес, — можна запитати, навіщо ми всі завдаємо собі клопоту й готуємо альбом для майбутнього, коли в малого вже такий Weltanshauung.

— Гаразд, хай там як, вибач мені за цей ex abrupto[161], — перепросив Лонштайн, подаючи сигарети, — але ж чого ти хочеш, між нами все відбувається, наче в танго, це лише питання рогів і яєць, отак і живемо. Мудрість мого народу підказує мені, що тут є і щось інше, але було б найкраще, якби розповів ти сам про цього дурнуватого Фрица Ланґа та інші головоломки, на які ти натякнув мені, це все переконливо свідчить, що ти належиш до олігархії, яка агонізує.

— Усе дуже просто, — сказав Андрес, уперше всміхнувшись за весь день, — я хочу бути з Людмилою на лихо і на добро, — не знаю, чи це бажання видається тобі олігархічним, — і в даному випадку я боюся, що це на лихо, бо добро вона вже знайшла вчора ввечері, і не я сперечатимуся за це, бо ти знаєш, що ми, офранцужені аргентинці, втратили всякі чоловічі почуття, тож аргентинська громадська думка вважає нас за збіговисько педерастів. Це, я думаю, зрозуміло.

— Нарешті, — зітхнув Лонштайн, — висвітливши цей мужній аспект проблеми, я дозволю собі зауважити, що лишається ще один не менш тернистий аспект, тобто я не дуже розумію, чому ти прагнеш устряти так спонтанно в пригоду, яка, запевняю, скінчиться бідою. Я знаю, на лихо, я вже чув. Але збагни: Веремія — не тільки Людмила, є мільйони людей, які беруть участь у цьому jerk[162]. Що ти даси мені за інформацію, якої просиш?

— Нічого, — відказав Андрес. — Як співає Каетано Белосо на платівці, яку нам ставив Ередіа, я не маю нічого, я не тутешній. Я не можу навіть дати тобі Ірен, як співають у тій пісні.

— Сеньйор хоче багато, але не зрікається нічого.

— Ні, друже, не зрікаюся.

— Навіть чогось найменшого, скажімо, вишуканого автора або японського поета, якого знає тільки він?

— Ні, навіть цього.

— Свого Ксенакіса, своєї додекафонічної музики, своїх free jazz[163], Джоні Мітчелл, абстрактних літографій?

— Ні, друже. Нічого. Я все беру з собою, хоч куди я подамся.

— Що ж, ми такі, якими хочемо бути, — підсумував Лонштайн. — Приндимось, еге ж.

— Так, сеньйоре, — погодився Андрес, — бо зі мною нічого не сталося, мене ніщо не зачепило глибоко, ти говориш про буенос-айреське прокидання Людмили, і, можливо, Людмила вже не має нічого спільного з жінкою, яку я знав, і все-таки, друже, єдине, що сталося зі мною, — це наче натяк, ба навіть майже бажання, щоб зі мною сталося що-небудь, а щоб ти зрозумів, мені треба говорити про Фрица Ланґа, а коли-небудь і про муху та чорну пляму, це, як бачиш, речі мало відчутні.

— Можливо, я нічого не тямлю, — мовив рабинчик, — але те, що муха і плями прибили тебе — річ безперечна, і це я тобі кажу, я, я щоночі малюю їм портрет кількома мазками однієї масті. Але це погане порівняння.

— Ну, а я провів кілька годин, намагаючись відчинити цілу низку дверей і, можливо, зачинити ще одну низку, пильно придивитися до плями і до мухи, і зрештою нічого не змінилося, хіба, може, десь у кварталі Маре плаче дівчина, отак воно. Знаєш, треба розбити вулики, мільйони історичних стільників, нагромаджених після Ура, Лагаша, Агригента, Карфагена, після кожної вішки історії, шестикутні хромосоми в кожному з нас, треба розбити це, Лонштайне, самогубство — ніщо поряд із таким самознищенням, ти думаєш про нього й гадаєш, ніби відчуваєш його, а надто уявляєш собі, ніби матимеш змогу пережити його, ти кладеш руку на перший шестикутник, який, до речі, з функціональних причин я назву трикутником, і тут одразу контрудар від себе самого, автонокаут, що змушує тебе давитися своєю сміливістю одним з тих ударів, які присоромили б і Джека Демпсі[164], запитай аргентинців, що дізналися про них через посередника, скажімо, нашого Фірпо[165], цього дикого бугая з пампи.

— Слухай, хлопче, — щиро здивувався рабинчик, — я не знав за тобою оцих популістських порівнянь, за тобою з твоїм Ксенакісом і твоєю культуркою дивана й лампи ліворуч. По суті, ти трохи такий, як той, ти знаєш, і як я, зрозуміло, усім трьом нам кінець, тільки-но взятися до історичних екстраполяцій, запитай про це Чжоу Еньлая.

— Це все не має значення, — твердо промовив я, — скажи мені, як туди добутися, і я піду.

— Усякий фортран і бажаний, і необхідний, — говорив далі Лонштайн, — можливо, твій трикутник із пампи значно ширший за Людмилу, Маркоса і тебе, важить тільки те, щоб дізнатися, чи коли-небудь ти або ми будемо здатні на фортран. Принаймні вже добре, що ти збагнув, що психічний світ аргентинців — це ще не весь світ, по-друге, весь світ — не привілей чоловіків, геометрію може спроектувати хто завгодно, ти гадав, ніби твоя схема прийнятна, а тепер з’ясував, що жінки теж можуть розповісти про свій маленький трикутник. Гаразд, сідай у метро коло Люксембурзького саду, я намалюю тобі план, Маркос уб’є мене, тут годі сумніватися, хіба що його вб’ють першим, бо ж мурахи, тут ти уявляєш собі, а ще ж є місцеві поліцаї.

— Я прийду вночі й буду обережний, — запевнив Андрес.

— Якщо дійдеш, — кинув услід Лонштайн.