Читанка для Мануеля

* * *

— Тобі краще не йти, — попередив Маркос, і Людмила відчула: він знає, що марно сказав ці слова, що Вер’єр і той гарненький лісок, де колись вона гуляла з Андресом, Вер’єр forever[147], блуп, Маркосе, я йду з тобою / Гаразд, я не можу тобі заборонити, бо решта божевільних підуть усі як одна, таж я знаю їх / Ми приготуємо вам обід і дбатимемо про гігієну і добрі звичаї / Люба, не думаю, що в нас буде час, це все станеться рівно за двадцять чотири години, тільки-но ми схопимо Цабе, тож ви якщо встигнете, то тільки приготувати сандвічі / Скажи, ти більше любиш із ковбасою чи паштетом / Мені байдуже, якщо Люсьєн не забуде прихопити кілька пляшок / Маркосе, ти ще не одужав після того копняка / Добре тобі, полячко, скидати провину на копняк після всього, що ти заподіяла мені / Ох / Це правда / А я, мені й досі передпліччя судомить, а оці синці, і на тілі, і під очима?

Вілла належала матері Люсьєна Вернея, мадам, що даної миті на півроку поїхала на води в Руан, тож Люсьєн мав досить часу, щоб підготувати все необхідне, Маркос упізнав місцевість серед глупої ночі, а Патрісіо покрутився трохи в околицях, щоб визначити параметри, як кажуть утаємничені. Найближчі сусіди вже мучилися на пенсії метрів за двісті від вілли, посередині росли кедри; з шосе, яке бігло з Парижа, повернули на другорядну дорогу, що вела до села, далі йшли путівці, які піднімались і опускалися, щоб обминути ліс, згодом стежина, де насилу поміщалася машина, поворот праворуч і вілла між соснами за дерев’яним парканом, і лише двоє дверей. Спершу змовники прагнули обмежити допомогу до мінімуму, бо боялися цікавості знудьгованих пенсіонерів, але невдовзі виявилося, що менади вимагають права, в якому ані Оскар, ані Ґомес, ані Патрісіо, ані тепер Маркос, що поволі вішав телефон і дивився на Людмилу, не могли їм відмовити, ба навіть не мали змоги перешкодити їм: у Веремії немає дискримінації, тож чому менадам не прийти й не готувати їм сандвічі, дарма що неодружені, які недурно були французами, всякчас демонстрували несхвалення, сприймане із загальною байдужістю. Нехай приходять, змирився зрештою Ролан, буде як на стадіоні в неділю. А тепер, звісно, ти, сказав Маркос, беручи ще одну сигарету, наче йому важило невпинно курити, а тепер ти, полячко.

— Що сталося? Чому в тебе таке обличчя?

— Я не раз мав таке за ці два роки і, мабуть, матиму і в майбутньому.

— Скажи мені, — просила Людмила. Так само й Оскар, і Ередіа, що закінчували у Вер’єрі останні готування й дивилися на Сусанну, що зайшла з газетою «Le Monde» в одній руці, мокрій, як і вона сама, засмученою ганчіркою.

— Вони вбили Ламарку, — проказала Сусанна, бодай раз схильна перекладати, не нарікаючи, — бразильська влада офіційно заявила про смерть революційного керівника.

— Вибач, якщо скажу, що не знаю, хто це, — мовила Людмила, — але я читаю відповідь на твоєму обличчі. Вибач, коханий.

— Не може бути, проклятуща курва їхня мати, — аж нетямився Ередіа, вирвавши в Сусанни газету і одразу повернувши її. — Читай далі, не може бути, але читай.

— «Він спав під деревом разом зі своїм помічником Жозе Кампосом Барретасом і своєю подругою Ярою Явельберґ, як раптом їх оточили зо два десятки агентів Центру операцій внутрішнього захисту».

— Внутрішній захист, — повторив Ередіа, відвернувшись і розглядаючи крізь фіранки сад і кедри.

