Читанка для Мануеля

* * *

— Не розповідає про них і, звичайно, серед іншого ще й тому, що не має уявлення, де вони, — горлав рабинчик, дивлячись на мене так, ніби я сам завинив у тому розгардіяші. — Велика попередня підготовка, тобі забивають баки псевдонімами, кодами, зустрічами о третій годині ночі, і раптом це все розсипається.

— Ти балакаєш, щоб балакати, — дорікнув Андрес, кладучи один папірець попереду другого, потім подивився на обидва, розмістив у зворотному порядку, подивився на обидва, поклав у куток, дістав інші папірці, розклав їх послідовно, поглянув на них, стенув плечима, визнав у душі, що Лонштайн має слушність і що ніяка послідовність не править за провідну нитку, — балакаєш, щоб балакати, бо ти західна людина, яка потребує вказівних стрілочок.

— Ти і справді надаєш послідовності завеликого значення, — бурчав рабинчик, — таж будь-який порядок має однакове значення, ти до скону мордуватимеш мене своїм новонабутим фанатизмом.

— Ні, друже, — заперечив Андрес, вибравши низку картонок і папірців, що видавалася йому не такою плутаною, як решта, — тільки бачиш, гра вирішує так: їм дістається одне, а мені зовсім інше, що не має з ним нічого спільного, скажімо, муха, але дивись, наприкінці відбувається своєрідна конвергенція, треба дати назву, але, на думку багатьох людей, саме я приніс заразу.

— Дурниці, — заспокоював його Лонштайн, — Патрісіо згодом дізнався, що мурахоники стояли там ще за чотири години до того, як ти прийшов, просто, побачивши тебе, подумали, що марно чекати далі, їх безперечно приголомшило, що ти навідався так спокійнісінько, наче прийшов на чай із тістечками.

— Яке це все має значення, — відмахнувся я, — яке це все незначуще проти того, що сталося.

— А я думаю, що це має для тебе надміру велике значення. Не знаю, звідки в тебе раптом з’явилося таке компіляторське завзяття.

— Як на мене, друже, через Мануеля.

— І що в біса має робити Мануель з цим усім?

— Усе, мій друже. Здавалося б, ніби ми марнуємо час на це папіряччя, але щось мені підказує, що його треба берегти для Мануеля. Ти сердишся, коли бачиш, як я роблю що-небудь, що тобі прикре внаслідок пропуску, бо ти не стежив зблизька за розвитком подій, і зауваж: я не звинувачую тебе, я й сам більш-менш у такій ситуації, а тут іще кляте відчуття, ніби щось живе та реальне розкришилось і випало поміж пальці. Я теж усе-таки хочу закінчити цю роботу, нехай навіть тільки тому, щоб піти до Сусанни і дати їй те, чого ще бракує в альбомі.

— Ох, невже ти гадаєш, що й оце ввійде до того альбому, змішавшись із півсотнею сторінок вирізок і колажів?

— Так, друже. Ось, наприклад, поглянь, що мав той, ти знаєш, у кишені курточки, загалом ми не маємо ніякої інформації про, скажімо, Ролана або Ґомеса, щоб лишити її Мануелеві. Зрештою, коли виросте, він не згадає про них, натомість матиме це все, що, власне, виконуватиме по-іншому ту саму роль, тож слід і це покласти в читанку для Мануеля.

На прес-конференції Форуму з прав людини

Свідчення політичних в'язнів, у яких викрито застосування тортур

Розповіді

У свідченнях зачитаних на прес-конференції, а також у свідченнях,

поданих у письмовій формі, в'язні розповіли з перших вуст про тортури, яких вони зазнавали. Практично в кожній розповіді катовані викривали застосування електричних розрядів, биття кулаками і тупими предметами, психологічний тиск і т. ін.

Далі ми подаємо добірку виголошених свідчень.

Норма Еліза Ґарельї: заарештована 15 вересня 1971 р. в Росаріо. Подала своє свідчення в письмовій формі, на прес-конференції його зачитав один член її родини. Слід зазначити: незважаючи на недавню заяву міністра внутрішніх справ доктора Мора Ройґа про її звільнення, сеньйора Ґарельї і далі перебуває у в'язниці.

