Читанка для Мануеля

* * *

У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес

[119]

подумав, що між тим, ти знаєш, і Людмилою тепер не лишилося жодного розкладу потягів, до якого можна було б звернутись, як давніше, бо на всіх напрямах стрілки змінили колії, тож від вівторка до п’ятниці немов відбувся загальний збій залізничного руху. Для мене ця справа була особиста, і я не мав потреби прояснювати її для третіх осіб, але той, ти знаєш, пішов іншими шляхами, і Веремія, яка на початку видавалася йому безглуздою, а згодом кумедною, проте завжди наївною й навіть примітивною, почала заповзати йому між пальці, мов крохмаль, і тому він поглядав на Лонштайна досить неприязно.

І справді, коли той, ти знаєш, переповів мені Лонштайнову промову, я дійшов до розуміння того, що вже зрозуміла Людмила, Маркос розумів від самого початку, Оскар намагався зрозуміти з іншої позиції, а багато інших людей, можливо, зрозуміють коли-небудь, але ще було рано, крім того, був сон про кіно, що повертався й повертався, наче ґедзь, гнітюча порожнеча в дверях салону, де хтось («один кубинець, месьє») чекав мене, щоб розповісти щось; можливо, ще рано й для цього сну, але все-таки Рене Шар мав слушність, не треба боятися називати речі, які годі описати, так само як мав слушність і Лонштайн, коли описав тому, ти знаєш, несказанне. Вже не кажучи про те, що історія йде далі, як можна дуже легко підтвердити за кілька сантимів у кіоску.

[120]

Андрес уже знав, а Людмила могла повернутися й мовчати або не повертатися й зателефонувати від Маркоса, або не повертатися й не телефонувати (поштові, телеграфні варіанти, різні способи посередництва з боку друзів); коли вона ввійшла до квартири на Західній вулиці, було майже опівдні, проте цього разу вона не принесла порею. Андрес спав голий, закинувши одну руку на тумбочку з будильником та іншим дріб’язком; можливо, якесь страшне сновиддя спонукало його відкинути ковдру і простирадла, що театрально сповзли до ніг обік ліжка, і Людмила уявила собі якусь історичну картину. Жеріко або Давід, отруєний Чаттертон, назви на кшталт «Запізно!» та решта передбачуваних варіантів. Подивившись якусь мить на тіло, що лежало горілиць, безсоромне й немов чуже собі самому, вона всміхнулася йому мовчазним привітанням і причинила двері; вона теж спатиме, але на дивані в living, як прибере з нього півдесятка платівок, які валялися повсюди. Зі склянкою молока в руці, завернувшись в Андресів халат, подумала, що їй треба трохи поспати, о третій треба йти до Патрісіо й отримати вказівки.

Людмила легко розстебнула ремінь, бо Маркос полегшив їй завдання, втягнувши живіт, хоч і скривившись від болю, і розстебнула три перші ґудзики, аж поки натрапила на резинку трусів. Хоч би не було внутрішньої кровотечі, промовила вона, побачивши синьо-зелену карту Австралії, що спускалася донизу. Заспокойся, полячко, ти ж бачиш, що я дихаю без труднощів, це лише синець. Знаю, кивнула Людмила, спиртовий компрес — найкращий засіб. Тоді з грапи, погодився Маркос, бо спирт у цьому домі є тільки в такій формі. Коли Маркос легенько поцілував Людмилу у вушко, урвавши медичне обстеження ураженої зони, вона на мить поклала голову йому на груди й не ворушилася. Вони мовчали, чай холонув у повній згоді з законами теплової фізики.

— Маркосе, нехай це не стане рутиною, — закликала Людмила.

— Я, полячко, теж думав про це.

Затримавши віддих, Маркос повільно випростався, щоб зняти черевики. Людмила допомогла йому, змусила ковтнути чаю й пішла шукати грапу, але відмовилася від ідеї компресу, бо грапа справді дуже тхнула грапою, а Маркос, неквапом ступаючи, пішов до спальні, скинув штани та сорочку і в трусах повільно ліг на ліжко, махнув Людмилі рукою, вона погасила світло на кухні та в living і прийшла зі склянками грапи: таж її, хай там як, можна застосувати і внутрішньо. З сигаретою в роті Маркос заговорив про Цабе, Людмила сиділа на підлозі коло ліжка й дивилась, як у світлі нічника блищать Маркосові кучері. Невдовзі мало розсвінути, але їм обом не спалося. Нехай це не стане рутиною, нехай блуза, яку знімала Людмила, поки Маркос пояснював, що станеться в п’ятницю ввечері, не буде простим жестом звичайної церемонії, нехай розстібання сандалів і знімання панчіх матимуть інше значення, а то й не мають ніякого, крім чуття наближення до відпочинку та сну. В кутику Маркосових вуст ще лишилося трохи засохлої крові. У ванні знайшлася губка, дивна розкіш; крізь тютюновий дим Маркос бачив, як проступає силует оголеної Людмили, її плечі, стегна, туге, смагляве тіло, що йшло до ванни в пошуках губки.