— Ох, — зойкнула Людмила, шукаючи навпомацки пляшку поміж паперів і подушечок. — Вибач мені, Маркосе.

— «Згідно з офіційною версією, Жозе Кампос першим відкрив вогонь, але був убитий кулеметною чергою. Одразу після цього вбили Карлоса Ламарку. Знову-таки за повідомленням влади. Яра Явельберґ, побачивши, що немає змоги втекти, наклала на себе руки».

— Як ясно, як досконало, — зітхнув Оскар. — І більше нічого, справді.

— Як ти хочеш, щоб я знав його, полячко, Бразилія далеко від Кордови.

Ередіа й далі, обернувшись плечима, дививсь у садок. Оскар думав, що ніч буде довга. Сусанна вирізала статтю й поклала до портфеля. Але ніч виявилась недовгою, спершу подив Люсьєна Вернея, що побачив, як заходить Людмила, Ґладіс була спантеличена непрощенним браком мате в заміському французькому будинку, такого не повинно бути, Людмила все чекала, щоб Ґомес пояснив Люсьєнові Вернею накази Маркоса, партія в шахи між Оскаром і Ередіа, між Ередіа і Ґомесом, між Ґомесом і Монікою, менади на кухні, поки не споночіло, бо потім погасили світло в усьому домі, не годиться, щоб пенсіонери, мовчазний розподіл завдань і постів, мат Ередіа за вісімнадцять ходів, не пий одним духом, південноамериканські дикуни, моя бабуся подарувала це моїй матері на роковини, цим насолоджуються крапля за краплею, Господи, Ґомес і Моніка нічия. По стежині проїхав автомобіль, усі аж притислися до підлоги, і то абсолютно марно, бо ніхто не міг побачити їх, тієї миті вони запитали себе, чи мурахи не випередили їх, чи не стежить за ними поліція, починаючи від бірюзового пінгвіна і промов в Орлі, Люсьєн Верней пояснив, що це авто одного з пенсіонерів, о восьмій годині перший тур сандвічів із вином, це бургундське п’ять років спало в погребі, в тебе часом не важка рука, бо потім усе двоїтиметься / Все гаразд, заспокойся, тут усе походить із часів Піпіна Короткого, цікаво, чи ця салямі втратила свій смак після страху, якого зазнала під Ватерлоо / Добра салямі завжди має запах парфумів, але треба досягти певного рівня цивілізації, щоб відчути його / Отакої, для пояснень краще глянь у словник / Любий, я не мала б казати тобі цього, але, якщо ти не стежитимеш за цим слоном, тобі смерть / Дивися на свої фігури і дай мені програти самому / Гаразд, а тепер що ти робитимеш? / Хай йому грець! / Сигарети запалюйте далі од вікон, я не довіряю жалюзі, а зрештою, нікому / Він бачив усі фільми про Джеймса Бонда / Ходімо, сказала Сусанна Людмилі, ходімо на кухню.