За свідченням Ґарельї, її арештували вдома разом з чоловіком троє або четверо поліцаїв у цивільному, які від першої миті почали вдаватися до насильства. Поліція, здається, пов'язала її з утечею ґерильєро з в'язниці в Тукумані.

Від самого початку її грубо лапали й ображали словами. Згодом перевели в місце, якого вона не може точно назвати. За словами Ґарельї, її роздягли й почали застосовувати електричні удари до всього тіла, надто до грудей, піхви, зубів і вуст.

Водночас її били по обличчю.

В одному уступі своєї розповіді сеньйора Ґарельї повідомляє, що один з її катів — його називали «Здоровило» — змінив своє ставлення до неї й казав, мовляв, «закохався в неї». Ув'язнена розповідає, що в неї були зав'язані очі, тож вона не могла бачи-

ти обличчя свого ката, проте доторкнулася до нього й пересвідчилася, що він плаче.

За її свідченням, цей поліцай був досить обізнаний із медициною і сказав сеньйорі Ґарельї, що йому треба скласти іспити ще з чотирьох предметів, щоб стати адвокатом.

Норма Морельйо: заарештована 30 листопада військовим персоналом у місцевості Гойя, згодом її перевели до командування 2-го армійського корпусу в Росаріо. Родичі змогли провідати її лише через місяць. І її адвокат доктор Бельйомо, і її брат Рубен Мотельйо стверджували, що її піддавали тортурам на військових об'єктах. Натомість, коли ії передали поліції, до неї ставилися добре.

Мірта Міґуенс де Моліна: заарештована 11 грудня. Її свідчення зачитала на прес-конференції її адвокат доктор Мануела Сантучо. Її арештували двадцять чоловік у цивільному. Згідно з текстом свідчення, її роздягли й піддавали багатьом сеансам електричних ударів. Троє чоловіків зґвалтували її, а одного разу ввели їй в анус ручку для письма.

Її піддавали й психологічним тортурам. У сусідній кімнаті катували її чоловіка й не раз заявляли їй про його смерть. Крім того, казала, що бачила свого чоловіка в страшному стані, яєчка і вуста йому попекли кислотою.

Мірта Кортесе де Аль: заарештована 19 липня в Росаріо. У своєму

письмовому свідченні розповідає, як її заарештували й помістили до камери регіонального відділу федеральної поліції. Її катували електричними ударами в найчутливіші зони тіла. Її ображали й погрожували їй смертю, а один з поліцаїв казав, що йому «дуже тяжко бачити мене в такому стані». Далі у своєму свідченні вона стверджує: «Вдавалися й до інших, ще нечуваних методів. Клали на очі, прикриті папером, електричний дріт, а навколо голови — інші дроти, й пов'язали їх дуже тісно. Ці дроти пекли мене, я відчувала гострий біль. Моє тіло мало дедалі меншу опірність, було вкрите синцями від ударів і електричних розрядів». Далі вона повідомляє, що, коли непритомніла, «кати вдавалися до наркотиків, які містилися в сигаретах, ампулах, ватних тампонах і пастилках, вони оживляли мене, щоб я далі могла витримувати такий допит. Вони водили мені по шкірі невеличким коліщатком, яке випромінювало тепло, а в окремих місцях спричинило опіки». Під час інших допитів мене піддавали інфрачервоному опроміненню, яке «призвело до тяжких опіків у районі сідниць».

Далі вона зазначала, що через тиждень після арешту «моє тіло перетворилось у безформну синю масу, шкіра почала відпадати, мною всякчас тіпало. Мої руки і ноги були паралізовані. Мені казали, ніби я в Уругваї і що всіх тортур мені завдавала одна екстремістська організація».

Згодом її перевели до відділу федеральної поліції в Мерседесі, де її вже не катували. Потім до аргентинської політичної поліції (DIPA) в Ла-Платі,

звідти її привели до судді. «Їм довелося нести мене, — розповідала вона, — бо мої ноги й далі не ворушилися. Мене показали одному з членів моєї родини, що не впізнав мене. Були там і судові лікарі. Суддя вимагав відправити мене до психоневрологічної лікарні, де я пробула десять днів».