Ґладіс і Моніка мимоволі пішли за Сусанною і Людмилою, що цілком пасувало до поведінки менад, але хтось їм сказав, що краще лишити їх самих. Оскар дививсь, як виходять жінки, потім запалив сигарету, далеко од вікна, але близько від Люсьєна Вернея, щоб показати свою дисципліну, а Ґладіс сіла навпроти нього на килим, узяла протягнену сигарету, вони розмовляли й дивились, як опускається ніч, крізь сто сорок сім просвітів жалюзі; говорили передусім про себе, тобто про наступний день, про приятеля Ґомеса, що переправить їх до Бельгії, якщо станеться яке лихо, потім про Макса, якого вони не знали, але це не мало значення, про ще одну зустріч і якийсь корабель, про постанови Маркоса і французів, російські ляльки, які треба відкривати послідовно, аж поки, можливо, якоїсь миті побачиш вогні Есейси або гавані, потім докладніше, ніж будь-коли, про цілковиту таємність, хіба, може, про щось геть відмінне, але завжди про російські ляльки, втечу, переховування, фальшиві документи, можливо, розлуку і, хай там як, завжди про ризик і пильність, мури, які треба перескакувати, побачивши, що немає змоги втекти, Яра Явельберґ наклала на себе руки, про другий, непередбачуваний бік мурів, руки, порізані скалками розбитих пляшок, Жозе Кампос відкрив вогонь, Ередіа, що добре знав Ламарку, довго сидів відвернувшись, Ередіа, що сьогодні програв Ґомесу на тридцять третьому ходу, Люсьєн навідувався і знову зникав, хатній пухнастопильний кіт, ніч, електрична лампа на підлозі між двох фотелів, маяк на кінці світу, щоб не дуже побити собі голову на всіх тих сходах та об меблі, успадковані від предків, Оскар раптом запитав себе, чому Ґладіс, як зрештою стало можливим, що Ґладіс таки тут із ними, в останній Веремії, він ніколи не думав, чи має він право втягувати її у Веремію, а Ґладіс така впевнена, ніби бере участь у party[148] під кедрами й сидить поміж келихів, Ґладіс тихо і твердо вирішила, хоч і знала, що її виженуть із компанії «Aerolíneas», що все пішло під три чорти, стрибок — і ти вгорі, дарма що руки трохи кривавляться, і Оскар сказав їй, ти незрівнянна, ти велике диво, а вона сміялася, ніби Париж справді був святом із Ґертрудою Стайн та іншими, наче розбиті пляшки не різали ляльок ще до чвалу поліцаїв і перших ударів батога. Він тихесенько розпитував її, цілував їй коси, Ґладіс пригорнулася до нього, і тільки згодом, після чотирьох майстерних ходів Ередіа проти Ґомеса, відповіла, що не знає, що зараз так добре, що боїться, що починає замерзати, що дуже кохає його. Крім того, добре, що не пішла за іншими менадами, бо на кухні говорили про інше, на рівні підлоги і між двома сутінковими кусаннями одного сандвіча на двох, Сусанна, керуючись чистим інстинктом і нічого не запитуючи, розповіла, що Мануеля доглядає Лонштайн, не дай Бог, щоб він дав йому підійти до гриба, та зараза, мабуть, отруйна, найгірше, що може статися, — той, ти знаєш, або Андрес завітають до рабинчика, загальне розпорошення уваги, і Мануель безперечно скористається цим, мов леопард, щоб проковтнути гриб або підпалити шафу, вони ще раз відкусили від уже щербатого сандвіча, і Сусанна, зітхнувши, передала його Людмилі, що доїла той припас швидше, ніж почали вимагати його повернення. Але той, ти знаєш, і в думці не мав допомагати Лонштайнові в baby-sitting[149], а щодо мене, то так, але не з цієї причини, а тому, що Лонштайн був єдиним, хто лишився мені наприкінці дня, тож я будь-якої миті міг заскочити до нього й запитати що-небудь.

— Я кохаю його, — розповідала Людмила, підбираючи навпомацки крихту, — все сталося так швидко через отой копняк і компреси з грапи, але не думай, Сусанно, ніби все було трафаретним.

— Слухай, я трохи знаю вас обох, — заспокоювала Сусанна, — у вас немає нічого трафаретного, а все інше — просто дурниці.

— Думаю, що й він кохає мене, і тому мені страшно, тож нас уже двоє в цьому домі, що бояться, а з Сусанною троє, бо ж Патрісіо чекає за п’ятдесят метрів від місця, де вечеряє Цабе, і Сусанна знала про це й думала про мурах, Мануеля і наступний день, Патрісіо за п’ятдесят метрів від ресторану, а вже чверть на восьму, менше ніж через три години Патрісіо, Маркос і Ролан реалізують план і або повернуться з Цабе, або зазнають невдачі, зіткнувшись із мурахами або поліцаями, і що тоді думати, а страх буде ще більший. Краще й далі розмовляти тепер, коли Людмила розповіла їй, немов ще раз куснувши сандвіч, знаєш, я хотіла піклуватися про нього після того удару, і коли я побачила, що там усе синє й зелене, бідолашка, блуп. Маркос, звичайно, скористався, аж зігнулася від сміху Сусанна. Авжеж, кивнула Людмила, і добре вчинив. Нарешті я тепер зрозуміла, чому ти тут, сказала Сусанна, що насправді зрозуміла від самого початку, ти з тих, що в разі потреби йдуть на ризик задля свого чоловіка.

— Я хочу бути там, де він, крім того, сьогодні вихідний у театрі.

— Веремія таки завдала клопоту. А втім, знаєш, це мене тішить. Звісно, якщо скінчиться погано… Гаразд, розкажи мені що-небудь, я маю страшне покликання дізнаватися про чуже життя, і ще є купа часу, поки вони привезуть Цабе, стривай, я заварю «нескафе», й ти розповіси мені.

— Блуп, — мовила Людмила, згорнувшись у клубочок. — Сусанно, розкажи мені про Ламарку, мені соромно, цього ранку, коли Маркосу повідомили новину… Мені ще стільки треба дізнатись, я й досі нічого не розумію. Подумати, лишень, усе почалося з надгорілих сірників і пінгвіна, скажи, тобі не видається, що це happening[150]?

— Створюється враження, що вони справді вміють переставляти фігури, — сказав Оскар саме тієї миті, коли Ередіа втратив короля і, спохмурнівши, споглядав веллінгтонівську усмішку Ґомеса. Була майже ніч, вони грали у світлі недогарка свічки, прикритого газетою «La Opinión», яку Сусанна принесла від Патрісіо, щоб усі посміялися.

— Уяви собі, вони вкрали дев’ять тисяч перук, — промовив Оскар, претендуючи на запровадження історії до гри в шахи. — Розкажіть Люсьєнові, побачимо, чи перестане він тинятись, як сенбернар, треба дати французам точне уявлення про нашу країну, такі речі не часто трапляються в утомлених європейських державах.

Як і можна було сподіватися, пригода з перуками видалася цілком незбагненною Люсьєнові, що більше переймався звуками, які долинали ззовні, ніж діяльністю РАН у Буенос-Айресі, такому абстрактному в даному місці й даної миті, проте Ґомес та Ередіа були згодні з Оскаром, що доля дев’яти тисяч перук досить непевна, хіба що ґерильєро, мабуть, уже знайшли якого-небудь японського купця або якогось іншого незгіршого комерсанта, експорт із сумнівною метою через порти, назви яких годі вимовити, в таїландські борделі або єменські сералі. Новий розподіл сандвічів і гарячої кави зібрав їх у кутку кімнати, де свічечка могла горіти, а Люсьєн не гримав; минула дев’ята година, здавалося, немов почався зворотний відлік часу, одна по одній збігали цифри, падаючи, мов краплі на голову, отже, Ніколіно Локче, дев’ять тисяч перук, зустріч Помпіду і Ніксона на Азорських островах, кіно бразильця Ґлаубера Рочі, тінь Люсьєна Вернея, що ходив од вікна до вікна, Людмила вмирала від утоми й засинала під загальне бурмотіння, Сусанна, бліда й напружена, розказувала все, що знала найцікавішого, інколи поглядала на жалюзі, проступила тенденція пар зближуватися, Моніка зіперлася на Ґомеса, Оскар занурив одну руку в коси Ґладіс, останні вечірні птахи на кедрах, далекий собачий гавкіт, повільно курити і просити ще одну каву, цькований сорок один день бразильською службою безпеки, Карлос Ламарка відпочивав під деревом у товаристві. Дев’ять тисяч перук, рука Оскара, що гладила справжні коси Ґладіс, дев’ять тисяч перук, мамо рідненька, Моніка вимагала подробиць, ти собі уявляєш, ваговоз із дев’ятьма тисячами перук, ваговоз — ніщо, сказав Оскар, головне — переправити, щоб ніхто не помітив, ага, треба найняти дев’ять тисяч лисих, які пройдуть вервечкою, в Мар-дель-Платі бурхливі студентські маніфестації в центрі міста, Сусанніто, переклади це сеньйорам, не хочеться, читай, ти ж добра, і так, чорнява, ми дізнаємося,