Ґуїльєрмо Оскар Ґарамона: заарештований 21 листопада разом з Адріаною Монікою Аріас і Нестором Потом у Росаріо. Згідно зі свідченням, їх привезли до комендатури поліції, де їх били різні поліцаї. Застосовували до них і удари електричним струмом. Ґарамону катували протягом 24 годин — з невеличкими інтервалами, — і він стверджує, що «на тій стадії я був увесь попалений електричними розрядами і потовчений ударами».

Далі він розповідав: «Вони накинулися на мене, наче люті звірі. Коли в мене потекла кров із носа, вони ще дужче розлютилися і били ще нещадніше. Мені показали нове знаряддя тортур, сказали, що його виготовляють «янкі» і що його дали їм для ліквідації тих, хто с… на службу безпеки. Воно складалося з пластмасової кулі з пружиною і пластинкою, її клали до рота, а кулю відтягували сантиметрів на 15–20, і вона поверталася зі страхітливою силою».

Потім, як подано у свідченні, вони привели одну жінку, «роздягли її й поклали зверху на мене. Нас обох катували електричним струмом, їй сказали, що скалічать їй піхву, щоб вона ніколи не могла мати дітей… А мені сказали, що, коли я помру, мене викинуть із

третього поверху і скажуть, мовляв, я наклав на себе руки… Уже було несила терпіти, я просив, щоб вони вбили мене, а мені відповіли, що так вони мене теж убивають, але повільно».

Уґо Маркос Дукка: заарештований 7 вересня 1971 р. в Тукумані, тепер перебуває в будинку № 37 по вулиці Вілья-Дебото. За його словами, потім його перевели в центральний департамент поліції, де й побили. Згодом, каже він, його перевели на територію управління зв'язку, «де офіцер Кінтерос і два кати раз по раз били мене по обличчю, заганяли мені голки під нігті, топталися мені по пальцях ніг… Мені постійно брехали про мою жінку і дітей».

Тірсо Янєс: заарештований у Тукумані, того самого дня, що й Дукка, і теж у зв'язку з утечею ґерильєро РАН. Його теж били різноманітними способами. «Мені пропонували врятувати життя, якщо я викажу своїх товаришів, і сказали, що Сантільяна й Мартінеса вже розстріляли».

Роберто Сантучо: заарештований у Кордові 2 вересня. Його перевели до комендатури поліції й піддавали тортурам, які «полягали в ударах чимсь твердим, можливо, довбнею, по підошвах, неперервних, різноманітних і під різним кутом ударах у живіт, по голові й по вухах, по руках і електричних розрядах, застосованих до всього тіла, надто до статевих органів».

Його багато разів піддавали таким сеансам тортур, катування, за його

свідченням, припинили тільки тоді, коли в газетах опублікували повідомлення про його арешт.

Убальдо Ґонсалес: заарештований 13 жовтня 1970 р. у Мендосі, арешт здійснив персонал провінційної поліції. Його катували, як він каже, в департаменті поліції цього міста. «Я не можу точно назвати час, але, припинивши катувати мене електричним струмом, вони посадили мене на стілець, обв'язали голову ременем чи вірьовкою і якимсь предметом, мабуть, палицею, стали робити ґароту, що почала стискати мені голову… Коли я вже впав на підлогу, мене посадили, і я відчув, як мені повільно топчуться по яєчках, регочуть і пророкують, що я буду безплідний… Зняли з мене наручники і вірьовками чи ременнями зв'язали мені руки і ноги, потім кілька чоловік піднімали мене, а коли я був у повітрі, пропускали мені електричний струм через анус і яєчка». Розповідав, що знепритомнів, а коли очуняв, «хтось робив мені масаж серця, а до грудей прикладали апарат, що, гадаю, був стетоскопом. Чув, що вони говорять про зупинку серця, а хтось, кого вони називали доктором, відповів, що «небезпеки немає, він оклигує». Потім я чув, мовляв, так не піде, вкиньте його до карцеру, з потім заберемо його звідти».

Хорхе Аґрест: заарештований у Мендосі 13 жовтня 1970 р. Згідно з його свідченням, його катувала спершу провінційна поліція, а потім допитували у відділі федеральної поліції.

Розповідає, що його катували електричним струмом, а «коли я мав намір кричати, мені пальцем придавили трахею, аж поки я вже не міг дихати».