що ти любиш нас, дві кулі в голову, Сільвія Філлер, пістолет калібру 11,3 мм, вік вісімнадцять років, студентка архітектурного факультету. Весела ця ваша газетка, зауважив Люсьєн Верней, ох, атож, друже, наша країна славиться такими речами, як перуки й кулі у вісімнадцятирічну дівчину. Хай йому біс, тихіше, застеріг Люсьєн Верней, у пенсіонерів надзвукові вуха, я не вірю навіть материній канарці. То через це вона мало не задушилась, обурилася Моніка, тварюко, ти накрив її клітку ковдрою. Сільвія, думав Оскар, і йому хотілося сказати це Ґладіс, але краще не треба, напівсонна, вона муркотіла під його пальцями, що повільно пестили їй волосся, Сільвія, ім’я, яких багато, вісімнадцять років, дві кулі в голову, серед дівчат, знетямлених від місяця вповні й карнавальних танців, теж, мабуть, була якась Сільвія, статистично більш ніж імовірно, серед ста п’ятдесяти дівчат, що перескочили мур, почекай мене, Сільвіє, дай мені руку, Сільвіє, не лишай мене саму, скалки скла, які роздирають кулак, тупіт копит, щоразу ближчий, Сільвіє, Сільвіє, як усе, зрештою, схильне ставати тим самим, стає Веремією, близькою або далекою, у Вер’єрі або в Ла-Платі, Ґладіс або Сільвія, все було Аргентиною для заплющених очей Оскара, пальці, гладячи теплі коси, піднімались і опускалися, поцупили дев’ять тисяч перук, Яра Явельберґ наклала на себе руки, пістолет калібру 11,3 мм, бурхливі маніфестації в центрі міста, Мардельплаталаплатамардельріоделаплата, ет, обурився Оскар, раптом підскочивши, якщо я засну тепер, то можу програти внутрішню битву, слухай, уже половина десятої. Але, перше ніж іти й варити ще одне «нескафе», можна й далі приймати, ба навіть розуміти цю суміш, у якій проступає щоразу більша єдність, Сільвія, Ґладіс і Яра, бунт неповнолітніх дівчат і така далека Веремія, зненацька навіть гриб набув свого сенсу, абсолютний абсурд рабинчика, що вимагає поваги до того, чого Люсьєн Верней не зрозуміє ніколи, але й сам Люсьєн може бути елементом системи, якої ніхто не знає, можливо, навіть він сам, шануючи темну покору тому, що є, на його думку, чистим, практичним і діалектичним розумом, дев’ять тисяч лисих, що повільно йдуть вервечкою й повертаються вже в перуках, ой, ні, отакої, хай йому біс, якщо я справді засну, я нікчема, слухай, оце вже спосіб чекати на Цабе. Струшена такою енергійною постановою, Ґладіс скривджено поглядає на Оскара, ти налякав мене, так нікого не будять, спершу пестять, а вже потім штовхають. Усі вони однакові, втішала її Сусанна, демонстративно підходячи до неї з тарелем сандвічів. Заткніться, наказав Люсьєн Верней. Найкращий спосіб — запхати щось у рот, докинула Сусанна, зараз прийде Людмила з річками «нескафе», такого свята ще ніколи не бачили в цій сумній і суворій країні.