Еміліо Бріґанте: заарештований того самого дня і теж у Мендосі. Йому погрожували смертю, а потім, каже він, «змушували мене бігати навколо кімнати і всякчас били мене електричним струмом». Розповідає у своєму свідченні, що його кати, «як судити з їхніх розмов та способу биття, створювали враження, що це люди, призвичаєні до такого нелюдського ставлення до ув'язнених.

Наступний допит почався в іншій кімнаті, мене роздягли, прив'язали руки та ноги і пропускали електричний струм через різні частини тіла, здебільшого через яєчка.

Електричні удари кати супроводили погрозами, кажучи, що моє життя залежить від них, вони передадуть мене судді, коли вважатимуть за потрібне, і не зроблять цього, якщо позбавлять мене життя, і що я вже ніколи не зможу мати статевого зв'язку з жінкою.

Потім мене піддали новій низці тортур, — сказано далі у свідченні цього заарештованого, — й по-звірячому били доти, доки я простерся на підлозі, а між найтяжчими образами ввели мені в анус олівець… Усі ночі я спав, прив'язаний до стільця, і вони щомиті приходили й будили мене, кажучи, що тортури починаються знову, й били, щоб я не міг заснути».

Альваре Центуріон: теж заарештований у Мендосі того самого дня.

У своєму свідченні повідомив: «Вони всякчас насолоджувалися своїми нелюдськими вигадками. Пекли мені пальці запаленими сигаретами й погрожували смертю, кажучи, що скинуть мене зі скелі і зроблять так, щоб мене було годі впізнати».

Карлос Ґвідо Стеканелья: заарештований під час тієї самої операції, його катувала провінційна поліція, потім, за його свідченням, йому завдавали тортур службовці місцевого відділу федеральної поліції. За його словами, федерали роздягли його і прив'язали до кушетки. «Потім обгорнули мені зап'ястки та кісточки пуховими прокладками, щоб не лишати слідів, і почали допит, запитавши, чи били мене мендоські поліцаї. Коли я відповів, що так, розреготалися і сказали, що «то були тварюки, ми працюємо краще, бо вдаємося до науки». Далі він писав: «Електричні удари застосовували до яєчок, під пахвами, до пипок, а також в анусі, кажучи, мовляв, ми вилікуємо тебе від геморою… Щоб не чулося криків, запускали токарний верстат, щосили затискали мені руками рот і навіть душили ніс, я був у такому відчаї, що розірвав свої пута… Протягом цього періоду тортур, що тривав п'ять днів, я нічого не їв».

Роберто Лей: заарештований 4 листопада 1970 р., розповідає, що його «почали допитувати з погрозами і образами, потім прив'язали мені руки і ноги, кожну кінцівку окремо. Допит почався з нарікань на негативну роль судової влади і з твердження,

що моя доля перебуває в їхніх руках». Потім його катували електричними ударами.

Мануель Альберто Ґонсалес: заарештований 6 вересня 1971 р. після втечі з в'язниці у Вілья-Уркісі в провінції Тукуман. Ґонсалеса передали управлінню провінційної поліції, де його змусили пройти між двох рядів поліцаїв, що сильно били його. Його не раз піддавали побиттю й позбавляли їжі. Стверджує, що «тільки тоді, коли минув досить тривалий час, з мене зняли наручники та пута й почали давати харчі й мате. Одного разу я збагнув, що солдати додавали до мате сечу».

Атос Маріані: розповідає, що його роздягли і прив'язали до ліжка. «Вдягли мені кільце на великий палець ноги і водили по всьому тілу чимсь подібним до борони або металевої щітки, передусім по животу, тазу і вустах; потім по статевих органах і грудях.

Були миті, коли я думав, що задихнуся. Потім мені почали давати білі драже, які виймали з коричневої квадратної пляшечки заввишки п'ять сантиметрів. Мабуть, з метою уникнути електролізу, який під час подальших аналізів міг би свідчити про електричні удари».

Карлос Делья Набе: заарештований 16 березня 1970 р., звинувачений в участі у викраденні парагвайського консула Вальдемара Санчеса. Негайно по тому, як його заарештували восьмеро чоловік, знайшовши його в одному бараці в Лухані, на нього вдягли

наручники й почали завдавати йому електричних ударів, використавши автомобільний акумулятор.

У цій самій машині його змусили лягти на підлогу разом з іншим чоловіком, то був Франсиско Паес, муляр, що виконував у бараці ремонтні роботи.

«Після поїздки, що тривала десь годину, — пише Набе у своєму свідченні, — ми приїхали до досить великого будинку з дуже маленькими камерами. Через кілька хвилин мене завели до яскраво освітленої кімнати, де роздягли і прив'язали до кушетки.

Там мені знову завдавали ударів електричним струмом, а один чоловік тихим голосом переконував, що буде краще, якщо я говоритиму, бо кінець кінцем усі починають говорити. Думаю, ці тортури тривали десь годину. Потім мене завели до карцеру, де я почав відчувати, що ліва рука в мене паралізована. Я став кричати, просячи, щоб коло мене був хто-небудь. Ніхто не відповідав, але згодом двері відчинили і мене знову прив'язали до кушетки.

Коли я сказав їм, що не можу ворухнути рукою, — писав далі у своєму свідченні Делья Набе, — вони катували мене апаратом, що давав менший струм, тобто я бився в корчах тільки тоді, коли його вмикали на повну потужність».

Після того, як Делью Набе разом з Паесом перевезли машиною на інше місце, їх помістили в камеру, підлогу якої встеляли уламки деревини. Він розповідає, що «невдовзі після приїзду мене підняли й поклали на стіл, прив'язавши руки та ноги, потім змочили мене водою й запустили машину,

що видавала звук, подібний до циркулярної пилки.

Коли я відмовився відповідати на запитання, мене били по вухах і застосували набагато потужніші електричні розряди, ніж ті, які я витримував доти.

Як скінчилися ці катування, мене стягли на підлогу, обдали тіло водою й лишили мене в спокої на 15 хвилин. Потім знову прив'язали до столу, повторили ту саму операцію, аж поки на кілька годин лишили мене самого — і прив'язаного. Потім заходили кожні п'ятнадцять або двадцять хвилин і ставили мені запитання».

Розповівши про численні переїзди й «сеанси» катувань, Делья Набе стверджує, що його привезли в якусь занедбану місцевість, де наче на якомусь мисі стояв дерев'яний барак.

«За якусь мить, — розповідає він далі, — мені наказали роздягтися й вивели з бараку, зв'язали руки і ноги й допитували далі. Коли я відмовився відповідати, знову почали катувати мене електричним струмом. Але цього разу вже науковим методом, бо я відчував, що якийсь чоловік уряди-годи прикладав стетоскоп до лівої половини грудей і наказував катувати далі або припиняти тортури.

Якоїсь миті я попросив склянку води, бо вже три дні, як не пив ніякої рідини. Мені подали склянку теплої рідини. Випивши її одним духом, я збагнув, що то була сеча, змішана з мате. Вночі вони прийшли й били мене по вухах долонями, всякчас поливали холодною водою й закидали питаннями. Вранці (я помітив світло, що проходило крізь пов'язку, якої вони не знімали

з мене) мене вивели з бараку й підвісили до балки, яка, напевне, виступала з покрівлі.

Згодом мене прив'язали до дерева й інсценували розстріл. Я почув, як пролунало кілька пострілів. Потім мене відв'язали й лишили відпочити.

Увечері повернулися і знову піддавали електричним ударам, я насилу міг дихати й відчував, що непритомнію. Коли я отямився, збагнув, що в мене на носі й на вустах маска, мабуть, киснева».

Розповідь Дельї Набе скінчилася тим, що його перевезли до департаменту федеральної поліції в Сан-Мартіні. «Мене кинули там, простертим на тротуарі, через кілька хвилин мене підібрали службовці цього департаменту».

Омар Вальдеррама: заарештований 19 травня 1971 р., стверджує, що о 19.30 його передали департаментові федеральної поліції в Сан-Мартіні. Астматик, він просив ліки, які мав із собою, коли його заарештували, і які в нього забрали. Йому відмовили і не дали ніякого аналогічного препарату. Його посадили до камери, куди крізь вікно і шпари потрапляла вода. Незважаючи на лютий холод, йому не дали ані плаща, ані ковдри. О третій годині ранку другого дня його спонукали визнати як свої цілу низку предметів і паперів. Зазначає, що вчинив так, «щоб мене не мучили й виграти час, щоб хто-небудь мав змогу заявити про мій арешт».

Цього самого дня його перевели до центральної споруди Федеральної служби координації (тепер Федераль-

ної служби безпеки). О 18.10 (після свого арешту він ще нічого не їв і не пив) молодик років 25–30 завів його на дев'ятий поверх. У кабінеті «Адміністрація відділів, дисциплінарні справи», куди його завели, перебувало ще троє чоловіків. Один з них, «шеф», сміючись, приглядався, як решта б'ють його. Його роздягли («щоб не пошкодити одягу», зазначає він) і знову били. Коли припинили, «шеф» «став допитувати мене, погрожуючи «машиною». Оскільки заарештований не відповідав, «шеф» заходився бити його по статевих органах пружиною, вкладеною у шланг. Він мовчав і далі, тож «шеф» бив його по животу. Потім, згідно з розповіддю, заарештованого вивели на свіже повітря із зав'язаними очима, штовхаючи ззаду. Згодом знову завели до кабінету, де «шеф» заявив, що його чекає «машина», бо ж він не говорив.

О 19.15 заарештованого знову помістили до камери. Через двадцять хвилин повели на третій поверх і завели в кабінет, «розміром десь шість метрів на чотири, він містився в глибині коридору, що вів до ліфта, і був праворуч від нього. Коло стіни навпроти дверей стояли шафи, так само і вздовж лівої стіни, крім того, шкіряні фотелі, стільці і стіл розміром два метри на один коло правої стіни, якщо дивитися від вхідних дверей.

У кабінеті були люди. Разом із «шефом» і моїм проводирем їх загалом було четверо. Стіл мав чотири ручки, один з чоловіків застелив стіл покривалом. Поряд зі столом стояв дерев'яний ящик сантиметрів 50 на

30, в ньому лежали різні циліндричні предмети заввишки 15 см і 7 см у діаметрі — електроди для катувань».

Вальдеррама стверджує, що його роздягли, поклали горілиць на стіл і прив'язали. На очі йому поклали вату, приклеївши її пластиром. «Шеф» поміж образ розпитував його, хтось інший пензлем мочив йому різні частини тіла. Коли допит припиняли, до змочених ділянок тіла і до вуст йому прикладали щось на кшталт електризованої щітки.

«Було таке відчуття, — повідомляє Вальдеррама, — ніби від мене відривають шматки плоті, а коли забрали щітку, я збагнув, що дуже скорчився, бо мої руки і ноги почали повільно випростуватися». Допит скінчився о 20.30, і його завели до камери на четвертому поверсі. Там він чув, як із камер виводили інших затриманих, а десь за 10 хвилин із третього поверху вже долинали крики і тупіт.

Третього дня, в неділю, він, за його розповіддю, став жертвою нового «сеансу» тортур. Досі він ще нічого не їв і не пив. Четвертого дня, в понеділок, його привели на дев'ятий поверх, «шеф» показав йому предмети, які він мав назвати своїми, щоб припинили тортури. На третьому поверсі він підписав «добровільне зізнання». Потім його знову перевели до Сан-Мартіна, і тільки нещодавно, на сімнадцятий день, з його тіла зникли сліди ударів і електричних розрядів. Вальдеррама зазначив, що серед предметів, які він назвав своїми, лише декілька були його власними.

• Ким була та дівчина?

— Донькою старости одного в'єтнамського села… вона симпатизувала В'єтконгові. Ми її роздягли, прив'язали, нагріли до червоного багнет і водили їй по грудях, а потім устромили в піхву.

• Померла?

— Не одразу. Серед нас був чоловік, що витяг зі свого черевика шнурок. Він намочив його і зав'язав дівчині навколо шиї, її підвісили на сонці. Шкіра висохла і збіглася. Дівчина повільно задушилася.

• Ви отримали якусь відзнаку чи нагороду за свої дії у В'єтнамі?

— «Бронзову зірку»… стрічку воєнної слави, медаль «За звитягу» — це вже від в'єтнамського уряду, — подяку від президента всьому моєму підрозділові, різні в'єтнамські нагороди, бойові відзнаки і пару «Пурпурових серць».